Історія справи

Постанова КЦС ВП від 05.11.2025 року у справі №638/15043/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 листопада 2025 року

м. Київ

справа № 638/15043/20

провадження № 61-4631св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та як законний представник неповнолітньої ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету позову: Служба

у справах дітей по Шевченківському району Департаменту служби у справах дітей Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Орлова Олена Миколаївна, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Кожемякін Андрій Анатолійович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - адвоката Ключника Олександра Миколайовича, на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 вересня 2024 року у складі суддів Шишкіна О. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2025 року у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

1. У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про визнання недійсним договору дарування та, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просив суд визнати недійсним шлюбний договір від 03 липня

2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кожемякіним А. А., за реєстровим номером № 2574, та визнати недійсним договір дарування від 14 липня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 , який діяв

в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Орловою О. М., зареєстрований в реєстрі за № 446.

2. Позов обґрунтовував тим, що 15 березня 2017 року між ОСОБА_2 та

ОСОБА_5 було укладено договір позики, на виконання умов якого ОСОБА_2 склав власноручно написану розписку про те, що він отримав у борг 15 000,00 дол. США строком на 3 місяці (до 15 червня 2017 року).

3. Грошові кошти ОСОБА_2 у строки, передбачені розпискою, не повернув, натомість з метою ухилення від виконання своїх зобов`язань, уклав зі своєю дружиною ( ОСОБА_4 ) шлюбний договір, посвідчений 03 липня 2017 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу

Кожемякіним А. А., за реєстровим номером № 2574.

4. Відповідно до пункту 2.2. вищевказаного договору нерухоме та рухоме майно, майнові права, корпоративні права, земельні ділянки, які будуть придбані (куплені) або вже придбані (куплені) одним із подружжя за договорами купівлі-продажу під час шлюбу, є його особистою приватною власністю, у разі розірвання шлюбу та розподілу спільного майна подружжя, набутого за час шлюбу, це майно не підлягає розподілу між подружжям і не є спільним сумісним майном подружжя.

5. Вказував, що відповідач ОСОБА_2 уклав безоплатний договір із близьким родичем - дружиною, внаслідок чого частка ОСОБА_2 у спільній власності подружжя була припинена в той час, коли він був винен грошові кошти ОСОБА_5 , правонаступником якої у подальшому став позивач на підставі укладеного

02 серпня 2018 року між ОСОБА_5 та ним ( ОСОБА_1 ) договором відступлення права вимоги, згідно умов якого він став новим кредитором

ОСОБА_2 за вказаним договором позики від 15 березня 2017 року.

6. 05 вересня 2018 року у зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 своїх зобов`язань за договором позики ОСОБА_1 , як новий кредитор, звернувся до Дергачівського районного суду Харківської області із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, за наслідками вирішення якого рішенням Дергачівського районного суду від 29 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року,

у задоволенні позову було відмовлено (справа № 619/3555/18).

7. Водночас, постановою Верховного Суду від 01 липня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 15 березня 2017 року

у розмірі 418 278,00 грн, що є еквівалентом 15 000,00 дол. США, відсотки за користування позикою в розмірі 88 927,04 грн та витрати зі сплати судового збору в розмірі 22 827,56 грн (провадження № 61-4408св19).

8. Зазначав, що вищезазначену постанову оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень 06 липня 2020 року.

9. Дізнавшись про те, що з нього в подальшому може бути стягнута заборгованість, зокрема, шляхом звернення стягнення на його частку в спільному майні подружжя (1/2 частину квартири

АДРЕСА_1 ), після опублікування постанови Верховного Суду

ОСОБА_2 , діючи як законний представник неповнолітньої ОСОБА_3 , з метою приховання майна від звернення стягнення на останнє, уклав із ОСОБА_4 фіктивний договір дарування від 14 липня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Орловою О. М. та зареєстрований в реєстрі за № 446.

10. Відповідно до умов договору неповнолітня дочка відповідачів ОСОБА_3 стала власником квартири АДРЕСА_1 .

11. ОСОБА_1 вказував, що він 24 липня 2020 року отримав виконавчі листи для примусового виконання постанови Верховного Суду від 01 липня 2020 року та

27 липня 2020 року приватним виконавцем виконавчого округу Харківської області Бабенко Д. А. були відкриті виконавчі провадження за вищевказаними виконавчими листами та розпочато процедуру примусового виконання.

12. У процесі виконання постанови Верховного Суду від 01 липня 2020 року та під час розгляду справи, яка є предметом касаційного перегляду, ОСОБА_1 стало відомо про укладення оскаржуваних договорів - шлюбного договору від 03 липня 2017 року, що був посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кожемякіним А. А., зареєстрований в реєстрі за № 2574, та договору дарування від 14 липня 2020 року, що був посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Орловою О. М., зареєстрований в реєстрі за № 446.

13. Крім того, зазначав, що відповідно до пункту третього договору дарування квартира, яка відчужується, належить дарувальнику ( ОСОБА_4 ) на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 24 лютого 2009 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гібадуловою Л. А. за реєстровим номером № 1320, зареєстроване в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 25 лютого 2009 року, витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно Комунального підприємства «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» від 25 лютого 2009 року, номер витягу 21988905, реєстраційний номер 2424103, номер запису П-1-38253 в книзі №1.

14. Також зазначав, що копія договору купівлі - продажу у нього була відсутня, однак, судом було витребувано у приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Гібадулової Л. А. копію останнього разом із доданими до нього документами, зокрема, заявою ОСОБА_2 , від 24 лютого 2009 року, зареєстрованої в реєстрі за № 1319, зі змісту якої вбачається, що він надав згоду своїй дружині - ОСОБА_4 на придбання за ціною та на умовах, що йому відомі, квартири АДРЕСА_1 .

15. Вищезгадана заява була подана відповідно до статті 65 Сімейного кодексу України, яка передбачала режим спільної власності щодо нерухомого майна.

16. Однак, як зауважив позивач, пунктом шостим договору дарування

від 14 липня 2020 року було передбачено, що дарувальник свідчить, що відчужувана квартира є її особистою власністю, вона набута дарувальником у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2 , але згідно укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 оспорюваного шлюбного договору (укладеного в шлюбі), що був посвідчений

03 липня 2017 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кожемякіним А. А. за реєстровим номером № 2574, подружжя домовилось про непоширення на нерухоме або рухоме майно, що підлягає державні реєстрації, набуте ними під час шлюбу, положень статті 60 Сімейного кодексу України

і вважають це майно особистою приватною власністю того з подружжя, на ім`я якого оформлений правовстановлювальний документ та/або проведена державна реєстрація права власності відповідно до закону, про що свідчить заява відповідачки ОСОБА_4 від 14 липня 2020 року.

17. З урахуванням вищезазначеного ОСОБА_1 вважає, що оспорюваний шлюбний договір та договір дарування є фіктивними, були укладені відповідачами виключно з метою ухилення від виконання ОСОБА_2 зобов`язань за договором позики від 15 березня 2017 року та, відповідно, постанови Верховного суду

від 01 липня 2020 року, оскільки укладені між близькими родичами безоплатно та

у той час, коли ОСОБА_2 прострочив виконання своїх зобов`язань за договором позики.

18. Крім того, ОСОБА_1 звертав увагу суду, що квартира використовується тими ж особами, що і до укладення спірних договорів, особові рахунки ніхто не переоформлював, оплата за спожиті комунальні послуги здійснюється за старим особовим рахунком. З моменту укладення договору дарування ОСОБА_4 із квартири не виписалась, тобто квартира використовується для проживання тими самими особами, що і до укладення договору дарування.

19. Зазначав, що оскільки договір було укладено між боржником та членом його сім`ї - дружиною ОСОБА_4 , за умови наявної простроченої заборгованості за договором позики, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , останній

є фраудаторним правочином, спрямованим виключно на шкоду кредитору, з метою унеможливлення або суттєвого утруднення виконання рішення у справі про стягнення коштів.

20. Шлюбний договір, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , своєю чергою, є безоплатним правочином, після укладення якого спільне майно подружжя було зареєстроване за ОСОБА_4 , що унеможливило виділення його в натурі та звернення на нього стягнення.

21. Також звертав увагу суду, що після укладення шлюбного договору та після набрання чинності рішенням Верховного Суду у справі № 619/3555/18 від 01 липня 2020 року вказана квартира була подарована малолітній дитині відповідачів -

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі такого самого фраудаторного, та, відповідно, фіктивного договору дарування.

22. З урахуванням вищезазначеного, ОСОБА_1 просив суд вважати дії відповідачів щодо укладення шлюбного договору після невиконання ОСОБА_2 обов`язку із погашення заборгованості за договором позики від 15 березня

2017 року, укладення такого договору між близькими родичами (чоловіком та дружиною), наслідком чого стала зміна правового статусу майна, вибуття останнього із власності боржника, безкоштовний характер такого договору, переоформлення майна на малолітню спільну дитину відповідачів через декілька тижнів після набрання законної сили та публікації в загальному доступі постанови Верховного Суду про стягнення з ОСОБА_2 суми боргу та відсутність логічної необхідності в укладенні таких договорів такими, що були спрямовані виключно на приховування майна ОСОБА_2 від звернення стягнення на таке.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

23. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 вересня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним шлюбний договір від 03 липня 2017 року, укладений між

ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , що був посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кожемякіним А. А., зареєстрований

в реєстрі за №2574.

Визнано недійсним договір дарування від 14 липня 2020 року, укладений між

ОСОБА_2 та ОСОБА_4 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 , що був посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Орловою О.М., зареєстрований в реєстрі за №446.

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 в рівних частках судовий збір у розмірі 840,80 грн.

24. Рішення районного суду мотивоване тим, що оспорювані правочини

є фіктивними, оскільки були вчинені з метою заподіяння шкоди кредитору, тобто мають ознаки фраудаторних. Така обставина свідчить про наявність підстав для задоволення позовних вимог, адже внаслідок укладення спірних правочинів

ОСОБА_2 був позбавлений майна, на яке могло бути звернено стягнення з метою погашення заборгованості за договором позики.

25. Водночас районний суд відхилив заяву відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності, зазначивши, що позивач, звертаючись до суду, не пропустив цей строк з урахуванням його зупинення на період дії карантину.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

26. Постановою Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2025 року апеляційні скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Скребця О. М., та представника ОСОБА_4 - адвоката Ключника О. М., залишено без задоволення.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 вересня 2024 року залишено без змін.

27. Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився із висновками районного суду щодо фраудаторності оспорюваних позивачем правочинів, оскільки останні були спрямовані виключно на уникнення виконання ОСОБА_2 своїх зобов`язань за договором позики.

28. Також апеляційний суд погодився із висновками районного суду щодо відсутності підстав для застосування наслідків спливу строків позовної давності, оскільки відповідачі не довели, що про наявність спірних договорів позивач дізнався поза межами трирічного строку загальної позовної давності.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

29. У квітні 2025 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_4 - адвоката Ключника О. М., на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 вересня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2025 року у вказаній справі.

30. Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2025 рокувідкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

31. Ухвалою Верховного Суду від 30 жовтня 2025 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

32. У касаційній скарзі заявник просить скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

33. Підставою касаційного оскарження вказує неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року в справі № 643/17966/14-ц, від 08 листопада 2019 року в справі № 910/7023/19, від 09 квітня 2020 року в справі № 753/22154/16-а, від 16 квітня 2020 року в справі № 9901/256/19, від 30 квітня 2020 року в справі № 826/15692/16, від 01 липня 2020 року в справі № 619/3555/18, від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19, від 12 квітня 2021 року в справі № 564/2227/17, від 22 квітня 2021 року в справі № 320/1897/14-ц, від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18, від 22 грудня 2021 року в справі № 331/5864/18, від 12 січня 2022 року в справі № 234/11607/20, від 16 лютого 2022 року в справі № 204/9189/19, від 13 травня 2022 року в справі № 370/423/19, від 08 червня 2022 року в справі № 2-591/11, від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19, від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20), від 08 серпня 2023 року в справі № 910/8115/19 (910/13492/21), від 11 жовтня 2023 року в справі № 756/8056/19, від 12 березня 2024 року в справі № 918/7/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

34. Також, у якості підстави касаційного оскарження заявник вказує порушення судами норм процесуального права, а саме безпідставну відмову судів попередніх інстанцій у задоволенні заяви про застосування строків позовної давності (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

35. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій безпідставно розглянули позовну вимогу про визнання шлюбного договору недійсним, оскільки така вимога була порушена позивачем у заяві про зміну предмета позову

від 31 січня 2022 року, щодо якої судом не було вирішено питання про прийняття її до розгляду.

36. Таким чином, на переконання заявника, вирішивши таку позовну вимогу, суди попередніх інстанцій порушити принцип диспозитивності цивільного судочинства.

37. Також, на переконання заявника, районний суд помилково два рази закрив підготовче провадження у справі, що свідчить про порушення судом норм процесуального права при вирішенні спору.

38. Крім того, як вказує адвокат Ключник О. М., позивачем при зверненні до суду було обрано неефективний спосіб захисту своїх прав шляхом порушення перед судом вимоги про визнання недійсним договору дарування квартири, оскільки такий договір не стосується прав та обов`язків позивача, а задоволення такої позовної вимоги, своєю чергою, не забезпечить ефективний захист порушених прав позивача.

39. Додатково заявник касаційної скарги звертає увагу колегії суддів на те, що оспорювані договори (шлюбний та дарування) не є факторинговими для позивача, відповідно, їх неможливо застосувати для попередньої події.

40. Відтак, звертаючись до суду, як на підставу позову ОСОБА_1 посилався на постанову Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 619/3555/18, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 були задоволені на підставі договору про відступлення права вимоги від імені ОСОБА_6 , укладеного 02 серпня

2018 року.

41. Таким чином, заявник касаційної скарги вважає, що будь-які права та вимоги у ОСОБА_1 виникли саме після укладення договору, проте суди допустили зворотну дію договору у часі, зокрема, на події, які мали місце 03 липня 2017 року,

а відтак, до позивача мають бути застосовані виключно події, які мали місце після 02 серпня 2018 року, оскільки станом на дату укладення шлюбного договору

(03 липня 2017 року) у відповідачів були відсутні будь-які фінансові зобов`язання перед позивачем.

42. Більше того, адвокат Ключник О. М. вказує, що судом було вирішене питання щодо позовних вимог до неналежного відповідача - ОСОБА_4 , оскільки остання не мала будь-яких зобов`язань перед позивачем, а оспорювані правочини, своєю чергою, не стосуються прав та законних інтересів ОСОБА_1 , оскільки останній не є їх стороною.

43. Також заявник касаційної скарги вважає, що судами попередніх інстанцій помилково залишено без задоволення заяву відповідача про застосування наслідків спливу строків позовної давності у справі.

Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надходило

Фактичні обставини справи, встановлені судами

44. Судами попередніх інстанцій зі змісту рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 29 листопада 2018 року, постанови Харківського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року та постанови Верховного Суду

від 01 липня 2020 року у справі № 619/3555/18 встановлено, що між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 15 березня 2017 року було укладено договір позики, на підтвердження умов якого ОСОБА_2 видав власноручно складену розписку, у якій вказував, що він отримав у борг грошові кошти в розмірі 15 000,00 дол. США строком на 3 місяці, тобто до 15 червня 2017 року, які не повернув кредитору, внаслідок чого у нього виникла заборгованість перед ОСОБА_5 (Т.2, а.с.1-12).

45. 02 серпня 2018 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір відступлення права вимоги та в подальшому останній звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики (справа

№ 619/3555/18).

46. Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області

від 29 листопада 2018 року, залишеним без змін Постановою Харківського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

47. Постановою Верховного Суду від 01 липня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 29 листопада 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду

від 06 лютого 2019 року скасовано.

Ухвалено у справі нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики

від 15 березня 2017 року в розмірі 418 278,00 грн, що було еквівалентом

15 000,00 дол. США та відсотки за користування позикою в розмірі

88 927,04 грн, а також витрати зі сплати судового збору в розмірі 22 827,56 грн (провадження № 61-4408св19).

48. Вищезазначена постанова Верховного Суду від 01 липня 2020 року набрала законної сили та на її підставі позивачу було видано виконавчі документи.

49. Крім того, постанова Верховного Суду від 01 липня 2020 року опублікована

у Єдиному державному реєстрі судових рішень та доступна для загального ознайомлення починаючи з 06 липня 2020 року (Т.1, а.с.12-19).

50. Після отримання виконавчих документів ОСОБА_1 звернувся до приватного виконавця виконавчого округу Харківської області із заявами про примусове виконання постанови Верховного Суду від 01 липня 2020 року, на підтвердження чого матеріали справи містять копії постанов про відкриття виконавчих проваджень № 62662774 та № 62661924, видані приватним виконавцем виконавчого округу Харківської області Бабенко Д.А. 27 липня 2020 року (Т.1, а.с.20-21)

51. На момент звернення позивача до суду заборгованість за договором позики не була погашена, що свідчить про наявність у ОСОБА_2 непогашеного боргу перед позивачем.

52. Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 24 лютого 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гібадулової Л. А. та зареєстрованого у реєстрі за № 1320, квартиру АДРЕСА_1 , набуто у спільну власність подружжям:

ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , про що свідчить долучена до матеріалів справи копія заяви ОСОБА_2 від 24 лютого 2009 року, відповідно до змісту якої ОСОБА_2 надав дружині ОСОБА_4 згоду у порядку статті 65 Сімейного кодексу України на набуття у спільну власність зазначеної квартири (Т.1, а.с. 91а; 214).

53. Вказане, на переконання судів попередніх інстанцій, свідчить про те, що квартира

АДРЕСА_1 , набута подружжям у спільну власність та у період спільного проживання, а тому така квартира є спільним майном подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

54. 03 липня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кожемякіним А. А., зареєстрованим в реєстрі за № 2574 (Т.1, а.с. 189-191).

55. Зі змісту пункту 2.1. вказаного шлюбного договору встановлено, що майно, набуте подружжям до шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я зареєстроване це рухоме або нерухоме майно.

56. Пунктом 2.2. шлюбного договору встановлено, що нерухоме та рухоме майно, майнові права, корпоративні права, земельні ділянки, які можуть бути придбані (куплені) або вже придбані (куплені) одним із подружжя за договорами купівлі-продажу під час шлюбу, є його особистою приватною власністю, у разі розірвання шлюбу це майно не підлягає розподілу між подружжям і не є спільним майном подружжя. Під час дії шлюбного договору при купівлі одним із подружжя нерухомого або рухомого майна, право на яке підлягає державній реєстрації відповідно до законодавства України, згода другого із подружжя на купівлю цього майна не потрібна.

57. Із аналізу умов зазначеного шлюбного договору від 03 липня 2017 року судами встановлено, що останній укладено після виникнення у ОСОБА_5 права грошової вимоги до відповідача ОСОБА_2 на підставі договору позики

від 15 березня 2017 року, оскільки ОСОБА_2 зобов`язався повернути кошти за договором позики не пізніше 3-х місяців, тобто не пізніше 15 червня 2017 року.

58. Зі змісту копії договору дарування від 14 липня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Орловою О. М. та зареєстрованого в реєстрі за № 446, вбачається, що предметом останнього була квартира

АДРЕСА_1 (Т.1, а.с.88).

59. Відповідно до пункту першого договору дарування від 14 липня 2020 року дарувальник передала безоплатно у власність обдаровуваній в особі законного представника належну дарувальнику на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 .

60. Пунктом шостим оспорюваного договору дарування від 14 липня 2020 року встановлено, що дарувальник свідчить, що відчужувана квартира є її особистою власністю. Зазначена квартира була набута Дарувальником у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2 , але згідно укладеного між ними шлюбного договору (укладеного у шлюбі), посвідченого 03 липня 2017 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кожемякіним А. А. за реєстровим номером № 2574, подружжя домовилось про непоширення на нерухоме або рухоме майно, що підлягає державній реєстрації, набуте ними під час шлюбу, положень статті 60 Сімейного кодексу України і вважають це майно особистою власністю того з подружжя, на ім`я якого оформлений правовстановлювальний документ та/або проведена державна реєстрація права власності відповідно до закону, про що свідчить її заява від 14 липня 2020 року.

61. У лютому 2022 року до Дзержинського районного суду м. Харкова надійшла заява про зміну предмета позову у якій ОСОБА_1 просив суд прийняти заяву про зміну предмета позову до спільного розгляду разом із первісною позовною заявою, визнати недійсним шлюбний договір від 03 липня 2017 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , що був посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кожемякіним А. А., зареєстрований в реєстрі за № 2574 та визнати недійсним договір дарування від 14 липня 2020 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 , що був посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Орловою О. М., зареєстрований в реєстрі за № 446.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

62. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

63. Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного

у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції

в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою

статті 411 цього Кодексу.

64. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

65. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

66. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

67. Спір у справі, що є предметом касаційного перегляду виник між сторонами щодо недійсності правочинів, укладених відповідачами, з метою уникнення виконання грошового зобов`язання, підтвердженого судовим рішенням.

68. Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги та визнаючи недійсними шлюбний договір і договір дарування, мотивували свої рішення тим, що зазначені правочини були спрямовані на уникнення сплати боргу (виконання судового рішення про стягнення заборгованості за договором позики), а відтак укладені на шкоду кредитору, тобто є фраудаторними.

69. З такими висновками погоджується і колегія суддів з огляду на таке.

70. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

71. Змістом статті 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

72. Відтак, вищезгадана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

73. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені

у статті 215 ЦК України.

74. Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

75. Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

76. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

77. Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. При кваліфікації дій як таких, що свідчать про зловживання правом, суд надає оцінку наявності негативних наслідків для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувати); правовому статусу особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та і здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах, або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

78. Фраудаторними у цивілістичній доктрині вважаються правочини, вчинені сторонами з порушенням принципів доброчесності, а також з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, наслідком чого є завдання шкоди кредитору.

79. ЦК України не містить окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація здійснюється шляхом застосування загальних засад цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав.

80. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій, спрямованих на виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

81. Вчинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.

82. У разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України.

83. Відтак, недійсним може бути визнаний договір, спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

84. Відповідно до частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

85. Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

86. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

87. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами

статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

88. Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша підстава, наприклад, передбачена статтею 228 ЦК України.

89. Вищезазначені висновки узгоджуються із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року

у справі № 369/11268/16-ц у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року

у справі № 317/3272/16-ц, від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18,

від 24 лютого 2021 року у справі № 757/33392/16, від 14 грудня 2022 року у справі № 372/437/20.

90. Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

91. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи (стягувача) за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

92. Як зауважено Верховним Судом у змісті постанови від 07 лютого 2024 року

у справі № 753/11680/20 боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання з повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами щодо кредитора.

93. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 отримав у борг від ОСОБА_5 15 000,00 дол. США строком на 3 місяці (до 15 червня 2017 року).

94. 02 серпня 2018 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір відступлення права вимоги, згідно умов якого новим кредитором відповідача

ОСОБА_2 за вказаним договором позики від 15 березня 2017 року став ОСОБА_1 (позивач).

95. У зв`язку із невиконанням ОСОБА_2 своїх зобов`язань у позасудовому порядку ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про стягнення із ОСОБА_2 заборгованості за договором позики (справа № 619/3555/18).

96. Постановою Верховного Суду від 01 липня 2020 року вищезазначеній справі позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики

від 15 березня 2017 року у розмірі 418 278,00 грн, що є еквівалентом

15 000,00 дол. США, та відсотків за користування позикою у розмірі

88 927,04 грн, а також витрати зі сплати судового збору в розмірі 22 827,56 грн (провадження № 61-4408св19).

97. Станом на час звернення ОСОБА_1 до суду із позовом у справі, яка

є предметом касаційного перегляду, зобов`язання ОСОБА_2 з приводу повернення позики не виконані.

98. При цьому судами встановлено, що станом на момент укладення як шлюбного договору (03 липня 2017 року), так і на момент укладення договору дарування (14 липня 2020 року) у ОСОБА_2 виникла прострочена заборгованість за договором позики, оскільки грошові кошти були надані боржникові строком на 3 місяці (до 15 червня 2017 року) і його новий кредитор ( ОСОБА_1 ) був змушений звернутися до суду із позовом про стягнення заборгованості за договором позики (справа № 619/3555/18).

99. Вищезазначені договори було укладено під час існування у ОСОБА_2 непогашеної заборгованості за договором позики, строк виконання якого настав.

100. При цьому колегія суддів вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій щодо того, що спірне майно (квартира), яке, зокрема, була предметом як шлюбного договору, так і договору дарування, було набуте саме подружжям з огляду на таке.

101. Як встановлено судами попередніх інстанцій, матеріали справи містять копію заяви ОСОБА_2 , від 24 лютого 2009 року (зареєстрована в реєстрі за № 1319), відповідно до змісту якої останній надав згоду своїй дружині ОСОБА_4 на придбання за ціну та на умовах йому відомих квартири АДРЕСА_1 .

102. Вищевказана заява подана відповідно до статті 65 Сімейного кодексу України, яка передбачала режим спільної власності цього нерухомого майна.

103. Як вбачається із висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду

у змісті постанови від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19): «Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

У статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану (частина перша статті 21 СК України).

Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Отже, інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Так, положення статті 60 СК України вказують на презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя».

104. Вищезазначене підтверджує висновок судів попередніх інстанцій щодо того, що хоч і між сторонами було укладено 03 липня 2017 року шлюбний договір, яким формально визначено, що майно, набуте одним із них за договорами купівлі-продажу, є особистою власністю того із подружжя, на кого воно оформлено, однак, шлюбним договором не було вирішено долі квартири

АДРЕСА_1 , оскільки вона куплялась (набувалась) ОСОБА_4 у спільну власність із ОСОБА_2 у порядку статті 65 Сімейного кодексу України ще до укладення шлюбного договору, що свідчить про те, що при укладенні шлюбного договору сторони діяли недобросовісно, а оспорюваний шлюбний договір, своєю чергою, було укладено на шкоду кредитору ОСОБА_5 , правонаступником якої є ОСОБА_1 .

105. Вищезазначене, а також встановлений факт подальшого відчуження за договором дарування спірної квартири ОСОБА_4 на користь неповнолітньої дочки спростовує доводи касаційної скарги щодо вирішення позовних вимог до неналежного відповідача ( ОСОБА_4 ), яка, своєю чергою, була як стороною шлюбного договору, так і договору дарування, наслідками укладення яких було відчуження належної ОСОБА_2 як одному із подружжя частки у праві власності на квартиру, придбану іншим із подружжя під час перебування у шлюбі.

106. Щодо доводів касаційної скарги про невирішення питання про прийняття до розгляду заяви про зміну предмета позову колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

107. При застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом.

108. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод.

109. Відповідно до пункту 2 частини другої, частини третьої статті 49 ЦПК України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання

у справі.

110. У постанові Верховного Суду 18 травня 2022 року у справі № 570/5639/16-ц (провадження № 61-19440св21) зроблено правовий висновок, що зміна предмета позову можлива, зокрема, у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких з позовних вимог;

4) пред`явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин. Позивач має право на уточнення позовних вимог, враховуючи приписи статей 13 175 197 ЦПК України, якими передбачено виключне право позивача на визначення предмета та підстав спору, а також способу захисту порушеного права та інтересу. Одним із завдань підготовчого провадження є остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.

111. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

112. Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

113. Отже, зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета та підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.

114. Предмет позову кореспондується із способами захисту права, які визначені, зокрема, у статті 16 ЦК України, а тому зміна предмета позову означає зміну вимоги, що може полягати в обранні позивачем іншого/інших, на відміну від первісно обраного/обраних способу/способів захисту порушеного права, в межах спірних правовідносин.

115. Необхідність у зміні предмета позову може виникати тоді, коли початкові вимоги позивача не будуть забезпечувати чи не повною мірою забезпечать позивачу захист його порушених прав та інтересів.

116. Порівняльний аналіз змісту та вимог позову та поданої позивачем заяви про зміну предмета позову від 31 січня 2022 року свідчить про те, що позивач доповнив позовні вимоги новою вимогою - визнання недійсним шлюбного договору.

117. Колегія суддів враховує, що у матеріалах справи відсутня ухвала суду першої інстанції про прийняття заяви про зміну предмета позову, відповідно до змісту протоколів судового засідання від 03 лютого 2022 року, від 04 березня 2024 року, від 27 березня 2023 року, від 21 травня 2024 року, від 04 вересня 2024 року протокольною ухвалою питання про прийняття такої заяви суд першої інстанції не вирішував.

118. Водночас матеріали справи містять ухвалу районного суду від 04 березня

2024 року про задоволення клопотання позивача щодо залучення до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Кожемякіна А. А. Колегія суддів враховує, що таке клопотання було порушене позивачем перед судом у зв`язку зі зміною предмета позову.

119. Як зауважено у змісті пункту 80 постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі № 657/1024/16-ц (провадження № 14-5цс23), помилкове об`єднання судом у справі вимог, які не пов`язані підставою виникнення та не співвідносяться між собою як основна та похідна вимоги у підготовчому засіданні та розгляд їх по суті з ухваленням рішення судом, не є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, виключний перелік яких визначений у частині першій статті 411 ЦПК України.

120. Таким чином, допущені у цій справі порушення норм процесуального права не призвели до неправильного вирішення спору по суті вимог, оскільки заявниця касаційної скарги брала участь у розгляді справи у суді першої інстанції, зокрема через представника - адвоката Ключника О. М., який, своєю чергою, надавав заперечення по суті позовних вимог з урахуванням зміни предмета позову, не просив суд при вирішенні питання про прийняття до розгляду такої заяви відмовити у її прийнятті або поверненні.

121. Крім того, з урахуванням того, що ухвалою суду, внесеною до протоколу судового засідання від 04 березня 2024 року, судом було ухвалено повернутися на підготовче судове засідання та перенести дату судового засідання на 27 березня 2024 року, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги

в частині порушення районним судом норм процесуального права, яке отримало прояв у повторному закритті підготовчого судового засідання.

122. Схожі за своїм змістом висновки щодо можливості повернення до стадії підготовного провадження після його закриття викладені Верховним Судом

у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 902/271/18, від 16 лютого

2021 року у справі № 922/2115/19, від 16 грудня 2021 року у справі № 910/7103/21,

від 05 жовтня 2022 року у справі № 204/6085/20 (провадження № 61-21431св21).

123. Більше того, з урахуванням того, що на момент укладення оспорюваних договорів строк виконання за договором позики настав, доводи касаційної скарги щодо відсутності факту порушення прав саме позивача як нового кредитора за зобов`язанням, строк виконання якого настав до моменту набуття права вимоги за таким, не заслуговують на увагу, оскільки укладення договорів, спрямованих на відчуження майна за рахунок якого можуть бути задоволені вимоги кредитора (як первісного так і нового), чітко свідчать про те, що такі правочини укладені на шкоду кредитора (як первісного так і нового).

124. Колегія суддів вважає за необхідне також звернути увагу на те, що в силу змісту статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

125. Також необґрунтованими є доводи касаційної скарги щодо пропуску строків позовної давності, оскільки, як обґрунтовано зауважено судами попередніх інстанцій, відповідно до вимог частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

126. Позивач, своєю чергою, не був стороною оспорюваних договорів та дізнатися про існування таких міг не раніше стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів на його користь.

127. Доказів на підтвердження протилежного матеріали справи не містять.

128. Колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій щодо того, що оскільки позивач не був стороною оспорюваних правочинів, а його права були порушені виключно з моменту ухвалення Верховним Судом постанови у справі № 619/3555/18 від 01 липня 2020 року про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики, саме з цього дня розпочався перебіг строків позовної давності для оспорення оскаржуваних договорів.

129. Відповідно до пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

130. Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» установлено з 12 березня до 03 квітня 2020 року на усій території України карантин. Надалі дію карантину неодноразово було продовжено та постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 карантин відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

131. Тобто, з 30 березня 2020 року було зупинено позовну давність, встановлену трирічним строком згідно вимог статті 258 ЦК України, як строк позовної давності для звернення до суду із позовними вимогами.

132. А відтак, обґрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій щодо того, що позов у справі було подано у межах трирічного строку з моменту укладення шлюбного договору, оскільки завершився тільки 03 липня 2020 року, проте був зупинений на період карантину, що свідчить про відсутність підстав для задоволення заяв відповідачів про застосування до спірних правовідносин позовної давності.

133. Також колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги стосовно того, що позивач не є стороною оскаржуваних правочинів, оскільки правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215 216 ЦК України).

134. Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка

в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував

у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала

у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

135. Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3 15 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

136. Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

137. Схожі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду

від 01 березня 2018 року у справі № 756/553/17, від 30 травня 2018 року у справі № 639/3980/16-ц та від 02 жовтня 2024 року у справі № 761/42671/18.

138. Відтак, врахувавши, що укладені договори порушують охоронюваний законом інтерес позивача як нового кредитора за договором позики щодо задоволення своїх вимог за рахунок майна, належного ОСОБА_2 , суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для захисту такого порушеного інтересу шляхом визнання недійсними договорів, спрямованих на вибуття із власності останнього майна, за рахунок якого можуть бути задоволені вимоги позивача.

139. Доводи касаційної скарги в частині неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року в справі № 643/17966/14-ц, від 08 листопада 2019 року в справі № 910/7023/19, від 09 квітня 2020 року в справі № 753/22154/16-а, від 16 квітня 2020 року в справі № 9901/256/19, від 30 квітня 2020 року в справі № 826/15692/16, від 01 липня 2020 року в справі № 619/3555/18, від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19, від 12 квітня 2021 року в справі № 564/2227/17, від 22 квітня 2021 року в справі № 320/1897/14-ц, від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18, від 22 грудня 2021 року в справі № 331/5864/18, від 12 січня 2022 року в справі № 234/11607/20, від 16 лютого 2022 року в справі № 204/9189/19, від 13 травня 2022 року в справі № 370/423/19, від 08 червня 2022 року в справі № 2-591/11, від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19, від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20), від 08 серпня 2023 року в справі № 910/8115/19 (910/13492/21), від 11 жовтня 2023 року в справі № 756/8056/19, від 12 березня 2024 року, на які посилається заявник у касаційній скарзі, не можуть бути застосовані у справі, що переглядається, оскільки сформульовані за інших фактичних обставин.

140. Колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року

у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

141. Підсумовуючи, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло б призвести до неправильного вирішення справи та у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

142. Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження

№ 14-446цс18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

143. Згідно із пунктами 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

144. Згідно статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено

з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

145. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 141 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - адвоката Ключника Олександра Миколайовича, залишити без задоволення.

2. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 вересня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович