Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 01.05.2018 року у справі №544/486/17

Постанова

Іменем України

12 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 544/486/17

провадження № 61-18791св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Курило В. П.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представники позивача: ОСОБА_5, ОСОБА_6,

відповідачі: державний нотаріус Пирятинської районної державної нотаріальної контори Репях ТетянаІванівна, Пирятинська районна державна нотаріальна контора,

представник РепяхТетяни Іванівни - Ковтун Микола Васильович,

третя особа - ОСОБА_9,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5, на рішення Пирятинського районного суду Полтавської області від 12 грудня 2017 року в складі судді Нагорної Н. В. та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 27 березня 2018 рокув складі колегії суддів: Карпушина Г. Л., Гальонкіна С. А., Абрамова П. С.,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до державного нотаріуса Пирятинської районної державної нотаріальної контори Репях Т. І., Пирятинської районної державної нотаріальної контори, третя особа - ОСОБА_9, про визнання постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальних дій незаконною, зобов'язання видати свідоцтво про право на спадщину у відповідності до заповіту від 21 липня 1998 року.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_10 За життя ОСОБА_10 склала заповіт, посвідчений в Пирятинській державній нотаріальній конторі 21 липня 1998 року, за яким спадкодавець все своє майно заповіла ОСОБА_4 Позивач у встановлений законом строк подала заяву про прийняття спадщини після смерті матері та

08 лютого 2017 року звернулася до державного нотаріуса державної нотаріальної контори Репях Т. В. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, але отримала письмову відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину. 26 квітня 2017 року вона звернулася до нотаріуса з заявою про вчинення нотаріальних дій щодо видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, проте постановою нотаріуса від 26 квітня 2017 року відмовлено у вчиненні нотаріальної дії. Вважала незаконними дії державного нотаріуса Репях Т. І. щодо відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки такі дії суперечать вимогам чинного законодавства, та є протиправними щодо неї. Зазначала, що заповіт від 21 липня 1998 року повністю відповідає вимогам статті 1247 ЦК України та є чинним на момент звернення позивача до державного нотаріуса з заявою про отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Даних щодо скасування чи зміни вищевказаного заповіту через реєстрацію у спадковому реєстрі не внесено. Вважала, що у державного нотаріуса не було правових підстав для відмови у видачі позивачу свідоцтва про право на спадщину за вказаним заповітом.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_4 просила суд: скасувати постанову державного нотаріуса Пирятинської державної нотаріальної контори Репях Т. І. від 26 квітня 2017 року про відмову у вчиненні нотаріальних дій як незаконну; зобов'язати відповідача видати ОСОБА_4 свідоцтво про право на спадщину у відповідності до заповіту від 21 липня 1998 року.

Рішенням Пирятинського районного суду Полтавської області від 12 грудня

2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Полтавської області від 27 березня 2018 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що державний нотаріус Пирятинської районної державної нотаріальної контори Репях Т. І., ухвалюючи постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дій від 26 квітня 2016 року, діяла у межах своїх повноважень та відповідно до вимог чинного законодавства, оскільки ОСОБА_10 своїм заповітом від 25 вересня 2001 року змінила своє волевиявлення та визначила спадкоємцями свого майна в рівних частках ОСОБА_4 та ОСОБА_9, тому правових підстав для видачі державним нотаріусом позивачу свідоцтва про право на спадщину на все майно

ОСОБА_10 за заповітом від 21 липня 1998 року не було.

У квітні 2018 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5, подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів щодо правомірності дій державного нотаріуса відносно відмови у видачі позивачу свідоцтва про право на спадщину суперечать пункту 5.1 Глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та спростовуються матеріалами справи.

У травні 2018 року державний нотаріус Пирятинської районної державної нотаріальної контори Репях Т. І. подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстав для їх скасування немає.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Частиною 1 статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Згідно з частиною 1 статті 1298 ЦК України свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини.

Питання видачі свідоцтва про право на спадщину та винесення постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії регулюються Законом України «Про нотаріат» від 02 вересня 1993 року (з наступними змінами та доповненнями) та Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року за № 296/5.

Так, виходячи з положень підпункту 1.2. пункту 1, підпунктів 2.2, 2.3 пункту 2, підпункту 3.1. пункту 3 Глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22 лютого

2012 року № 296/5 (далі - Порядок), при зверненні спадкоємця у зв'язку з відкриттям спадщини нотаріус з'ясовує відомості стосовно факту смерті спадкодавця, часу і місця відкриття спадщини, кола спадкоємців, наявності заповіту, наявності спадкового майна, його складу та місцезнаходження, необхідність вжиття заходів щодо охорони спадкового майна. Право на спадкування здійснюється спадкоємцями шляхом прийняття спадщини або її неприйняття. При заведенні спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту. У разі наявності заповіту нотаріусу подається його оригінал чи дублікат. Повна інформація про заповіт, який було посвідчено іншим нотаріусом, витребовується нотаріусом шляхом направлення запиту. Згідно пункту 5.2 Порядку якщо для оформлення спадщини надано кілька заповітів спадкодавця, нотаріус повинен надати їм правову оцінку, керуючись положеннями

статті 1254 ЦК України.

Згідно із главою 13 Порядку нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо: вчинення такої дії суперечить законодавству України; не подано відомості (інформацію) та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії; дія підлягає вчиненню іншим нотаріусом або посадовою особою, яка вчиняє нотаріальні дії; є сумніви у тому, що фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, усвідомлює значення, зміст, правові наслідки цієї дії, або є підозра в тому, що ця особа діє під впливом насильства; з проханням про вчинення нотаріальної дії звернулась особа, яка в установленому порядку визнана недієздатною, або уповноважений представник не має необхідних повноважень; правочин, що укладається від імені юридичної особи, суперечить цілям, зазначеним у її статуті чи положенні, або виходить за межі її діяльності; особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії, не внесла плату за її вчинення; особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії, не внесла встановлені законодавством платежі, пов'язані з її вчиненням; в інших випадках, передбачених Законом.

Відповідно до глави 14 Порядку передбачено, що нотаріальна дія або відмова в її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.

Такі ж підстави для відмови у вчиненні нотаріальної дії та порядок оскарження нотаріальних дій передбачені у статтях 49, 50 Закону України «Про нотаріат».

Встановлено, що ОСОБА_10 за життя склала два заповіти: заповіт

від 21 липня 1998 року, відповідно до якого спадкодавець ОСОБА_10 належне їй на праві власності нерухоме майно заповіла ОСОБА_4, який був нотаріально посвідчений та зареєстрований в Спадковому реєстрі за

№ 1547199 та новий заповіт від 25 вересня 2001 року, який був посвідчений Пирятинською районною державною нотаріальної конторою за реєстром

№ 1198, та який скасував попередній заповіт від 21 липня 1998 року за правилами статті 544 ЦК УРСР 1963 року.

Згідно зі статтею 541 ЦК УРСР 1963 року щодо форми заповіту (в редакції, що була чинною на час посвідчення заповіту від 25 вересня 2001 року) заповіт повинен бути укладений у письмовій формі із зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений. За приписами статті 544 цього ж кодексу заповідач вправі в будь-який час змінити або скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий заповіт. Заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в частині, в якій він йому суперечить.

Відповідно до статті 57 Закону України «Про нотаріат» (в редакції, чинній на час посвідчення заповіту від 25 вересня 2001 року) нотаріус, посадова особа виконавчого комітету сільської, селищної, міської Ради народних депутатів, яким в ході посвідчення заповіту стало відомо про наявність раніше складеного заповіту, повідомляють про вчинену нотаріальну дію державний нотаріальний архів чи нотаріуса, виконавчий комітет сільської, селищної, міської Ради народних депутатів, де зберігається примірник раніше посвідченого заповіту.

Згідно з пунктом 88 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Мінюстом України від 14 червня 1994 року

№ 18/5, нотаріус, завідуючий державним нотаріальним архівом при одержанні заяви про скасування чи зміну заповіту, а також при наявності нового заповіту, який скасовує чи змінює раніше складений заповіт, роблять про це відмітку на примірнику заповіту, що зберігається в державній нотаріальній конторі, у приватного нотаріуса, в державному нотаріальному архіві, і відмітку в реєстрі нотаріальних дій та в алфавітній книзі обліку заповітів.

Відповідна відмітка про зміну заповіту ОСОБА_10 від 21 липня 1998 новим заповітом від 25 вересня 2001 року міститься на примірнику заповіту, що зберігається в державному нотаріальному архіві, та копія якого міститься у спадковій справі, а також мається відповідний запис у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за 2001 рік.

Так, положення про Єдиний реєстр заповітів і спадкових справ, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 17 жовтня 2000 року №51/5 (яке було чинним на момент посвідчення заповіту від 25 вересня 2001 року) визначало, що Єдиний реєстр це комп'ютерна база даних, що містить відомості про заповіти та спадкові справи, а також визначено, що реєстрацію посвідчення, зміни, скасування заповітів, заведення спадкових справ, видачу свідоцтв про право на спадщину здійснює Реєстратор Єдиного реєстру (державні нотаріальні контори, державні нотаріальні архіви, приватні нотаріуси, які уклали відповідні угоди з Адміністратором і мають доступ до Єдиного реєстру через комп'ютерну мережу Міністерства юстиції України).

Нотаріуси, які не мають систем комп'ютерного доступу до Єдиного реєстру, здійснюють реєстрацію посвідчених ними заповітів та заповітів, посвідчених посадовими особами протягом 5 робочих днів з часу посвідчення заповіту або отримання заповіту від осіб, що перераховані у статті 40 Закону України «Про нотаріат», шляхом подання Реєстратору заяви про реєстрацію посвідчення заповіту в Єдиному реєстрі.

Отже, реєстрація заповіту в Спадковому реєстрі не залежить від волі спадкодавця, а є технічна дія, від якої не залежить зміст заповіту і дата його посвідчення. Аналіз вищезазначених норм дає підстави для висновку про те, що чинні вимоги закону не встановлюють порушення термінів внесення інформації до Спадкового реєстру у зв'язку з чим не можуть бути підставою для визнання заповіту недійсним.

Отже, суди встановивши, що спадкодавець ОСОБА_10 своїм заповітом від 25 вересня 2001 року змінила своє волевиявлення та визначила спадкоємцями свого майна у рівних частках ОСОБА_4 та ОСОБА_9, обґрунтовано вважали, що відсутні правові підстави для видачі державним нотаріусом позивачу свідоцтва про право на спадщину на все майно ОСОБА_10 за заповітом від 21 липня 1998 року.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку в силу вимог статей 10, 60, 212 ЦПК України 2004 року, встановивши, що спадкодавець ОСОБА_10 своїм заповітом від 25 вересня 2001 року змінила своє волевиявлення (заповіт від 21 липня 1998 року) та визначила спадкоємцями свого майна у рівних частках ОСОБА_4 та ОСОБА_9, заповіт відповідає вимогам чинного на момент його посвідчення закону, позивач вимог про його недійсність не заявляла, а відсутність реєстрації заповіту у Спадковому реєстрі не тягне його недійсність або не укладення, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги про незаконність постанови державного нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 26 квітня 2016 року та зобов'язання видати позивачу свідоцтво про право на спадщину на підставі заповіту від 21 липня 1998 року є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5, залишити без задоволення.

Рішення Пирятинського районного суду Полтавської області від 12 грудня

2017 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 27 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

В. П.Курило

М. Є.Червинська