Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.02.2018 року у справі №761/5118/17

Постанова

Іменем України

06 травня 2020 року

м. Київ

справа № 761/5118/17

провадження № 61-7377св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.

учасники справи:

позивач - Громадська організація «Собор православних жінок України»,

відповідачі - ОСОБА_1 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Сівер Україна»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 липня 2017 у складі судді Юзькової О. Л. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Білич І. М., Поліщук Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року Громадська організація «Собор православних жінок України» (далі - ГО «СПЖУ») звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Сівер Україна» (далі - ТОВ «Сівер Україна») про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням.

Позов обгрунтований тим, що з 01 січня 2012 року позивач орендує у ТОВ «Сівер Україна» нежитлове приміщення АДРЕСА_1 , в якому розташований офіс позивача та знаходяться всі документи, в тому числі оригінали установчих документів, архіви та інше майно громадської організації. 28 жовтня 2016 року ОСОБА_1 силовим шляхом захопив орендоване позивачем приміщення і не допускає ГО «СПЖУ» до його користування.

Просила суд зобов`язати ОСОБА_1 та ТОВ «Сівер Україна» усунути перешкоди ГО «СПЖУ» в користуванні спірним нежитловим приміщенням шляхом надання фактичного доступу до цього приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 25 липня 2017 року, яке залишене без зміни ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 жовтня 2017 року, позов задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_1 та ТОВ «Сівер Україна» усунути перешкоди ГО «СПЖУ» в користуванні нежитловим приміщенням № АДРЕСА_1 шляхом надання фактичного доступу до цього приміщення.

Стягнуто з ОСОБА_1 та ТОВ «Сівер Україна» на користь ГО «СПЖУ» по 640,00 грн судового збору з кожного.

Задовольнивши позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що під час розгляду справи не встановлено обставини, які б свідчили про визнання укладеного між ГО «СПЖУ» та ТОВ «Сівер Україна» договору оренди спірного приміщення нікчемним (недійсним), та не надано доказів про його розірвання. ОСОБА_1 не скористався правом пред`явлення зустрічного позову про визнання договору оренди спірного нежитлового приміщення недійсним. Суди дійшли висновку, що договір оренди нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , укладений 01 січня 2012 року між ГО «СПЖУ» та ТОВ «Сівер Україна», є чинний, отже, позивач має право користуватися орендованим приміщенням та вимагати усунення порушення своїх прав. Відповідач не довів правомірність його дій у здійсненні позивачу перешкод у користуванні спірним нежитловим приміщенням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 через адвоката Баховського М. М. звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 жовтня 2017 року, просив скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Рух справи в суді касаційної інстанції

14 березня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі.

У квітні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

10 квітня 2020 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обгрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права і порушили норми процесуального права, що є підставою для скасування судових рішень.

Заявник зазначив, що висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи.

Суди не надали належної правової оцінки доводам ОСОБА_1 про нікчемність договору оренди спірного нежитлового приміщення, зважаючи на відсутність у ТОВ «Сівер Україна» будь-яких прав щодо спірного майна. У період з 2005 року до 2017 року єдиним законним власником спірного нерухомого майна є ОСОБА_1 .

Суди проігнорували та не врахували судові рішення, якими визнано право власності ОСОБА_1 , у тому числі на спірне нежитлове приміщення.

Суди першої та апеляційної інстанції неповно з`ясували фактичні обставини справи, оскільки позивач не надав суду акт приймання - передачі орендованого спірного нежитлового приміщення згідно з договором оренди від 01 січня 2012 року, технічних характеристик нежитлового приміщення та інших відомостей, що дозволяють індивідуально визначити це приміщення, що унеможливлює ідентифікацію приміщення переданого позивачу в оренду та приміщення, про усунення перешкод у користуванні яким просить позивач.

Суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив клопотання ОСОБА_2 про закриття провадження у справі з підстав непідсудності справи суду загальної юрисдикції.

Аргументи інших учасників справи

У квітні 2018 року від ГО «СПЖУ» надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому громадська організація просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

Відзив аргументований тим, що доводи касаційної скарги невмотивовані, необґрунтовані, містять відомості, що не відповідають дійсності, не спростовують правильних по суті висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Суди дійшли обґрунтованих висновків, що договір оренди спірного нежитлового приміщення з дати його укладення та на момент розгляду справи є чинний, не розірваний сторонами, не визнаний у судовому порядку недійсним.

ОСОБА_1 не був та не є власником нежитлових приміщень, частина яких є предметом договору оренди від 01 січня 2012 року № 6, оскільки у нього відсутній будь-який правовстановлюючий документ на нежитлові приміщення АДРЕСА_1 , розташовані на АДРЕСА_1 , законним власником яких є ТОВ «Сівер Україна».

У ОСОБА_1 відсутній правоустановлюючий документ на нежитлові пиміщення, які є предметом спору.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23 липня 2003 року у справі № 18/519 задоволено позов ТОВ «Сівер Україна» до Благодійного фонду «Християнський», визнано за ТОВ «Сівер України» право власності на приміщення площею 286,3 кв. м та площею 278,4 кв. м, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , які зазначені на плані БТІ літерою «А». Постановою Вищого господарського суду України від 16 лютого 2004 року у цій справі рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року №460-ІХ (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у листопаді 2017 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення частково касаційної скарги з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що згідно з рішенням Господарського суду міста Києва від 22 липня 2003 року, залишеного без зміни постановою Вищого господарського суду України від 16 лютого 2004 року, визнано право власності ТОВ «Сівер Україна» на приміщення площею 286,3 кв.м та площею 276,4 кв.м, розташовані на АДРЕСА_1 .

18 січня 2005 року ТОВ «Сівер України» зареєструвало право власності на зазначені приміщення у Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності за реєстровим номером № 5227-П.

01 січня 2012 року між ТОВ «Сівер Україна» та ГО «СПЖУ» укладено договір оренди № 6, згідно з яким товариство передало, а громадська організація прийняла у тимчасове платне користування нежиле приміщення АДРЕСА_1, загальною площею 10,3 кв.м, що розташоване на АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 1.2. цього договору переданий в оренду об`єкт належить наймодавцю на праві колективної власності на підставі реєстраційного посвідчення № 009848 Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна від 18 січня 2005 року за реєстровим № 5227-П.

Згідно з пунктом 4.1. договору договір оренди укладається на п`ять років з моменту підписання договору.

Строк дії договору оренди продовжено до 31 грудня 2017 року.

01 січня 2012 року укладено договір оренди між ТОВ «Сівер Україна» та ГО «СПЖУ», він є чинний.

Зі змісту витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб- підприємців та громадських формувань станом 02 грудня 2016 року суди встановили, що місцезнаходження ГО «СПЖУ» зареєстроване у кімнаті 11 в нежитловому приміщенні АДРЕСА_1 .

Під час судового розгляду в суді першої інстанції ТОВ «Сівер Україна» позов визнало.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо вимог до ТОВ «Сівер Україна»

Верховний Суд зазначає, що вимога про усунення перешкод у користування нежитловим приміщенням заявлена у цій справі до ТОВ «Сівер Україна», як до орендодавця за договором оренди, за наслідком неналежного його виконання.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, можуть бути суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Так, за змістом пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Отже, законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

З огляду на зміст та підстави позову, ГО «СПЖУ» як орендар звернулася до суду загальної юрисдикції з позовом до ТОВ «Сівер Україна» як орендодавця за договором оренди, сторонами якого є юридичні особи. Тобто між позивачем та відповідачем існує спір щодо договору оренди нежитлового приміщення, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства відповідно до Господарського процесуального кодексу України.

Відповідний правовий висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19 березня 2019 року у справі № 904/2529/18, провадження № 12-257гс18.

Щодо вимог до ОСОБА_1 .

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до статті 770 ЦК України у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов`язки наймодавця. Сторони можуть встановити у договорі найму, що у разі відчуження наймодавцем речі договір найму припиняється.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Отже, шляхом усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, право власності може бути захищено лише у разі доведення факту його порушення.

Суди встановили, що позивач знаходиться за юридичною адресою у спірному нежитловому приміщенні, його працівники не можуть потрапити до спірних приміщень та ці приміщення не можуть використовуватися ним на його власний розсуд через дії ОСОБА_1 , який чинить перешкоди у користуванні ГО «СПЖУ» орендованим приміщенням. Ця обставина не оспорювалася ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно з презумцією правомірності правочину - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Верховний Суд зазначає, що судовий розгляд визнається справедливим за умови забезпечення рівного процесуального становища сторін, які брали участь у справі.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції забезпечує виконання головного завдання арреllatio - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція по суті є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції, в межах своїх повноважень, повинен з`ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права. Водночас судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України.

Зобов`язуючи ОСОБА_1 усунути перешкоди ГО «СПЖУ» у користуванні спірним нежитловим приміщенням шляхом надання фактичного доступу до цього приміщення, суд апеляційної інстанції не перевірив належним чином доводи сторін та не виклав відповідні висновки щодо їх оцінки.

Вирішуючи спір, суди взяли до уваги рішення Господарського суду міста Києва від 22 липня 2003 року, яким визнано право власності ТОВ «Сівер Україна» на приміщення площею 286,3 кв. м та 276,4 кв. м, розташовані на АДРЕСА_1 .

Доводи апеляційної скарги зводились до того, що власником спірного майна є не ТОВ «Сівер Україна», а ОСОБА_1 , і як власник має право розпоряджатися своїм майном, позивач не повідомляв його як власника майна про бажання ним користуватися, а тому він не порушує права позивача, які не підлягають захисту в обраний позивачем спосіб. Крім того, ОСОБА_1 посилався на те, що він є фізичною особою-підприємцем, а тому і в цій частині спір підлягає розгляду господарським судом.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Європейський суд з прав людини звертав увагу, що згідно статті 6 Конвенції про захист прав людини і основположних свобод рішення судів мають достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; пункт 30); відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи (рішення у справі "Бендерський проти України", заява № 22750/02, пункт 42).

Перевіряючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції, виходив з обставин, встановлених рішенням Господарського суду м. Києва від 22 липня 2003 року, залишеним без змін постановою Вищого господарського суду України від 16 лютого 2004 року, яким визнано право власності ТОВ «Сівер Україна» на приміщення площею 286,3 кв. м. та площею 276,4 кв. м., що розташовані у АДРЕСА_1 .

Суд апеляційної інстанції не первірив всі доводи апеляційної скарги та не виклав висновки на їх спростування.

Верховний Суд зазначає, що наявність у сторін статусу суб`єктів господарювання не означає, що усі правовідносини з їх участю є господарськими.

Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 216/181/16-й, провадження № 14-198цс18 наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи - підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 922/2972/17 (провадження № 12-194гс18), неодмінними ознаками господарської діяльності є сфера суспільного виробництва з метою задоволення не власних потреб виробника, а інших осіб, поєднання приватного інтересу, наприклад, в одержанні прибутку та публічних інтересів суспільства в особі широкого кола споживачів.

Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки доводам ОСОБА_1 , що він зареєстрований як фізична особа - підприємець, спір між позивачем і ним як власником нерухомого майна, яким користується позивач, має розглядатися в порядку господарського судочинства.

З огляду на викладене для визначення юрисдикції спору у цій справі необхідно з`ясувати, які відносини виникли між позивачем та ОСОБА_1 , він чинить перешкоди позивачу у користуванні нерухомим майном як фізична особа, чи як фізична особа - підприємець, яку діяльність щодо цього майна він здійснює.

Питання юрисдикції спору впливає на правильність застосування норм процесуального права, тоді як суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини.

У світлі обставин цієї справи Верховний Суд зазначає, що суд апеляційної інстанції не дотримався вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо такого елементу доступу до суду як мотивування судового рішення.

Отже, судове рішення апеляційної інстанції в частині вимог до ОСОБА_1 підлягає скасуванню з передачею справи у цій частині на новий апеляційний розгляд.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги, зокрема, має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі.

Відповідно до частин першої, другої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо:суд не дослідив зібрані у справі докази.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування судових рішень першої та апеляційної інстанції в частині вимог до ТОВ «Сівер Україна» із закриттям провадження у справі у цій частині, скасування судового рішення апеляційної інстанції в частині вимог до ОСОБА_1 з передачею справи на новий розгляд в цій частині до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 255 400 409 410 411 414 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 жовтня 2017 року в частині вимог доТовариство з обмеженою відповідальністю «Сівер Україна» скасувати, провадження у цій частині закрити.

Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 жовтня 2017 року в частині вимог до ОСОБА_1 скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко