Історія справи

Ухвала КГС ВП від 23.10.2018 року у справі №908/251/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2018 року

м. Київ

Справа № 908/251/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Селіваненка В.П. (головуючий), Булгакової І.В. і Львова Б.Ю.,

за участю секретаря судового засідання Поліщук Ю.В.,

учасники справи:

позивач - дочірня компанія "Газ Україна" "Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України",

представник позивача - Мицько Р.М. - адвокат (посвідчення від 04.11.2017 № 1332),

відповідач - публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Запоріжгаз",

представник відповідача - Богдан С.В. - адвокат (посвідчення від 06.02.2018 № 000927),

розглянув касаційну скаргу дочірньої компанії "Газ Україна" "Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"

на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 22.08.2018 (головуючий - суддя Попков Д.О., судді: Радіонова О.О. і Геза Т.Д.)

у справі № 908/251/18

за позовом дочірньої компанії "Газ Україна" "Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (далі - Позивач)

до публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Запоріжгаз" (далі - Відповідач)

про стягнення 6 856 074,97 грн.

За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Позов було подано про стягнення 6 856 074,97 грн. за договором поставки природного газу від 30.01.2009 №06/09-27 (далі - Договір), з яких: 154 643,39грн. - 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання за період з 12.02.2015 по 15.05.2015; 6 701 431,58 грн. "інфляційної індексації" за період з лютого по червень 2015 року.

Позовні вимоги мотивовані неналежним виконанням Відповідачем умов Договору в частині розрахунку за прийнятий природний газ.

Рішенням господарського суду Запорізької області від 15.05.2018 (суддя Топчій О.А.): позов задоволено; з Відповідача стягнуто на користь Позивача: 6 701 431,58 грн. "інфляційних"; 3% річних у сумі 154 643,39 грн. та 102 841,12 грн. судового збору.

Рішення мотивоване доведеністю неналежного (несвоєчасного) виконання Відповідачем зобов'язань з оплати заборгованості за Договором, встановленої рішенням господарського суду Запорізької області від 14.12.2010 у справі №22/93/10-18/245/10-22/124/10, враховуючи обставини часткового погашення Відповідачем заборгованості, у тому числі затвердження мирової угоди, згідно з якою визначено порядок виконання рішення господарського суду Запорізької області від 14.12.2010 в частині суми основного боргу. Правова природа заборгованості за Договором є незмінною, а мирова угода впливає лише на порядок примусового виконання рішення.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 22.08.2018: апеляційну скаргу Відповідача задоволено; рішення господарського суду Запорізької області від 15.05.2018 скасовано; прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено; стягнуто з Позивача на користь Відповідача 154 261,68 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Дана постанова мотивована недоведеністю Позивачем належними та допустимими доказами наявності підстав для стягнення з Відповідача заявлених 3% річних та "інфляційної індексації" на підставі частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

У касаційній скарзі до Верховного Суду Позивач просить: скасувати постанову Донецького апеляційного господарського суду від 22.08.2018 зі справи № 908/251/18, а рішення господарського суду Запорізької області від 15.05.2018 залишити без змін; судові витрати за розгляд цієї скарги покласти на Відповідача. Скаргу мотивовано прийняттям оскаржуваного судового рішення за неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: частини другої статті 19 Конституції України; статей 11, 509, 526, 530, 598, 599, 610-612, 625, 629, 631, 640, частини першої статті 651 ЦК України; статті 180 Господарського кодексу України; пункту 2.6 статті 2 Закону України "Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію"; частини шостої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"; статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права на справедливий та неупереджений суд; статей 2, 3, 7, 11, 13, 236 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

За приписами частини першої статті 295 ГПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції. У даному разі ухвалою Верховного Суду від 18.10.2018 учасникам справи було встановлено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 09.11.2018. Проте Відповідачем відзив на касаційну скаргу подано лише 13.11.2018, тобто поза межами зазначеного строку. Водночас положеннями ГПК України встановлено, що:

- у суді касаційної інстанції касаційна скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції (стаття 301);

- у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами (частина дев'ята статті 165).

Оскільки Відповідачем не подано відзив на касаційну скаргу у встановлений судом строк та не зазначено й не обґрунтовано поважних причин пропуску цього строку, Верховний Суд розглядає справу за наявними в ній матеріалами.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Суди попередніх інстанцій у розгляді справи виходили з таких обставин та висновків.

Позивачем (постачальник) та Відповідачем (покупець) укладено Договір, за умовами якого постачальник зобов'язався передати у власність покупцю в 2009 році природний газ, а покупець зобов'язався прийняти та оплатити газ на умовах цього договору.

Пунктом 6.1 Договору передбачено, що оплата за газ проводиться покупцем виключно грошовими коштами шляхом 100 % попередньої оплати вартості обсягів газу, запланованих для поставки, за 5 банківських днів до початку місяця поставки. Остаточний розрахунок за фактично переданий газ здійснюється до 10 числа, наступного за місяцем поставки газу.

На виконання умов Договору Позивач у січні, травні-грудні 2009 року та січні 2010 року передав Відповідачу природний газ на суму 147 953 779,88 грн. Відповідач розрахувався за природний газ частково.

Рішенням господарського суду Запорізької області від 14.12.2010 у справі № 22/93/10-18/245/10-22/124/10, яке залишене без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 06.04.2011: стягнуто з Відповідача на користь Позивача 59 506 393,46 грн. основного боргу; 7 289 363,04 грн. пені; 2 244 316,07 грн. - 3 % річних; 7 002 847,02 грн. "втрат від інфляції"; 25 492,96 грн. державного мита та 235,93 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

22.06.2012 господарським судом Запорізької області винесено ухвалу у справі № 22/93/10-18/245/10-22/124/10, якою затверджено мирову угоду, згідно з умовами якої визначено порядок виконання рішення господарського суду Запорізької області від 14.12.2010 у частині суми основного боргу, яка на момент підписання мирової угоди відповідно до ухвали становить 25 169 171 грн.

У пункті 2 мирової угоди зазначено, що на момент укладання цієї угоди боржником повністю погашені суми: пені, втрат внаслідок інфляційних процесів, 3% річних, державного мита, витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

У пункті 3 мирової угоди зазначено, що, "враховуючи вимоги п.2.6. ст.2 Закону України "Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію", сторони дійшли згоди врегулювати порядок виконання судового рішення у справі №22/93/10-18/245/10-22/124/10 в частині суми основного боргу, яка на момент підписання цієї угоди становить 25 169 171грн."

Пунктом 4 мирової угоди встановлено, що боржник зобов'язується сплатити у повному обсязі суму основного боргу, вказану у пункті 2 цієї мирової угоди, шляхом сплати зобов'язання частинами відповідно до графіка погашення заборгованості. Період сплати заборгованості відповідно до графіка становить з червня 2012 року по травень 2027 року.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Відповідачем (боржником) на виконання умов укладеної мирової угоди було сплачено 4 474 519,36 грн., що підтверджується платіжними дорученнями. Таким чином, сума боргу з урахуванням часткового погашення Відповідачем заборгованості складає 20 694 651,64 грн.

Позивач, посилаючись на недотримання Відповідачем умов пункту 6.1 Договору щодо здійснення розрахунків у встановлений саме Договором строк, звернувся з позовними вимогами про стягнення 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання за період з 12.02.2015 по 15.05.2015 та "інфляційної індексації" за період з лютого 2015 по червень 2015 року.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив з того, що право вимоги про сплату 3% річних та інфляційних втрат є правовими наслідками прострочення боржником грошового зобов'язання, способом захисту майнового права та інтересу позивача, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору. Перевіривши розрахунки 3% річних та втрат від інфляції, суд встановив, що вони виконані вірно та підлягають задоволенню повністю. Крім того, суд першої інстанції, посилаючись на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 24.04.2018 у справі № 904/8731/17, дійшов висновку, що мирова угода не є договором у господарському (цивільному) правовому розумінні, - оскільки порядок її укладення та затвердження регламентовано відповідними положеннями ГПК України, вона має на меті припинення спору на умовах, погоджених сторонами та затверджених судом. Правова природа заборгованості за Договором є незмінною, а мирова угода впливає лише на порядок примусового виконання рішення, зважаючи на що при визначенні наявності прострочення виконання грошового зобов'язання відносно розглядуваного періоду суд керувався саме умовами пункту 6.1 Договору.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого господарського суду та приймаючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, зазначив, зокрема, таке.

Правовою підставою укладення мирової угоди сторонами вказано пункт 2.6 статті 2 Закону України "Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію", який, згідно з позицією Верховного Суду України, викладеною у постановах від 02.07.2013 у справі №3-13гс13 та від 20.05.2014 у справі №3-17гс14, передбачає обов'язковість укладення договору на реструктуризацію заборгованості за спожитий газ та метою якого (Закону) є вирішення проблеми сплати боргів, забезпечення умов для підвищення рівня поточних розрахунків за спожитий природний газ та електричну енергію, а також створення умов для поліпшення фінансово-економічного стану підприємств, що виробляють, транспортують і постачають теплову та електричну енергію, а також суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність, пов'язану з постачанням природного газу та електричної енергії за регульованими тарифами, запобіганню їх банкрутству тощо.

Мирова угода відповідає вимогам договору про реструктуризацію, оскільки в частині узгодження уповноваженими представниками сторін забезпечує належне волевиявлення, спрямоване на реструктуризацію заборгованості згідно з Законом України "Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію", а з урахуванням її затвердження судом в порядку статті 121 ГПК України (у редакції чинній, на дату затвердження мирової угоди), забезпечує виконання судового рішення в межах такої реструктуризації.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що в даному випадку мирова угода не є новацією, проте з урахуванням реструктуризації заборгованості в порядку пункту 2.6 статті 2 Закону України "Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію" вона мала своїм наслідком відповідно до частини першої статті 651 та статті 654 ЦК України зміну строку.

Позивачем не доведено порушення Відповідачем змінених умов виконання грошового зобов'язання, встановлених узгодженим сторонами і затвердженим судом графіком виконання зобов'язання.

Причиною подання касаційної скарги стало питання про наявність або відсутність підстав для стягнення з Відповідача "інфляційних" та 3% річних через неналежне виконання боржником умов Договору, а не умов мирової угоди, затвердженої ухвалою господарського суду Запорізької області від 22.06.2012 у справі № 22/93/10-18/245/10-22/124/10.

Відповідно до пункту 2.6 статті 2 Закону України "Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію" (який був чинний на момент укладення мирової угоди) суб'єкти господарювання, визначені у статті 1 цього Закону, реструктуризують заборгованість за природний газ та електричну енергію, яка утворилася станом на 1 січня 2011 року і не сплачена на дату набрання чинності цим Законом, відповідно до чинного законодавства.

Суд апеляційної інстанції, на відміну від суду першої інстанції, з'ясувавши, що: правовою підставою укладення мирової угоди сторонами вказано пункт 2.6 статті 2 Закону України "Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію", якою визначено, що суб'єкти господарювання, визначені у статті 1 цього Закону (зокрема Позивач та Відповідач), реструктуризують заборгованість за природний газ та електричну енергію, яка утворилася станом на 1 січня 2011 року і не сплачена на дату набрання чинності цим Законом, відповідно до чинного законодавства; укладена мирова угода відповідає вимогам договору про реструктуризацію; мирова угода не є новацією, проте з урахуванням реструктуризації заборгованості в порядку пункту 2.6 статті 2 Закону України "Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію" мала своїм наслідком зміну строку виконання зобов'язання; недоведеність порушення Відповідачем змінених умов виконання грошового зобов'язання; відсутність підстав для стягнення з Відповідача заявлених 3% річних та інфляційних витрат на підставі частини другої статті 625 ЦК України, - дійшов висновку й про відсутність підстав для задоволення позову.

Аргументи касаційної скарги даного висновку не спростовують.

Доводи Позивача стосовно того, що Позивач та Відповідач не скористалися своїм правом на реалізацію пункту 2.6 статті 2 Закону України "Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію" шляхом укладення договору на реструктуризацію заборгованості за спожитий природний газ, не приймаються судом, оскільки стосуються заперечення обставин, встановлених судом апеляційної інстанції у повторному розгляді справи, та перегляді вже здійсненої названим судом оцінки доказів зі справи, тоді як суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 Господарського процесуального кодексу України), крім того відповідні доводи вже спростовано судом апеляційної інстанції.

Тому пов'язані з наведеним аргументи Позивача не можуть бути прийняті Касаційним господарським судом. Саме лише прагнення скаржника ще раз розглянути й оцінити ті ж самі обставини справи і докази в ній не є достатньою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Посилання скаржника на постанови Верховного Суду від 24.04.2018 у справі № 904/8731/17, від 15.05.2018 у справі № 921/412/17-г/17, від 20.06.2018 у справі № 913/869/14 не приймаються судом, оскільки дані справи не розглядалися в контексті припису пункту 2.6 статті 2 Закону України "Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію".

Так, аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (наприклад, рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії), від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 05 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 09 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітися як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Поряд з тим, як відзначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 19.02.2009 у справі "Христов проти України" (заява № 24465/14), право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, слід тлумачити в контексті преамбули цієї Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права, одним з основоположних аспектів якого є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхні рішення, що набрали законної сили, не може ставитися під сумнів (див. також справу "Брумареску проти Румунії, заява № 28342/95). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (справа "Рябих проти Росії", заява № 52854/99), існування яких скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про необхідність залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін як такого, що ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалене судове рішення, витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Касаційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу дочірньої компанії "Газ Україна" "Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" залишити без задоволення, а постанову Донецького апеляційного господарського суду від 22.08.2018 у справі № 908/251/18 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя В. Селіваненко

Суддя І. Булгакова

Суддя Б. Львов