Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.04.2018 року у справі №372/2185/17

Постанова

Іменем України

05 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 372/2185/17

провадження № 61-16450св18

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 грудня 2017 року у складі головуючого-судді Болобана В. Г. та постанову Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року у складі суддів: Верланова С. М., Приходька К. П., Савченка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») про визнання припиненим договору іпотеки, зняття заборони відчуження нерухомого майна, вилучення запису з Державного реєстру речових прав на майно.

Позовна заява мотивована тим, що 25 квітня 2008 року між ним та відповідачем був укладений кредитний договір № 384/047/08-1, за умовами якого банк надав йому на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового використання кредитні кошти в сумі 210 тис. дол. США терміном до 24 квітня 2018 року, у забезпечення якого було укладено договори поруки з ОСОБА_6, ОСОБА_6 та договір іпотеки, предметом якого є офісне приміщення № 2-Б загальною площею 128, 2 кв. м по АДРЕСА_1.

Відповідно до пункту 4.4 кредитного договору, право банку пред'явити вимогу до відповідача щодо повернення заборгованості по кредиту виникло з 15 лютого 2009 року (зі спливом 90 днів після останнього платежу) та протягом трьох років (щодо основного зобов'язання), тобто до 15 лютого 2012 року, проте ПАТ «Укрсоцбанк» знаючи про порушення своїх прав та не звернувся до суду за захистом своїх порушених прав, а тому строк користування кредитом вважається таким що сплив та зобов'язання за договором кредиту припинено на 91 день після виникнення заборгованості, тобто, з 15 лютого 2009 року, що підтверджується рішенням Обухівського районного суду Київської області від 24 червня 2014 року, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» до поручителів про стягнення заборгованості за договором кредиту № 384/047/08-1 від 25 квітня 2008 року й встановлено, що строк користування кредитом вважається таким, що сплив на 91 день після виникнення заборгованості, тобто, з 13 березня 2009 року, та рішенням Обухівського районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» до позичальника про стягнення заборгованості за договором кредиту № 384/047/08-1 від 25 квітня 2008 року з підстав застосування строків позовної давності.

За вказаних обставин, іпотека, яка є похідною від основного зобов'язання, підлягає припиненню на підставі статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 07 грудня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що згідно з вимогами статті 17 Закону України «Про іпотеку», статей 256, 266, 267, 509, 598 ЦК Українисплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) само по собі не припиняє основного зобов'язання за кредитним договором і, отже, не може вважатися підставою для припинення іпотеки згідно зі статтею 17 Закону України «Про іпотеку». Отже, такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов'язанням, закон не передбачає.

Постановою Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 грудня 2017 року залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази та ухвалив законне і обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

05 квітня 2018 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалу апеляційного суду скасувати, і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що строк користування кредитом вважається таким, що сплив та зобов'язання за кредитним договором припинено з15 лютого 2009 року, й відповідно вимог пункту 4.4 кредитного договору відбулася новація зобов'язання між сторонами, проте суди у порушення вимог статей 598, 604 ЦК України та статті 17 Закону України «Про іпотеку» не визнали припиненими зобов'язання за іпотекою.

Ухвалою судді Верховного Суду від 16 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та надано строк для надання відзиву.

15 червня 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» подало відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити у задоволенні скарги, посилаючись на те, що суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки за вимогами чинного законодавства сплив позовної давності не є окремою підставою для припинення зобов'язання.

У відповіді на відзив, поданій 08 жовтня 2018 року ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_5 зазначив, що викладені доводи банку є безпідставними та необґрунтованими.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено, і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані рішення судів постановлені з правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Судами встановлено, що 25 квітня 2008 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № 384/047/08-І, за умовами якого позивач отримав кредит у розмірі 210 тис. дол. США зі сплатою 14 % річних на строк до 24 квітня 2018 року.

У забезпечення цього договору, того ж дня між банком та ОСОБА_6, ОСОБА_6 були укладені договори поруки, а з ОСОБА_4 був укладений договір іпотеки, предметом якого є офісне приміщення № 2-Б загальною площею 128, 2 кв. м по АДРЕСА_1.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 24 червня 2014 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» до поручителів ОСОБА_6, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за договором кредиту № 384/047/08-1 від 25 квітня 2008 року, з підстав припинення поруки в силу вимог частини четвертої статті 559 ЦК України.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором кредиту № 384/047/08-1 від 25 квітня 2008 року, у зв'язку з пропуском позивачем строку позовної давності.

Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 27 грудня 2016 року задоволено скаргу ОСОБА_4 на дії державного виконавця Обухівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Київській області та скасовано постанову про відкриття виконавчого провадження № 52802604 від 02 листопада 2016 року про стягнення з ОСОБА_4 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованості за договором кредиту у розмірі 2 827 172,86 грн, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки постанова про відкриття виконавчого провадження ухвалена на підставі виконавчого напису, який вчинено 20 листопада 2013 року, тобто після спливу строків, встановлених Законом України «Про виконавче провадження».

ОСОБА_4 на обґрунтування позову зазначав, що після ухвалення вказаних вище судових рішень про відмову у задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» про стягнення боргу та звернення стягнення на предмет іпотеки, у зв'язку з пропуском строку позовної давності, ПАТ «Укрсоцбанк» втратило право на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки, а тому слід вважати іпотеку припиненою. Встановлені вказаними вище судовими рішеннями обставини, які набрали законної сили, є преюдиційними у даній справі, а тому враховуючи, що іпотека, яка є похідною від основного зобов'язання, підлягає припиненню відповідно до положень статті17 Закону України «Про іпотеку», а накладена заборона відчуження майна - вилученню з реєстру обтяжень.

Згідно з частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК Українизобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України).

Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов'язання норми глави 50 «Припинення зобов'язання» ЦК Українине передбачають.

При цьому відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК Українизі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України.

Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи.

У зобов'язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб'єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов'язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов'язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду - захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов'язку.

Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності само по собі не припиняє суб'єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов'язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п'ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов'язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.

Отже, ЦК Українисплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов'язання не визнає. Виконання боржником зобов'язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов'язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.

Таким чином, за загальним правилом ЦК Українизі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов'язання не припиняється.

Відповідно до приписів статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку»іпотека - це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов'язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п'ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Конструкція цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом.

Так, згідно з указаною нормою іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац другий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»). Натомість Законом України «Про іпотеку»не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов'язанням.

Таким чином, якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) само по собі не припиняє основного зобов'язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17 та від 5 липня 2017 року у справі № 6-1840цс16, Верховним Судом у постанові від 18 липня 2018 року, справа № 537/6072/16, провадження № 61-35327св18. Зазначена правова позиція у судовій практиці є незмінною і підстав для відступлення від неї немає.

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, належним чином дослідивши та давши оцінку поданим сторонами доказам, врахувавши наведені вище норми права, дійшов правильного висновку про те, що сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки само по собі не припиняє основного зобов'язання за кредитним договором. Отже, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Такі висновки суду відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, доказам у справі надана належна правова оцінка.

Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судів, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04)

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. О. Кузнєцов А. С. Олійник Г. І. Усик