Історія справи

Ухвала КАС ВП від 11.11.2019 року у справі №420/6307/18

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 420/6307/18

адміністративне провадження № К/9901/30866/19

Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду:

судді-доповідача - Яковенка М. М.,

суддів - Дашутіна І. В., Шишова О. О.,

розглянувши у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу № 420/6307/18

за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії,

за касаційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду (суддя Левчук О. А.) від 26 лютого 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду (у складі колегії суддів: Осіпов Ю. В., Бойко А. В., Танасогло Т. М.) від 02 жовтня 2019 року,

УСТАНОВИВ:

І. РУХ СПРАВИ

1. У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 224 від 22 листопада 2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 .

2. Вимоги адміністративного позову мотивовано тим, що 27 листопада 2018 року позивач отримав повідомлення № 5/1-772 від 22 листопада 2018 року, прийняте на підставі наказу Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області від 22 листопада 2018 року № 224, згідно якого йому було безпідставно відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем. На думку позивача, зазначений наказ міграційного органу є необґрунтованим та незаконним, оскільки приймався без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають суттєве юридичне значення.

3. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2019 року задоволено адміністративний позов.

Визнано протиправним та скасовано наказ ГУ ДМС України в Одеській області № 224 від 22 листопада 2018 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язано ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийняти рішення про оформлення документів ОСОБА_1 для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

4. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 02 жовтня 2019 року задоволено частково апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області.

Змінено рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2019 року, виклавши абз.3 резолютивної частини у наступній редакції:

«Зобов`язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2019 року - залишено без змін.

5. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, 05 листопада 2019 року Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 02 жовтня 2019 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

6. Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2019 року, після усунення недоліків касаційної скарги, відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою та установлено строк для подання відзиву.

7. Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2020 року закінчено підготовку цієї справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження.

8. Станом на 13 лютого 2020 року відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

IІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Афганістан, місце народження провінція Лагман , національність - «пуштун», віросповідання - «іслам».

10. 27 вересня 2018 року ОСОБА_1 легально покинув країну походження на підставі паспортного документу та візи, авіарейсом Афганістан (Кабул) - Росія (Москва) та 01 листопада 2018 року нелегально (т.б. поза пунктом пропуску) перетнув кордон України.

11. 12 листопада 2018 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання «біженцем» або особою, яка потребує додаткового захисту.

12. 22 листопада 2018 року посадовими особами Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок про відмову громадянину Афганістану ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

13. 22 листопада 2018 року ГУ ДМС України в Одеській області прийнято наказ № 224 про відмову в оформленні документів для вирішенні питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину ОСОБА_1 .

14. Позивач, вважаючи рішення (наказ) міграційного органу незаконним, а свої права порушеними, звернувся до суду з адміністративним позовом.

IІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

15. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходили з того, що під час прийняття спірного наказу від 22 листопада 2018 року № 224, міграційний орган діяв без урахування всіх обставин, що мають значення для справи.

16. Також суд апеляційної інстанції, змінюючи рішення суду першої інстанції дійшов висновку, що з метою належного та ефективного захисту прав позивача, та з урахуванням дискреційності повноважень, відповідача слід зобов`язати саме повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків суду.

IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

17. Скаржник у своїй касаційній скарзі не погоджуються з висновками суду першої та апеляційної інстанцій щодо задоволення позовних вимог, вважає їх необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень у справі.

18. Зокрема скаржник зазначив, що судами попередніх інстанцій надано неправильну оцінку вимогам Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» та іншим актам законодавства щодо визначення підстав та умов визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки не прийняли до уваги усіх фактів, що мають юридичне значення.

19. Крім цього, скаржник у касаційній скарзі здійснює виклад обставин справи та надає їм відповідну оцінку, цитує норми процесуального та матеріального права, а також висловлює свою незгоду із оскаржуваними судовими рішеннями про задоволення позовних вимог.

V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

20. Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах, у відповідності до ч. 1 ст. 341 КАС України, виходить з наступного.

21. Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

22. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08 липня 2011 року (надалі - Закон № 3671-VI).

23. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженець -особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

24. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

25. Пунктом 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

26. Згідно з ч. 1, 7 ст. 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

27. Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

28. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

29. Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

30. Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).

31. Відповідно до ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

32. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

33. Крім цього, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

34. Відповідно до Позиції УВКБ ООН у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

35. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

36. Судами попередніх інстанцій встановлено, що звертаючись до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 зазначив, що був вимушений покинути країну походження через загрозу небезпеки життю, оскільки в Афганістані війна, вибухи, теракти та вбивства, якби не війна, він би не покинув країну походження. Також, позивач зазначив підставою необхідності покинути країну походження через погрози та небажання співпрацювати з людьми щодо установки антен на пульт управління за допомогою мобільних телефонів через інтернет зв`язок для вибуху бомб, оскільки він займався продажем мобільних телефонів та установкою антен.

37. Також суди встановили, що під час проведення анкетування та співбесіди ОСОБА_1 повідомив, що нібито отримував погрози по телефону з боку невідомих людей та зазнавав тиску щодо співпраці з ними для установки на мобільний телефон пульту управління, після відмови його побили, тому він був змушений виїхати з Афганістану. Крім цього, суди додатково звернули увагу на те, що позивач зазначив про вбивство «талібами» його батька та дядька по лінії батька. Відтак, позивач висловив побоювання стати в своїй країні жертвою переслідувань та вказує, що не може повернутися до Афганістану внаслідок загрози його життю, безпеці та свободі в своїй країні через побоювання застосування до нього насильства.

38. Крім цього, суди попередніх інстанцій зазначили, що відповідно до інформації, яка міститься в загальнодоступній мережі інтернет, згідно доповіді верховного комісара ООН з прав людини Мишель Бачелет, конфлікт в Афганістані забирає величезну кількість життів мирних жителів і має довгострокові фізичні і психологічні наслідки для великої кількості афганців (https://news.un.org/ru/story/2019/02/1349752), згідно даних ООН близько 3,8 тисячі цивільних загинули та ще понад сім тисяч мирних жителів упродовж 2018 року зазнали поранень внаслідок терактів та збройного протистояння в Афганістані.

У 2018 році внаслідок насильства та збройного протистояння в Афганістані загинули 3804 цивільних, що на 11 відсотків більше, ніж роком раніше. За даними ООН, ще 7189 мирних жителів країни минулого року зазнали різноманітних поранень.

В ООН наголошують, що зафіксована минулого року кількість загиблих та поранених цивільних - найвища в Афганістані з 2009 року, відколи організація веде таку статистику (https://ua.korrespondent.net/world/4068859-oon-v-afhanistani-u-2018-rotsi-zahynula-rekordna-kilkist-tsyvilnykh), зі слів координатора гуманітарної допомоги ООН в Афганістані Тоби Ланзера мільйони людей в країні все ще потребують гуманітарної допомоги. Це перш за все викликано масштабної посухою, в результаті якої в цьому році знищена велика частина врожаю та поголів`я рогатої худоби. Понад 3,5 мільйонів чоловік в сільській місцевості - на межі голоду (https://news.un.org/ru/story/2018/11/1343601).

39. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

40. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 341 КАС України).

41. «Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін «побоювання» означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

42. Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

43. Суд зауважує, що не існує та не може існувати точних критеріїв визначення системності утисків чи переслідувань владою громадян, адже вони мають визначатися з урахуванням кожної конкретної ситуації та носять оціночний характер.

44. Відтак, Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що під час прийняття спірного рішення, міграційним органом не надано об`єктивної, детальної та ґрунтовної оцінки усім обставинам на які посилався заявник, а також, міграційним органом, не в повній мірі досліджено обставини справи та не був забезпечений можливістю надати оцінку іншим доказам, які були встановлені під час розгляду цієї справи.

45. Посилання скаржника на позицію Верховного Суду висловлену у постанові від № 826/16199/16 від 18 жовтня 2018 року є помилковими, оскільки у межах розгляду зазначеної справи об`єктом дослідження та перевірки судом на відповідність законодавству було рішення міграційного органу про відмову у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в той час коли у межах розгляду цієї справи, оцінка надається наказу відповідача, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

46. Крім цього, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що відповідачем не надавалася оцінка та не досліджувалися обставини, окрім як під час розгляду цієї справи, щодо перебування позивача у третій безпечній країні, оскільки позивач вибув з Афганістану авіасполученням Афганістан - Росія, та близько двох місяців знаходився на її території та не звернувся за наданням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту за місцем знаходження.

47. Крім цього, колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

48. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Росії», «Нєлюбін проти Росії»), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

49. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

50. Оцінюючи доводи касаційної скарги, колегія суддів зазначає, що ці доводи (аналогічні доводам у відзиві на позов та апеляційної скарги) були ретельно перевірені та проаналізовані судом першої та апеляційної інстанцій під час розгляду та ухвалення оскаржуваних судових рішень, та їм була надана належна правова оцінка, жодних нових аргументів, які б доводили порушення судами норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не наведено.

51. Враховуючи наведене, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень і погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій у справі про задоволення позовних вимог.

52. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

53. Відповідно до ч. 1 ст. 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

54. Отже, касаційна скарга Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

55. Відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати розподілу не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись ст. 341, 345, 350, 355, 356, 359 КАС України, Суд -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 420/6307/18 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач М. М. Яковенко

Судді І. В. Дашутін

О. О. Шишов