Історія справи

Постанова КАС ВП від 07.08.2025 року у справі №160/23979/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 серпня 2025 року

м. Київ

справа №160/23979/24

адміністративне провадження № К/990/19479/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді Берназюка Я.О., суддів Стародуба О.П. та Чиркіна С.М., розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №160/23979/24

за позовом Служби у справах дітей виконавчого комітету Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області

до Південно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці

про визнання протиправною та скасування постанови про накладення штрафу,

за касаційною скаргою Південно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці

на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2025 року (постановлену у складі: головуючого судді Конєва С.О.) та

постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року (ухвалену у складі колегії суддів: головуючого судді Юрко І.В., суддів Білак С.В. та Чабаненко С.В.),

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та судових рішень

03 вересня 2024 року Служба у справах дітей виконавчого комітету Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області звернулася до адміністративного суду з позовом до Південно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, в якому просила:

- визнати протиправною та скасувати постанову від 22 серпня 2024 року №ПС/ДН/21176/ПС- ЗК/0002/СВ-ФС про накладання штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення про накладення на позивача штрафу у розмірі 24000 грн.

17 лютого 2025 року Служба у справах дітей виконавчого комітету Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області звернулася до суду із заявою про забезпечення позову, в якій просила:

- зупинити дію постанови Південно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці про накладання штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення №ПС/ДН/21176/ПС- ЗК/0002/СВ-ФС від 22 серпня 2024 року у розмірі 24000,00 грн до набрання законної сили судовим рішенням у справі.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2025 року, залишеною без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року, заяву задоволено частково.

Зупинено стягнення Управлінням Державної казначейської служби України у Петриківському районі Дніпропетровської області на підставі постанови Південно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення №ПС/ДН/21176/ПС- ЗК/0002/СВ-ФС від 22 серпня 2024 року до набрання законної сили судовим рішенням суду у справі №160/23979/24.

У задоволенні частини вимог заяви щодо зупинення дії оскаржуваної постанови відмовлено.

Короткий зміст доводів та вимог касаційної скарги

Південно-Східне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці не погодилося з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій і звернулося з касаційною скаргою до Верховного Суду.

На обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначає, що судами першої і апеляційної інстанцій ухвалено оскаржувані судові рішення з порушенням положень статей 150 151 152 154 КАС України та без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 20 серпня 2019 року у справі №200/3887/19-а, від 01 червня 2022 року у справі №380/4273/21, від 22 грудня 2022 року у справі №640/31815/21.

Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження відповідач вказує на необґрунтованість висновків судів першої і апеляційної інстанцій про те, що у Законі України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII) відсутній механізм зупинення стягнення на підставі постанови про накладення штрафу до ухвалення судового рішення по суті, а обраний заявником спосіб забезпечення адміністративного позову відповідає його предмету та, водночас, вжиття таких заходів не зумовлює фактичного вирішення спору по суті, а спрямоване лише на збереження існуючого становища до вирішення справи по суті заявлених вимог.

Відповідач вважає, що заходи забезпечення позову повинні відповідати і бути співмірними заявленим позовним вимогам, безпосередньо пов`язаними з предметом спору, необхідними і достатніми для забезпечення виконання судового рішення.

Скаржник стверджує, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили належним чином, як саме невжиття заходів забезпечення позову (зупинення стягнення штрафу) могло істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист прав позивача.

На думку скаржника, сам факт прийняття оскаржуваної постанови про накладення штрафу до виконання Управлінням Державної казначейської служби України у Петриківському районі Дніпропетровської області не є достатньою та безумовною підставою для забезпечення позову без надання позивачем доказів реальної загрози його правам та інтересам.

Водночас у касаційній скарзі вказується на недослідження судами майнового стану позивача та відсутність в матеріалах справи доказів, які б свідчили, що стягнення штрафу призведе до невідворотних негативних наслідків для позивача або унеможливить його функціонування. Скаржник посилається на практику Верховного Суду, викладену у постановах від 20 серпня 2019 року у справі №200/3887/19-а та від 22 грудня 2022 року у справі №640/31815/21, яка, на його думку, вимагає такої оцінки.

Касаційна скарга також містить посилання на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 01 червня 2022 року у справі №380/4273/21, у якому Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду уточнила правовий підхід при розгляді питань забезпечення позову у справах про оскарження постанов органів Державної служби з питань праці, прийнятих на підставі абзацу 2 частини другої статті 265 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), зазначивши про таке:

« 47. …суд при розгляді заяви про забезпечення позову у справах про оскарження постанов Держпраці про накладення штрафу має оцінювати всі обставини у сукупності. Суди мають враховувати суму штрафу, майновий стан позивача, чи було пред`явлено постанову Держпраці до виконання, чи відкрито виконавче провадження тощо.

48. Також мають досліджуватися достатньо обґрунтовані припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду; чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, зокрема, чи зможе позивач їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду.

49. Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову.

50. Вирішуючи питання про вжиття заходів забезпечення позову, суд в ухвалі про забезпечення позову повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Також суд має вказати, у чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав, будуть значними.»

Скаржник, здійснюючи посилання вищезазначений висновок Верховного Суду, вважає, що суди першої і апеляційної інстанцій, під час вирішення питання про наявність підстав для забезпечення позову у справі №160/23979/24, не встановили конкретних фактів порушення прав та інтересів позивача, очевидність заподіяння шкоди таким інтересам через виконання постанови відповідача про накладення штрафу, при цьому в заяві про забезпечення позову позивачем зазначено лише про ймовірність та припущення можливості настання таких порушень без посилання на конкретні факти.

Касаційна скарга, крім іншого, містить довід, що заява представника позивача про забезпечення позову від 17 лютого 2025 року не містила всіх необхідних відомостей, зокрема, повного місцезнаходження позивача та його представника, а також повного найменування, місцезнаходження, поштового індексу, ідентифікаційного коду, номерів засобів зв`язку, адреси електронної пошти та відомостей про наявність електронного кабінету відповідача, а також до заяви про забезпечення позову не було додано належного документа, що підтверджує сплату судового збору у встановленому порядку та розмірі. В той же час первинна платіжна інструкція №13 від 17 лютого 2025 року містила невірні реквізити рахунку отримувача, а належна сплата судового збору (платіжна інструкція №14) відбулася лише 25 лютого 2025 року, тобто вже після постановлення судом першої інстанції ухвали від 19 лютого 2025 року про забезпечення позову.

Відповідач вважає, що суд першої інстанції, встановивши подання заяви про забезпечення позову з недодержанням вимог статті 152 КАС України, зобов`язаний був повернути таку заяву без розгляду на підставі частини сьомої статті 154 КАС України.

У касаційній скарзі Південно-Східне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці просить Верховний Суд скасувати ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2025 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви про забезпечення позову.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга надійшла до Верховного Суду 07 травня 2025 року.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 травня 2025 року, визначено склад колегії суддів: головуючий суддя Берназюк Я.О., судді Стародуб О.П. та Чиркін С.М.

Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Південно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2025 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року у справі №160/23979/24 та витребувано матеріали справи з Дніпропетровського окружного адміністративного суду.

Електронну копію ухвали Верховного Суду доставлено в електронний кабінет Південно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» 26 травня 2025 року о 20:59, що підтверджується довідкою Верховного Суду про доставку електронного документа.

Електронну копію ухвали Верховного Суду доставлено в електронний кабінет Служби у справах дітей Виконавчого комітету Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» 26 травня 2025 року о 20:59, що підтверджується довідкою Верховного Суду про доставку електронного документа.

Відокремлені матеріали оскарження ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2025 року та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року у справі №160/23979/24 надійшли на адресу Верховного Суду 20 червня 2025 року.

Суддя-доповідач ухвалою від 06 серпня 2025 року справу призначив до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 07 серпня 2025 року.

При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.

Позиція інших учасників справи

13 червня 2025 року і 16 червня 2025 року Службою у справах дітей Виконавчого комітету Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області направлено до Суду відзиви на касаційну скаргу Південно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці.

У відзивах Служба у справах дітей Виконавчого комітету Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області не погоджується з касаційною скаргою та просить залишити без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій.

Позивач мотивує свою позицію тим, що Південно-Східне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці вже двічі намагалося стягнути штраф у розмірі 24000 грн, що підтверджується листами від Слобожанського відділу державної виконавчої служби та Управління Державної казначейської служби. Служба у справах дітей Виконавчого комітету Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області є неприбутковою організацією, що фінансується з місцевого бюджету. Примусове стягнення штрафу може уповільнити або зупинити її діяльність, що ускладнить захист прав позивача у разі задоволення позову.

Подібний висновок Верховного Суду сформований у постановах від 10 жовтня 2019 року у справі №640/7046/19 та від 16 лютого 2021 року у справі №640/4269/20.

Позивач вважає необґрунтованими посилання відповідача у касаційній скарзі на висновки Верховного Суду, оскільки такі висновки є неподібними до правовідносин у даній справі, так як сформовані щодо позивачів - юридичних осіб (комерційних організацій), в той же час Служба у справах дітей Виконавчого комітету Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області є органом місцевого самоврядування, тобто некомерційною організацією.

Застосування заходів забезпечення позову, на думку позивача, є єдиним ефективним способом зупинити стягнення, оскільки законодавство не передбачає автоматичного зупинення стягнення на підставі постанови про накладення штрафу у разі її оскарження.

Разом з тим позивач вказує на існування очевидних ознак протиправності дій Південно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, а саме, накладення на Службу у справах дітей Виконавчого комітету Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області штрафу на підставі абзацу 4 частини другої статті 265 КЗпП України, з яким Служба не погоджується, про що вчасно повідомляла відповідача надсилаючи свої «Заперечення», які безпідставно не були враховані відповідачем.

Заява про забезпечення позову була подана через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» з використанням кваліфікованого електронного підпису (КЕП), що має таку саму юридичну силу, як і паперовий документ. Помилка в номері рахунку при сплаті судового збору, а також певні недоліки в оформленні заяви є формальними і не впливають на розгляд справи.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка висновків судів попередніх інстанцій та доводів касаційної скарги

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону ухвала Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2025 року та постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року не відповідають, а викладені в касаційній скарзі доводи скаржника є прийнятними з огляду на таке.

Відповідно до частини першої та другої статті 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що заходи забезпечення позову можуть вживатися виключно у випадках, коли невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Згідно з положеннями частини першої статті 151 КАС України позов може бути забезпечено шляхом: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Відповідно до пункту 4 роз`яснень Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року №9 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» при розгляді заяв про забезпечення позову суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Згідно Рекомендацій № R (89) 8 Про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятих Комітетом Ради Європи 13 вересня 1989 року, приймаючи рішення щодо необхідності надання особі тимчасового захисту, суд бере до уваги всі фактори та інтереси, які мають відношення до цієї справи. Рішення про вжиття заходів тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов`язано з труднощами, і якщо на перший погляд (prima facie) наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта.

Тобто, інститут забезпечення адміністративного позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб - позивачів в адміністративному процесі, механізмом, який покликаний гарантувати, у суворій відповідності до закону та за наявності безумовних фактичних підстав, (1) виконання майбутнього рішення суду або/та (2) ефективний захист позивача, який неможливий без негайного втручання суду.

Заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог, бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Вказані висновки узгоджуються із позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 25 квітня 2019 року у справі №826/10936/18.

Колегія суддів зазначає, що судове рішення про забезпечення позову є винятковим заходом, який не повною мірою узгоджується з деякими, визначеними у частині другій статті 129 Конституції України основними засадами (принципами) судочинства, а саме, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. При цьому, таке судове рішення стає обов`язковим для виконання до його апеляційного перегляду.

Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 05 червня 2024 року у справі №460зп-23/160, від 02 квітня 2025 року у справі №320/16011/24 та від 07 квітня 2025 року у справі №242зп-24/160.

При цьому, в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав, будуть значними.

Зазначені висновки суду також відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 20 травня 2021 року у справі №640/29749/20.

Систематизуючи судову практику та з метою формування єдиного підходу до застосування заходів забезпечення позову, колегія суддів вважає за необхідне визначити такий алгоритм, якого суди мають дотримуватися при розгляді відповідних заяв.

1. Суд насамперед зобов`язаний встановити, чи надав заявник належні й допустимі докази існування реальних, а не гіпотетичних, ризиків, визначених частиною другою статті 150 КАС України. Тягар доказування таких ризиків покладається виключно на заявника. Загальні посилання на можливі негативні наслідки без документального підтвердження (наприклад, фінансових документів, що свідчать про загрозу суттєвого погіршення майнового стану, чи доказів уже розпочатих дій з примусового виконання), не можуть вважатися достатнім обґрунтуванням для вжиття заходів забезпечення.

2. У разі встановлення наявності підстав для забезпечення позову суд обирає конкретний захід, який є найменш обтяжливим, але водночас достатнім для ефективного захисту прав. Як правило, у справах, де оскаржуваний акт передбачає примусове стягнення коштів, застосування зупинення стягнення на підставі виконавчого документа (пункт 5 частина перша статті 151 КАС України) є доцільним, оскільки тимчасово захищає майновий інтерес заявника без втручання у чинність самого акта.

Зупинення дії індивідуального акта (пункт 1 частина перша статті 151 КАС України) є заходом, що потребує окремого обґрунтування. Його застосування допустиме лише тоді, коли заявник доведе, а суд визнає, що менш обтяжливим заходи не забезпечують належного захисту прав. У такому випадку суд має навести мотиви, чому саме цей захід є необхідним.

3. Незалежно від обраного заходу, суд зобов`язаний перевірити, чи користь від його застосування для позивача явно переважає потенційну шкоду, яку може бути завдано відповідачу або публічним інтересам. Забезпечення позову не повинно призводити до суттєвого дисбалансу між приватним інтересом заявника і тими інтересами, на захист яких спрямовано оскаржуваний акт.

Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову, позивач зазначав, що постанови Державної служби з питань праці про накладення штрафів є виконавчими документами, а отже існує вірогідність виконання зазначеного документа в примусовому порядку. При цьому, ані Порядок накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 року №509, ані Закон №1404-VIII не передбачають можливість зупинення дії та виконання постанов органів Державної служби з питань праці про накладення штрафів у разі оскарження таких у судовому порядку.

Позивач вважав, що в межах даних правовідносин існують дві підстави, передбачені статтею 150 КАС України, для задоволення судом заяви позивача про забезпечення позову, а саме:

- невжиття заходів забезпечення позову може призвести до застосування щодо позивача заходів примусового виконання рішень, що матиме негативні наслідки до останнього;

- наявні очевидні ознаки протиправності дій Південно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці щодо накладення на Службу у справах дітей Виконавчого комітету Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області штрафу на підставі абзацу 4 частини другої статті 265 КЗпП України.

Задовольняючи заяву позивача про забезпечення позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що постанова відповідача, законність та обґрунтованість якої є предметом спору у цій справі є виконавчим документом, а тому невжиття заходів забезпечення позову у цій справі, у разі задоволення такого позову, може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або законних інтересів позивача, за захистом яких він звернувся.

З огляду на вищезазначене, Верховний Суд вважає за необхідне відзначити таке.

У цій справі постанова про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення від 22 серпня 2024 року №ПС/ДН/21176/ПС- ЗК/0002/СВ-ФС прийнята на підставі абзацу 4 частини другої статті 265 КЗпП України.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої і апеляційної інстанцій про те, що оскаржувана постанова є самостійним виконавчим документом і може бути пред`явлена до виконання органам державної виконавчої служби в будь-який час в порядку встановленому Законом №1404-VIII.

Так, пунктом 1 частини першої статті 26 Закону №1404-VIII передбачено, що за заявою стягувача про примусове виконання рішення виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону.

Пунктом 6 частини першої статті 3 Закону №1404-VIII встановлено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів постанов органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 року №509 затверджено Порядок накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення (далі - Порядок №509).

У пункті 9 Порядку №509 передбачено, що штраф сплачується протягом одного місяця з дня прийняття постанови про його накладення, про що суб`єкт господарювання або роботодавець повідомляють уповноваженій посадовій особі, яка склала постанову про накладення штрафу.

Відповідно до абзацу 4 пункту 11 Порядку №509 не сплачені у добровільному порядку штрафи стягуються органами державної виконавчої служби (щодо штрафів, передбачених частиною другою статті 265 КЗпП України).

Отже, Порядок №509 встановлює місячний строк на добровільне виконання рішення органу Державної служби з питань праці та сплату штрафу, у разі несплати штрафу він підлягає стягненню органами державної виконавчої служби.

Згідно зі статтею 10 Закону №1404-VIII заходами примусового виконання рішень є:

1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;

2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника;

3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні;

4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем;

5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Частиною першою статті 12 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.

Підстави для зупинення вчинення виконавчих дій передбачені статтею 34 Закону №1404-VIII. У вказаній статті не передбачено можливість зупинити вчинення виконавчих дій у разі оскарження в судовому порядку постанов органів Державної служби з питань праці про накладення штрафів. У Законі №1404-VIII взагалі відсутні норми, які б передбачали можливість зупинення вчинення виконавчих дій чи зупинення виконавчого провадження у випадку оскарження в судовому порядку, зокрема, постанов органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, рішень інших державних органів, які законом визнані виконавчими документами.

За приписами частини четвертої статті 150 КАС України подання позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб`єкта владних повноважень, якщо суд не застосував відповідні заходи забезпечення позову.

Зупинення вчинення виконавчих дій не є тотожним забезпеченню позову судом шляхом зупинення стягнення на підставі постанови про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення до набрання законної сили рішенням суду у відповідній справі.

Верховний Суд вважає, що при розгляді спорів про оскарження постанов органів Державної служби з питань праці про накладення штрафів, передбачених частиною другою статті 265 КЗпП України може бути виправданим забезпечення позову за певних умов.

Так, у постанові Верховного Суду від 20 серпня 2019 року у справі №200/3887/19-а, не підтримано висновок судів про забезпечення позову, з тих мотивів, що державний виконавець, здійснюючи примусове виконання відповідного виконавчого документа, уповноважений накладати арешт на кошти та/або майно боржника лише у межах суми стягнення. Решта ж коштів та інших матеріальних активів залишається у вільному розпорядженні боржника, який за їх рахунок може безперешкодно провадити свою господарську діяльність, забезпечувати виконання своїх договірних та інших зобов`язань, виплачувати заробітну плату тощо.

Верховний Суд у вказаній справі застосував підхід, за якого при вирішенні подібних заяв необхідним є надання відомостей щодо поточних фінансових показників суб`єкта господарювання, обсягу оборотних коштів (активів), розміру грошових коштів, розміщених, в тому числі на банківських рахунках, інформацію про наявність або відсутність інших активів тощо. В контексті цього, суди повинні перевіряти, чи володів заявник фінансовими можливостями, з урахуванням сум штрафів, визначених у спірних постановах, достатніми для нормального функціонування Товариства і здійснення ним господарської діяльності.

Водночас колегія суддів зазначає, що Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 01 червня 2022 року у справі №380/4273/21 уточнила такий підхід при розгляді питань забезпечення позову у справах про оскарження постанов органів Державної служби з питань праці, прийнятих на підставі абзацу 2 частини другої статті 265 КЗпП України та вказала таке.

Забезпечення позову полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судового рішення або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Заходи щодо забезпечення позову обов`язково повинні застосовуватися відповідно до їх мети, з урахуванням безпосереднього зв`язку між предметом позову та заявою про забезпечення позову.

Інститут забезпечення позову направлений на захист прав та інтересів позивача від негативних наслідків рішення суб`єкта владних повноважень, яке оспорюється позивачем.

Під час вирішення питання щодо забезпечення позову обґрунтованість позову не досліджується, оскільки питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті та не можуть вирішуватись ним під час розгляду заяви про забезпечення позову.

Рішення чи дії суб`єктів владних повноважень справляють певний вплив на суб`єктів господарювання. Такі рішення можуть завдавати шкоди і мати наслідки, які позивач оцінює негативно. Проте, відповідно до статті 150 КАС зазначені обставини, навіть у разі їх доведення, не є безумовними підставами для застосування заходів забезпечення позову в адміністративній справі.

Сам собою факт прийняття відповідачем рішень, які стосуються прав та інтересів позивача та обмежують його діяльність, не може автоматично свідчити про те, що такі рішення є очевидно протиправними і невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити виконання рішення суду, а факт порушення прав та інтересів позивача підлягає доведенню у встановленому законом порядку.

Такий правовий підхід хоч і сформований Судом при розгляді питань забезпечення позову у справах про оскарження постанов органів Державної служби з питань праці, прийнятих на підставі абзацу 2 частини другої статті 265 КЗпП України, підлягає застосуванню також в контексті постанов про притягнення до адміністративної відповідальності, прийнятих в тому числі й на підставі абзацу 4 частини другої статті 265 КЗпП України.

Отже, з урахуванням вищенаведеного, суд при розгляді заяви про забезпечення позову у справах про оскарження постанов Державної служби з питань праці про накладення штрафу має оцінювати всі обставини у сукупності. Суди мають враховувати суму штрафу, майновий стан позивача, чи було пред`явлено постанову Державної служби з питань праці до виконання, чи відкрито виконавче провадження тощо.

Також мають досліджуватися достатньо обґрунтовані припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду; чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, зокрема, чи зможе позивач їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову.

Вирішуючи питання про вжиття заходів забезпечення позову, суд в ухвалі про забезпечення позову повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Також суд має вказати, у чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав, будуть значними.

З системного аналізу наведених процесуальних норм слідує, що підстави забезпечення позову, передбачені частиною другою статті 150 КАС України, є оціночними, тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, установити і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якої можливо запобігти.

Колегія суддів зазначає, що судові рішення у цій справі наведеним вище вимогам не відповідають, а висновки судів попередніх інстанцій про існування визначених у статті 150 КАС обставин для вжиття заходів забезпечення позову є хибними з огляду на таке.

До заяви Служби у справах дітей Виконавчого комітету Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області про забезпечення позову не було додано жодних належних і допустимих доказів на підтвердження майнового стану позивача.

Забезпечуючи позов, суди не обґрунтували того, що невжиття таких заходів, як зупинення стягнення на підставі постанови про накладення штрафу, оскаржуваного позивачем рішення, зумовить настання негативних і незворотних наслідків для позивача як суб`єкта владних повноважень. Можливість настання негативних наслідків не підтверджена оцінкою судами будь-яких доказів. Так само суди не зазначили з посиланням на докази про те, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити ефективність захисту й унеможливити поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи в зупиненні дії постанови, але задовольняючи заяву в частині зупинення стягнення, діяли в межах принципу пропорційності. Суди обрали вужчий та менш обмежувальний захід, спрямований безпосередньо на захист майнового інтересу позивача, не втручаючись у загальну юридичну чинність оскаржуваного акта. Такий підхід відповідає меті інституту забезпечення позову та є допустимим з точки зору вибору виду заходу забезпечення позову.

Водночас, застосування будь-якого заходу забезпечення, навіть найменш обтяжливого, вимагає наявності правових підстав, визначених статтею 150 КАС України. Відтак, ключовим питанням у цій справі є не вибір виду заходу, а доведеність того, що невжиття цього заходу - у вигляді зупинення стягнення - істотно ускладнить чи унеможливить захист прав позивача або призведе до заподіяння значної та невідворотної шкоди.

Також колегія суддів звертає увагу на те, що в заяві позивача про забезпечення позову не наведено належних мотивів на підтвердження того, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або очевидними є ознаки протиправності спірного рішення суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням.

Колегія суддів вважає за необхідне здійснити посилання на позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 20 серпня 2019 року у справі №200/3887/19-а про те, що висновок суду не повинен ґрунтуватися на припущеннях без перевірки відповідних доказів та повинен відповідати вимогам процесуального закону щодо законності та обґрунтованості судового рішення, викладеним в статті 242 КАС України та у постановах від 03 жовтня 2018 року у справі №826/5233/18, від 12 лютого 2020 року у справі №824/902/19-а про те, що в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування: або обставин, що свідчать про істотне ускладнення чи унеможливлення виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або очевидних ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю до ухвалення рішення у справі. А також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав, будуть значними.

Колегія суддів також вважає застосовним у межах даних правовідносин правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24 грудня 2019 року у справі №826/16888/18, у якому зазначено, що при розгляді заяв про забезпечення позову суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам.

Вищенаведені висновки використані Верховним Судом як правова позиція, що може бути застосована до правовідносин у даній справі, оскільки суди повинні були дослідити достатньо обґрунтовані припущення, що невжиття заходів може істотно ускладнити або унеможливити ефективний захист прав позивача.

Щодо зазначених у відзиві доводів про те, що Служба у справах дітей виконавчого комітету Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області є неприбутковою організацією, яка фінансується з місцевого бюджету, і примусове стягнення штрафу може уповільнити або зупинити її діяльність, колегія суддів їх не приймає до уваги з тих підстав, що такі доводи не підтверджені жодними належними і допустимими доказами.

Водночас колегія суддів відхиляє посилання позивача на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 10 жовтня 2019 року у справі №640/7046/19 та від 16 лютого 2021 року у справі №640/4269/20, оскільки у цих справах позивачі (Гаражний кооператив та ОСББ відповідно) надали належні і допустимі докази свого статусу неприбуткових організацій (фінансування яких здійснювалося на підставі внесків таких членів кооперативу та щомісячних внесків співвласників будинку) та наголошували на тому, що їх доходи використовуються виключно для фінансування видатків на їх утримання. Отже, незабезпечення заходу забезпечення позову в цих справах очевидно створювало небезпеку заподіяння майнової шкоди учасникам кооперативу та співвласникам будинку.

Колегія суддів також вважає безпідставними доводи позивача, викладені у відзиві на касаційну скаргу, про існування, на його думку, очевидних ознак протиправності дій Південно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, а саме, накладення на Службу у справах дітей Виконавчого комітету Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області штрафу на підставі абзацу 4 частини другої статті 265 КЗпП України, оскільки такі доводи ґрунтуються на лише власних припущеннях та переконаннях, а доказів на підтвердження настання негативних наслідків позивач не надав, а тому оцінку таким діям слід надавати лише під час вирішення справи по суті спору.

Аналогічної позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі №800/521/17, а також Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2020 року у справі №826/4679/18, від 07 травня 2020 року у справі №640/6315/19 та від 14 лютого 2022 року у справі №160/10672/21

Водночас касаційна скарга містить доводи про неналежне оформлення заяви про забезпечення позову, зокрема, відсутність повних відомостей про сторони та помилку в реквізитах при сплаті судового збору, оцінка яких, на думку колегії суддів, в цілому не впливає на висновок Суду щодо відсутності підстав для застосування заходу такого забезпечення позову як зупинення стягнення грошових коштів на підставі постанови №ПС/ДН/21176/ПС- ЗК/0002/СВ-ФС від 22 серпня 2024 року, оскільки навіть у випадку належного оформлення такої заяви (якщо такі недоліки існували), у судів першої і апеляційної інстанцій не було достатніх підстав для задоволення заяви про забезпечення позову.

Відтак, доводи касаційної скарги щодо порушення судами першої і апеляційної інстанцій положень статей 150 151 КАС України, а також неврахування судами висновків Верховного Суду, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду справи, у зв`язку з чим судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відповідно до статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню, судові рішення скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні заяви про вжиття заходів забезпечення позову.

Керуючись статтями 341 345 349 353 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Південно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці задовольнити.

Ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2025 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року скасувати.

У задоволенні заяви Служби у справах дітей виконавчого комітету Обухівської селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області про вжиття заходів забезпечення позову відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Я.О. Берназюк

Судді О.П. Стародуб

С.М. Чиркін