Історія справи

Постанова КЦС ВП від 09.10.2024 року у справі №641/5079/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 641/5079/20

провадження № 61-16013св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А., учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Луніна Тетяна Анатоліївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Андренко Вячеслав Юрійович, на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 17 лютого 2022 року у складі судді Онупко М. Ю. та постанову Харківського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Маміної О. В., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус ХМНО) Луніна Т. А., про визнання договору іпотеки недійсним та скасування державної реєстрації обтяження на квартиру.

Позовну заяву обґрунтував тим, що його бабуся ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишила заповіт, за яким вона заповіла йому 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 . Після смерті бабусі, 07 травня 2015 року він звернувся з заявою до приватного нотаріуса ХМНО Ніколенко А. С. та було відкрито спадкову справу.

Позивач вказав, що його батько ОСОБА_5 помер у лікарні ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після смерті спадкодавців, які були співвласниками квартири у рівних частках, позивач прийняв спадщину, подавши відповідні заяви до нотаріуса.

Також позивач вказав, що під час оформлення заяв до нотаріуса про прийняття спадщини після смерті його батька та бабусі, було виявлено заборону на квартиру АДРЕСА_1 , що стало перешкодою для подальшого оформлення спадщини.

Крім того, позивач зазначив, що 06 квітня 2018 року о 15 год 13 хв приватним нотаріусом ХМНО Луніною Т. А. посвідчено договір іпотеки № 1049 між іпотекодавцем ОСОБА_3 та іпотекодержателем ОСОБА_2 , номер запису про іпотеку 25632668. Предметом іпотеки є квартира його батька ОСОБА_5 та бабусі ОСОБА_4 , співвласниками якої вони стали з моменту приватизації квартири - 09 лютого 1999 року. Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , реєстровий номер від 04 квітня 2018 року № 378, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Шеренковим В. О., який навмисно не перевірив спадковий реєстр, в якому на той день, 04 квітня 2018 року, після смерті його бабусі - співвласниці спірної квартири, вже була відкрита спадкова справа на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 .

06 квітня 2018 року відповідач ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_2 уклали договір позики грошей в розмірі 476 476,00 грн, що в еквіваленті 18 200,00 дол. США під заставу незаконно захопленої квартири, яку оформили в іпотеку.

Заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 25 вересня 2018 року у справі № 641/3332/18 вже визнано недійсним правочин, реєстровий номер від 04 квітня 2018 року № 378, а саме договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 між його батьком ОСОБА_5 (який на той день був померлим), від імені якого виступав ОСОБА_6 , та між ОСОБА_3 . Таке судове рішення набрало законної сили 26 жовтня 2018 року.

З огляду на викладене позивач просив суд визнати недійсним договір іпотеки від 06 квітня 2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , на квартиру АДРЕСА_1 ; визнати недійсною державну реєстрацію обтяження - заборону відчуження зазначеної квартири; покласти на відповідачів судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 17 лютого 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір іпотеки від 06 квітня 2018 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Харківської області Луніною Т. А., зареєстрований в реєстрі за № 1049. Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 840,80 грн. В іншій частині позовні вимоги залишено без задоволення.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог щодо визнання недійсним договору іпотеки, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 квітня 2018 року, який рішенням суду у справі № 641/3332/18 визнано недійсним, є оспорюваним правочином, та відповідно він є недійсним з моменту його вчинення, тобто з 04 квітня 2018 року, то на момент укладення оспорюваного договору іпотеки від 06 квітня 2018 року іпотекодавець ОСОБА_3 не мав повноважень на розпорядження спірною квартирою та на укладення будь-яких договорів щодо цього майна.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним державної реєстрації обтяження, суд дійшов висновку про те, що вказані вимоги є похідними від позовних вимог про визнання недійсним договору іпотеки, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , від 06 квітня 2018 року, а тому є такими, що заявлені передчасно, та задоволенню не підлягають.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діяв адвокат Андренко В. Ю., залишено без задоволення, а рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 17 лютого 2022 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги жодним чином правильність висновків суду першої інстанції не спростовують.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У листопаді 2023 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Андренко В. Ю., із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 17 лютого 2022 року та постанову Харківського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, з урахуванням уточнень, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 повністю.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, зазначає підставою касаційного оскарження пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не врахували, що оспорюваний договір іпотеки був спрямований на реальне настання правових наслідків, які обумовлені ним, а саме цей договір укладався для забезпечення зобов`язань ОСОБА_3 перед ОСОБА_2 за договором позики грошових коштів від 06 квітня 2018 року за яким ОСОБА_3 фактично отримав кошти в сумі 476 476,00 грн, але свої зобов`язання за договором займу не виконав;

- не звернули увагу на те, що станом на 04 квітня 2018 року (дата укладення договору купівлі-продажу) та на 06 квітня 2018 року (дата укладення оспорюваного договору іпотеки) відомості щодо смерті ОСОБА_1 до Державного реєстру актів цивільного стану громадян внесені не були, скільки вони були внесені до реєстру лише 17 квітня 2018 року (актовий запис № 5985);

- не з`ясували та не зазначили у своїх рішеннях, за яких обставин позивач протягом трьох років не виконав свого обов`язку, передбаченого частиною першою статті 1297 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), щодо звернення до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину за заповітом ОСОБА_4 від 16 лютого 2015 року;

- проігнорували, що надані позивачем як докази копії витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань, повідомлення про заміну раніше пред`явленої підозри та інші документи з кримінального провадження, жодним чином не встановлюють винуватість саме ОСОБА_3 у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу України;

- не звернули увагу на те, що позивач, який не є стороною оспорюваного договору іпотеки, не довів, що цей договір порушує його особисті права, свободи чи законні інтереси і, як наслідок, він має право на звернення до суду з цим позовом.

Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_2 не надходило.

Межі касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Андренко В. Ю., не містить доводів щодо оскарження рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 17 лютого 2022 року, яке залишене без змін постановою Харківського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року, в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним державної реєстрації обтяження, то оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в цій частині Верховним Судом не переглядається.

Отже, рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 17 лютого 2022 року та постанова Харківського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року переглядаються Верховним Судом лише в частині вирішення судами позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору іпотеки.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 10 листопада 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Андренко В. Ю., на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 17 лютого 2022 року та постанову Харківського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Андренко В. Ю., залишено без руху та надано заявнику строк для усунення її недоліків, зокрема надання нової редакції касаційної скарги, оформленої відповідно до положень статті 392 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2023 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Андренко В. Ю., з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Комінтернівського районного суду м. Харкова матеріали справи № 641/5079/20; надано іншим учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.

У січні 2024 року матеріали справи № 641/5079/20 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2024 року справу № 641/5079/20 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено та аналіз матеріалів справи свідчить про те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1 , житловою площею 43,5 кв. м, загальною площею 59,1 кв. м, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло, виданим Центром (відділом) приватизації державного житлового фонду Управління комунального майна та приватизації Головного управління економіки та комунального майна Виконавчого комітету Харківської міської ради від 09 лютого 1999 року, реєстровий номер 3-99-167852 (державна реєстрація права власності від 16 лютого 1999 року).

За життя ОСОБА_4 склала заповіт, посвідчений 16 лютого 2015 року приватним нотаріусом ХМНО Кірія Ю. О., в якому зробила розпорядження на випадок смерті, а саме заповіла належну їй частку квартири АДРЕСА_1 своєму внуку ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 17 лютого 2015 року серії НОМЕР_1 .

07 травня 2015 року за заявою ОСОБА_1 приватним нотаріусом ХМНО Ніколенко А. С. після ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , заведено спадкову справу № 14/2015.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 17 квітня 2018 року серії НОМЕР_2 .

Згідно з інформацією, яка наявна у дублікаті лікарського свідоцтва про смерть від 17 квітня 2018 року № 56, виданого Державною установою «Інститут загальної та невідкладної хірургії ім. Зайцевої Національної академії медичних наук» ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , помер у стаціонарі ІНФОРМАЦІЯ_2 від цирозу печінки.

Разом з тим 04 квітня 2018 року приватний нотаріус ХМНО Шеренковий В. О. посвідчив договір купівлі-продажу від 04 квітня 2018 року, за яким особисто ОСОБА_5 передав, а ОСОБА_3 прийняв у власність в цілому квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 59,1 кв. м.

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Комінтернівського районного суду м. Харковаіз позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсним вказаного договору купівлі-продажу квартири від 04 квітня 2018 року.

Заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 25 вересня 2018 року у справі № 641/3332/18, яке набрало законної сили 26 жовтня 2018 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_5 , померлим ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Шеренковим В. О., реєстровий № 378. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 704,80 грн. Відповідно до відмітки суду вказане заочне рішення суду набрало законної сили 26 жовтня 2018 року.

Також судами встановлено, що 06 квітня 2018 року між ОСОБА_3 (іпотекодавець) та ОСОБА_2 (іпотекодержатель) укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Луніною Т. А. та зареєстрований в реєстрі за № 1049, відповідно до якого іпотекодавець з метою забезпечення зобов`язань,які виникають з договору позики, укладеного 06 квітня 2018 року у простій письмовій формі між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , з усіма наступними додатками та змінами до нього, передає в іпотеку іпотекодержателю нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , як є власністю іпотекодавця на праві особистої приватної власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 04 квітня 2018 року, реєстровий № 378, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Шеренковим В. О. Сторони домовились, що вартість предмета іпотеки складає 290 350,00 грн.

Правове обґрунтування

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Відповідно до вимог частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії ), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Частиною другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Як висновок, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно з частиною першою статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання недійсним договору іпотеки, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що оскільки договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 квітня 2018 року, який рішенням суду у справі № 641/3332/18 визнано недійсним, є оспорюваним правочином, та відповідно він є недійсним з моменту його вчинення, тобто з 04 квітня 2018 року, тому на момент укладення оспорюваного договору іпотеки від 06 квітня 2018 року іпотекодавець ОСОБА_3 не мав повноважень на розпорядження спірною квартирою та на укладення будь-яких договорів щодо цього майна.

Разом з тим Верховний Суд звертає увагу на те, що вкрай наближені дати укладення договору купівлі-продажу (04 квітня 2018 року), договору позики (06 квітня 2018 року) та оспорюваного договору іпотеки (06 квітня 2018 року) мали б породити у середнього розумного та обачного іпотекодержателя здорові сумніви щодо поведінки іподекодавця та його намірів, що у сукупності із іншими встановленими у справі обставинами, характеризує іпотекодержателя ОСОБА_2 як недобросовісного та є додатковим аргументом для визнання недійсним оспорюваного договору іпотеки.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17, є безпідставними з огляду на таке.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19.

У постанові від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 за позовом про визнання договору іпотеки недійсним, Верховний Суд, встановив що відповідачка як іпотекодавець, у січні 2008 року передала належні саме їй майнові права на об`єкт незавершеного будівництва в іпотеку банку на підставі оспорюваного договору; позивачка набула вказаний об`єкт нерухомості у власність на підставі договору дарування від 27 жовтня 2011 року, тобто вже після укладення оспорюваного договору іпотеки між банком та відповідачкою. Верховний Суд вважав правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачка не була стороною договору іпотеки від 30 січня 2008 року і не підтвердила належними доказами порушення її прав та охоронюваних законом інтересів оспорюваним договором.

Натомість у справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій вирішували спір сторін щодо визнання договору іпотеки недійсним та скасування державної реєстрації обтяження на квартиру. Суди правильно встановили, що на момент укладення оспорюваного договору іпотеки іпотекодавець ОСОБА_3 не мав повноважень на розпорядження спірною квартирою та на укладення будь-яких договорів щодо цього майна, оскільки набув права на таке майно на підставі правочину, який рішенням суду у справі № 641/3332/18 визнано недійсним. Також суди дійшли правильного висновку про те, що права ОСОБА_1 як спадкоємця майна ОСОБА_4 та ОСОБА_5 порушені оспорюваним договором іпотеки, за яким вказане спадкове майно передане в іпотеку поза його волею.

Отже, у наведеній заявником постанові суду касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ та відсутні достатньо спільні риси між спірними правовідносинами, а тому доводи заявника про неврахування висновків судів касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах є безпідставним.

Посилання у касаційній скарзі на те, що оспорюваний договір іпотеки був спрямований на реальне настання правових наслідків, які обумовлені ним, а саме цей договір укладався для забезпечення зобов`язань ОСОБА_3 перед ОСОБА_2 за договором позики грошових коштів від 06 квітня 2018 року за яким ОСОБА_3 фактично отримав кошти в сумі 476 476,00 грн, але свої зобов`язання за договором займу не виконав, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони не спростовують факт відсутності у ОСОБА_3 повноважень на укладення оспорюваного договору іпотеки щодо квартири АДРЕСА_1 і, як наслідок, наявність у судів попередніх інстанцій підстав, визначених статтями 203 215 ЦК України, для визнання цього правочину недійсним.

Аргументи касаційної скарги про те, що станом на 04 квітня 2018 року (дата укладення договору купівлі-продажу) та на 06 квітня 2018 року (дата укладення оспорюваного договору іпотеки) відомості щодо смерті ОСОБА_1 до Державного реєстру актів цивільного стану громадян внесені не були, оскільки вони були внесені до реєстру лише 17 квітня 2018 року (актовий запис № 5985), є безпідставними, оскільки відповідно до частини четвертої статті 25 ЦК України цивільна правоздатність ОСОБА_5 припинилася у момент його смерті - ІНФОРМАЦІЯ_2 . Дата внесення цих відомостей до реєстру не має правового значення для вирішення цього спору.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач, який не є стороною оспорюваного договору іпотеки, не довів, що цей договір порушує його особисті права, свободи чи законні інтереси і, як наслідок, він має право на звернення до суду з цим позовом, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Наявні у справі докази свідчать про те, що після смерті ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які були співвласниками квартири АДРЕСА_1 у рівних частках, позивач прийняв спадщину, подавши відповідні заяви до нотаріуса.

Відповідно до частин першої та п`ятої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Згідно з частиною першою статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Відповідно до частини третьої статті 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Таким чином, спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття.

Отже, оскільки продаж спадкового майна та передача його в іпотеку відбувся не з волі спадкоємця - позивача іншим шляхом, то суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що він має право на судовий захист своїх спадкових прав у обраний ним спосіб, який перебуває у межах умов статті 13 ЦК України для здійснення цивільних прав щодо добросовісної поведінки.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Оскаржуване судове рішення суду першої інстанції та постанова апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині - без змін із підстав, передбачених частиною першою статті 410 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Андренко Вячеслав Юрійович, залишити без задоволення.

Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 17 лютого 2022 року та постанову Харківського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року в оскаржуваній частинізалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець