Історія справи

Постанова

Іменем України

06 травня 2020 року

м. Київ

справа № 758/384/17

провадження № 61-37911св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Подільського районного суду міста Києва, у складі судді Васильченка О. В., від 06 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва, у складі колегії суддів: Вербової І. М., Головачова Я. В., Шахової О. В., від 21 березня 2018 року.

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності у порядку спадкування.

Свої вимоги позивачімотивували тим, що 1/2 частка квартири АДРЕСА_1 на праві спільної сумісної власності належала їх матері - ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , і вони прийняли спадщину після її смерті.

Вказана квартира була зареєстрована на ім`я чоловіка померлої - ОСОБА_6 , який заповів спірну квартиру відповідачу ОСОБА_3 . Після смерті ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 набула право власності на всю квартиру на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, у тому числі на 1/2 частку, яка входила до спадщини позивачів, та не визнає права позивачів на спадщину, на відповідні частки цієї квартири.

Із урахуванням зазначеного, позивачі просили позов задовольнити, визнати за ними права власності по 1/6 частки квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 06 грудня 2017 року позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/6 частку квартири АДРЕСА_1 , що складається з трьох кімнат загальною площею 72 кв. м, житловою площею 41,2 кв. м, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/6 частку квартири АДРЕСА_1 , що складається з трьох кімнат загальною площею 72 кв. м, житловою площею 41,2 кв. м, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, щопозивачам, як спадкоємцям за законом, належить спадщина після померлої матері ОСОБА_5 на 1/6 частку квартири, кожному, крім того 1/6 частку успадкував чоловік померлої - ОСОБА_6 . Оскільки спірна квартира була спільною сумісною власністю подружжя, 1/2 частка квартири належала ОСОБА_6 , а 1/2 частка ОСОБА_5 (дружині заповідача), на момент складення заповіту ОСОБА_6 успадкував після смерті дружини 1/6 частку квартири й мав право скласти заповіт на майно, яке належало йому на день складення заповіту - на 4/6 частки спірної квартири, проте не мав права складати заповіт на 2/6 частки квартири, які йому не належали. Таким чином, заповіт, складений ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 на спірну квартиру, є нікчемним в частині заповідання 2/6 часток квартири.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 21 березня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Подільського районного суду міста Києва від 06 грудня 2017 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачі прийняли спадщину після смерті їх матері, у порядку та в строки, встановлені статтями 1269, 1270 ЦК України. Діючим законодавством не встановлено будь-яких часових рамок та обмежень на одержання свідоцтва про право на спадщину після закінчення шестимісячного терміну з часу відкриття спадщини. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. В ході розгляду справи достовірно встановлено, що спірна квартира була спільною сумісною власністю подружжя, 1/2 частка квартири належала ОСОБА_6 , а 1/2 частка - ОСОБА_5 , дружині заповідача. На момент складання заповіту ОСОБА_6 успадкував після смерті своєї дружини 1/6 частку квартири та мав право скласти заповіт на майно, яке належало йому на день складення заповіту, тобто на 4/6 частки квартири, проте не мав права складати заповіт на 2/6 частки спірної квартири, які йому не належали.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення Подільського районного суду міста Києва від 06 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 21 березня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що на день смерті ОСОБА_5 не володіла правами на частку спірної квартири, а тому спадкоємці не могли прийняти та не прийняли спадщину після її смерті у вигляді частини квартири. Судами не взято до уваги обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 758/8383/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання частки у спільному майні, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Згідно матеріалів спадкової справи № 66-2004, заведеної після смерті ОСОБА_5 , позивачі не порушували питання щодо оформлення прав на частку спірної квартири. Також суди не врахували, що свідоцтво про право на спадщину не є правочином, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним у відповідності до положень статей 203, 215 ЦК України. Висновки судів про те, що заповіт, складений ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 , є нікчемним не відповідають нормам матеріального права. Судами залишено поза увагою, що позивачі з 2004 року по 2016 рік не зверталися щодо оформлення спадщини на частку квартири.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

13 квітня 2020 року на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду справу № 758/384/17 розподілено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності у порядку спадкування призначено до судового розгляду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У поданому відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 посилається на те, що доводи касаційної скарги не спростовують правильних по суті судових рішень. Судами правильно встановлено обставини справи, яким надано належну оцінку. Позивачі прийняли спадщину, подавши до нотаріальної контори відповідні заяви про прийняття спадщини після смерті їх матері в установлений законом строк. Відповідач безпідставно ототожнює різні поняття - прийняття спадщини шляхом подачі до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини та подання заяви про видачу свідоцтва на спадщину на конкретне нерухоме майно, що входить до складу спадщини.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Після смерті останньої відкрилась спадщина. Спадкове майно прийняли її діти: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а також чоловік ОСОБА_6 , подавши до Чотирнадцятої Київської державної нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини, що підтверджується копією спадкової справи № 66/2004.

ІНФОРМАЦІЯ_3 у ОСОБА_5 народилась донька - ОСОБА_1

Шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 був зареєстрований 19 жовтня 1958 року і тривав до ІНФОРМАЦІЯ_1, дня смерті останньої. У шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_5 народився син - ОСОБА_2

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_6 . Після смерті ОСОБА_6 відкрилась спадщина (спадкова справа № 481/14).

У жовтні 2016 року позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до Чотирнадцятої Київської державної нотаріальної контори із заявою про видачу їм свідоцтва про право на спадщину за померлою матір`ю на 1/6 частину квартири АДРЕСА_1 . Державний нотаріус Чотирнадцятої Київської державної нотаріальної контори постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 11 жовтня 2016 року № 2970/01-16 відмовив у видачі свідоцтва у зв`язку з тим, що позивачі не надали документ, який би підтверджував право власності померлої на квартиру.

Спірна квартира була зареєстрована на ім`я ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, виданого Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації 13 січня 1999 року згідно з розпорядженням (наказом) від 07 грудня 1998 року за № 767-С, зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, записаного у реєстрову книгу за реєстровим № 709/31313 від 26 січня 1999 року.

Згідно з наказом Головного управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації від 07 грудня 1998 року за № 767-С «Про видачу свідоцтв про право власності», виданого на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації від 02 жовтня 1996 року № 1563 «Про затвердження тимчасового Порядку видачі свідоцтв про право власності на об`єкти нерухомого майна», було видано свідоцтва про право власності членам ЖБК, зокрема, ОСОБА_6 , зазначеному у наказі під пунктом 6, справа № 20922, на квартиру АДРЕСА_1

ОСОБА_3 , донька померлого ОСОБА_6 , у порядку спадкування за заповітом набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 , яка згідно свідоцтва про право власності на квартиру була зареєстрована за ОСОБА_6 .

Позиція Верховного Суду

Частинами першою та другою статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (тут і далі в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Статтями 22 та 28 Кодексу про шлюб та сім'ю України (у редакції, чинній на момент набуття у власність спірної квартири) визначено, що нажите подружжям за час шлюбу майно є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Статтею 368 Цивільного кодексу України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частини другої статті 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Згідно частини другої статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Судами встановлено та підтверджується матеріалами справи, що спірна квартира є кооперативною, придбана ОСОБА_6 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_5 , отже була об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, не відноситься до майна, що є особистою приватною власністю чоловіка або дружини, не дивлячись на те, що правовстановлюючі документи були оформлені на ОСОБА_6

ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , як дружині ОСОБА_6 , мала право на 1/2 частку у спірній квартирі.

Відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК Українинезалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Частиною першою статті 1296 ЦК України визначено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Частина третя цієї статті встановлює, що відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Відповідно до статті 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Суб`єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

Частиною першою статті 1236 ЦК України визначено, що заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому.

Згідно з частиною першою статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Статтею 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частинами першою-другою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, обґрунтовано виходив із того, що права позивачів на належну їм частку спадкової квартири (по 1/6) є порушеними та підлягають захисту.

Судами встановлено, що квартира АДРЕСА_1 була набута у період перебування матері позивачів - ОСОБА_5 у шлюбі з ОСОБА_6 , правовстановлюючі документи на квартиру були оформлені на ОСОБА_6 , який у подальшому заповів спірну квартиру відповідачу, чим порушив право позивачів на оформлення права на спадщину щодо належної їх матері частини набутої у шлюбі квартири, а тому заповіт, складений ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 на спірну квартиру є нікчемним в частині заповідання 2/6 часток квартири, оскільки заповідач не був їх власником і не мав права охопити заповітом права, які йому не належать.

Встановлено, що позивачі належним чином прийняли спадщину після смерті ОСОБА_5 , подавши до державної нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини, а тому успадкували частки у майні їх матері у праві спільної сумісної власності, що становить загалом 1/2 частку в праві власності на квартиру, та мають право на оформлення за ними права власності, яке не визнається відповідачем.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій правильно виходили із того, що позивачам належить спадщина у вигляді часток у спірній квартири після смерті їх матері ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , які складаються із 1/6 частки кожному, оскільки 1/6 частку успадкував чоловік померлої ОСОБА_6 .

Також слід зазначити, що чинним законодавством не встановлено часових обмежень щодо звернення спадкоємців до нотаріуса із заявою про одержання свідоцтва про право на спадщину після прийняття спадщини.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосували до правовідносин нормиматеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлені з порушенням норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 06 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 21 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников Судді О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович