Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 01.07.2018 року у справі №645/183/17

Постанова

Іменем України

10 червня 2020 року

м. Київ

справа № 645/183/17

провадження № 61-36996св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Жданової В. С.,

Кузнєцова В. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду Харківської області від 25 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Овсяннікової А. І., Коваленко І. П., Піддубного Р. М.,

В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 23 січня 2013 року між ним з однієї сторони та ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з другої сторони, укладено договір позики, згідно якого відповідачі отримали в рівних частках 240 000,00 грн, що було еквівалентом 30 000,00 доларів США зі строком повернення до 01 лютого 2014 року.

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 належним чином зобов`язання за договором не виконали, позика не повернута. Позичальники прострочили виконання зобов`язання на 1 081 день.

Таким чином, просив стягнути з кожного відповідача заборгованість за договором позики від 23 січня 2013 року у розмірі 120 000,00 грн, 3 % річних у розмірі 10 652,00 грн, інфляційних змін суми боргу у розмірі 120 809,18 грн, судовий збір у розмірі 2 514,61 грн.

Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2017 року закрито провадження в частині позовних вимог до ОСОБА_3 у зв`язку з вирішенням спору мирно.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 15 лютого 2018 року позов задоволено частково; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 23 січня 2013 року, посвідченим державним нотаріусом Вовчанської державної нотаріальної контори Харківської області Вороною Г. В., зареєстрованим в реєстрі № 40 у розмірі 10 000,00 грн, 3 % річних за користування коштами в розмірі 887,68 грн, інфляційні втрати суми боргу в розмірі 10 330,00 грн; вирішено питання про розподіл судових витрат; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що умовами договору позики передбачено сплату боргу окремими платежами, тому право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Позивачем пропущено строк позовної давності щодо стягнення суми заборгованості за договором позики в розмірі 110 000,00 грн, тому позов підлягає задоволенню частково тільки щодо стягнення заборгованості в розмірі 10 000 грн, 3 % річних у сумі - 887,68 грн, а також інфляційних втрат у розмірі 10 330,00 грн.

Постановою Апеляційного суду Харківської області від 25 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 15 лютого 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за договором позики від 23 січня 2013 року борг у сумі 120 000,00 грн, 3 % річних у розмірі 10 652,05 грн, інфляційні втрати у розмірі 43 469,34 грн; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції про те, що початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення є передчасними. Так, пунктом 4 договору позики дійсно визначено, що повернення сум здійснюється рівними частками протягом року щомісяця та визначена можливість повернути позику достроково. Однак, чіткого графіку платежів з зазначенням сум та дати виплати, відповідальності щодо прострочення сплати кожного платежу договір позики не містить. Тому, не можна вважати, що договором позики встановленні окремі самостійні зобов`язання, відносно кожного з яких має обраховуватись строк позовної давності.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У касаційній скарзі, поданій у червні 2018 року до Верховного Суду ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про стягнення заборгованості за договором позики у повному обсязі, оскільки позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду. Зазначає, що договором позики сторони передбачили погашення заборгованості періодичними платежами, а отже строк позовної давності має обраховуватися по кожному платежу окремо. Також посилається на необізнаність щодо умов укладення договору позики, оскільки на прохання свого чоловіка підписала договір у нотаріуса не читаючи його.

Короткий зміст вимог відзиву на касаційну скаргу

У липні 2018 року ОСОБА_1 подав відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін, оскільки матеріали справи не містять доказів виконання боржником умов договору позики.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що 23 січня 2013 року між ОСОБА_1 з одного боку та ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з іншого боку укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач передав у власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних частках грошові кошти у сумі 240 000,00 грн строком до 01 лютого 2014 року; договір посвідчено нотаріально; оригінал розписки перебуває у позивача. Доказів повернення коштів ОСОБА_2 не надано.

Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2017 року закрито провадження в частині позовних вимог до ОСОБА_3 у зв`язку з вирішенням спору мирно.

Відповідно до пункту 1 договору позики ОСОБА_1 до підписання зазначеного договору передав у власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних частках грошові кошти у сумі 240 000,00 грн. Кошти підлягали поверненню не пізніше 01 лютого 2014 року.

Пунктом 4 договору позики визначено, що повернення отриманих сум здійснюється позичальниками рівними частками по 16 000,00 грн, що є еквівалентом 2 000,00 доларів США, за офіційним (обмінним) курсом Національного банку України на момент сплати, щомісяця - протягом одного року, починаючи з лютого 2013 року.

Пунктом 5 договору позики сторони передбачили можливість повернення позики достроково.

Пунктом 8 договору позики передбачено, що у разі прострочення виконання зобов`язання позичальники зобов`язані сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також проценти річних від простроченої суми.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX«Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У силу частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 526 Цивільного кодексу (далі - ЦК України) передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позикиодна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розпискапозичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

На підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Установлено, що договір посвідчено нотаріально; кошти відповідачі отримали та зобов`язуються повернути до лютого 2014 року. Оригінал розписки перебуває у позивача. Доказів повернення коштів ОСОБА_2 не надано,

У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на необізнаність щодо умов укладеного договору позики, оскільки на прохання свого чоловіка підписала цей договір у нотаріуса не читаючи його. Слід зазначити, що відповідач підписала цей договір без будь-яких зауважень та застережень, що свідчить про надання нею згоди по всіх його істотних умовах. Крім того, посилання про неотримання нею коштів спростовується пунктом 2 договору, в якому зазначено, що сума позики отримана позичальниками ще до моменту підписання даного договору в повному обсязі.

Також у касаційній скарзі відповідач посилається на те, що позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду, оскільки договором позики сторони передбачили погашення заборгованості періодичними платежами, а отже строк позовної давності має обраховуватися по кожному платежу окремо.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Умовами договору встановлена кінцева дата повернення коштів - 01 лютого 2014 року. До суду ОСОБА_1 звернувся у січні 2017 року - тобто в межах трирічного строку.

Суд апеляційної інстанції належним чином дослідив договір позики від 23 січня 2013 року та установив, що пунктом 4 вказаного договору визначено можливість повернення сум рівними частками протягом року щомісяця та можливість повернути позику достроково. Однак, чіткого графіку платежів з зазначенням сум та дати виплати, відповідальності щодо прострочення сплати кожного платежу договір позики не містить. Договором передбачено сплату кожного місяця (без зазначення дати) по 16 000,00 грн, позику видано - до 01 лютого 2014 року, тобто, на рік. При сплаті кожного місяця по 16 000,00 грн за рік 240 000,00 грн сплачено бути не може, оскільки виходячи з таких платежів сума боргу б складала 192 000,00 грн (16 000,00*12).

Отже, правильним є висновок апеляційного суду про те, що відсутні підстави вважати, що договором позики встановленні окремі самостійні зобов`язання, відносно кожного з яких має обраховуватись строк позовної давності, тому сума боргу за договором позики підлягає стягненню з відповідача у повному обсязі.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Харківської області від 25 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

В. С. Жданова

В. О. Кузнєцов