?

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 серпня 2019 року

м. Київ

Справа № 910/3515/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І. С. - головуючого, Міщенка І. С., Сухового В. Г.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Заступника прокурора міста Києва

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.02.2019 (у складі колегії суддів: Тищенко А. І. (головуючий), Михальська Ю. Б., Скрипка І. М. )

та рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 (суддя Якименко М. М. )

у справі № 910/3515/17

за позовом Київської міської прокуратури №2 в інтересах держави в особі Київської міської ради

до Обслуговуючого кооперативу "Служба гідротехнічних споруд кар'єру №7 з розробки Бортницького родовища пісків"

про витребування земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2017 року Київська місцева прокуратура №2 (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - Рада) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Обслуговуючого кооперативу "Служба гідротехнічних споруд кар'єру №7 з розробки Бортницького родовища пісків" (далі - відповідач) про витребування земельної ділянки площею 0,091 га, кадастровий номер 8000000000:90:283:0112, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - спірна земельна ділянка), на користь власника - територіальної громади міста Києва в особі Ради.

Позов обґрунтовано тим, що спірна земельна ділянка вибула із власності територіальної громади міста Києва поза волею власника - Ради, оскільки рішення про передання спірної земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 на пленарних засіданнях Ради не приймалося, що підтверджується листами Ради від
25.01.2017 та Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 03.02.2017 №057022-1913.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.06.2018, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.02.2019, в задоволення позову відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що Прокурором не надано належних доказів на підтвердження вибуття спірної земельної ділянки поза волею власника - територіальної громади міста Києва в особі Ради, оскільки державна реєстрація права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_1, яка була першим набувачем спірної земельної ділянки, та її свідоцтво про право власності на нерухоме майно (земельну ділянку) від 17.04.2014 (індексний номер 20651519) у судовому порядку не скасовані, а відтак ОСОБА_1 набула право власності на спірну земельну ділянку з моменту проведення державної реєстрації; Прокурором не доведено факту неправомірності набуття ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку, а в подальшому відчуження її третім особам, оскільки відсутній вирок у кримінальній справі щодо встановлення факту підроблення рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого було проведено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_1; Прокурором належними та допустимими доказами не доведено наявності правових підстав для витребування у відповідача спірної земельної ділянки на підставі ст.388 ЦК України.

Крім того, суд апеляційної інстанції у своїй постанові дійшов висновку, що Прокурор передчасно звернувся до господарського суду з віндикаційним позовом до відповідача, не відновивши прав власності Ради на спірну земельну ділянку шляхом пред'явлення позову до ОСОБА_1 у суді загальної юрисдикції.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанції, у березні 2019 року Заступник прокурора міста Києва подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.02.2019 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що єдиним документом, який може бути підставою для державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_1 є рішення Ради, яке на пленарних засіданнях не приймалось, що підтверджується листами Ради від 25.01.2017 та Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 03.02.2017 №057022-1913; державна реєстрація не є способом набуття права власності, а виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення речових прав; реєстрація права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_1 та видача свідоцтва по право власності відбулись без участі та поза волею дійсного власника спірної земельної ділянки - територіальної громади міста Києва в особі Ради, а тому реєстрація, яка здійснена без належних документів, що посвідчують речове право на земельну ділянку, не позбавляє титульного власника майна права на нього та можливості витребування майна в порядку ст. 388 ЦК України.

Крім того, Прокурор вказує, що з офіційно-опублікованого рішення Ради від
23.04.2009 №444/1500 вбачається, що ОСОБА_1 спірна земельна ділянка у приватну власність не передавалась.

Також Прокурор зазначив, що судами попередніх інстанцій при розгляді позову про витребування спірної земельної ділянки на підставі ст.388 ЦК України не досліджено дотримання процедури передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1, яка встановлена у ст.118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

Щодо відсутності вироку у кримінальній справі про підроблення рішення органу місцевого самоврядування, Прокурор вказав, що вирок не вплине на оцінку законності вибуття земельної ділянки із комунальної власності за відсутності волевиявлення Ради.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначає про правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні справи, тому просить оскаржені судові рішення залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій установлено, що згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21.02.2017 №80866349 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 17.04.2014, індексний номер 20651519, державним реєстратором Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Чайко С. В. зареєстровано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05.08.2014 №722 ОСОБА_1 відчужила спірну земельну ділянку ОСОБА_2, яка в свою чергу,
15.09.2016, на підставі договору купівлі-продажу №904, продала спірну земельну ділянку Обслуговуючому кооперативу "Служба гідротехнічних споруд кар'єру №7 з розробки Бортницького родовища пісків".

15.09.2016 на підставі договору купівлі-продажу №904 та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис №16482522 про право власності на спірну земельну ділянку відповідача та проведено реєстрацію переходу права власності до відповідача.

Судами встановлено, що у матеріалах реєстраційної справи об'єкта нерухомості - земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, наявна копія рішення Ради від 23.04.2009 №444/1500 з додатком, за яким вказану земельну ділянку передано ОСОБА_1 у приватну власність, та яке стало підставою для реєстрації за ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку.

Листом від 23.01.2017 №52/123 (вих.17) Перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури №2 звернувся до Ради відносно надання інформації щодо підстав передання, зокрема, ОСОБА_1 у приватну власність спірної земельної ділянки.

У відповідь Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у листі від 03.02.2017 №057022-1913 повідомив, що за поданням Департаменту земельних ресурсів рішень про передачу громадянам у приватну власність спірної земельної ділянки Рада не приймала; документи, які посвідчують право власності на спірну земельну ділянку, в Департаменті земельних ресурсів не зареєстровані.

Водночас, листом від 25.01.2017 Рада повідомила, що на пленарних засіданнях Ради не приймалось рішень щодо передачі ОСОБА_1 спірної земельної ділянки у приватну власність.

З огляду на викладене, Прокурор в інтересах держави в особі Ради звернувся до суду з позовом про витребування спірної земельної ділянки у останнього набувача (відповідача) на користь територіальної громади міста Києва в особі Ради з посиланням на приписи ст.388 ЦК України, оскільки така земельна ділянка вибула з володіння позивача поза його волею.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що Прокурором не доведено наявність підстав для витребування спірної земельної ділянки у відповідача на користь територіальної громади міста Києва в особі Ради; не надано доказів неправомірного вибуття спірної земельної ділянки поза волею власника - Ради та визнання у судовому порядку незаконною та скасування державної реєстрації й свідоцтва від 17.04.2014 (індексний номер 20651519) про право власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку, а також не надано вироку у кримінальній справі щодо встановлення факту підроблення рішення Ради, яке було підставою для реєстрації права власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку.

За змістом ст. 236 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до таких правовідносин.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду стосовно встановлених обставин і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1 ст. 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Рішення судів попередніх інстанцій не відповідають вказаним вимогам законодавства, враховуючи наступне.

Відповідно до ч. 1 ст.317 ЦК України власникові належать право володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

З метою захисту порушеного права власності (зокрема, правомочності володіння) неволодіючий власник може звернутись до суду з позовом до незаконно володіючого не власника та вимагати повернення свого майна із чужого незаконного володіння.

З аналізу змісту ЦК України вбачається, що власник має право витребувати своє майно в усіх випадках від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави (ст.387 ЦК України), а також від особи, яка набула майно безвідплатно в особи, що не мала право його відчужувати (ч.3 ст.388 ЦК України).

В той же час, від добросовісного набувача власник має право витребувати майно, відчужене за відплатним договором, лише у разі, якщо це майно вибуло з його володіння або особи, якій він його передав, поза їх волею (було загублене, викрадене, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом) (ч.1 ст.388 ЦК України).

Передумовами та матеріальними підставами захисту права власності на нерухоме майно у спосіб, визначений в ст.ст.387, 388 ЦК України, є наявність підтвердженого належними доказами права власності. Тобто, особа, яка звертається до суду, або в інтересах якої звертається інша особа, з вимогою про витребування майна з незаконного володіння, як у добросовісного так і недобросовісного набувача, повинна довести право власності позивача на майно, що перебуває у чужому володінні.

Позов, заявлений на підставі ст.388 ЦК України, підлягає задоволенню у випадках, якщо у власника майна, що вибуло з його володіння і перебуває у володінні іншої особи, залишається право на це майно.

На підтвердження наявності у позивача суб'єктивного права на витребуване майно позивач повинен надати суду відповідні докази.

Відсутність спрямованого на відчуження майна рішення відповідного органу місцевого самоврядування (зокрема, його підроблення) означає, що власник волю на відчуження не виявив.

В матеріалах справи є інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21.02.2017 №80866349, згідно якої свідоцтво про право власності на нерухоме майно було видано ОСОБА_1 17.04.2014 на підставі рішення Ради від 23.04.2009 №444/1500.

Також в матеріалах справи є дві копії рішення Ради від 23.04.2009 №444/1500 з додатками, які є відмінними: в одному додатку до рішення вказано про передачу спірної земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд, тоді як у іншому додатку такі відомості відсутні.

Разом з тим, Прокурор, звертаючись до суду з зазначеним позовом в інтересах держави в особі Ради, надав лист Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Ради (КМДА) від 03.02.2017 №057022-1913, відповідно до якого рішень про передачу громадянам у приватну власність спірної земельної ділянки Рада не приймала, документи, які посвідчують право власності на спірну земельну ділянку в Департаменті земельних ресурсів не зареєстровані, а також надав лист Ради від
25.01.2017, де зазначено, що на пленарних засіданнях Ради не приймалось рішень щодо передачі ОСОБА_1 спірної земельної ділянки у приватну власність.

Таким чином, в матеріалах справи наявні суперечливі докази щодо наявності чи відсутності рішення Ради від 23.04.2009 №444/1500 про передачу у приватну власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки.

Ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції, наведені докази у їх сукупності не дослідили, оцінки їм не надали та не усунули суперечності між наведеними доказами, не встановили, чи відбулась передача спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 за рішенням Ради від 23.04.2009 №444/1500.

Зокрема, з цією метою суди не дослідили, чи було дотримано Радою та ОСОБА_1 процедуру передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1, передбачену ст.118 ЗК України (зокрема, чи подавала ОСОБА_1 відповідну заяву до органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, чи цей орган розглядав цю заяву у передбаченому законом порядку).

Тільки після встановлення наведених обставин, а також надання оцінки рішенню Ради від 23.04.2009 №444/1500 з додатками, які є в матеріалах реєстраційної справи, можливо вирішити питання наявності у Ради, в інтересах якої заявлено позов Прокурором, права на витребування спірної земельної ділянки у відповідача, або необхідності попереднього скасування права власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_1.

Порушення попередніми судовими інстанціями норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (ст. 300 ГПК України).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Зважаючи на викладене, а також відповідно до положень ч. 3 ст. 310 ГПК України постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене, перевірити зазначені в цій постанові доводи сторін та подані ними докази, дати їм належну правову оцінку і в залежності від встановленого вирішити спір відповідно до закону. За результатами нового розгляду має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат у справі.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Заступника прокурора міста Києва задовольнити частково.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.02.2019 та рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 у справі №910/3515/17 скасувати.

3. Справу № 910/3515/17 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. С. Берднік

Судді: І. С. Міщенко

В. Г. Суховий