Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

20 лютого 2020 року

Київ

справа №810/2359/16

адміністративне провадження №К/9901/15805/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Білак М.В.,

суддів Єресько Л.О., Калашнікової О.В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні адміністративну справу

за касаційною скаргою Головного управління Національної поліції в Київській області

на постанову Київського окружного адміністративного суду від 15 березня 2017 року (у складі головуючого судді Виноградової О.І.)

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року (колегія суддів у складі головуючого судді Ганечко О.М., суддів: Коротких А.Ю., Літвіної Н.М.)

у справі №810/2359/16

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Національної поліції в Київській області

про скасування рішення, поновлення на роботі, стягнення коштів.

I. ПРОЦЕДУРА

1. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Київській області (далі - ГУ НП), в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ від 05 лютого 2016 року № 47 о/с, поновити його на службі та стягнути заробіток за час вимушеного прогулу.

2. Постановою Київського окружного адміністративного суду від 15 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року, позов задоволено:

- визнано протиправним та скасовано наказ ГУ НП від 05 лютого 2016 року № 47 о/с в частині звільнення ОСОБА_1 за пунктом 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням) з посади інспектора Рокитнянського відділення поліції Миронівського відділу поліції ГУ НП;

- поновлено ОСОБА_1 на посаді інспектора Рокитнянського відділення поліції Миронівського відділу поліції ГУ НП;

- стягнуто з ГУ НП на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 березня 2016 року по 15 березня 2017 року у сумі 69600,87 грн.

3. У поданій касаційній скарзі ГУ НП із посиланням на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення, прийняти нове рішення у справі - про відмову у позові.

II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач з серпня 1997 року проходив службу в органах внутрішніх справ України в Київській області, а з 07 листопада 2015 року - у ГУ НП, що підтверджується послужним списком позивача та копією трудової книжки.

5. Наказом відповідача від 05 лютого 2016 року № 47 о/с «По особовому складу» відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням) позивача, старшого лейтенанта поліції, інспектора Рокитнянського відділу поліції звільнено зі служби в поліції у запас (з постановкою на військовий облік) (далі - Наказ № 47 о/с).

6. Відповідно до змісту Наказу № 47 о/с підставою для його видання був рапорт позивача від 05 лютого 2016 року.

7. Названий рапорт адресований начальнику відповідача Трояну В.А. та дійсно датований 05 лютого 2016 року.

8. Згідно з текстом вказаного рапорту позивач просив звільнити його з органів поліції за власним бажанням.

9. Судом першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, установлено, що рапорт позивача від 05 лютого 2016 року фактично було складено та подано 09 лютого 2016 року, що підтверджується:

- поясненнями представника позивача;

- показами свідків у судовому засіданні 16 лютого 2017 року;

- відсутністю вхідного номера реєстрації на рапорті від 05 лютого 2016 року.

10. За таких обставин, суди вважали встановленим, що резолюція на рапорті позивача від 05 лютого 2016 року «До опрацювання» не могла бути вчинена 05 лютого 2016 року та за своїм змістом не могла бути підставою для видання оскаржуваного наказу.

11. Відповідач не надав суду жодних доказів на підтвердження підстав та обставин для звільнення позивача 05 лютого 2016 року без дотримання вимог статті 38 КЗпП України.

12. Позивач подав до відповідача заяву, датовану 09 лютого 2016 року, про внесення змін до наказу відповідача № 47 о/с, в якій просив внести зміни до зазначеного наказу в частині підстави для звільнення: у зв`язку з наявністю хвороби, отриманої під час проходження служби в органах внутрішніх справ та поліції.

13. Лише майже через рік та в усній формі позивач був повідомлений про розгляд його заяви від 09 лютого 2016 року (вх. від 16 лютого 2016 року № С-171).

Також, судами попередніх інстанцій установлено, що позивач перебував:

- на амбулаторному лікуванні у період з 19 січня по 23 січня 2016 року, що підтверджується довідкою про тимчасову непрацездатність особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, військовослужбовця внутрішніх військ МВС;

- на стаціонарному лікуванні у період з 25 січня по 08 лютого 2016 року, що підтверджується довідкою про тимчасову непрацездатність особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, військовослужбовця внутрішніх військ МВС;

- на стаціонарному лікуванні у період з 10 по 22 лютого 2016 року, що підтверджується копією листка непрацездатності серія АГС № 844288.

14. Згідно з даними довідки відповідача позивачу було виплачено повністю заробітну плату за лютий 2016 року, а тому позивач просив суд стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 01 березня 2016 року по 17 березня 2017 року.

15. Судом першої інстанції на підставі належних доказів установлено, що сума, яка підлягає стягненню за час вимушеного прогулу, складає 69 600,87 грн.

16. Вважаючи Наказ № 47 о/с відповідача незаконним, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

III. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ.

17. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з протиправності оспорюваного Наказу № 47 о/с.

18. При цьому, суди зазначили, що звільнення позивача відбулося з порушенням порядку, встановленого КЗпП України, а саме під час його перебування на лікарняному, та без дотримання вимог статті 38 КЗпП України.

19. Своєю чергою, суди не взяли до уваги посилання відповідача на відсутність у нього інформації щодо перебування позивача на лікарняному на час його звільнення (відсутність лікарняних листів тощо), як на підставу визнання оскаржуваного наказу правомірним, оскільки це спростовується рапортом позивача від 08 лютого 2016 року, в якому він повідомляв відповідача про те, що знаходився на лікуванні з 25 січня 2016 року.

IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

20. Відповідач у своїй касаційній скарзі зазначає, що оспорюваний у справі наказ у відповідній частині видано законно та згідно з нормами законодавства України.

21. Водночас, зазначає, що підставою для звільнення позивача був його рапорт від 05 лютого 2016 року.

22. Також ГУ НП наполягає на тому, що у розпорядженні відповідача були відсутні будь-які довідки, лікарняні листи про тимчасову непрацездатність позивача.

23. Вважає, що звільнення позивача здійснено на підставі добровільного волевиявлення останнього через написання і подання рапорта про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням.

24. У запереченні на касаційну скаргу позивач вказує на безпідставність доводів ГУ НП і просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

25. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), вважає за необхідне зазначити наступне.

26. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється за власним бажанням.

27. Відповідно до статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

28. Верховний Суд бере до уваги те, що судами попередніх інстанцій не встановлено обставин, які б свідчили про наявність підстав для звільнення позивача до спливу двотижневого строку, передбачених наведеною нормою КЗпП України. Не зазначає про такі обставини і відповідач у своїй касаційній скарзі.

29. Як роз`яснив Верховний Суд України у пункті 12 постанови Пленуму від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (частина четверта статті 24 КЗпП України). Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою.

30. Отже, звільнення працівника за його заявою про звільнення за власним бажанням без узгодження дати звільнення до закінчення двотижневого строку є порушенням прав працівника і підставою для його поновлення на роботі та виплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

31. Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2019 року у справі № 229/2676/17.

32. Колегія суддів зазначає, що звільнення працівника на підставах, не передбачених законом, або з порушенням встановленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення і тягне за собою відновлення порушених прав працівника.

33. Зважаючи на встановлення судами попередніх інстанцій порушення відповідачем порядку звільнення позивача, Верховний Суд вважає правильним висновок цих судів щодо протиправності і скасування спірного у справі Наказу №47 о/с у відповідній частині.

34. Також колегія суддів враховує, що оспорюваний Наказ №47 о/с видано та позивача звільнено 05 лютого 2016 року, тобто під час перебування останнього у стані тимчасової непрацездатності.

35. Відповідно до статті 8 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України (дія якого поширювалась на спірні відносини) начальник несе персональну відповідальність за стан службової дисципліни і повинен постійно його контролювати. Начальник зобов`язаний попередити про неприпустимість порушення службової дисципліни, а в разі вчинення підлеглим таких діянь за необхідності накласти на винного дисциплінарне стягнення або порушити клопотання про накладення стягнення старшим прямим начальником.

36. Зважаючи на вказані обов`язки керівництва Степаненка А.А., а також на рапорт позивача від 08 лютого 2016 року, в якому він повідомляв відповідача про те, що знаходився на лікуванні з 25 січня 2016 року, колегія суддів вважає правильним висновок судів попередніх інстанцій щодо відхилення доводів ГУ НП про необізнаність перебування підлеглого у стані тимчасової непрацездатності.

37. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи. З огляду на викладене, висновки судів є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

38. Відповідно до статті 343 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

39. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 343, 356 КАС України, пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року N 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Головного управління Національної поліції в Київській області залишити без задоволення, а постанову Київського окружного адміністративного суду від 15 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року №810/2359/16 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

М.В. Білак

Л.О. Єресько

О.В. Калашнікова,

Судді Верховного Суду