Історія справи

Ухвала КАС ВП від 02.07.2018 року у справі №826/13636/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

24 січня 2020 року

Київ

справа №826/13636/17

адміністративне провадження №К/9901/54686/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Мельник-Томенко Ж.М.,

суддів - Жука А.В.,

Мартинюк Н.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за касаційною скаргою Громадянина Сомалі ОСОБА_1

на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.03.2018 (головуючий суддя - О.О. Власенкова, судді - Я.І. Добрянська, О.В. Головань)

та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30.05.2018 (головуючий суддя - Я.М. Собків, судді - І.Й. Петрик, Є.О. Сорочко)

у справі № 826/13636/17

за позовом Громадянина Сомалі ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України,

третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві,

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

встановив:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, в якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05.09.2017 № 360-17 про відмову у визнанні громадянина Сомалі ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Сомалі ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

2. В обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.03.2018, залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 30.05.2018, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

4. При прийнятті рішень суди попередніх інстанцій прийшли до висновку щодо правомірності оспорюваного рішення відповідача, у зв`язку із відсутністю у позивача об`єктивного елементу обґрунтованості побоювань щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі на батьківщині, а звернення до органів Державної міграційної служби мало на меті лише легалізацію перебування на території України.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

5. У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати, прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

6. В обґрунтування вимог касаційної скарги позивач посилається на те, що ним надано усі відомості, які він мав у своєму розпорядженні, але суди неправомірно поклали обов`язок доказування повністю на заявника. Вказує, що суди належним чином не дослідили інформацію про країну походження.

Позиція інших учасників справи

9. У відзиві на касаційну скаргу відповідач з доводами та вимогами касаційної скарги не погоджується, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Рух касаційної скарги

10. Ухвалою Верховного Суду від 03.07.2018 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Громадянина Сомалі ОСОБА_1 .

11. Ухвалою Верховного Суду від 23.01.2020 прийнято до провадження адміністративну справу та призначено до розгляду в порядку письмового провадження.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

12. ОСОБА_1 громадянин Сомалі, народився в місті Могадішо, за національністю курд, сповідує іслам (суніт)-езід. Неодружений, освіта середня неповна, рідна мова сомалійська. Позивач зазначає, що покинув країну свого походження через небезпеку в ситуації внутрішнього збройного конфлікту, а також переслідувань з боку терористичного угрупування «Аль-Шабааб».

13. Відповідно до висновку Головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві від 15.08.2017 позивач залишив країну свого постійного проживання у 2013 році легально, подорожуючи автомобілем в Ефіопію, де перебував 3 роки. У листопаді 2016 року, скориставшись повітряним сполученням транзитом через Об`єднані Арабські Емірати прибув до Російської Федерації. Державний кордон України ОСОБА_1 перетнув 22.11.2016 автомобілем таємно. Точне місце перетину кордону України невідомо. Документів, які посвідчують особу ОСОБА_1 не виявлено.

14. 27.04.2017 позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України ОСОБА_1 перебував нелегально.

15. У зв`язку з тим, що позивач згідно з його словами є неповнолітнім, йому було призначено законного представника, головного спеціаліста відділу з питань профілактики та захисту прав дітей Служби у справах дітей ОСОБА_4 , який був присутній при прийнятті заяви та співбесідах з позивачем.

16. Рішенням Державної міграційної служби України від 05.09.2017 №360-17 позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування (чинні на час виникнення спірних правовідносин)

17. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

18. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

19. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

20. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

21. Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до частини першої якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

22. Згідно з частиною шостою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

23. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі - Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

24. Частиною другою статті 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

25. Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

26. Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

27. Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

28. Аналізуючи умови, передбачені частиною 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Верховний Суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

29. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

30. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома. При цьому, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

31. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

32. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

33. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

34. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

35. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні.

36. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не містить посилання, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

37. Відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

38. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України).

39. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України).

40. Відповідно до частини першої-четвертої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

41. Тобто, судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і мати відповідь суду.

42. Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що судами першої та апеляційної інстанції не надано належної оцінки тому, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та наявної інформації по країні походження, призвело до прийняття неправомірного рішення щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

43. Так, порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, передбачено статтею 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

44. Зокрема, вказаною статтею встановлено, що працівником органу міграційної служби проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником; орган міграційної служби спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону; у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається й такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України; орган міграційної служби направляє особу, яка подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на медичне обстеження, що проводиться в порядку, визначеному спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров`я; документи, отримані або підготовлені органом міграційної служби під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника; після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; особова справа заявника разом з письмовим висновком органу міграційної служби, який розглядав заяву, надсилається до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції для прийняття остаточного рішення за заявою.

45. Відповідно до частини третьої статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

46. Частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

47. З матеріалів справи встановлено, що відповідачем не в повній мірі дотримано наведені законодавчі приписи, оскільки було проведено лише дві співбесіди з позивачем, проте додаткових відомостей з метою уточнення інформації щодо ситуації у країні громадянської належності позивача відповідачем не вимагалось. При цьому, відповідач не дослідив належним чином чи існувала небезпека для позивача в країні його громадянської належності станом на час прийняття спірного рішення, відповідачем не вживалися заходи щодо встановлення дійсних обставин, з яких позивач покинув країну свого походження і чи дійсно у позивача були реальні побоювання стати жертвою угруповання « Аль-Шабааб ».

48. Звертаючись із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач, зокрема, зазначав про те, що він не може повернутись до своєї країни через страх за своє життя, а саме: через переслідування з боку терористичного угрупування «Аль-Шабааб», через утиски та переслідування з боку кланів більшості, а також через загальнопоширене насильство, спричинене збройним конфліктом в країні його походження - Сомалі. Також, позивач вказував на те, що члени терористичного угрупування «Аль-Шабааб» вбили його батька, намагались його завербувати та тримали його в полоні, також він зазнавав переслідувань зі сторони клану більшості «Хавьє» через його належність до клану меншин «Мадібан».

49. З матеріалів справи встановлено, що позивачем до позовної заяви надано Позицію УВКБ ООН щодо повернення громадян у Південну і Центральну частини Сомалі (Редакція 1), травень 2016; Генеральна асамблея, Діти і збройні конфлікти, Доповідь Генерального секретаря, 05.06.2015; Рада Безпеки, Доповідь Генерального секретаря, 09.01.2017, в яких, серед іншого, зазначено про те, що загальна ситуація у сфері безпеки в Могадишо, а також в південній та центральній частинах Сомалі залишається нестабільною, члени кланових меншин абсолютно незахищені від дискримінації, стають жертвами вбивств, тортур. Зазначається про документальне підтвердження вербування і використання дітей угрупуванням «Аль-Шабааб». Крім того, на момент прийняття спірного рішення, позивач не досягнув 18 років.

50. Проте, відповідачем не проаналізовано інформацію щодо ситуації в Сомалі та не прийнято до уваги вищезазначені позиції з приводу біженців міжнародного суспільства.

51. Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

52. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

53. При цьому, саме обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є головним у переліку критеріїв щодо визначення біженця, проте ці побоювання повинні бути реальними.

54. Верховний Суд зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

55. Заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою.

56. Разом з тим, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

57. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.03.2019 у справі № 826/14777/16 та від 05.06.2019 у справі № 826/6949/16.

58. Викладене та встановлені судами обставини свідчить про те, що у випадку, що розглядається, відповідач не встановив об`єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право позивачу на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, що дає підстави для висновку про необґрунтованість і передчасність оскаржуваного рішення та, відповідно, про його протиправність.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

59. Відповідно до частини першої та третьої статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

60. Розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального права, Верховний Суд вважає, що фактичні обставини справи судами першої та апеляційної інстанцій встановлено правильно, але неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень, відповідно до повноважень, наданих статтею 349 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд вважає необхідним судові рішення скасувати та задовольнити адміністративний позов у повному обсязі.

Висновки щодо розподілу судових витрат

61. Оскільки позивач відповідно до Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 327, 341, 345, 349, 351, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

постановив:

1. Касаційну скаргу Громадянина Сомалі ОСОБА_1 задовольнити.

2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.03.2018 та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30.05.2018 у справі 826/13636/17 скасувати.

3. Прийняти нову постанову, якою позов Громадянина Сомалі ОСОБА_1 задовольнити повністю.

4. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05.09.2017 № 360-17 про відмову у визнанні громадянина Сомалі ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

5. Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Сомалі ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

6. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

Ж.М. Мельник-Томенко

А.В. Жук

Н.М. Мартинюк,

Судді Верховного Суду