Історія справи

Ухвала КАС ВП від 01.02.2018 року у справі №804/16489/15
Ухвала КАС ВП від 14.02.2019 року у справі №804/16489/15
Ухвала КАС ВП від 17.03.2020 року у справі №804/16489/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

14 лютого 2019 року

Київ

справа №804/16489/15

адміністративне провадження №К/9901/10012/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Білоуса О.В.,

суддів - Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2016 року (головуючий суддя Сидоренко Д.В.) та постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2016 року (головуючий суддя Божко Л.А., судді - Лукманова О.М., Прокопчук Т.С.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, Головного управління Національної поліції в Донецькій області, треті особи: Міністерство внутрішніх справ України, Олександрівський районний відділ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області про визнання дій протиправними, скасування наказу, поновлення на посаді,

У С Т А Н О В И В:

У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (далі - ГУ МВС України в Донецькій області), Головного управління Національної поліції в Донецькій області (далі - ГУ НП в Донецькій області), треті особи: Міністерство внутрішніх справ України, Олександрівський районний відділ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (далі - Олександрівський РВ ГУ МВС України в Донецькій області), в якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила: визнати протиправними дії ГУ МВС України в Донецькій області щодо видання 6 листопада 2015 року наказу №369 о/с «По особовому складу» в частині звільнення старшого лейтенанта міліції ОСОБА_2 (М-199154) з посади слідчого слідчого відділення Олександрівського РВ ГУ МВС України в Донецькій області; визнати незаконним звільнення старшого лейтенанта міліції ОСОБА_2 (М-199154) з органів внутрішніх справ згідно наказу ГУ МВС України в Донецькій області від 6 листопада 2015 року №369 о/с «По особовому складу»; скасувати наказ ГУ МВС України в Донецькій області від 6 листопада 2015 року №369 о/с «По особовому складу» в частині визнання ОСОБА_2 такою, що приступила до виконання службових обов'язків після виходу з відпустки по догляду за дитиною; скасувати наказ ГУ МВС України в Донецькій області від 6 листопада 2015 року №369 о/с «По особовому складу» в частині звільнення позивача із займаної посади; поновити ОСОБА_2 з 6 листопада 2015 року на посаді слідчого слідчого відділення Олександрівського РВ ГУ МВС України в Донецькій області, у разі неможливості поновлення на цій посаді зобов'язати ГУ НП в Донецькій області поновити позивача на посаді слідчого слідчого відділення Олександрівського відділу поліції Краматорського відділу поліції ГУ НП в Донецькій області або на іншу рівнозначну посаду.

В обґрунтування позову зазначала, що з 29 травня 2012 року вона проходила службу в органах внутрішніх справ та займала посаду слідчого слідчого відділення Олександрівського РВ ГУ МВС України в Донецькій області, маючи спеціальне звання старший лейтенант міліції.

Однак, 6 листопада 2015 року ГУ МВС України в Донецькій області видано наказ № 369 о/с, яким ОСОБА_2 з 6 листопада 2015 року визнано такою, що приступила до виконання службових обов'язків після виходу з відпустки по догляду за дитиною та з 6 листопада 2015 року звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із постановкою на військовий облік) за пунктом 64 "г" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (через скорочення штатів).

Позивач вказує, що ГУ МВС України в Донецькій області, звільняючи її за скороченням штатів, не вчинило заходів для забезпечення працевлаштування на службі в органах внутрішніх справ України при скороченні штатів, яке відбулось внаслідок ліквідації одного органу внутрішніх справ та створення іншого органу, не з'ясувало намір позивача подальшого проходження служби в органах внутрішніх справ та не запропонувало, а ні аналогічну посаду, а ні нижчу, ніж ту, на якій вона проходила службу.

Крім того, позивач зазначає, що ГУ МВС України в Донецькій області порушено вимоги частини третьої статті 184 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), оскільки ОСОБА_2 на момент звільнення перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, про що відповідач був обізнаний. Рапорт про вихід з відпустки по догляду за дитиною з 6 листопада 2015 року не подавала.

Вважаючи дії ГУ МВС України в Донецькій області незаконними, ОСОБА_2 з метою захисту своїх прав звернулася до суду з цим позовом.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нову постанову. Визнано протиправним та скасовано пункт 1 наказу ГУ МВС України в Донецькій області від 6 листопада 2015 року № 369 о/с «По особовому складу», в якому зазначено «вважати такими, що приступили до виконання службових обов'язків після виходу з відпустки по догляду за дитиною старшого лейтенанта міліції ОСОБА_2, слідчого слідчого відділення Олександрівського районного відділу. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_2 звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просила рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. В скарзі позивач, зокрема, вказує про недотримання ГУ МВС України в Донецькій області процедури звільнення, яка встановлена Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення № 114), яке не втратило сили та є спеціальним законодавством, що регулює спірні правовідносини. Зокрема, не було з'ясовано можливості використання позивача для подальшого проходження служби та не запропоновано жодної посади для подальшого проходження служби. Крім того, зазначає про те, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані рішення не врахували, що Закон України "Про Національну поліцію", який набув чинності 7 листопада 2015 року, не містить положень щодо гарантій працевлаштування жінок, які мають дітей віком до трьох років, а тому до спірних правовідносин повинні бути застосовані конституційні принципи і загальні засади права, тобто норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), які передбачають обов'язкове працевлаштування зазначеної категорії осіб.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 18 січня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

ГУ МВС України в Донецькій області скористалося своїм правом та надіслало до суду заперечення на касаційну скаргу, в яких зазначило, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийнято з дотриманням норм матеріального та процесуального права, посилаючись на встановлені обставини та висновки оскаржуваних судових рішень.

Вказану справу згідно з Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 січня 2018 року передано для розгляду касаційної скарги колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Білоуса О.В. (суддя-доповідач), Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про задоволення касаційної скарги.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 з 29 травня 2012 року проходила службу в органах внутрішніх справ, займаючи на момент звільнення посаду слідчого слідчого відділення Олександрівського РВ ГУ МВС України в Донецькій області, маючи спеціальне звання старший лейтенант міліції.

12 серпня 2014 року ГУМВС України в Донецькій області видано наказ № 310 о/с, яким позивачу надано відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку до 16 травня 2017 року.

Наказом ГУ МВС України в Дніпропетровській області від 6 листопада 2015 року №369 о/с ОСОБА_2 звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил за пунктом 64 "г" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (через скорочення штатів) (далі - Положення № 114).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що приймаючи наказ про звільнення позивача з посади та з органів внутрішніх справ через скорочення штатів, ГУ МВС України в Донецькій області діяло на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачених Конституцією України та Законом України "Про Національну поліцію".

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд, скасовуючи постанову суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог в частині зазначив, що ОСОБА_2 не виходила з відпустки на службу, а відповідно, пункт 1 наказу ГУ МВС України в Донецькій області від 6 листопада 2015 року №369 о/с «По особовому складу» щодо визнання позивача такою, що приступила до виконання службових обов'язків після виходу з відпустки по догляду за дитиною, є незаконним.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вважає висновки судів попередніх інстанцій передчасними, враховуючи таке.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки регулюється Законом України від 20 грудня 1990 року № 565-XII "Про міліцію", в редакції чинній на момент виникнення правовідносин.

Так, відповідно до статті 18 вказаного Закону, порядок та умови проходження служби в міліції регламентується Положенням № 114, згідно з пунктом 8 якого дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема у зв'язку зі скороченням штатів - у разі відсутності можливості використання на службі.

За приписами пункту 64 "г" Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Водночас, на момент розгляду даної справи Закон України від 20 грудня 1990 року №565-ХІІ "Про міліцію" втратив чинність та вступив у дію Закон України від 2 липня 2015 року № 580-VІІІ "Про Національну поліцію".

Відповідно до пункту 1 Розділу XI Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про Національну поліцію", останній набирає чинності через три місяці з дня наступного за днем його опублікування, крім: 1) пунктів 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17 - 18 розділу XI "Прикінцеві та Перехідні положення" цього Закону, які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування; 2) частини сьомої статті 15 та частини п'ятої статті 21 цього Закону, які набирають чинності з 1 січня 2017 року.

Закон України "Про Національну поліцію" опублікований в газеті Голос України 6 серпня 2015 року за № 141-142, набрав чинності 7 листопада 2015 року.

Враховуючи викладене, пункти 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17- 18 розділу XI "Прикінцеві та Перехідні положення" цього Закону набирають чинності з 7 серпня 2015 року.

Згідно з пунктом 8 розділу XI Прикінцеві та Перехідні положення Закону України "Про Національну поліцію", з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

За правилом встановленим пунктом 9 Розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Пунктом 10 Розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" обумовлено, що працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

З матеріалів справ вбачається, що ОСОБА_2 проходила службу в органах внутрішніх справ на посаді слідчого слідчого відділення Олександрівського РВ ГУ МВС України в Донецькій області.

Наказом заступника Міністра внутрішніх справ України від 6 листопада 2015 року №1388 "Про організаційно-штатні питання" скорочено всі штатні посади органів МВС України, в тому числі і в Донецькій області.

Таким чином, звільнення позивача відбулось у зв'язку зі скороченням штатів.

В той же час за змістом пункту 64 "г" Положення № 114 звільнення у зв'язку із скороченням штатів допускається лише при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Колегія суддів касаційної інстанції зазначає про помилковість висновків судів попередніх інстанцій щодо непоширення на спірні правовідносини норм КЗпП України, оскільки вони суперечать правовій позиції та практиці застосування цих норм Верховним Судом України, зокрема, висловленій у постанові від 1 жовтня 2013 року у справі № 21-319а13.

Так, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Приписами пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України обумовлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою та третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" містяться роз'яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

У доводах касаційної скарги ОСОБА_2 також вказує, що має переважне право на працевлаштування, оскільки на момент звільнення вона перебувала у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку у відповідності до наказу ГУ МВС України в Донецькій області від 12 серпня 2014 року року № 310 о/с.

З цього приводу Верховний Суд звертає увагу, що питання вивільнення працівників, які мають певні пільги, зокрема вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда спеціальним законом не врегульовано, тому згідно із частиною шостою статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

За приписами частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Отже, зазначена норма чітко встановлює гарантію обмеження звільнення для жінок, які мають дітей віком до трьох років та передбачає можливість такого звільнення лише у випадку повної ліквідації підприємства й за умови обов'язкового працевлаштування.

Ухвалюючи рішення про відмову у скасуванні наказу про звільнення та поновлення на посаді, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на зазначені вище норми КЗпП України та Положення № 114. Не надали оцінку твердженням позивача про розповсюдження на неї норм КЗпП України.

Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За правилами частин першої та другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Частиною другою статті 353 вказаного Кодексу передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази; або 2) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; 3) суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.

Враховуючи викладене, ухвалені у справі судові рішення першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2016 року та постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2016 року скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий О.В. Білоус

Судді І.Л. Желтобрюх

Т.Г.Стрелець