Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

15 січня 2020 року

Київ

справа №815/7173/15

адміністративне провадження №К/9901/10795/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді (судді-доповідача) - Данилевич Н.А.,

суддів - Бевзенка В. М.,

Шевцової Н.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної міграційної служби України

на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 08 червня 2016 року (головуючий суддя - Танцюра К.О., судді - Аракелян М.М., Левчук О.А.)

та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2016 року (головуючий суддя - Федусик А.Г., судді - Зуєва Л.Є., Шевчук О.А.)

у справі № 815/7173/15

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України,

третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання прийняти рішення, -

в с т а н о в и в :

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

В грудні 2015 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України, скаржник), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - третя особа, ГУ ДМС України в Одеській області), в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 12.08.2015 року № 515-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 ;

- зобов`язати ДМС України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 08 червня 2016 року поновлено ОСОБА_1 строк на звернення до суду з адміністративним позовом про оскарження рішення Державної міграційної служби України від 12.08.2015 року № 515-15.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 08 червня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2016 року, адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання прийняти рішення - задоволено частково.

Визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 12.08.2015р. №515-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування рішення Державної міграційної служби України від 12.08.2015р. №515-15.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що при вирішенні заяви позивача вимоги щодо посилання на використану інформацію про країну походження відповідачем не дотримані, аналіз ситуації по країні походження не зроблений, висновки зроблені без комплексного дослідження та надання належної оцінки всіх повідомлених у заяві обставин. Суди зазначили, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем порушило принцип рівності перед законом, що призвело до прийняття противоправного рішення з боку Державної міграційної служби України, органу, який приймає остаточне рішення на підставі зібраних доказів та висновку Управління. При цьому, суди вказали, що відповідно до п. 25 Постанови Пленуму ВАСУ від 16.03.2012 року № 3, суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов`язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов`язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень)

11 серпня 2016 року на адресу суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 08 червня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2016 року.

В касаційній скарзі скаржник, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 08 червня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2016 року, і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування поданої касаційної скарги Державна міграційна служба України вказує на те, що, визнаючи рішення суб`єкта владних повноважень протиправним, суд першої та апеляційної інстанцій не вказав конкретні норми національного законодавства, які, на його розсуд, порушив суб`єкт владних повноважень під час прийняття рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також скаржник вказав, що позивач, згідно листа прокуратури Одеської області розшукується за базою даних розшуку м. Брест Республіки Білорусь за вчинення злочину , передбаченого ст. 363 КК РБ (застосування насилля стосовно працівника міліції), запобіжний захід - арешт. Відтак, скаржник наголошує, що бажання позивача уникнути кримінальної відповідальності не може бути розглянутим в якості підстав для набуття міжнародного захисту в Україні. Крім того, негативним елементами клопотання про надання міжнародного захисту вважаються довгострокове нелегальне знаходження на території України, оскільки звернення за захистом позивачем здійснено із зволіканням (кримінальне провадження відкрито 11.04.2007, звернення за захистом відбулося 15.12.2014). Посилання судів попередніх інстанцій на показання дружини позивача, скаржник вважає хибними, оскільки вона є заінтересованою особою в справі її чоловіка та не надала будь - яких обґрунтованих доказів (усних, письмових) стосовно фактів переслідування її чоловіка представниками правоохоронних структур Білорусії. Відтак, скаржник вважає, що суди попередніх інстанцій безпідставно встановили об`єктивну сторону критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, та не обґрунтували свої висновки жодним доказом того, що ці побоювання є реальними.

Позивачем та третьою особою відзивів чи заперечень на вказану касаційну скаргу не подано, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27 вересня 2016 року за даною касаційною скаргою відкрито касаційне провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2020 року касаційну скаргу Державної міграційної служби України призначено до касаційного розгляду в попередньому судовому засіданні.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Білорусь, до виїзду до України проживав у м. Високе Брестської області, за національністю - білорус, за віросповіданням - православний християнин, одружений на громадянці України ОСОБА_2 , має трьох дітей: сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 від першого шлюбу, який проживає на території Білорусі разом з матір`ю, доньку ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 та доньку ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_4 , які проживають на території України разом з позивачем та їх матір`ю, що вбачається з протоколу співбесіди з ОСОБА_1 від 24.12.2014р. (а.с.94-97).

Відповідно до заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №305 від 15.12.2014 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.69-71). Про причини виїзду з країни громадянського походження позивач у зазначеній заяві зазначав, що у республіці Білорусь, громадянином якої він є, його переслідують у тому числі шляхом порушення кримінальної справи проти нього, та у разі повернення на Батьківщину його свободі, життю та здоров`ю буде загрожувати реальна небезпека. Так, він зазначав, що знаходився у місті Брест коли йому зателефонував його знайомий ОСОБА_6 і сказав, що його зупинили у лісі недалеко від міста Брест мисливці, які представились співробітниками карного розшуку, і вимагають віддати ключі від машини, посилаючись на те, що він перевозить заборонені товари. Приїхавши туди ОСОБА_1 побачив трьох чоловік одягнених у мисливську форму з рушницями та сильним запахом алкоголю, які почали кричати, що вони співробітники міліції і щоб позивач з друзями відкрили бус, оскільки там ніби-то листівки із пропагандою проти президента. Позивача з друзями попросили надати документи, на що вказані особи відмовились. Позивач разом із друзями сіли до машини та почали їхати, а вказані особи - їх переслідувати та стріляти. Позивач зазначав, що з цього моменту його почали переслідувати, зокрема шляхом порушення кримінальної справи щодо супротиву працівнику міліції, у якій він спочатку був свідком, а потім коли відмовився дати свідчення проти своїх друзів, став обвинуваченим. Почались погрози, телефонні дзвінки, переслідування. Позивач зазначав, що до нього приїздили працівники міліції та зазначали, що у разі якщо він не дасть покази, то йому підкинуть флешку з компроматом і він сяде надовго. Після цього працівники міліції оформили побої, де було зазначено, що у одного з працівника міліції забій гомілковостопного суглобу і звинуватили позивача. Друзів позивача засудили, а він виїхав до України. На Україні він звернувся до адвоката, який допоміг йому отримати український паспорт, який згодом був визнаний судом недійсним. За цей час дружині позивача неодноразово зазначали, що у разі якщо він не повернеться до Білорусі на нього повісять таке, що він буде бігати до кінця своїх днів.

Відповідно до матеріалів справи позивач 26.05.2007р. легковим автомобілем в`їхав до України та з того часу перебуває на території України.

З метою з`ясування обставин, викладених у заяві ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, органом міграційної служби проведено співбесіди з громадянином Білорусі ОСОБА_1 та складено відповідні протоколи.

За результатами розгляду документів, щодо надання позивачу статусу біженця в Україні чи визнання особою, яка потребує додаткового захисту Управлінням у справах біженців ГУ ДМСУ в Одеській області був прийнятий висновок від 18.06.2014р. №2014OD0321 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 143-149).

Рішенням Державної міграційної служби України №515 від 12.09.2015 підтриманий вищезазначений висновок та відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.5 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні (а.с. 64).

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

Частина 2 статті 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пункт 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI): біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пункт 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI: особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Пункт 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI: додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пункт 5 частини 1 статті 6 Закону № 3671-VI: Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Абзаци 4-7 підпункту «е» пункту 5.1. розділу V Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649 (далі - Правила № 649): Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про:

всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування;

відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об`єктом переслідування чи об`єктом завдання серйозної шкоди;

особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об`єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.

Підпункт 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 (далі - Конвенція): У цій Конвенції термін "біженець" означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Пункт 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (далі - Керівництва): особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пункт 66 Керівництва: для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Пункт 42 Настанов з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН (далі - Настанов): знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

Частина 1 статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» зі змінами (далі - Директива №2011/95/EU): Обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до частини 1 статті 341 КАС України, Суд переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 341 КАС України).

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

«Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін «побоювання» означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд зауважує, що не існує та не може існувати точних критеріїв визначення системності утисків чи переслідувань владою громадян, адже вони мають визначатися з урахуванням кожної конкретної ситуації та носять оціночний характер.

Відтак, Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що той факт, що заявник вже був об`єктом переслідувань або йому було завдано серйозної шкоди, наявність прямих загроз такого переслідування або такої шкоди є важливим показником цілком обґрунтованих побоювань заявника стати жертвою переслідування або реального ризику отримати серйозну шкоду. До того ж, скаржником не спростовано відсутність загроз для життя та здоров`я позивача в країні походження у зв`язку із переслідуваннями останнього з причин поширення пропагандистських листівок проти діючого президента. Більше того, вказаним фактам переслідувань не надано об`єктивної, детальної та ґрунтовної оцінки відповідачем у оспорюваному висновку.

Що стосується доводів скаржника щодо відсутності підтверджуючих доказів щодо переслідувань у країні походження, то Суд зазначає наступне.

Наявність даних доказів підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов`язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 07.02.2018 у справі № 818/1151/15, від 07.11.2018 у справі № 818/493/16.

Таким чином, враховуючи викладене, колегія суддів касаційної інстанції вважає зазначені в касаційній скарзі доводи Державної міграційної служби України безпідставними та правомірно спростованими судами першої та апеляційної інстанцій, а висновки судів - правильними, обґрунтованими, та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, з огляду на що і підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 341, 343, п.1 ч.1.ст.349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, -

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 08 червня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2016 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не оскаржується.

Суддя-доповідач Н.А. Данилевич

Судді В. М. Бевзенко

Н. В. Шевцова