ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 жовтня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/15069/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Баранець О. М. - головуючий, Губенко Н. М., Кролевець О. А.,

за участю секретаря судового засідання Москалика О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк"

на рішення Господарського суду міста Києва

у складі судді Бондарчук В.В.

від 11.03.2024

та постанову Північного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Палія В.В., Кравчука Г.А., Сибіги О.М.

від 07.08.2024

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Колфум-Інвест"

до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон",

про розірвання договорів та стягнення 102 819,18 дол. США, що еквівалентно 3 759 953,47 грн

за участю представників:

від позивача: Нечай О.Д.,

від відповідача: Кобзар Ю.Б.,

від третьої особи: не з`явилися.

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Колфум-Інвест» звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про:

- розірвання депозитного договору на розміщення тимчасово вільних обігових коштів №216918 від 10.10.2013;

- стягнення суми вкладу 50 000,00 дол. США та процентів у розмірі 1 438,36 доларів США, нарахованих за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних обігових коштів №216918 від 10.10.2013;

- розірвання депозитного договору на розміщення тимчасово вільних обігових коштів №218205 від 17.10.2013;

- стягнення суми вкладу 50 000,00 доларів США та процентів у розмірі 1 380,82 доларів США, нарахованих за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних обігових коштів №218205 від 17.10.2013.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач відмовив позивачеві у поверненні грошових коштів, які розміщені на рахунках згідно з умовами депозитних договорів на розміщення тимчасово вільних обігових коштів №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013, чим порушив свої зобов`язання щодо повернення суми вкладу та сплати відсотків, нарахованих згідно з умовами депозитних договорів.

Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій

10.10.2013 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Колфум-Інвест» (далі - ТОВ «Колфум-Інвест») та Акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») був укладений договір про розміщення тимчасово вільних обігових коштів на строковий депозит №216918, відповідно до якого позивач на умовах банківського вкладу на 1 (один) рік вніс на рахунок банку 50 000,00 доларів США, що підтверджується банківською випискою за період з 01.10.2013 по 31.10.2013 по рахунку позивача № 26159000497412.

Крім того, 17.10.2013 між ТОВ «Колфум-Інвест» та АТ КБ «ПриватБанк» укладений договір про розміщення тимчасово вільних обігових коштів на строковий депозит №218205, відповідно до якого позивач на умовах банківського вкладу на 1 (один) рік вніс на рахунок банку суму 50 000,00 доларів США, що підтверджується банківською випискою за період з 01.10.2013 по 31.10.2013 по рахунку позивача № 26151000222867.

Згідно з банківськими виписками АТ КБ «ПриватБанк» за період з 01.04.2014 по 30.04.2014 за депозитним договором №216918 від 10.10.2013 позивачу нарахував відсотки в сумі 1 438,36 доларів США, за депозитним договором №218205 від 17.10.2013 - в сумі 1 380,82 доларів США.

Станом на 30.04.2014 за депозитним договором №216918 від 10.10.2013 на рахунку позивача розміщено 50 000,00 доларів США депозитного вкладу та нарахованих банком відсотків у розмірі 1 438,36 доларів США, за депозитним договором №218205 від 17.10.2013 на рахунку позивача розміщено 50 000,00 доларів США депозитного вкладу та нарахованих банком відсотків у розмірі 1 380,82 доларів США.

Встановлене вище представниками позивача та відповідача не заперечується.

11.03.2014 позивач звернувся до Головного управління Керченського відділення філіалу Кримського РУ «ПриватБанк» із заявами, в яких просив перерахувати грошові кошти в загальній сумі 100 000,00 доларів США та нараховані відсотки за депозитними договорами №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013 на вказаний рахунок із наступним закриттям депозитних рахунків.

06.05.2014 з метою забезпечення стабільності грошової одиниці України, захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків України, запобігання та уникнення ризиків у діяльності банків Національний банк України постановою № 260 «Про відкликання та анулювання банківських ліцензій та генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій окремих банків і закриття банками відокремлених підрозділів, що розташовані на території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя», постановив банкам, перелік яких додається до цієї постанови, припинити діяльність відокремлених підрозділів, що розташовані на території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, та протягом місяця з дня набрання чинності цією постановою забезпечити закриття таких відокремлених підрозділів, про що повідомити Національний банк України (абзац 2 пункту 5 Постанови).

18.08.2014 позивач листом за вих. №48 повідомив відповідача про зміну місця знаходження товариства та просив повернути суми вкладів у загальному розмірі 100 000,00 доларів США та нараховані відсотки за депозитними договорами №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013.

Листом №20.1.0.0.0/7-20140818/2326 від 19.08.2014 АТ КБ «ПриватБанк» повідомило позивача, що на виконання постанови Національного банку України №260 від 06.05.2014, відповідач змушений був припинити свою діяльність на території Автономної Республіки Крим.

05.09.2014, 01.10.2014 та 23.10.2014 ТОВ «Колфум-Інвест» зверталося до відповідача із листами за вих. №62, №76 та №92 відповідно, в яких вимагало повернути суми депозиту за депозитними договорами про розміщення тимчасово вільних обігових коштів на строковий депозит №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013 у загальній сумі 100 000,00 доларів США, та нарахованих відсотків.

Крім того, у листі за вих. №76 від 01.10.2014 позивач повідомив АТ КБ «ПриватБанк», що не має наміру продовжувати строк дії договорів про розміщення тимчасово вільних обігових коштів на строковий депозит №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013.

15.11.2014 та 26.11.2014 у відповідь на ці листи, АТ КБ «ПриватБанк» листами за вих. №20.1.0.0.0/7-20141115/19 та №20.1.0.0.0/7-20141126/126 попросило почекати із відповіддю на запит та повідомило, що спеціалісти Головного офісу ПАТ КБ «ПриватБанк» шукають необхідну інформацію в архівах і програмних комплексах банку та проводять перевірку даних. Як тільки буде закінчена ця робота, буде надано повну відповідь на запит.

У подальшому, позивач неодноразово звертався до відповідача з листами, зокрема за вих. №171 від 11.03.2015, за вих. №541 від 18.04.2016, за вих. №125 від 15.02.2017, за вих. №96 від 20.03.2018, за вих. №63 від 26.02.2019, за вих. №286 від 22.10.2020, в яких просив надати роз`яснення щодо повернення грошових коштів за депозитними договорами №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013 та повернути грошові кошти за цими договорами.

У відповідь на ці звернення, банк листами за вих. №20.1.0.0.0/7-20160425/3437 від 17.06.2016, №20.1.0.0.0/7-20170222/3440 від 24.03.2017, №20.1.0.0.0/7-180915/3082 від 17.09.2018, № 20.1.0.0.0/7-190308/121 від 05.04.2019, №20.1.0.0.0/7-201027/5911 від 09.11.2020 повідомив про припинення своєї діяльності на території Автономної Республіки Крим, при цьому, інформації щодо строку та порядку повернення грошових коштів позивачу за депозитними вкладами так і не надав, а зазначив, що працює над вирішенням порушеного питання.

01.06.2023 ТОВ «Колфум-Інвест» надіслало на адресу відповідача претензію за вих. №01/06/23 про розірвання депозитних договорів про розміщення тимчасово вільних обігових коштів на строковий депозит №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013, а також про повернення коштів за депозитним договором №216918 у розмірі 50 000,00 доларів США та нарахованих відсотків у розмірі 1 438,36 доларів США, і за депозитним договором №218205 від 17.10.2013 у розмірі 50 000,00 доларів США та нарахованих відсотків у розмірі 1 380,82 доларів США.

У відповідь на цю претензію АТ КБ «ПриватБанк» листом за вих. №20.1.0.0.0/7-230607/49659 від 06.07.2023 повідомило позивача, що 17.11.2014 між АТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ "ФК "Фінілон" укладено договір про переведення боргу №б/н. Грошові кошти за депозитними договорами, укладеними між банком та ТОВ «Колфум-Інвест», переведено на ТОВ "ФК "Фінілон" згідно з договором про переведення боргу. З метою отримання інформації по договорам, в тому числі і виплати коштів необхідно звернутися до ТОВ "ФК "Фінілон", оскільки саме ця юридична особа виступає боржником за договорами: №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Господарський суд міста Києва рішенням від 11.03.2024 у справі № 910/15069/23 позов задовольнив частково. Стягнув з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Колфум-Інвест» суму вкладу у розмірі 50 000 доларів США та відсотки у розмірі 1 438,36 доларів США за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних коштів №216918 від 10.10.2013 та суму вкладу у розмірі 50 000 доларів США та відсотки у розмірі 1 380,82 доларів США за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних коштів №218205 від 17.10.2013; судовий збір у розмірі 56 399,30 грн. В іншій частині у задоволенні позову відмовив.

Рішення суду мотивовано тим, що:

- АТ КБ «ПриватБанк» при розгляді цієї справи не надало до матеріалів справи належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ТОВ «Колфум-Інвест» надало згоду на переведення боргу на ТОВ «ФК «Фінілон», тому саме банк є боржником за договорами про розміщення тимчасово вільних обігових коштів на строковий депозит №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013;

- з огляду на лист позивача за вих. №76 від 01.10.2014, в якому ТОВ «Колфум-Інвест» повідомило банк про відсутність наміру продовжувати строк дії депозитних договорів №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013, депозитні договори розірвані до звернення позивача до суду із цими вимогами, тому у судовому порядку задоволенню не підлягають;

- позовна давність не поширюється на позовні вимоги про стягнення суми депозитного вкладу та нарахованих відсотків за договорами на розміщення тимчасово вільних обігових коштів №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013 (ч. 1 ст. 268 ЦК України).

Північний апеляційний господарський суд постановою від 07.08.2024 апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» залишив без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2024 у справі №910/15069/23 залишив без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з наведеними судом першої інстанції мотивами для часткового задоволення позовних вимог.

У той же час, відхиляючи доводи відповідача щодо застосування строків позовної давності, апеляційний господарський суд, не змінюючи рішення суду першої інстанції, зазначив про те, що позивачем не був пропущений строк позовної давності на звернення до суду із даним позовом, оскільки 12.03.2020 на території України був введений карантин, у зв`язку з чим відповідно до п.12 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, зокрема, статтею 257 Цивільного кодексу України ( трирічний строк позовної давності) було продовжено на строк дії такого карантину, а в подальшому, у зв`язку з введенням Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102-IX, воєнного стану перебіг позовної давності, взагалі було зупинено на строк його дії .

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

Акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2024 у справі № 910/15069/23, у якій просило їх скасувати в частині задоволених вимог та прийняти в цій частині нове рішення, у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

В обґрунтування підстав касаційного оскарження, скаржник вказав на те, що суд апеляційної інстанції не правильно застосував норми матеріального права, а саме:

- статтю 520 ЦК України та частину 3 статті 205 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду, наведених у постановах від 23.01.2019 у справі № 355/385/17 (Об`єднана Палата КЦС ВС), від 07.10.2020 у справі № 705/3876/18, від 10.03.2021 у справі № 607/11746/17, від 06.10.2021 у справі № 263/11275/18;

- статей 261 267 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 (Велика Палата Верховного Суду), від 30.03.2023 у справі № 910/13/21.

Порушив норми процесуального права: ст. 173, п.2 ч.1 ст. 264, п.5 ч.1 ст. 227, ст. 270 ГПК України.

Зазначив, що суд апеляційної інстанції невірно застосував Постанову Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» та п. 19. Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України, у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №64/2022, оскільки позовну давність слід вираховувати починаючи із дати першого звернення позивача до Банку із заявою про повернення коштів/розірвання договорів -11.03.2014, а відтак загальний строк позовної давності пропущений починаючи з 12.03.2017, ще до початку дії зазначеної Постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 та Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022, що спричинило ухвалення незаконного рішення та стягнення з Відповідача коштів, які не можуть фактично бути стягнуті в судовому порядку з огляду на пропущення Позивачем строку позовної давності при зверненні до суду з такою вимогою.

Таким чином, вимога про стягнення коштів заявлена позивачем фактично поза межами загального строку позовної давності, про застосування якого відповідач заявив у суді першої інстанції письмово.

Позивач у відзиві на касаційну скаргу просив у її задоволенні відмовити, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції

Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанцій

Рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються в частині задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача суми вкладу 50 000,00 дол. США та процентів у розмірі 1 438,36 дол. США, нарахованих за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних обігових коштів №216918 від 10.10.2013, та суми вкладу 50 000,00 дол. США та процентів у розмірі 1 380,82 дол. США, нарахованих за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних обігових коштів №218205 від 17.10.2013.

В частині відмови в позові про розірвання депозитного договору на розміщення тимчасово вільних обігових коштів №216918 від 10.10.2013 та депозитного договору на розміщення тимчасово вільних обігових коштів №218205 від 17.10.2013 рішення судів попередніх інстанцій не оскаржені, у зв`язку з цим касаційний перегляд судових рішень Верховним Судом в цій частині не здійснюється.

Як правильно встановили суди попередніх інстанцій, спірні правовідносин виникли між сторонами у цій справі на підставі укладених між ними депозитних договорів на розміщення тимчасово вільних обігових коштів №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013, які за своєю правовою природою є договором банківського вкладу.

Відповідно до частини першої статті 1058 Цивільного кодексу України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Згідно зі статтею 1060 Цивільного кодексу України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення.

За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника.

За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу.

Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.

Отже, за договором банківського вкладу банк є зобов`язаним видати вкладнику його вклад на умовах, встановлених у договорі. Момент настання у банка цього обов`язку залежить від виду банківського вкладу, погодженого в договорі: строковий вклад чи вклад на вимогу.

Як вбачається з матеріалів справи та з доводів касаційної скарги відповідач заперечує наявність у нього обов`язку перед позивачем з повернення депозитних вкладів та нарахованих на вклад відсотків за депозитними договорами на розміщення тимчасово вільних обігових коштів №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013, зазначає про те, що він є неналежним відповідачем у цій справі № 910/15069/23, оскільки між відповідачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» був укладений договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, за яким відбулася заміна боржника у зобов`язанні з повернення депозитних вкладів за депозитними договорами №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013.

Відповідно до частин першої та третьої статті 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Згідно з частиною другою статті 45 Господарського процесуального кодексу України якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у господарському (судовому) процесі": сторонами в господарському (судовому) процесі є такі її учасники: позивач і відповідач, особи, які вказані у статті 4 Господарського процесуального кодексу України; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 27).

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Отже, належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постановах від 05.07.2022 у справі №910/6807/21 та від 29.09.2022 у справі №910/12047/21 з подібними до цієї справи правовідносинами, які були правильно враховані судами попередніх інстанцій при вирішенні спору у цій справі № 910/15069/23.

Відповідно до частини першої статті 510 Цивільного кодексу України сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.

Цивільне законодавство передбачає можливість заміни сторін у зобов`язанні (як кредитора (статті 512 - 519 Цивільного кодексу України, так і боржника (статті 520 - 523 Цивільного кодексу України)), однак встановлює певні обмеження свободи розсуду учасників відповідних правовідносин з метою запобігання порушенню балансу інтересів цих осіб.

Зокрема, заміна кредитора за загальним правилом здійснюється без попередньої згоди боржника, оскільки не впливає на правове становище боржника, для якого неважливо, яка саме особа має здійснити виконання, зокрема, сплатити кошти (статті 512 516 Цивільного кодексу України).

Натомість заміна боржника у зобов`язанні відповідно до вимог закону пов`язується з волею кредитора.

Згідно зі статтею 520 Цивільного кодексу України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Отже, заміна боржника у зобов`язанні не може бути здійснена поза волею кредитора, така заміна здійснюється лише за згодою кредитора.

Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових: по-перше, вчинення договору (двостороннього правочину) між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання; по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу (постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 667/933/14-ц (провадження № 61-472св18) та від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19 (провадження № 61-1297св22)).

Для заміни боржника у зобов`язанні істотне значення має не форма виразу волі кредитора, а наявність відповідної волі, що і вимагається згідно з вимогами статті 520 Цивільного кодексу України (постанова Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року у справі № 922/1029/16 (провадження № 3-300гс17)).

Однак, як встановили суди попередніх інстанцій, в матеріалах справи відсутні докази надання позивачем як кредитором своєї згоди на заміну боржника (Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк») у зобов`язанні з повернення депозитного вкладу та сплати нарахованих на вклад відсотків на іншу особу - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон».

Верховний Суд неодноразово вже розглядав це питання і дійшов однозначного висновку, що передбачені статтею 205 Цивільного кодексу України положення про мовчазну згоду не можуть бути застосовні до спірних правовідносин щодо заміни боржника (АТ КБ «Приватбанк») іншою особою (ТОВ ФК «Фінілон») у зобов`язанні з повернення депозиту (постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року у справі № 757/64382/17 (провадження № 61-3221св21) від 02 листопада 2021 року № 757/45304/19-ц (провадження № 61-3221св21) та інші, а також постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 липня 2022 року у справі № 910/6807/21, від 29 вересня 2022 року у справі № 910/12047/21, від 27 липня 2023 у справі № 910/10685/21.

З оскаржуваних судових рішень вбачається, що суди попередніх інстанцій врахували зазначені висновки Верховного Суду та правильно і обґрунтовано відхилили твердження відповідача про переведення боргу на Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон" з мовчазної згоди Клієнта, який не надав своїх заперечень на виконання вимог пункту 1.1.7. "Додаткові положення" Умов та Правил надання банківських послуг. Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідач не надав суду жодного доказу приєднання позивача до Умов та правил надання банківських послуг, розміщених на сайті Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк», а також доказів того, що ці Умови регулюють, зокрема відносини сторін за договорами №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013.

Відповідно до положень частини першої статті 654 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору вчиняється у такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Отже, для заміни сторони чи для переведення боргу на третю особу необхідне дотримання такої ж письмової форми, як і сам договір, і угода про це (так само як і згода кредитора) повинна оформлюватися письмово. Однак, докази надання позивачем як кредитором письмової згоди на заміну кредитора за спірними депозитними договорами в матеріалах справи відсутні.

З огляду на те, що відповідач не довів обставин надання позивачем згоди на заміну боржника у зобов`язанні за депозитними договорами №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013 на Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон», Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що укладений між відповідачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року за відсутності згоди позивача, як кредитора, на заміну боржника у зобов`язанні не породив для позивача як кредитора правових наслідків.

Також Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що у спірних правовідносинах саме Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" є боржником за укладеними між сторонами справі договорами №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013 та є належним відповідачем у цій справі, який у порушення статті 1066 Цивільного кодексу України обмежив право позивача на розпорядження грошовими коштами, порушив його майнові права та інтереси.

Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій, дійшовши зазначених висновків, правильно застосували положення статей 205 213 520 521 637 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин.

Суд касаційної інстанції вважає безпідставними та не бере до уваги посилання відповідача у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06.10.2021 у справі № 263/11275/18, 10.03.2021 у справі № 607/11746/17 та від 23.01.2019 у справі № 355/385/17, оскільки зазначені висновки Верховного Суду зроблені у неподібних до цієї справи № 910/15069/23 правовідносинах та є нерелевантними для цієї справи.

У справі № 263/11275/18 спірні правовідносини виникли між фізичними особами та стосувалися усунення перешкод у користуванні орендним майном. Натомість спірні правовідносини у цій справі № 910/15069/23, що переглядається, виникли між юридичними особами: банком та його вкладником. Стягнення грошових коштів, що є депозитним вкладом, та нарахованих на вклад відсотків не було предметом спору у справі № 263/11275/18, договір банківського вкладу не був підставою виникнення спірних правовідносин у справі № 263/11275/18, обставини заміни боржника у зобов`язанні у зазначеній справі були відсутні, що свідчить про неподібність правовідносин у справі № 263/11275/18 правовідносинам у цій справі № 910/15069/23, що переглядається, за усіма трьома критеріями: змістовним, суб`єктним та об`єктним.

У справі № 607/11746/17 спірні правовідносини виникли між фізичними особами (комітентом та комісіонером), підставою їх виникнення був договір комісії на вчинення правочинів по придбанню автомобілів на території Швейцарської Конфедерації. У спірних правовідносинах у справі № 670/11746/17 комісіонер порушив зобов`язання і допустив втрату майна (грошових коштів) комітента та не довів, що втрата майна відбулася не з його вини, з огляду на що заявлені у справі № 607/11746/17 комітентом до стягнення з комісіонера грошові кошти були стягнуті як реальні збитки.

У справі № 355/385/17 спірні правовідносини виникли між сторонами договору добровільного страхування фінансових ризиків (захист від безробіття), предметом спору було зобов`язання вчинити певні дії, стягнення страхового відшкодування та компенсації моральної шкоди.

Отже, спірні правовідносини у справах № 263/11275/18, № 607/11746/17, № 355/385/17 не стосувалися стягнення грошових коштів, що є депозитним вкладом та нарахованих на вклад відсотків. Договір банківського вкладу не був підставою виникнення спірних правовідносин у зазначених справах, обставини заміни боржника у зобов`язанні у зазначених справах були відсутні, що свідчить про неподібність правовідносин у наведених скаржником справах правовідносинам у цій справі № 910/15069/23.

Верховний Суд не бере до уваги посилання відповідача у касаційній скарзі на обставини правомірності, чинності та обов`язковості укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, що були встановлені у межах розгляду господарськими судами справи № 904/1721/20, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю «Колфум-Інвест», що є позивачем у цій справі № 910/15069/23, не є стороною зазначеного договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року. Спір у справі № 904/1721/20 виник виключно між Акціонерним товариством Комерційним банком «Приватбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» як сторонами договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року та стосувався внесення змін до цього договору у зв`язку з істотною зміною обставин. При цьому, Товариство з обмеженою відповідальністю «Колфум-Інвест» не було учасником спору у справі № 904/1721/20. Наявність рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 12.11.2020 у справі №904/1721/20 про задоволення позову та внесення змін до договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, що було залишене в силі постановою Верховного Суду від 01 червня 2022, не впливає на спірні правовідносини у цій справі № 910/15069/23, оскільки, як правильно встановили суди попередніх інстанцій та зазначалося вище по тексту цієї постанови, зазначений договір про переведення боргу не створив для кредитора (позивача у цій справі № 910/15069/23) жодних правових наслідків.

Також, Верховний Суд не бере до уваги посилання відповідача у касаційній скарзі на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18, оскільки висновки судів попередніх інстанцій у цій справі про те, що Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» є належним відповідачем у цій справі № 910/15069/23 не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18, щодо визначення того, хто є належним та / або неналежним відповідачем, оскільки судами попередніх інстанцій з достовірністю встановлено, що саме Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» є боржником за укладеними з позивачем депозитними договорами№216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013, який має виконати свої договірні зобов`язання, зокрема з повернення депозитних вкладів та нарахованих на вклад відсотків. Тобто суди встановили обставини належності відповідача у цій справі та розглянули позов, заявлений до належного відповідача у справі.

Також Верховний Суд вважає помилковими доводи касаційної скарги відповідача про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 та від 30.03.2023 у справі № 910/13/21, оскільки правовідносини у наведених справах та у справі № 910/15069/23 не є подібними.

У постанові від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 Велика Палата Верховного Суду вирішувала питання щодо початку перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України. У цій справі Велика Палата Верховного суду виснувала, що порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

Подібні обставини у справі № 910/15069/23 відсутні. У цій справі спір виник з приводу невиконання банком взятих на себе зобов`язань за укладеними між сторонами депозитними договорами №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013 щодо повернення сум вкладу та нарахованих на них відсотків відповідно до вимог статті 1060 ЦК України.

Підставою для відмови у застосування строків позовної давності судом першої інстанції визначено частину 1 статті 268 ЦК України. Висновки щодо застосування зазначеної норми Велика Палата Верховного Суду у наведеній скаржником постанові від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 не формувала.

Щодо доводів касаційної скарги про неврахування висновків Верховного Суду про застосування строків позовної давності, викладених у постанові від 30.03.2023 у справі № 910/13/21, то вони є помилковими. У справі № 910/13/21 предметом спору є матеріально-правова вимога Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про розірвання договору №426753 від 03.03.2003 на здійснення розрахунково-касового обслуговування, укладеного між позивачем та Публічним акціонерним товариством «Приватбанк», та стягнення з останнього грошових коштів, інфляційних втрат та 3% річних.

Як встановили суди попередніх інстанцій, спірні правовідносини виникли між сторонами у цій справі на підставі укладеного між ними договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування №426753 від 03.03.2003, який за своєю правовою природою є договором банківського рахунка, правове регулювання якого здійснюється відповідно до положень статтей 1066 1071 1074 ЦК України.

Натомість у справі № 910/15069/23 спірні правовідносин виникли між сторонами у цій справі на підставі укладених між ними депозитних договорів на розміщення тимчасово вільних обігових коштів №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013, які за своєю правовою природою є договором банківського вкладу.

Крім того Верховним Судом у справі № 910/13/21, виходячи з оцінки обставин цієї справи, встановлено, що заявлена позивачем вимога про стягнення грошових коштів не є похідною від вимоги про розірвання договору на здійснення розрахунково-касового обслуговування, оскільки фактично причиною звернення з позовом у цій справі у частині стягнення коштів до суду є невиконання судового рішення у справі №904/1569/15. Встановлення зазначених обставин стало підставою для застосування загальних строків позовної давності до спірних правовідносин.

Отже наведені скаржником висновки Верховного Суду, викладені у справі № 910/13/21 не є релевантними для цієї справи № 910/15069/23.

Водночас, колегія суддів частково погоджується з доводами касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано застосував до спірних правовідносин п.12 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України, згідно з яким під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, зокрема, статтею 257 Цивільного кодексу України (трирічний строк позовної давності) було продовжено на строк дії такого карантину, а в подальшому, у зв`язку з введенням Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102-IX, воєнного стану перебіг позовної давності, взагалі було зупинено на строк його дії (п. 19. Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України).

Наведені норми регулюють питання продовження / зупинення встановлених статтею 257 Цивільного кодексу України строків позовної давності. Однак спір у цій справі виник з приводу повернення позивачеві вкладу (депозиту). Згідно із частиною 1 статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу. Відповідно суд апеляційної інстанції помилково застосував наведені вище норми до спірних правовідносин, при цьому не врахував, що рішення суду першої інстанції в частині відмови відповідачу в задоволенні заяви про застосування строків позовної давності обґрунтовано саме частиною 1 статті 268 ЦК України.

Така помилка у застосуванні норм матеріального права не вплинула на правильність вирішення спору по суті, тому не може бути підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції. У цій частині постанова суду апеляційної інстанції підлягає зміні.

Також у касаційній скарзі відповідач зазначає про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а саме ст. 173, п.2 ч.1 ст. 264, п.5 ч.1 ст. 227, ст. 270 ГПК України, однак обґрунтування наведених скаржником порушень судом апеляційної інстанції норм процесуального права касаційна скарга не містить, та їх наявність під час касаційного перегляду справи свого підтвердження не знайшла.

Висновки Верховного Суду

Зважаючи на наведену оцінку аргументів скаржника та висновків судів першої й апеляційної інстанцій, Верховний Суд вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою.

За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Частиною першою статті 311 ГПК України встановлено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Верховний Суд дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції у частині висновків щодо застосування до спірних правовідносин пунктів 12 та 19 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України, слід змінити, як таку, що ухвалено з неправильним застосуванням норми статті 268 ЦК України, а в іншій частині зазначену постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, встановивши факт укладення між сторонами депозитних договорів, внесення грошових коштів у заявленому розмірі та ураховуючи те, що не повертаючи кошти за вимогою вкладника, Банк не виконав належним чином покладених на нього зобов`язань та позбавив вкладника права користуватись належним їй майном, дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача сум вкладів, а також нарахованих відсотків, розмір яких Банк не оспорює.

Судові витрати

З огляду на висновок Верховного Суду про зміну мотивувальної частини постанови і залишення без змін її резолютивної частини, а також зважаючи на те, що спір у справі виник внаслідок неправильних дій Банку, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції судові витрати покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300 301 308 311 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" задовольнити частково.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2024 у справі № 910/15069/23 змінити, виключивши з її мотивувальної частини висновок щодо застосування до спірних правовідносин пунктів 12 та 19 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України.

3. У решті рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2024 у справі № 910/15069/23 залишити без змін.

4. Поновити виконання рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2024 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2024 у справі № 910/15069/23.

5. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. Баранець

Судді Н. Губенко

О. Кролевець