Історія справи

Постанова

Іменем України

14 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 938/528/20

провадження № 61-18117св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Білоберізька сільська рада об`єднаної територіальної громади Верховинського району Івано-Франківської області,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2021 року у складі судді Джуса Р. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Максюти І. О., Василишин Л. В., Горейко М. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Білоберізької сільської ради об`єднаної територіальної громади Верховинського району Івано-Франківської області (далі - Білоберізька сільська рада ОТГ), третя особа - ОСОБА_2 , про визнання незаконним та скасування рішення Білоберізької сільської ради ОТГ від 25 червня 2019 року № 496/8-23/2019 «Про виділення під`їзної дороги до житлового будинку».

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є власником житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який спадкував після смерті бабусі ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , та матері ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ,

Рішенням Білоберізької сільської ради ОТГ від 25 червня 2019 року

№ 496/8-23/2019 «Про виділення під`їзної дороги до житлового будинку» виділено під`їзну дорогу до житлового будинку ОСОБА_2 в АДРЕСА_1, згідно з генеральним планом с. Устеріки.

17 вересня 2019 року на підставі заяви ОСОБА_2 від 15 серпня 2019 року комісією Білоберізької сільської ради ОТГ складений акт винесення в натурі (на місцевості) меж житлової вулиці та під`їзної дороги у с. Устеріки, присілок Долина, до належного їй житлового будинку.

Вказана під`їзна дорога хоча і передбачена генеральним планом с. Устеріки, однак ніколи не використовувалась ані позивачем, ані попереднім власником домоволодіння, ані суміжними землекористувачами. Жодних звернень від попереднього власника земельної ділянки, яка натепер перебуває у власності ОСОБА_2 , до Білоберізької сільської ради ОТГ щодо виділення під`їзної дороги не було, ОСОБА_2 має інші шляхи під`їзду до домогосподарства, якими користувався попередній власник земельної ділянки, і користується нині вона.

Оспорюваним рішенням Білоберізької сільської ради ОТГ його фактично позбавлено права власності на частину земельної ділянки для особистого підсобного господарства площею 0,38 га як спадкоємця ОСОБА_3 , якій зазначену земельну ділянку передано у власність на підставі рішення Устеріківської сільської ради від 18 грудня 1993 року «Про приватизацію земельних ділянок».

Посилаючись на наведене, позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення Білоберізької сільської ради ОТГ від 25 червня 2019 року № 496/8-23/2019 про виділення під`їзної дороги до житлового будинку ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , доказів на підтвердження того, що в його користуванні чи власності перебуває земельна ділянка, яка була передана його бабусі ОСОБА_3 чи то згідно з рішенням Устеріківської сільської ради від 12 листопада 1993 року № 20 та виданого підставі цього рішення акта (тимчасового) приватної власності на землю від 06 листопада 1995 року, чи то згідно з рішенням Устеріківської сільської ради від 18 грудня 1993 року, позивач не надав. Матеріали справи не містять доказів на підтвердження місця розташування земельної ділянки, якою володіла покійна ОСОБА_3 , а також підтвердження того, що після її смерті така земельна ділянка перейшла у користування чи у власність позивача. З огляду на наведене, суд дійшов висновку про недоведеність позивачем того, що виділена ОСОБА_2 під`їзна дорога до її домоволодіння проходить земельною ділянкою, яка перебувала у власності його бабусі ОСОБА_3 та перебуває у користуванні чи власності позивача.

Суд також зауважив, що право ОСОБА_2 на вільний доступ до її домоволодіння не може залежати від того, що попередній власник належної їй натепер земельної ділянки не звертався до органу місцевого самоврядування із заявою про виділення під`їзної дороги до його домоволодіння.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2021 року - без змін.

Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обґрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 . Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що оспорюване позивачем рішення Білоберізької сільської ради ОТГ від 25 червня 2019 року № 496/8-23/2019 «Про виділення під`їзної дороги до житлового будинку» не порушує його права, оскільки у матеріали справи відсутні докази про те, що за рахунок виділення в натурі (на місцевості) під`їзної дороги до домоволодіння ОСОБА_2 відбулося зменшення земельної ділянки позивача.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У листопаді 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій він просив рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2021 року і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначив:

1) пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 30 травня 2012 року у справі № 6-31цс12, та постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 577/2977/15-ц, від 17 вересня 2019 року у справі № 710/2564/2012, від 28 жовтня 2020 року у справі № 635/7079/18, 06 жовтня 2021 року у справі № 593/1095/19.

2) пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України - суди не дослідили зібрані у справі докази).

Ухвалою Верховного Суду від 29 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи.

Касаційна скарга ОСОБА_1 у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій помилково взяли до уваги як належні та допустимі наявні у справі докази: викопіювання з генерального плану забудови с. Устеріки, копію акта винесення в натурі межі дороги, копію схеми винесення меж, копію акта винесення меж згідно зі схемою, та залишили поза увагою і оцінкою: акт винесення в натурі межі дороги, схему винесення меж, акт винесення меж згідно зі схемою, виготовленою на замовлення третьої особи у справі, а не органу місцевого самоврядування; кадастрову зйомку, на підставі якої під`їзна дорога винесена натурі, що є лише сукупністю текстових та графічних матеріалів, які не мають самостійного правового значення, а отже, не може вважатися належним доказом місця проходження дороги.

Стверджував, що оспорюване рішення Білоберізької сільської ради ОТГ прийнято з порушення вимог законодавства у сфері містобудування та архітектури та положень земельного законодавств, якими врегульовано відведення земельної ділянки під дорогу загального користування в межах населеного пункту, оскільки в порушення вимог статті 19 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» прийнято без виготовлення детального плану території, який уточнює положення генерального плану населеного пункту та визначає планувальну організацію і розвиток частини території.

Погоджуючись з висновками суду першої інстанції, апеляційний суд не урахував, що перебування у його користуванні як спадкоємця ОСОБА_3 земельної ділянки, за рахунок земель якої виділено під`їзну дороги до житлового будинку ОСОБА_2 , підтверджується актом (тимчасовим) приватної власності на землю від 06 листопада 1995 року. Факт перебування у його користуванні дотепер земельної ділянки та відсутності дороги підтверджується актом встановлення та узгодження зовнішніх меж земельної ділянки та кадастровим планом, які знаходяться у витребуваній судом технічній документації із землеустрою. Суди не надали належної оцінки поясненням свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які пояснили, що з 1940 року і дотепер жодної під`їзної дороги до господарства ОСОБА_2 не існувало, існуюча під`їзна дорога розміщена верхом села і нею можна проїхати.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Матеріали справи надійшли до Верховного Суду у грудні 2021 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який він успадкував після смерті бабусі ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , та матері ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно з рішенням Устеріківської сільської ради від 12 листопада 1993 року № 20, у приватну власність ОСОБА_3 передано земельну ділянку площею 0,16 га, з яких: 0,06 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та 0,10 га для особистого підсобного господарства, в її користуванні залишено 0,34 га.

Відповідно до архівного витягу від 01 жовтня 2020 року № Б-385 з протоколу ХХІ сесії ХХІ скликання Устеріківської сільської ради від 18 грудня 1993 року, Устеріківська сільська рада вирішила приватизувати у с. Устеріки земельні ділянки громадянам, зокрема ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,10 га для обслуговування житлового будинку і господарських споруд та площею 0,38 га для особистого підсобного господарства; у користування ОСОБА_3 залишено земельну ділянку площею 0,02 га.

06 листопада 1995 року на підставі рішення Устеріківської сільської ради від 12 листопада 1993 року № 20, ОСОБА_3 виданий акт (тимчасовий) приватної власності на землю загальною площею 0,16 га, в її користуванні залишено 0,34 га.

Межі, площа та конфігурація земельної ділянки, яка належала ОСОБА_3 , визначені в акті (тимчасовому) приватної власності на землю від 06 листопада 1995 року.

Згідно з довідкою Білоберізької сільської ради від 08 квітня 2021 року, виданої на підставі погосподарської книги, ОСОБА_3 була зареєстрована та постійно проживала за адресою: АДРЕСА_1 , їй належала земельна ділянка площею 0,50 га.

Відповідно до договору дарування житлового будинку від 19 грудня 2017 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Верховинського районного нотаріального округу Мартищук О. Я., зареєстрованого у реєстрі за № 1713, ОСОБА_2 набула у власність житловий будинок АДРЕСА_2 .

Згідно з договором дарування земельної ділянки від 19 грудня 2017 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Верховинського районного нотаріального округу Мартищук О. Я., зареєстрованого у реєстрі за № 1711, ОСОБА_2 набула у власність земельну ділянку площею 0,2476 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер № 2620887501:01:002:0079, що розташована за адресою: АДРЕСА_2.

Рішенням Білоберізької сільської ради ОТГ від 25 червня 2019 року

№ 496/8-23/2019 «Про виділення під`їзної дороги до житлового будинку» виділено під`їзну дорогу до житлового будинку ОСОБА_2 в АДРЕСА_1, згідно з генеральним планом с. Устеріки.

17 вересня 2019 року комісією Білоберізької сільської ради ОТГ на підставі заяви ОСОБА_2 від 15 серпня 2019 складений акт винесення в натурі (на місцевості) меж житлової вулиці та під`їзної дороги у с. Устеріки, присілок Долина.

Рішенням Білоберізької сільської ради ОТГ від 17 листопада 2020 року

№ 700/8-32/2020 виправлено технічну помилку в рішенні Білоберізької сільської ради ОТГ від 25 вересня 2019 року № 496/8-23/2019 щодо написання прізвища заявника, а саме виправлено із « ОСОБА_2 » на « ОСОБА_2 », інші пункти рішення залишено без змін.

Судом оглянуто генеральний план забудови с. Устеріки, розроблений у 1982 році, згідно з яким до домогосподарства третьої особи ОСОБА_2 передбачено під`їзну дорогу. Відповідач надала копію акта винесення в натурі межі дороги, копію схеми виносу меж, копію акта виносу меж згідно зі схемою.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Згідно зі статтею 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; застосування інших, передбачених законом, способів.

Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема, у визначені законом способи, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод у користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).

ОСОБА_1 обґрунтовував позов про визнання незаконним та скасування рішення Білоберізької сільської ради ОТГ від 25 червня 2019 року № 496/8-23/2019 «Про виділення під`їзної дороги до житлового будинку», посилаючись на те, що унаслідок виділення під`їзної дороги до домоволодіння ОСОБА_2 , його позбавлено права власності на частину земельної ділянки, яку він успадкував після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .

Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно зі статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до частини першої статті 6 Земельного кодексу України у редакції від 13 березня 1992 року (далі - ЗК України1992 року), громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для: ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного і гаражного будівництва.

Безплатно земельні ділянки передаються у власність громадян для: ведення селянського (фермерського) господарства у межах середньої земельної частки, що обчислюється у порядку, передбаченому цією статтею; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), в тому числі земельні ділянки, що були раніше надані у встановленому порядку громадянам для цієї мети, у межах граничного розміру, визначеного статтею 67 цього Кодексу; садівництва; дачного і гаражного будівництва (частини четверта статті 6 ЗК України 1992 року).

Згідно зі статтею 17 ЗК України 1992 року передача у власність земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства у розмірі згідно зі статтею 56 ЗК України 1992 року, що була раніше надана громадянину, провадилася сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування цієї ділянки. Зазначені земельні ділянки передавалися у власність на підставі заяви громадянина і матеріалів, що підтверджують її розмір (земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації, правлінь товариств і кооперативів тощо). Ради народних депутатів розглядали у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймали відповідні рішення.

Відповідно до статті 22 ЗК України 1992 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

Відповідно до статті 56 ЗК України 1992 року для ведення особистого підсобного господарства громадянам за рішенням сільської, селищної, міської ради народних депутатів передавалися безплатно у власність земельні ділянки, в межах населених пунктів, у розмірах, вказаних у земельно-облікових документах, або надавалися безплатно у власність у розмірі не більше 0,6 гектара. За бажанням громадян їм додатково могли надаватися земельні ділянки у користування.

Статтями 1-3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» від 26 грудня 1992 року № 15-92 (далі - Декрет № 15-92) передбачено сільським, селищним, міським Радам народних депутатів забезпечити передачу протягом 1993 року громадянам України у приватну власність земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, у межах норм, установлених Земельним кодексом України.

Передача громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок для цілей, вказаних у статті 1 цього Декрету, провадиться один раз, про що обов`язково робиться місцевими Радами народних депутатів відмітка у паспорті або документі, який його замінює.

Право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених статтею 1 цього Декрету, посвідчувалися відповідною Радою народних депутатів, про що робився запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю.

Пунктом другим Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про державний земельний кадастр» передбачено, що земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.

У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності) або особи, яка подала заяву про визнання спадщини відумерлою, якщо така справа прийнята до провадження судом.

Згідно з частиною четвертою статті 3 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової реєстрації таких прав.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові від 30 травня 2012 року у справі № 6-31цс12 Верховний Суд України сформулював висновок про те, що пунктом 3 Декрету № 15-92, який втратив чинність на підставі Закону України від 14 вересня 2006 року № 139-V «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України», але був чинний на момент виникнення спірних правовідносин, визначено порядок посвідчення права приватної власності громадян на земельні ділянки та документи, що посвідчують право на земельну ділянку. Таким документом може бути відповідний запис у земельно-кадастрових документах.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 577/2977/15-ц Верховний Суд зазначив, що ОСОБА_1 набула право власності на земельну ділянку загальною площею 0,38 га, яка знаходиться за адресами: АДРЕСА_4, АДРЕСА_5 та АДРЕСА_2, в період дії ЗК України 1992 року, Закону України від 07 лютого 1991 року

№ 697-ХІІ «Про власність», Декрету № 15-92 та на підставі рішення Кузьківської сільської ради Конотопського району Сумської області від 14 жовтня 1993 року № 15, неотримання ОСОБА_1 правовстановлюючого документу на спірну земельну ділянку до кінця 2007 року не свідчить про те, що вона їй не належить. Пунктом другим Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про державний земельний кадастр» передбачено, що земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності) або особи, яка подала заяву про визнання спадщини відумерлою, якщо така справа прийнята до провадження судом. Згідно з частиною четвертою статті 3 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової реєстрації таких прав. Зважаючи на викладене, Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що порушене право позивача (ОСОБА_1) підлягає захисту у спосіб визнання незаконним та скасування рішення Кузьківської сільської ради від 18 червня 2013 року, яким було надано дозвіл ОСОБА_1 на виготовлення проекту землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі для індивідуального житлового будівництва, оскільки воно прийнято з порушеннями земельного законодавства, а також скасування свідоцтва про право власності на земельну ділянку площею 0,0579 га, що розташована по АДРЕСА_2, виданого на ім`я ОСОБА_2 та державної реєстрацію вказаної земельної ділянки.

У постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 593/1095/19 зазначено, що аналіз положень пункту 1 Декрету № 15-92 відповідно до якого сільським, селищним, міським Радам народних депутатів доручено забезпечити передачу протягом 1993 року громадянам України у приватну власність земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, у межах норм, установлених Земельним кодексом України, дає підстави для висновку, що дія цього Декрету поширюється на громадян, які вже мали у користуванні земельні ділянки, тобто умовою набуття за правилами Декрету № 15-92 права власності на земельні ділянки є те, що такі ділянки мали бути надані таким особам у користування раніше, межі такої земельної ділянки вже встановлено в натурі (на місцевості) та наявний певний документ про право на таку ділянку. Таким чином, пунктом 3 Декрету № 15-92 встановлено спеціальне правило набуття права власності на земельні ділянки, передані для ведення особистого підсобного господарства в порядку, передбаченому цим нормативно-правовим актом. Урахувавши відсутність доказів наявності у земельно-кадастрових документах запису про право власності на спірну земельну ділянку, що була передана ОСОБА_1 на підставі рішення Бережанської міської ради від 22 квітня 1997 року № 250 «Про приватизацію земельних ділянок жителям м. Бережани», Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_1 не набув право власності на спірну земельну ділянку у встановленому законом порядку, але має охоронюваний законом інтерес на захист права користування нею та завершення процедури набуття її у власність, а отже його права на вказану земельну ділянку є порушеними. Діючим земельним законодавством не передбачено конкретного строку, протягом якого рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність повинно бути реалізовано, зокрема положення пункту 1 Перехідних положеньЗК України 2001 року, яким гарантовано громадянам реалізацію рішень про передачу безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийнятих органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету № 15-92, та не виконаних на момент введення в дію цього Кодексу.

З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_11 , спадкоємцем якої є позивач, у період дії ЗК України 1992 року, Закону України від 07 лютого 1991 року «Про власність», Декрету № 15-92 на підставі рішення Устеріківської сільської ради від 12 листопада 1993 року № 20 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,16 га, з яких: для будівництва та обслуговування житлового будинку - 0,06 га, для особистого підсобного господарства - 0,10 га; у її користуванні залишено земельну ділянку площею 0,34 га. На підтвердження права приватної власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,16 га, з яких: для будівництва та обслуговування житлового будинку - 0,06 га, для особистого підсобного господарства - 0,10 га, їй видано акт (тимчасовий) приватної власності на землю від 06 листопада 1995 року. Видачу акта (тимчасового) приватної власності на землю від 06 листопада 1995 року як тимчасового документа обгрунтовано неможливістю видачі звичайного за формою державного акта на право приватної власності (пункт 2). Відповідно до пункту 3 зазначеного рішення, виданий ОСОБА_11 акт (тимчасовий) приватної власності на землю від 06 листопада 1995 року зареєстровано у книзі реєстрації державних актів на право приватної власності на землю за № 158.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд погоджується з доводами заявника про неправильне застосування судам до спірних правовідносин норм матеріального права, а саме їх застосування без урахування висновків, викладених Верховним Судом України у постанові від 30 травня 2012 року у справі № 6-31цс12, Верховним Судом у постановах від 03 липня 2019 року у справі № 577/2977/15-ц та від 06 жовтня 2021 року у справі № 593/1095/19, а також порушення норм процесуального права щодо оцінки зібраних у справі доказів, унаслідок чого суди дійшли помилкового висновку, що ОСОБА_1 не довів права на земельну ділянку, що належала спадкодавцю ОСОБА_11 .

Посилання позивача на неврахування судами попередніх інстанцій правового висновку, викладеного у постанові Верховного Судувід 28 жовтня 2020 року у справі № 635/7079/18 колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки у наведеній справі Верховний Суд ухвалив судове рішення, яким передав справу на новий апеляційний розгляд у зв`язку з не усуненням апеляційним судом неповноти з`ясування судом першої інстанції фактичних обставин справи та неправильного застосував норм матеріального права, а отже, не робив остаточних висновків по суті вирішення спору, оскільки за результатами нового розгляду справи доказова база може істотно змінитися, і така зміна може вплинути на правові висновки в зазначеній справі.

Натомість наявність у ОСОБА_1 права на земельну ділянку, яку він успадкував після померлої ОСОБА_3 , не може слугувати достатньою підставою для задоволення його вимоги та скасування оскаржуваного рішення Білоберізької сільської ради ОТГ, оскільки як з`ясували суди попередніх інстанцій позивач не довів того, щоза рахунок виділення під`їзної дороги (громадської вулиці) до домоволодіння ОСОБА_2 відбулося зменшення площі земельної ділянки, власником/користувачем якої він є.

Зважаючи на те, що суди дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , однак помилилися щодо мотивів такої відмови, оскаржувані судові рішення підлягають зміні.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Ураховуючи, що суди першої та апеляційної інстанцій повно встановили обставини справи та дійшли правильного висновку щодо вирішення спору, однак допустили неправильне застосування норм матеріального і процесуального прав, оскаржувані судові рішення підлягають зміні в редакції цієї постанови.

Щодо вирішення питання розподілу судових витрат

Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача (пункт 1 частини другої вказаної статті), у разі відмови в позові - на позивача (пункт 2 частини другої вказаної статті).

Ураховуючи, що за результатами перегляду справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень щодо вирішення спору по суті, а змінив лише мотиви відмови у задоволенні позову, понесені ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги не підлягають відшкодуванню.

Керуючись статтями 400 409 412 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко