Історія справи

Ухвала КАС ВП від 15.05.2019 року у справі №826/27617/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

15 травня 2019 року

м. Київ

справа №826/27617/15

адміністративне провадження №К/9901/23594/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючої судді - Желтобрюх І. Л.,

суддів: Білоуса О. В., Шарапи В. М.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05.09.2017 (колегія суддів у складі: Шелест С. Б., Кузьмишина О. М., Пилипенко О. Є.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду із адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві (далі - відповідач, ГУ ДМС України в м. Києві) про визнання протиправним та скасування рішення від 11.12.2015 та зобов'язання відповідача розглянути її заяву про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Окружний адміністративний суд міста Києва від 19.07.2016 в задоволенні адміністративного позову відмовив.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 05.09.2017 скасував постанову Окружного адміністративного суду міста Києві від 19.07.2016 та ухвалив нову, якою адміністративний позов задовольнив.

Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянка Білорусії, народилася в Омській області Російської Федерації, за національністю - росіянка, за віросповіданням - православна, освіта - середня, вдова.

08.04.2007 ОСОБА_1 легально виїхала з Білорусії поїздом Гомель - Київ, та перетнула державний кордон України з паспортом громадянки Білорусії.

23.10.2008 Державним комітетом у справах національностей та релігій прийнято рішення про відмову в наданні статусу біженця громадянці Республіки Білорусь ОСОБА_1

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.08.2009 скасовано рішення Державного комітету у справах національностей та релігій від 23.10.2008 та зобов'язано міграційний орган повторно розглянути питання надання позивачу статусу біженця.

Рішенням Державного комітету у справах національностей та релігій від 08.02.2011 №108-11 позивачу повторно відмовлено у наданні статусу біженця.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києві від 10.02.2012 визнано протиправним та скасовано рішення Державного комітету у справах національностей та релігій від 08.02.2011 № 108-11 та зобов'язано міграційний орган повторно розглянути дане питання.

10.08.2012 рішенням ДМС України № 442-12 ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.

За результатами судового оскарження рішення ДМС України від 10.08.2012 № 442-12, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.10.2012 у справі № 2а-13951/12/2670, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17.01.2013, адміністративний позов залишено без розгляду на підставі статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, в редакції, чинній до 15.12.2017), у зв'язку з пропуском позивачем строку звернення до суду.

11.12.2015 позивач втретє звернувся до ГУ ДМС України в м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом ГУ ДМС України в м. Києві від 11.12.2015 № 1103 відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Білорусі ОСОБА_1 відповідно до частини 6 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", через наявність попередньої відмови від 10.08.2012.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що рішення про відмову в прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений діючим законодавством України. Крім того, суд першої інстанції погодився із висновком міграційного органу про те, що позивач не був членом політичних партій, не піддавався переслідуванням за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства або належності до певної соціальної групи, та при зверненні 11.12.2015 із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вказав причини, аналогічні, що були викладені у заяві від 21.03.2012.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що при прийнятті оспорюваного рішення відповідач фактично не розглядав заяву позивача в контексті змінених норм Закону, а тому таке рішення не можна вважати законним та обґрунтованим.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції відповідач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. В обґрунтування вимог касаційної скарги посилається на те, що 11.12.2015 при зверненні до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вказав причини, аналогічні тим, що були викладені у заяві від 21.03.2012, у зв'язку з чим було прийнято спірний наказ. Крім того, позивач не був членом політичних партій, не піддавався переслідуванням за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства або належності до певної соціальної групи, про що свідчать твердження, викладені в анкеті та під час проведення співбесіди.

Відзиву на касаційну скаргу до суду не надходило.

За правилами частини 1 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судами фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, регламентовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від
08.07.2011 № 3671-VI (далі - ~law10~).

Відповідно до ~law11~ центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених ~law12~, якщо зазначені умови не змінилися.

Як правильно зазначено судом апеляційної інстанції, на момент звернення позивача із заявою від 11.12.2015, викладене у ~law13~ поняття особи, яка потребує додаткового захисту, було розширено змінами, внесеними Законом України від 13.05.2014 № 1251-VІІ, які набрали чинності
30.05.2014.

Отже, згідно нової редакції ~law14~ особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та ~law15~, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Водночас, відповідно до ~law16~ (в редакції Закону від 13.05.2014 № 1251-VII), додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Таким чином, умови, передбачені ~law17~ змінились у бік розширення критеріїв, за яких особа може бути визнана особою, яка потребує додаткового захисту. А саме, за новою редакцією, особами, які потребують додаткового захисту, можуть визнаватися особи, які мають побоювання, зазначені у наведеній нормі, зокрема, в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що саме розширення таких критеріїв і слугувало підставою для звернення позивача із заявою 11.12.2015, оскільки при прийнятті попереднього рішення про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 10.08.2012 № 442-12, ДМС України керувалась ~law18~ в редакції до внесення змін до нього. Отже, при прийнятті оспорюваного рішення про відмову у прийнятті заяви відповідач фактично не розглядав заяву позивача в контексті змінених норм Закону.

За таких обставин, апеляційний суд правильно зазначив, що суд першої інстанції не мав підстав надавати оцінку, чи має особа обґрунтовані або необґрунтовані підстави для побоювань стати жертвою переслідувань чи ні, оскільки на стадії відмови у прийнятті заяви органи ДМС не здійснювали розгляд матеріалів заявника по суті.

З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про наявність підстав до визнання протиправним та необхідність скасування наказу ГУ ДМС України в м. Києві від 11.12.2015 № 1103, та зобов'язання відповідача розглянути заяву громадянки Білорусі ОСОБА_1 від
11.12.2015 про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у порядку, визначеному ~law19~.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини 1 статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Таким чином, підстави для скасування рішення суду апеляційної інстанції відсутні, а тому касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 3, 341, 344, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05.09.2017 залишити без змін, а касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

Головуюча суддя: І. Л. ЖелтобрюхСудді: О. В. Білоус В. М. Шарапа