Історія справи

Постанова КГС ВП від 01.10.2024 року у справі №910/17405/23
Постанова КГС ВП від 18.03.2025 року у справі №910/17405/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2025 року

м. Київ

cправа № 910/17405/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Багай Н. О. - головуючого, Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Письменна О. М.,

за участю представників:

позивача - Шевченко М. І. (самопредставництво, в режимі відеоконференції),

відповідача - Гриновця О. Б. (самопредставництво, в режимі відеоконференції),

третьої особи - Чижович І. З. (самопредставництво, в режимі відеоконференції),

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Львівської обласної ради

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.11.2024 (колегія суддів: Суліма В. В. - головуючий, Ткаченко Б. О., Гаврилюк О. М.) у справі

за позовом Львівської міської ради

до Львівської обласної ради,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради,

про витребування майна з чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У листопаді 2023 року Львівська міська рада звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Львівської обласної ради, в якому просила витребувати з чужого незаконного володіння Львівської обласної ради на користь Львівської міської ради закінчений будівництвом об`єкт: громадський будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами, складові частини об`єкта нерухомого майна: прохідну Б-1 площею 24,3 м2, адміністративний корпус В-1 площею 332,2 м2, склад Г-1 площею 453,7 м2 на вул. Шевченка, 186 у м. Львові.

1.2. Позовні вимоги Львівської міської ради обґрунтовані тим, що відповідач без достатньої правової підстави розпорядився та зареєстрував за собою зазначений об`єкт нерухомого майна, який належить до комунальної власності територіальної громади міста Львова. Позивач зазначав, що він не приймав рішень про передачу об`єкта до спільної власності територіальних громад Львівської області. Таким чином, на думку Львівської міської ради, майно вибуло з володіння Львівської міської ради поза її волею.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Згідно з рішенням Господарського суду міста Києва від 07.02.2024, яке залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.07.2024 у справі № 910/17405/23, в задоволенні позову Львівської міської ради відмовлено повністю.

2.2. Суд першої інстанції виходив із того, що перехід нерухомого майна за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, 186 (прохідна, адміністративний корпус, склад), у власність територіальних громад Львівської області відбувся на підставі рішення органу місцевого самоврядування - рішення Львівської обласної ради від 30.06.2009 № 937, яке станом на момент розгляду цієї справи є чинним та не скасовано у передбаченому чинним законодавством України порядку. Крім того, рішення місцевого суду обґрунтовано тим, що позивач не надав суду належних, допустимих та достовірних доказів у розумінні статей 76 77 78 79 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження того, що громадський будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, буд. 186, перебував у власності Львівської міської ради. Оскільки відмова у позові зумовлена недоведеністю позовних вимог, тому суд першої інстанції зазначив, що позовна давність не застосовується.

2.3. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду, зазначив, що рішення Львівської обласної ради від 30.06.2009 № 937 прийняте без дотримання положень частини 8 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", що призвело до порушення майнових прав територіальної громади міста Львова на об`єкти нерухомого майна, які відповідач зареєстрував за собою. Тому суд апеляційної інстанції визнав правомірними вимоги Львівської міської ради про витребування майна.

Проте суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідач подав заяву про застосування наслідків спливу позовної давності. Апеляційний господарський суд установив, що позов у цій справі подано до суду в листопаді 2023 року. Тому суд апеляційної інстанції, посилаючись на обізнаність Львівської міської ради про існування рішення Львівської обласної ради від 30.06.2009 № 937 та про обставини реєстрації за відповідачем права власності на спірні об`єкти нерухомого майна, починаючи з 05.07.2015, дійшов висновку про сплив загального строку позовної давності для звернення Львівської міської ради до господарського суду. Суд апеляційної інстанції зазначив, що строк, у межах якого позивач міг звернутися до суду з відповідною вимогою, пропущений без поважних причин, тому відмовив у задоволенні позову Львівської міської ради у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявив відповідач.

Суд апеляційної інстанції також зауважив, що з огляду на те, що помилкові висновки суду першої інстанції не призвели до прийняття неправильного рішення по суті, тому його слід залишити без змін з мотивів, викладених у постанові суду апеляційної інстанції.

2.4. Постановою Верховного Суду від 01.10.2024 у справі № 910/17405/23 скасовано постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.07.2024 у справі № 910/17405/23, справу № 910/17405/23 передано на новий розгляд до Північного апеляційного господарського суду.

2.5. Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного господарського суду, зазначив, що суд апеляційної інстанції, посилаючись на обставини, встановлені судами у справі № 910/13969/18, дійшов висновку про те, що 05.07.2015 міський голова м. Львова звертався до голови Львівської обласної ради з листом № 1104-ВИХ-525, тому Львівській міській раді було відомо про існування рішення Львівської обласної ради № 937 від 30.06.2009, починаючи з 05.07.2015. При цьому, як зазначив Верховний Суд, суд апеляційної інстанції виснував, що саме із зазначеного листа позивачу стало відомо і про обставини реєстрації відповідачем права власності на спірні об`єкти нерухомого майна.

Проте Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції, всупереч положенням статті 86 Господарського процесуального кодексу України, не дослідив зміст листа міського голови м. Львова від 05.07.2015 № 1104-ВИХ-525 та не надав правової оцінки цьому листу з урахуванням предмета та підстав позову, змісту спірних правовідносин у справі № 910/17405/23, що розглядається. Відтак Верховний Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції достеменно не встановив, чи позивачу було або могло бути відомо про порушення його права, а також про особу, яка його порушила. При цьому, за висновком Верховного Суду, суд апеляційної інстанції не встановив, коли позивач довідався або міг довідатися про факт порушення його права, зокрема, про факт вибуття цього майна з його власності, який пов`язаний, зокрема з проведенням державної реєстрації за відповідачем права власності на спірну нерухомість. Тому Верховний Суд виснував, що апеляційний господарський суд дійшов передчасного висновку про сплив позовної давності у справі № 910/17405/23, яка розглядається, оскільки не встановив моменту початку перебігу позовної давності.

2.6. За результатами нового апеляційного розгляду постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.11.2024 у справі № 910/17405/23 скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 07.02.2024 у справі № 910/17405/23 та прийнято нове рішення, яким задоволено повністю позовні вимоги Львівської міської ради; витребувано з чужого незаконного володіння Львівської обласної ради на користь Львівської міської ради закінчений будівництвом об`єкт: громадський будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами, складові частини об`єкта нерухомого майна: прохідна Б-1 площею 24,3 м2, адмінкорпус В-1, площею 332,2 м2, склад Г-1 площею 453,7 м2 на вул. Шевченка, 186 у м. Львові; здійснено розподіл судових витрат.

2.7. Апеляційний господарський суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, виходив із того, що відповідач як орган місцевого самоврядування розпорядився об`єктами комунальної власності територіальної громади міста Львова, оформивши без її згоди право власності на спірні об`єкти. Оскільки наслідком ухвалення Львівською обласною радою рішення від 30.06.2009 № 937 стало недотримання положень частини 8 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та порушення майнових прав територіальної громади міста Львова на об`єкти нерухомого майна, які відповідач зареєстрував за собою, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що вимоги Львівської міської ради про витребування майна є правомірними.

Суд апеляційної інстанції, розглядаючи заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, встановив, що державну реєстрацію права власності на спірне майно за Львівською обласною радою проведено 06.06.2023. Тому суд апеляційної інстанції виснував, що строк позовної давності розпочався з 06.06.2023 та станом на день подання позову не сплив.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що в листі міського голови м. Львова від 05.07.2015 № 1104-вих-525 немає посилання на спірне приміщення, а тому вказаний лист не є доказом обізнаності позивача про порушення його прав. При цьому апеляційний господарський суд зазначив, що відповідач не довів належними та допустимими доказами обізнаності позивача про його порушені права до 06.06.2023. Відтак суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги Львівської міської ради про витребування спірного майна з незаконного володіння Львівської обласної ради підлягають задоволенню.

3. Короткий зміст касаційної скарги та заперечень на неї

3.1. Львівська обласна рада, не погодившись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.11.2024 у справі № 910/17405/23, звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.11.2024 у справі № 910/17405/23, а рішення Господарського суду міста Києва від 07.02.2024 -залишити без змін.

3.2. Львівська обласна рада, звертаючись із касаційною скаргою, посилається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, передбачені пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Львівська обласна рада зазначає, що висновки апеляційного господарського суду суперечать правовим висновкам, які викладені в постановах Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/73/17, від 30.08.2023 у справі № 909/171/21, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20), від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20, від 30.04.2024 у справі № 910/7464/23, від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц (щодо обов`язку суду під час розгляду справи про витребування майна встановити фактичні обставини, необхідні для правильного вирішення спору, у тому числі наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася). Скаржник вважає, що Львівська міська рада (позивач) не набула право на подання позову, оскільки наданими нею доказами не підтверджується набуття Львівською міською радою права власності на спірне нерухоме майно; крім того, на думку скаржника, Львівська міська рада не довела порушення її права чи інтересу.

Львівська обласна рада в касаційній скарзі також зазначає, що висновки апеляційного господарського суду суперечать правовим висновкам, які викладені:

- в постановах Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (щодо застосування статті 388 Цивільного кодексу України);

- в постановах Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 27.06.2018 у справі № 925/797/17 (про те, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності);

- в постановах Верховного Суду від 09.11.2022 у справі № 592/5594/20 від 05.09.2022 у справі № 385/321/20, від 22.01.2020 у справі № 916/521/18, від 30.04.2020 у справі № 908/61/13-г,від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц, від 09.11.2022 у справі № 592/5594/20, у постановах Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі № 3-23гс14, від 25.03.2015 у справі № 3-21гс15, від 13.04.2016 у справі № 3-224гс16, від 22.03.2017 у справі № 3-1486гс16, від 07.06.2017 у справі № 3-455гс17, від 18.10.2017 у справі № 3-932гс17, від 30.09.2015 у справі № 6-89цс15, від 27.05.2017 у справі № 6-1763цс16, (щодо застосування частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України);

- в постановах Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 910/13969/18, від 19.02.2020 у справі № 907/323/18, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 19.11.2019 у справі № 911/3677/17, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 29.06.2021 у справі № 904/340/21 (щодо застосування частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України).

Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, передбачені пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Львівська обласна рада зазначає, що суд апеляційної інстанції, всупереч вимогам Господарського процесуального кодексу України, не прийняв докази, подані відповідачем (Львівською обласною радою), а саме:

- копію свідоцтва про право власності серії САС № 360382 від 09.07.2009;

- копію витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно серії ССР № 577119;

- копію витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна станом на 30.10.2024.

Скаржник вважає, що у суду апеляційної інстанції не було підстав для відмови у прийнятті зазначених доказів, оскільки всі дії, вчинені відповідачем щодо спірного майна, були публічними, а відомості - загальнодоступними, оскільки інформація є загальнодоступною у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

3.3. Львівська міська рада у відзиві на касаційну скаргу просить відмовити в задоволенні касаційної скарги Львівської обласної ради, постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.11.2024 у справі № 910/17405/23 - залишити без змін. При цьому Львівська міська рада зазначає, що суд апеляційної інстанції дослідив усі докази, зібрані у справі, тому доводи скаржника про порушення судом апеляційної інстанції статті 86 Господарського процесуального кодексу України є безпідставними. Львівська міська рада також стверджує, що доводи скаржника про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права з посиланням на висновки Верховного Суду є необґрунтованими, оскільки скаржник не зазначив норму права, яку суд апеляційної інстанції застосував без урахування висновків Верховного Суду.

3.4. Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради у відзиві на касаційну скаргу просить відмовити в задоволенні касаційної скарги, постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.11.2024 у справі № 910/17405/23 - залишити без змін. Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради зазначає, що суд апеляційної інстанції виконав вказівки Верховного Суду, викладені в постанові від 01.10.2024 у справі № 910/17405/23, тому вважає, що доводи, викладені в касаційній скарзі, є безпідставними.

4. Обставини справи, встановлені судами

4.1. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що відповідно до ухвали Львівської обласної Ради народних депутатів від 12.05.1993 № 288:

- затверджено перелік майнових комплексів підприємств, установ та організацій, що передаються до комунальної власності міст обласного підпорядкування та районів області, згідно з додатком № 1;

- затверджено перелік майнових комплексів підприємств, установ та організацій, що відносяться до комунальної власності Львівської обласної Ради народних депутатів, згідно з додатком № 2 та майнових комплексів міжгосподарських об`єктів згідно з додатком № 3;

- рекомендовано районним /в області/ та міським /міст обласного підпорядкування/ Радам народних депутатів привести у відповідність до цієї ухвали прийняті раніше сесіями рішення комунальної власності міст обласного підпорядкування та районів області;

- для вирішення конфліктних питань, що виникають в процесі розмежування та передачі комунальної власності області до власності районів області та міст обласного підпорядкування, утворити узгоджувальну комісію з питань розмежування комунальної власності /додаток № 4/;

- встановлено, що при розгляді питання щодо розмежування та передачі конкретного об`єкта комунальної власності до складу комісії вводяться з правом голосу голова Ради народних депутатів та голова Фонду комунального майна /відповідного району області чи міста обласного підпорядкування/ за їх бажанням.

4.2. У додатку № 1 до об`єктів, що передані до комунальної власності районів та міст обласного підпорядкування м. Львова, передбачено, зокрема, комбінат (Франківський КГХ) за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, 186.

4.3. Ухвалою Львівської міської ради від 25.01.2001 № 929 відповідно до погодженої технічної документації (реєстраційний № 999) залишено у постійному користуванні Державного виробничо-торговельного підприємства "Харчування" земельну ділянку площею 1324 м2 на вул. Шевченка, 186 у м. Львові для обслуговування споруд, в тому числі 448 м2 у межах червоних ліній вул. Шевченка без права капітального будівництва і реконструкції, за рахунок раніше наданої земельної ділянки, а земельну ділянку площею 806 м2 залишено у спільному користуванні Державного виробничо-торговельного підприємства "Харчування", Товариства з обмеженою відповідальністю "Техн-АС", Товариства з обмеженою відповідальністю "Лещата", Організації орендарів "Добробут" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Магна" (пункт 1). Зобов`язано Державне виробничо-торговельне підприємство "Харчування" зареєструвати у Львівському міському управлінні земельних ресурсів Державний акт на право постійного користування землею (пункт 2). Зобов`язано Львівське міське управління земельних ресурсів внести відповідні зміни в земельно-кадастрову документацію (пункт 3). Зобов`язано землекористувача забезпечити цілодобовий доступ до існуючих на території ділянки інженерних мереж для їх ремонту, обслуговування, дотримуватись правил використання земель в охоронній зоні згідно з вимогами інженерних служб міста і не чинити перешкод при будівництві нових (пункт 4).

4.4. 01.10.2001 Державному виробничо-торговельному підприємству "Харчування" видано Державний акт на право постійного користування землею площею 0,1324 гектарів для обслуговування споруд на вул. Шевченка, 186 у м. Львові.

4.5. Рішенням Львівської обласної ради від 30.06.2009 № 937 внесено зміни до рішення Львівської обласної ради від 26.02.2008 № 477 "Про питання врегулювання прав власності на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад Львівської області", зокрема, пункт 6 доповнено підпунктами 37-43 такого змісту: м. Львів, вул. Шевченка, 186 (прохідна, адмінкорпус, склад).

4.6. Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 09.07.2009 будівля (прохідна, Б-1, 24,3 м2; адмінкорпус, В-1, 332,2 м2; склад, Г-1, 453,7 м2) за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, буд. 186, належить на праві комунальної власності Львівській обласній раді; підстава: рішення ХХІ сесії V-го демократичного скликання та рішення XXXIX сесії V-го демократичного скликання від 30.06.2009 № 937; дата: 26.02.2008; номер 477.

4.7. Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна станом на 31.10.2023 власником громадського будинку з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами (прохідна Б-1 площею 24,3 м2, адмінкорпус В-1 площею 332, 2 м2, склад Г-1 площею 453, 7 м2) (за адресою: м. Львів, вул. Шевченка Т., буд. 186) є Львівська обласна рада на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 09.07.2009.

4.8. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що за змістом Статуту Державного виробничо-торговельного підприємства "Харчування" воно створене на основі складів продовольчого і м`ясного на вул. Шевченка, 186. Місцем знаходження підприємства є приміщення на вул. Шевченка, 186 (пункт 1.7 Статуту). Предметом діяльності підприємства, з-поміж іншого, є забезпечення діяльності структур, створених на базі Комбінату громадського харчування Франківського району і Виробничо-торговельного підприємства «Харчування» Франківського району (пункт 2.2 Статуту).

4.9. У подальшому Державне виробничо-торговельне підприємство "Харчування" отримало Державний акт на право постійного користування землею. Спірне майно також обліковувалося на балансі згаданого підприємства, засновником якого був Львівський міський виконавчий комітет, що підтверджується відповідною інвентаризаційною справою.

4.10. Спір у цій справі виник у зв`язку з наявністю чи відсутністю правових підстав для витребування Львівською міською радою спірного об`єкта нерухомого майна.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

5.2. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзивах доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд зазначає таке.

5.3. Предметом позову в цій справі є матеріально-правові вимоги Львівської міської ради про витребування об`єкта нерухомого майна, яким відповідач без належної правової підстави самовільно розпорядився, зареєструвавши його за собою, за відсутності рішення Львівської міськради щодо їх відчуження. Позивач стверджував, що зазначене майно вибуло з його володіння поза його волею.

5.4. Згідно з приписами частини 1 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

5.5. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 Цивільного кодексу України).

5.6. Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України. Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 17.02.2016 у справі № 6-2407цс15, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19.

5.7. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц.

5.8. Передумовами та матеріальними підставами захисту права власності на нерухоме майно у спосіб, визначений у статтях 387 388 Цивільного кодексу України, є наявність підтвердженого належними доказами права власності. Тобто особа, яка звертається до суду, або в інтересах якої звертається інша особа, з вимогою про витребування майна з незаконного володіння як у добросовісного, так і в недобросовісного набувача, повинна довести право власності позивача на майно, що перебуває у чужому володінні.

На підтвердження наявності у позивача суб`єктивного права на витребуване майно позивач повинен надати суду відповідні докази, які необхідно дослідити та оцінити. Саме встановлення факту звернення з позовом власника, в якого наявне право на майно, надає змогу правильно розглянути такий спір, як і в подальшому визначити можливі підстави незаконного вибуття з власності його майна.

Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 26.09.2023 у справі № 911/1014/20, від 29.08.2019 у справі № 910/3515/17, від 10.06.2020 у справі № 914/1419/17.

5.9. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина 2 статті 328 Цивільного кодексу України).

5.10. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина 3 статті 330 Цивільного кодексу України).

5.11. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16).

5.12. Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Слід зазначити, що від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку, від добросовісного - лише в передбачених законом випадках, а саме відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України (подібні висновки викладені у постанові Верховного Суд від 18.02.2021 у справі № 14/5026/1020/2011).

5.13. Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема, про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 Цивільного кодексу України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (пункти 38, 39, 57), від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 06.07.2022 оку у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).

5.14. Таким чином, у спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з`ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду в постанові від 23.05.2018 у справі № 910/73/17).

5.15. Як установив суд апеляційної інстанції, ухвалою Львівської обласної Ради народних депутатів від 12.05.1993 № 288 затверджено, зокрема, перелік майнових комплексів підприємств, установ та організацій, що передаються до комунальної власності міст обласного підпорядкування та районів області, згідно з додатком № 1. У додатку № 1 до об`єктів, що передані до комунальної власності районів та міст обласного підпорядкування м. Львова, передбачено, зокрема, комбінат (Франківський КГХ) за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, 186. Спірне майно обліковується на балансі згаданого підприємства, засновником якого був Львівський міський виконавчий комітет, що підтверджується відповідною інвентаризаційною справою. Відтак суд апеляційної інстанції визнав необґрунтованими висновки суду першої інстанції про недоведеність перебування спірного майна в комунальній власності Львівської міської ради.

5.16. Не погодившись із висновками суду апеляційної інстанції, Львівська обласна рада звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою.

Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, Львівська обласна рада посилається на підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

5.17. Пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України

5.18. Касаційна скарга з посиланням на положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України мотивована тим, що апеляційний господарський суд, ухвалюючи оскаржувану постанову, не врахував висновки, викладені, зокрема:

- в постановах Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/73/17, від 30.08.2023 у справі № 909/171/21, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20), від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20, від 30.04.2024 у справі № 910/7464/23, від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц (щодо обов`язку суду під час розгляду справи про витребування майна встановити фактичні обставини, необхідні для правильного вирішення спору, у тому числі наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася).

- в постановах Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (щодо застосування статті 388 Цивільного кодексу України);

- в постановах Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 27.06.2018 у справі № 925/797/17 (висновку про те, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності);

- в постановах Верховного Суду 09.11.2022 у справі № 592/5594/20 від 05.09.2022 у справі № 385/321/20, від 22.01.2020 у справі № 916/521/18, від 30.04.2020 у справі № 908/61/13-г, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц, від 09.11.2022 у справі № 592/5594/20, у постановах Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі № 3-23гс14, від 25.03.2015 у справі № 3-21гс15, від 13.04.2016 у справі № 3-224гс16, від 22.03.2017 у справі № 3-1486гс16, від 07.06.2017 у справі № 3-455гс17, від 18.10.2017 у справі № 3-932гс17, від 30.09.2015 у справі № 6-89цс15, від 27.05.2017 у справі № 6-1763цс16 (щодо застосування частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України);

- в постановах Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 910/13969/18, від 19.02.2020 у справі № 907/323/18, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 19.11.2019 у справі № 911/3677/17, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 29.06.2021 у справі № 904/340/21 (щодо застосування частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України).

5.19. Дослідивши доводи, наведені в касаційній скарзі, Верховний Суд зазначає таке.

5.20. Скаржник у касаційній скарзі посилається на те, що у Львівської міської ради (позивача) не виникло право на подання позову, оскільки поданими доказами не підтверджується набуття Львівською міською радою права власності на спірне нерухоме майно. На думку Львівської обласної ради, посилання Львівської міської ради на ухвалу Львівської обласної Ради народних депутатів від 12.05.1993 № 288 "Про передачу майна комунальної власності" як на підставу набуття права комунальної власності є безпідставними, оскільки відповідно до статті 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" цей нормативно-правовий акт не підтверджує набуття Львівською міською радою права власності на спірне нерухоме майно.

5.21. При цьому Львівська обласна рада зазначає, що відповідно до висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/73/17, від 30.08.2023 у справі № 909/171/21, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20), у спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з`ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно.

5.22. На думку скаржника, апеляційний господарський суд не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20, від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц, від 30.04.2024 у справі № 910/7464/23 про те, що у разі якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити.

5.23. Львівська обласна рада зазначає, що відповідно до висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно), але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, як складова права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

5.24. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, на яку посилається скаржник, сформульовано висновок про те, що можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

5.25. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, на яку посилається скаржник, зазначено, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.

5.26. Колегія суддів зазначає, що відповідно до статей 31, 32 Закону України від 07.02.1991 № 697-XII "Про власність" (у редакції, чинній на момент прийняття ухвали Львівської обласної ради від 12.05.1993 № 288) до державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб`єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

5.27. Згідно зі статтею 35 цього Закону об`єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об`єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров`я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв`язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб`єктами права власності.

5.28. Відповідно до абзацу 1 пункту 10 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що із набранням чинності цим Законом майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст.

5.29. Отже, ухвала Львівської обласної Ради народних депутатів від 12.05.1993 № 288 є підставою набуття територіальною громадою м. Львова права власності на зазначене у додатку № 1 спірне майно.

При цьому законодавство України, чинне на момент виникнення права власності територіальної громади м. Львова на спірне нерухоме майно, не передбачало обов`язкової реєстрації цього права та виникнення права з моменту такої реєстрації, тому відсутність державної реєстрації у цьому випадку не впливає на правовий режим спірного майна.

Отже, Львівська міська рада, яка від імені територіальної громади здійснює правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, мала право заявити позов про витребування майна, що перебуває у власності цієї територіальної громади, з чужого незаконного володіння на підставі статей 387 388 Цивільного кодексу України.

Подібний висновок щодо підстав виникнення права власності територіальної громади на майно викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13.

5.30. Відповідно до частини 8 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

5.31. Отже, за загальним правилом, передбаченим частиною 8 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", об`єкти права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст району та області, управління якими здійснюють районні та обласні ради, не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо зазначених територіальних громад або відповідних рішень рад чи уповноважених ними органів, за винятком випадків, передбачених законом (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24.07.2024 у справі № 912/1863/23).

5.32. Як установив апеляційний господарський суд, відповідно до ухвали Львівської обласної Ради народних депутатів від 12.05.1993 № 288 затверджено перелік майнових комплексів підприємств, установ та організацій, що передаються до комунальної власності міст обласного підпорядкування та районів області згідно з додатком № 1. У додатку № 1 до об`єктів, що передані до комунальної власності районів та міст обласного підпорядкування м. Львова, віднесено, зокрема, комбінат (Франківський КГХ) за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, 186.

5.33. Як зазначив суд апеляційної інстанції, наслідком ухвалення Львівською обласною радою рішення від 30.06.2009 № 937 стало недотримання положень частини 8 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та порушення майнових прав територіальної громади міста Львова на об`єкти нерухомого майна, які відповідач зареєстрував за собою. Відтак апеляційний господарський суд виснував, що вимоги Львівської міської ради про витребування майна є правомірними.

5.34. З огляду на встановлені судами обставини колегія суддів вважає необґрунтованими та безпідставними доводи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/73/17, від 30.08.2023 у справі № 909/171/21, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20), від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20, від 30.04.2024 у справі № 910/7464/23, від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, оскільки Львівська міська рада, яка від імені та в інтересах територіальної громади м. Львова, здійснює правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, мала право заявити позов про витребування майна, що перебуває у власності цієї територіальної громади, із чужого незаконного володіння на підставі статей 387 388 Цивільного кодексу України.

5.35. Як стверджує Львівська обласна рада у касаційній скарзі, помилковими є висновки апеляційного суду про те, що володіння нерухомістю пов`язано з реєстраційним посвідченням, тому строк позовної давності розпочався з 06.06.2023 (дата державної реєстрації права власності на спірне майно за Львівською обласною радою). Скаржник при цьому посилається на висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, про те, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності. Як зазначає Львівська обласна рада, в постанові Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 925/797/17 сформульовано висновок про те, що свідоцтво про право власності не породжує виникнення відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності.

5.36. Колегія суддів зазначає, що відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункти 43, 89), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 60).

5.37. Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (buchbesitz (нім. - книжкове володіння)). Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц.

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2024 у справі № 204/8017/17.

5.38. Отже, відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння.

5.39. Суд апеляційної інстанції встановив, що державна реєстрація права власності на спірне майно за Львівською обласною радою відбулася 06.06.2023, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна станом на 31.10.2023.

Відтак суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що строк позовної давності розпочався з 06.06.2023 та станом на день подання позову не сплив.

5.40. З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи скаржника щодо помилковості висновків апеляційного суду про те, що володіння нерухомістю пов`язано з реєстраційним посвідченням, а також щодо визначення початку перебігу строку позовної давності та неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 27.06.2018 у справі № 925/797/17.

5.41. Львівська обласна рада в касаційній скарзі зазначає, що, на її думку, Львівська міська рада була обізнана про факт прийняття Львівською обласною радою рішення від 30.06.2009 № 937. При цьому скаржник посилається на обставини, викладені в пункті 5.16 постанови Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 910/13969/18 (щодо обізнаності позивача (Львівської міської ради) упродовж тривалого часу про існування рішень обласної ради, зокрема, рішення Львівської обласної ради від 30.06.2009 № 937 та можливості звернутися до суду за захистом порушеного права).

5.42. Скаржник у касаційній скарзі також посилається на неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, про необхідність доведення позивачем факту, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

5.43. Львівська обласна рада вважає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду щодо застосування статті 261 Цивільного кодексу України. Як зазначає скаржник, якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права. При цьому скаржник стверджує, що під "можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила", в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив. Львівська обласна рада при цьому зазначає, що такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц, а також постановах Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі № 3-23гс14, від 25.03.2015 у справі № 3-21гс15, від 13.04.2016 у справі № 3-224гс16, від 22.03.2017 у справі № 3-1486гс16, від 07.06.2017 у справі № 3-455гс17, від 18.10.2017 у справі № 3-932гс17.

5.44. Як зазначає Львівська обласна рада, в постанові Верховного Суду від 09.11.2022 у справі № 592/5594/20 викладено такий висновок:

"При визначенні початкового моменту відліку позовної давності суд повинен виходити з таких критеріїв оцінки поведінки позивачів, як добросовісність, розумність та справедливість, закріплених у статті 3 ЦК України, що відповідним чином висуває до кожного учасника цивільних відносин вимоги до обрання поведінки, яка має відповідати поведінці умовного доброго господаря та дбайливого власника. Розумність характерна та властива для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення норм, що здійснюється при вирішенні спорів.

Добрий господар повинен піклуватися про своє майно, вживати дії з його збереження та своєчасного захисту прав на нього протягом розумного строку. Особа не може вважатися дбайливим власником, якщо тривалий період не цікавиться своїм майном, не вживає заходів, які б вчинив добрий господар невідкладно, якщо не існує перешкод, що об`єктивно перешкоджали йому у вчиненні таких дій. Спірними правовідносини можуть вважатися протягом строку позовної давності, а випадку, якщо зацікавлені особи не звернулися до суду за захистом своїх прав у передбачений законом строк, правовідносини набувають ознак стабільності та передбачуваності".

5.45. Скаржник також у касаційній скарзі посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05.09.2022 у справі № 385/321/20, від 22.01.2020 у справах № 916/521/18, від 30.04.2020 у справі № 908/61/13-г, від 09.11.2022 у справі № 592/5594/20, від 30.09.2015 у справі № 6-89цс15, від 27.05.2017 у справі № 6-1763цс16 (щодо застосування частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України); в постановах Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 910/13969/18, від 19.02.2020 у справі № 907/323/18, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 19.11.2019 у справі № 911/3677/17, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 29.06.2021 у справі № 904/340/21 (щодо застосування частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України).

5.46. Колегія суддів, розглянувши доводи скаржника, зазначає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).

5.47. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України).

5.48. Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропуску - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір із посиланням на зазначену норму).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16).

5.49. Згідно з положеннями частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16).

5.50. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 Цивільного кодексу України).

5.51. У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що строк позовної давності розпочався з 06.06.2023 та станом на день подання позову не сплив. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що відповідач не довів належними та допустимими доказами обізнаності позивача про його порушені права до 06.06.2023.

Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з листом міського голови м. Львова від 05.07.2015 № 1104-вих-525 за інформацією відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції свідоцтва про право власності на об`єкти видані, зокрема, на підставі рішень обласної ради від 26.02.2008 № 477 та від 30.06.2009 № 937, проте у вказаному листі немає посилання на спірне приміщення. Тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що вказаний лист не є доказом обізнаності позивача про порушення його прав.

5.52. Отже, необґрунтованими є доводи скаржника про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не застосував до спірних правовідносин позовну давність та не врахував висновки Верховного Суду, які викладені у постановах Верховного Суду від 09.11.2022 у справі № 592/5594/20 від 05.09.2022 у справі № 385/321/20, від 22.01.2020 у справах № 916/521/18, від 30.04.2020 у справі № 908/61/13-г, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц, від 09.11.2022 у справі № 592/5594/20, у постановах Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі № 3-23гс14, від 25.03.2015 у справі № 3-21гс15, від 13.04.2016 у справі № 3-224гс16, від 22.03.2017 у справі № 3-1486гс16, від 07.06.2017 у справі № 3-455гс17, від 18.10.2017 у справі № 3-932гс17, від 30.09.2015 у справі № 6-89цс15, від 27.05.2017 у справі № 6-1763цс16; в постановах Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 910/13969/18, від 19.02.2020 у справі № 907/323/18, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 19.11.2019 у справі № 911/3677/17, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 29.06.2021 у справі № 904/340/21.

Оскільки порушення прав позивача пов`язане не з фактом прийняття рішення Львівською обласною радою від 30.06.2009 № 937, а з фактом вибуття майна із власності позивача, то колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції, розглянувши заяву відповідача про застосування позовної давності, установив, що строк позовної давності розпочався з 06.06.2023, тому висновки апеляційного господарського суду не суперечать висновкам викладеним у постановах Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 910/13969/18, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 09.11.2022 у справі № 592/5594/20, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц, а також постановах Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі № 3-23гс14, від 25.03.2015 у справі № 3-21гс15, від 13.04.2016 у справі № 3-224гс16, від 22.03.2017 у справі № 3-1486гс16, від 07.06.2017 у справі № 3-455гс17, від 18.10.2017 у справі № 3-932гс17.

5.53. Отже, наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилися під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваної постанови з цієї підстави.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України

5.54. Львівська обласна рада в касаційній скарзі зазначає, що суд апеляційної інстанції всупереч вимог Господарського процесуального кодексу України не прийняв докази, подані відповідачем (Львівською обласною радою), а саме:

- копію свідоцтва про право власності серії САС № 360382 від 09.07.2009;

- копію витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно серії ССР № 577119;

- копію витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна станом на 30.10.2024.

5.55. Колегія суддів зазначає, що відповідно до частини 3 статті 269 Господарського процесуального кодексу України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Як зазначив суд апеляційної інстанції, 01.11.2024 до Північного апеляційного господарського суду від Львівської обласної ради надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідач подав додаткові докази, а саме: копію свідоцтва про право власності серії від 09.07.2009 САС № 360382, копію витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно серії ССР № 577119, копію витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна станом на 30.10.2024.

Оскільки відповідач не зазначив об`єктивні причини неможливості подання вказаних доказів до суду першої інстанції та не заявляв клопотання про поновлення пропущеного строку на подання доказів, апеляційний господарський суд відповідно до положень частини 3 статті 269 Господарського процесуального кодексу України не прийняв вказані докази.

Отже, доводи скаржника про те, що суд апеляційної інстанції всупереч вимогам Господарського процесуального кодексу України не прийняв докази, подані Львівською обласною радою, є безпідставними.

5.56. Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

5.57. Згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

5.58. Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

5.59. За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про неповне дослідження судом апеляційної інстанції зібраних у справі доказів за умови не підтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилися під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваної постанови з цієї підстави.

5.60. Колегія суддів зазначає, що інші доводи, викладені в касаційній скарзі, стосуються з`ясування обставин, уже встановлених господарськими судами попередніх інстанцій, та переоцінки вже оцінених ними доказів у справі, тому суд касаційної інстанції не може взяти їх до уваги згідно з положеннями частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до частин 1- 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

6.3. За змістом статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.4. Оскільки наведені скаржником підстави касаційного оскарження не підтвердилися під час касаційного провадження, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін.

6.5. Ураховуючи межі перегляду справи у касаційній інстанції, передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає, що доводи, викладені в касаційній скарзі, не підтвердилися під час касаційного провадження, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, тому підстав для задоволення касаційної скарги і скасування чи зміни оскаржуваної постанови немає.

7. Судові витрати

Судовий збір за подання касаційної скарги у порядку, передбаченому статтею 129 Господарського процесуального кодексу України, необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Львівської обласної ради залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.11.2024 у справі № 910/17405/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Багай

Судді Т. Б. Дроботова

Ю. Я. Чумак