Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 21.08.2019 року у справі №541/2734/16

Постанова

Іменем України

02 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 541/2734/16-ц

провадження № 61-14543св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач (за первісним позовом)- ОСОБА_1, відповідач (за первісним позовом) - ОСОБА_2,позивач (за зустрічним позовом)- ОСОБА_2, відповідачі (за зустрічним позовом): ОСОБА_1, ОСОБА_4,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4, в інтересах якого діє адвокат Говтвяниця Марія Василівна, на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 жовтня 2018 року у складі судді Городівського О.

А. та постанову Полтавського апеляційного суду

від 18 липня 2019 року у складі колегії суддів: Карпушина Г. Л.,

Абрамова П. С., Гальонкіна С. А.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ"

(далі - ~law36~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law37~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law38~.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим будинком.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 18 червня 2016 року, укладеного між нею та її

сином - ОСОБА_4, є одноосібним власником будинку АДРЕСА_1.

ОСОБА_2 є колишньою дружиною її сина - ОСОБА_4, була зареєстрована та проживала у вказаному будинку з 28 березня 2003 року,

а з 15 червня 2015 року забрала свої речі з будинку та виїхала проживати до іншого помешкання.

ОСОБА_1 вважала, що оскільки ОСОБА_2 не проживає у вказаному будинку більше одного року, а тому втратила право користування цим житловим будинком.

Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 просила суд визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 з дня її вибуття із нього,

а саме - з 15 червня 2015 року.

У лютому 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_4 про визнання житлового будинку об'єктом права спільної сумісної власності, визнання недійсним договору дарування житлового будинку.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що з 11 вересня 1993 року

по 25 жовтня 2014 року ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі

з ОСОБА_4, якому на підставі договору дарування від 04 лютого

1997 року було подаровано ОСОБА_6 житловий будинок АДРЕСА_1. Зазначений будинок на час дарування її колишньому чоловікові складався з: житлового будинку "А-1" загальною площею 35,9 кв. м, погребу, літньої кухні "В", колодязя № 1, огорожі, сараю "Д ", сараю "Г ", вбиральні "Е", замощення, газопроводу.

ОСОБА_2 вказувала, що за час шлюбу спірний будинок істотно збільшився у своїй вартості внаслідок спільних трудових та грошових затрат членів подружжя, а саме: здійснено добудову до будинку "А-1 ", у складі якої: тамбур "1-9" площею 1,7 кв. м, коридор "1-7" - 3,9 кв. м,

кухня "1-8" - 14,2 кв. м, ванна "1-10" - 2,6 кв. м, туалет "1-11" - 1,4 кв. м, коридор "1-12" - 4,1 кв. м. Крім того, весь будинок було обладнано системою опалення зі встановленням котла, замінені всі вікна та дах на будинку, проведено систему водопостачання та водовідведення.

Таким чином, вищевказаний будинок відповідно до положень частини 1 статті 62 Сімейного кодексу України (далі - СК України) є об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя.

Також ОСОБА_2 зазначала, що після розірвання шлюбу вона залишилася проживати у спірному будинку і лише після пред'явлення позову до неї про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком, дізналася, що її колишній чоловік - ОСОБА_4 18 червня

2016 року подарував своїй матері - ОСОБА_1 спірний житловий будинок. Вважала вказаний правочин протиправним, так як його було вчинено

у порушення вимог статті 65 СК України, тобто без її відома та згоди.

Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_2 просила суд визнати об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; визнати договір дарування вищевказаного житлового будинку, який укладений 18 червня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1, недійсним.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Оскаржуваним рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 жовтня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.

Визнано об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2

та ОСОБА_4 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.

Визнано недійсним договір дарування від 18 червня 2016 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 щодо житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що, ОСОБА_2

та ОСОБА_4 за час шлюбу провели будівельні та ремонтні роботи у спірному будинку, чим істотно збільшили його вартість, при цьому ці будівельні роботи були капітальними та призвели до збільшення якісних характеристик будинку (збільшення загальної та житлової площі). У зв'язку з цим наявні правові підстави для визнання спірного будинку спільною сумісною власністю колишнього подружжя. Оскільки при укладенні оспорюваного договору дарування від 18 червня 2016 року ОСОБА_2, як співвласника спірного домоволодіння, про його відчуження повідомлена не була, згоди на його дарування не надавала, то вказаний правочин відповідно до статей 203, 215 ЦК України є недійсним. Таким чином, зустрічні позовні вимоги є доведеними та підлягають задоволенню.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 згідно з висновком суду за зустрічним позовом є співвласником будинку АДРЕСА_1, а тому вона не може бути визнана такою, що втратила право на проживання у ньому, незалежно від часу, протягом якого вона у ньому не проживала.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 21 січня 2019 року

(у складі колегії суддів: Кривчун Т. О., Бондаревської С. М., Кузнєцової О. Ю.) рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області

від 19 жовтня 2018 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 17 квітня 2019 року (у складі колегії суддів:

Луспеника Д. Д., Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. ) постанову Полтавського апеляційного суду від 21 січня

2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Оскаржуваною постановою Полтавського апеляційного суду від 18 липня 2019 року рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 жовтня 2018 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання житлового будинку об'єктом права спільної сумісної власності змінено.

Визнано об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2

та ОСОБА_4 39/100 частин житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, виходячи з вартості частини нерухомого майна, яка належить на праві особистої приватної власності відповідачу ОСОБА_1, вартості частини нерухомого майна,

яка є спільною сумісною власністю сторін та загальної вартості нерухомого майна, частка майна, яка є об'єктом спільної сумісної власності сторін, складає 39/100.

При цьому, невірне зазначення місцевим судом відсотку,

на яке відбулось покращення, а саме 63,55 % замість вірного 38,86 %,

не впливає на правильність висновку суду про наявність підстав для визнання даного домоволодіння об'єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки частка покращення все одно є значною.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_4, в інтересах якого діє адвокат

Говтвяниця М. В., просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове судове рішення про задоволення первісного позову та відмову у задоволенні зустрічного позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що при визнанні спірного майна об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суди попередніх інстанцій не визначили фактичних внесків кожної із сторін у добудову даного майна, не встановили, за які кошти було здійснено добудову, в який час було проведено добудову, яка дійсна частка може належати дружині відповідно до її можливих внесків, яка частка майна збільшилась. ОСОБА_4 вважає, що, оскільки спірний житловий будинок він отримав у дар, то він належить йому на праві приватної власності.

Разом з тим, оскільки на момент укладення договору дарування

від 18 червня 2016 року не існувало рішення про визнання спірного домоволодіння спільною сумісною власністю подружжя та вказаний будинок був в особистій власності ОСОБА_4, оспорюваний договір укладено на законних підставах.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що з 11 вересня 1993 року по 25 жовтня

2014 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.

04 лютого 1997 року ОСОБА_4 на підставі договору дарування отримав

у дар від ОСОБА_6 жилий будинок з надвірними побудовами на АДРЕСА_1, який складався з: жилого будинку "А-І" загальною площею 35,9 кв. м, погребу, літньої кухні "В ", колодязя № 1, огорожі "2-3 ", сараю "Д ", сараю "Г ", вбиральні "Е", замощення, газопроводу, що розташований на земельній ділянці державного фонду розміром 801 кв. м.

Згідно з договором дарування від 18 червня 2016 року ОСОБА_4 подарував своїй матері - ОСОБА_1 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1, який в цілому складався з: житлового будинку "А-1" житловою площею 44,2 кв. м, загальною площею 84,8 кв. м, сараю "Д ", сараю "Г ", вбиральні "Е", погребу "Д ", споруди номер "1-8", що розташований на приватизованій земельній ділянці площею 0,0817 га.

22 червня 2016 року за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на вказаний житловий будинок на підставі договору дарування від 18 червня 2016 року.

Висновком судової оціночно-будівельної та будівельно-технічної експертизи від 30 січня 2018 року встановлено:

- ринкова вартість домоволодіння, що розташоване на

АДРЕСА_1, після проведення добудови до будинку "а1", в складі якої: тамбур "1-9" площею 1,7 кв. м, коридор

"1-7" - 3,9 кв. м, кухня "1-8" - 14,2 кв. м, ванна "1-10" - 2,6 кв. м, туалет

"1-11" - 1,4 кв. м, коридор "1-12" - 4,1 кв. м, обладнання будинку системою опалення з встановленням котла, заміни всіх вікон, заміни даху, обладнання системи водопостачання та каналізації склала 563 790 грн.

- ринкова вартість домоволодіння, що розташоване на

АДРЕСА_1, до проведення добудови до будинку "а1 ", в складі якої: тамбур "1-9" площею 1,7 кв. м, коридор "1-7" - 3,9 кв. м, кухня "1-8" - 14,2 кв. м, ванна "1-10" - 2,6 кв. м, туалет "1-11" - 1,4 кв. м, коридор "1-12" - 4,1 кв. м, обладнання будинку системою опалення з встановленням котла, заміни всіх вікон, заміни даху, обладнання системи водопостачання та каналізації склала 344 710
грн.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

У частині 3 статті 3 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла до набрання чинності ~law39~) визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статей 6, 8 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним

і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною 2 статті 405 ЦК України передбачено, що член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до статті 167 Житлового кодексу Української РСР

(далі - ЖК Української РСР) у разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням

з дня вибуття.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 просила визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 з дня її вибуття із нього,

а саме - з 15 червня 2015 року.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову ОСОБА_2, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що

ОСОБА_2 є співвласником спірного житлового будинку, а тому не може бути визнана такою, що втратила право користування житловим будинком, оскільки він є її власністю. Таким чином, положення статті 167 ЦК України та статті 405 ЖК Української РСР не поширюються на власника житла,

а стосуються лише наймача житла, членів його сім'ї, а також членів (колишніх членів) сім'ї власника житла, якою не є співвласник вказаного домоволодіння ОСОБА_2.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_2 просила визнати об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; визнати договір дарування вищевказаного житлового будинку, який укладений

18 червня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1, недійсним.

Відповідно до статей 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

Статтею 25 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України

(у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)) визначено, якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

Аналогічна норма міститься у частині 1 статті 62 СК України

За загальним правилом, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Для застосування передбачених зазначеною нормою правил, збільшення вартості майна повинно відбуватися якраз внаслідок затрат подружжя, незалежно від інших факторів (зокрема, тенденцій до загального подорожчання конкретного майна) і суттєвою ознакою повинно бути істотне збільшення вартості майна як об'єкта, його якісних характеристик.

При цьому необхідною умовою визнання судом права спільної сумісної власності на дане майно є наявність "істотного збільшення його у вартості". Оскільки поняття "істотне збільшення вартості майна" є оціночним, конкретне рішення щодо задоволення або відхилення позову приймається судом з урахуванням усіх обставин справи.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині зустрічних позовних вимог про визнання об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя спірний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, апеляційний суд виходив з того, що переобладнання домоволодіння, що призвели до його істотного покращення відбулися в період шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_4 між 1997 та 2014 роками, тобто їх спільними зусиллями.

Встановивши, що право спільної сумісної власності сторін у справі, виходячи з аналізу положень статей 57, 62 СК України, виникає лише на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок спільних трудових чи грошових затрат, а інша частина спірного майно відповідно до закону є особистою приватною власністю відповідача, та врахувавши, що вартість вказаного домоволодіння збільшилась на 219 080 грн, що становить 38,86 %, що є істотною зміною (покращенням) вартості подарованого ОСОБА_4 майна внаслідок спільної участі подружжя, фінансових і трудових затрат останнього разом з колишньою дружиною ОСОБА_2, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про визнання об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_4 39/100 частин спірного житлового будинку.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частини 1 статті 215 ЦК України.

Згідно з частинами 1 , 3 , 5 статті 205 ЦК України зміст правочину не може суперечити частинами 1 , 3 , 5 статті 205 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Переглядаючи спір в частині зустрічних позовних вимог про визнання договору дарування житлового будинку недійсним, апеляційний суд виходив з того, що частиною 3 статті 215 ЦК України передбачено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Встановивши, що при вчиненні спірного правочину від 18 червня 2016 року, ОСОБА_2 згоди на його укладення не було отримано, більше того, вона взагалі не знала про відчуження вказаного домоволодіння, що є порушенням її права на володіння та розпорядження належним їй майном, та врахувавши, що відчуження майна, що є спільною сумісною власністю одним із співвласників без згоди на те іншого співвласника є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статей 203, 215 ЦК України, суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення зустрічних позовних вимоги в цій частині.

Доводи касаційної скарги про те, що при визнанні спірного майна об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суди попередніх інстанцій не визначили фактичних внесків кожної із сторін у добудову даного майна, колегія суддів не бере до уваги, оскільки судами встановлено на підставі належних та допустимих доказів, що переобладнання домоволодіння, що призвели до його істотного покращення відбулися в період шлюбу

ОСОБА_2 та ОСОБА_4 між 1997 та 2014 роками, тобто їх спільними зусиллями. Разом з тим, ОСОБА_4 не спростовано участі ОСОБА_2

у здійсненні переобладнання будинку, при цьому, матеріали справи не містять доказів, яка участь кожного з колишнього подружжя у здійсненні відповідних покращень.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам, що були викладені заявником в апеляційній скарзі, та є такими, що зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є достатньо мотивованими та такими, що відповідають нормам закону.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4, в інтересах якого діє адвокат Говтвяниця Марія Василівна, залишити без задоволення.

Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області

від 19 жовтня 2018 року в незміненій частині та постанову Полтавського апеляційного суду від 18 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді:І. М. Фаловська В. С. Висоцька І. В. Литвиненко