25.03.2020 | Автор: Зеров Костянтин
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

«Юрій Коваль проти України»: ЄСПЛ встановив порушення Конвенції, оскільки внаслідок бездіяльності влади затриманий не зміг взяти участь у засіданнях, на яких розглядалось питання тримання під вартою (ст. 5,6 Конвенції, заява № 35121/09, від 23.01.2020)

Фабула судового акта: Заявник, громадянин України Ю.М. Коваль, стверджував, що відносно нього було порушено низку положень Конвенції, в тому числі у зв`язку зі стверджуваним жорстоким поводженням з боку працівників міліції, неналежними умовами тримання під вартою, непоінформованістю про судові засідання, на яких вирішувалося питання про продовження строків тримання Заявника під вартою, надмірною тривалістю кримінального провадження та ін.

Заявника, який обіймав посаду голови господарського суду було затримано міліцією після отримання хабара та допитано, наступного дня Заявнику було пред’явлено обвинувачення у хабарництві. Протягом наступних півроку ще декілька осіб поскаржились до прокуратури на вимагання Заявником хабарів та зловживання службовим становищем, справи було об’єднано.

Заявник на вимогу слідчого відмовився подати у відставку та надати доступ до матеріали справ, не допистив до інвентаризації Державну контрольно-ревізійну службу України, яка діяла на підставі дозволу суду, не виконав постанову слідчого про відсторонення з посади та продовжував працювати, у зв`язку з чим проти Заявника було порушено також кримінальну справу у зв`язку з невиконанням рішень суду.

Голова Верховного Суду України за поданням прокурорів звернувся до Верховної Ради України щодо затримання Заявника. Заявника було затримано і взято під варту, перевезено з Києва до Миколаєва. Заявник стверджував, що його перевозили у наручниках і неопалюваному мікроавтобусі 12 годин. Заявник також скаржився на те, що всупереч законодавству спочатку перебував у камері з військовослужбовцем (попри статус судді), а умови тримання під вартою були неналежними.

Строк тримання Заявника під вартою було неодноразово продовжено, в тому числі у засіданнях, про які Заявник і його захисник не були повідомлені. Вироком суду Заявника було визнано винним у хабарництві та зловживанні службовим становищем, проте апеляційний суд скасував вирок у зв`язку з недопустимістю зібраних доказів внаслідок порушення порядку затримання Заявника та направив справу на дорозслідування

ЄСПЛ відхилив скарги Заявника на порушення статті 3 Конвенції з огляду на стверджуване жорстоке поводження та неналежні умови перевезення в Миколаїв, неналежні умови тримання під вартою як явно необґрунтовані. ЄСПЛ наголосив, що Заявник не може оскаржувати ефективність розслідування його скарг на жорстоке поводження, оскільки не надав доказів на підтвердження своєї скарги, детального опису жорстокого поводження, зокрема на національному рівні. ЄСПЛ відзначив, що сама по собі присутність озброєного працівника міліції під час перевезення Заявника не свідчить про залякування, застосування наручників не було постійним, незаконним, безпідставним чи принизливим, не мало на меті застосування сили до Заявника. Скаргу Заявника на неналежні умови тримання під вартою у СІЗО також було відхилено з огляду на її необґрунтованість.

ЄСПЛ також відхилив скаргу на порушення пункту 3 статті 5 Конвенції. ЄСПЛ констатував, що голова Верховного Суду України, який здійснював подання до Верховної Ради України щодо затримання Заявника не був найвищим в ієрархії суддів, у провадженні яких перебувала справа, не давав їм вказівок, його участь ніяк на початкових етапах не вплинула на суди під час вирішення питання щодо продовження строку тримання Заявника під вартою – таким чином принцип безсторонності та незалежності суду не було порушено.

ЄСПЛ встановив порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з двома судовими засіданнями, в яких розглядалося питання про продовження строку тримання Заявника під вартою, про які Заявник і його захисник не були поінформовані. ЄСПЛ підкреслив, що надання затриманому можливості бути заслуханим особисто або через представника є однією з основоположних гарантій процедури, що стосується позбавлення свободи. Заявник був відсутній у засіданнях через бездіяльність органів влади, внаслідок чого щонайменше шість місяців не з’являвся у судах, які розглядали питання про продовження строку тримання його під вартою, і не міг надати пояснення чи заперечення, в одному із засідань також був відсутній захисник; у той же час у засіданні був присутній прокурор, який надав доводи на користь продовження строку тримання Заявника під вартою. З огляду на вказане, ЄСПЛ дійшов висновку, що рівність сторін було порушено.

ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з надмірною та невиправданою тривалістю кримінального провадження щодо Заявника (12 років у двох інстанціях), яка не відповідала вимогам розумного строку.

Аналізуйте судовий акт: «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11

«Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03

«Капустяк проти України» (Kapustyak v. Ukraine), заява № 26230/11

«Метью проти Нідерландів» (Mathew v. The Netherlands), заява № 24919/03

«Ердоган Яіз проти Туреччини» (Erdoğan Yağız v. Turkey), заява № 27473/02

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ЮРІЙ КОВАЛЬ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF YURIY KOVAL v. UKRAINE)

(Заява № 35121/09)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

23 січня 2020 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Юрій Коваль проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 17 грудня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 35121/09), яку 15 червня 2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Юрій Михайлович Коваль (далі – заявник).

2. Заявника представляв пан Ю.В. Зінченко, юрист, який практикує у м. Миколаїв. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина.

3. Заявник, зокрема, стверджував, що:

(i) під час затримання 16 листопада 2007 року він зазнав жорстокого поводження працівників міліції, а ефективного розслідування у зв’язку з цим проведено не було, що є порушенням
статті 3 Конвенції;

(ii) умови під час тримання його під вартою та перевезення 23 та
24 грудня 2008 року, а також (iii) побутові умови тримання його під вартою у Миколаївському СІЗО суперечили статті 3 Конвенції;

(iv) національні суди, які обрали йому запобіжний захід у виді взяття під варту під час досудового слідства та залишили без змін цю постанову, не були незалежними та безсторонніми всупереч пунктам 3 і 4 статті 5 Конвенції, оскільки Голова Верховного Суду України, який мав певні повноваження щодо суддів, які ухвалювали постанови про взяття під варту під час досудового слідства, підтримав це подання;

(v) ні заявник, ні його захисники не були поінформовані про засідання 18 лютого, 21 квітня та 16 червня 2009 року щодо продовження строку застосування запобіжного заходу та їм не була надана можливість взяти в них участь, а також сторона захисту не змогла підготувати та надати свої заперечення аргументам прокурорів, зокрема через ненадання їй можливості ознайомитися з поданнями прокурорів про продовження строку тримання заявника під вартою у порушення пункту 4 статті 5 Конвенції;

(vi) кримінальне провадження щодо заявника було надмірно тривалим, а застосований до заявника запобіжний захід у виді підписки про невиїзд без дозволу слідчих органів діяв занадто тривалий період часу.

4. 30 травня 2018 року Уряд було повідомлено про зазначені скарги, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

  1. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1954 році та проживає у м. Миколаїв.

6. На момент подій він обіймав посаду голови Господарського суду Миколаївської області (далі – господарський суд).

  1. Початок кримінального провадження щодо заявника, події 16 листопада 2007 року та їхні безпосередні наслідки

7. 08 листопада 2007 року Г., який був стороною майнового спору у господарському суді, звернувся до Генеральної прокуратури України (далі – ГПУ) зі скаргою, що заявник вимагав у нього хабар.

8. 13 листопада 2007 року заявник нібито одержав хабара від Г.

9. Г. поінформував органи влади, що 16 листопада 2007 року збирався запропонувати заявнику ще один хабар, а слідчі вирішили затримати заявника під час його одержання. Працівники міліції дали гроші Г. для передачі їх заявнику. Гроші були помічені спеціальною фарбувальною речовиною.

10. 16 листопада 2007 року заявник зустрівся з Г. у міському парку у м. Одеса. Працівники міліції таємно спостерігали за зустріччю. Один із працівників міліції робив відеозапис. Гроші було передано приблизно о 19 год. 00 хв.

11. Коли працівники міліції спробували зупинити заявника після передачі йому грошей, заявник почав тікати і перебіг на сусідню вулицю, де ледве не зіткнувся з автомобілем.

12. Згідно з результатами слідства на національному рівні
(див. пункт 68) після передачі грошей з’явилися працівники міліції, деякі з них були у формі, та попросили заявника, який йшов з місця зустрічі з Г., зупинитися, гукнувши: «Зачекайте, міліція!» Почувши це, заявник побіг через парк, внаслідок чого вони випустили його з поля зору та почали переслідувати.

13. Згідно з твердженнями заявника він утік, оскільки не знав особу, яка йшла за ним після зустрічі з Г. На сусідній вулиці шлях йому перегородив автомобіль (вочевидь, без розпізнавальних знаків міліції), з якого вистрибнули люди у цивільному одязі. Вони штовхнули заявника на землю, де, за його словами, його було жорстоко побито.

14. Згідно з результатами розслідування на національному рівні працівники міліції, які переслідували заявника, знайшли його на проїжджій частині біля автомобіля «Лада». Вони бачили двох невідомих їм осіб, які сідали в автомобіль. Коли працівники міліції підійшли, заявник підвівся, і працівники міліції побачили садна на його обличчі та правій руці, які, за їхніми словами, з’явилися в результаті падіння.

15. Заявника обшукали та виявили сліди спеціальної фарбувальної речовини на його руках та одязі. Заявника допитали. Він заявив, що домовився про зустріч з Г. ввечері у парку, але стверджував, що, коли Г. спробував покласти гроші до його кишені, він схопив руку Г. і відштовхнув гроші від себе.

16. 17 листопада 2007 року заявнику пред’явили обвинувачення у хабарництві. Банкноти, позначені спеціальною фарбувальною речовиною, були знайдені розкиданими у парку. Було проведено обшук житла заявника та житла його родичів, а також в його кабінеті.

17. 19 листопада 2007 року певний Га. звернувся до прокуратури зі скаргою, що заявник змусив його придбати певну комп’ютерну техніку для господарського суду.

18. 07 грудня 2007 року певна Р. поскаржилася до прокуратури, що протягом 2007 року заявник вимагав від неї хабарі.

19. Таким чином, прокурори порушили кримінальну справу щодо заявника за фактом одержання хабарів від Р. і зловживання службовим становищем щодо Га. Ця справа була об’єднана зі справою, раніше порушеною у зв’язку з угодами між заявником і Г.

20. Заявник оскаржив у національних судах у підсумку безрезультатно постанови про порушення кримінальних справ щодо нього. Уряд підрахував, що це призвело до двадцяти п’яти місяців затримки судового розгляду (див. пункт 163).

  1. Стверджуване перешкоджання заявником проведенню розслідування щодо нього

21. 17 листопада 2007 року слідчий, у провадженні якого перебувала кримінальна справа щодо заявника, призначив вилучення певних документів з господарського суду. Заявник, який все ще обіймав посаду голови цього суду, дав вказівку підлеглим не надавати доступ слідчому до матеріалів відповідної справи. У результаті документи вилучені не були. Заявник стверджував, що перешкодив вилученню, оскільки матеріали цієї справи не стосувалися кримінального провадження щодо нього.

22. 13 лютого 2008 року слідчий дав вказівку заявнику подати у відставку з посади голови суду у зв’язку з порушеною щодо нього кримінальною справою. Заявник відмовився подавати у відставку, зазначивши, що звільнити його були повноваження лише у Президента України.

23. 25 березня 2008 року заявник знову дав вказівку працівникам господарського суду не дозволяти вилучення матеріалів справи, призначене слідчим.

24. 03 березня та 15 травня 2008 року за клопотаннями слідчого Печерський районний суд міста Києва (далі – Печерський суд) і Центральний районний суд міста Миколаєва, відповідно, надали дозвіл Державній контрольно-ревізійній службі України провести перевірку фінансової діяльності господарського суду та скласти інвентаризаційний опис його майна. 14 березня та 22 травня 2008 року служба не змогла провести інвентаризацію, оскільки заявник відмовився виконувати її вказівки.

25. 25 червня 2008 року ГПУ порушила кримінальну справу щодо заявника за фактом перешкоджання виконанню постанов суду від
03 березня та 15 травня 2008 року.

26. 03 липня 2008 року слідчий виніс нову постанову про відсторонення заявника з посади голови суду. Проте заявник відмовився скласти свої повноваження та продовжив працювати.

27. У незазначену дату слідчий, у провадженні якого перебувала кримінальна справа щодо невиконання постанов суду, викликав заявника. 04 липня 2008 року заявник надіслав йому письмову відмову з’явитися, зазначивши, що слідчий був упередженим.

  1. Затримання заявника та перевезення з м. Київ до м. Миколаїв

28. 08 грудня 2008 року прокурори, посилаючись на Регламент Верховної Ради України (далі – ВРУ), звернулися до Голови Верховного Суду України з поданням про надання згоди на затримання заявника.

29. 12 грудня 2008 року Голова Верховного Суду України вніс до ВРУ подання про затримання заявника, зазначивши, що він його підтримав.

30. 18 грудня 2008 року ВРУ дала згоду на затримання заявника.

31. 23 грудня 2008 року Печерський суд у присутності заявника та його захисника постановив затримати заявника та взяти його під варту з місцем тримання у Миколаївському слідчому ізоляторі (далі – Миколаївське СІЗО). Зокрема, суд зазначив, що заявник не з’явився за викликом до слідчого та перешкоджав слідству.

32. Згідно з твердженнями заявника 23 грудня 2008 року з
10 год. 00 хв. і до кінця дня його тримали у наручниках у кабінеті слідчого ГПУ, у провадженні якого перебувала його справа.

33. Опівночі п’ять працівників міліції приїхали з м. Миколаїв до
м. Київ на «Газелі», мікроавтобусі, який в Україні широко використовувався для комерційного перевезення пасажирів, у тому числі для міжміського сполучення. Їм передали заявника і поїздка до м. Миколаїв тривала з приблизно півночі до 09 год. 00 хв. Тієї ночі температура надворі була нижче нуля, а опалення в мікроавтобусі було недостатнім. Тому один із супроводжуючих працівників міліції дав заявнику своє пальто. Заявник був прикутий одним зап’ястком до вертикального поручня, розміщеного біля його сидіння.

34. Щонайменше один супроводжуючий працівник міліції був озброєний пістолетом. Згідно з твердженнями заявника, цим працівником міліції був К., який брав участь у затриманні заявника 16 листопада 2007 року та був серед осіб, щодо яких заявник намагався ініціювати кримінальну справу у зв’язку з цим (див. пункт 65). Згідно з доводами заявника перебування того самого працівника міліції у складі конвою принизило його та змусило боятися за своє життя.

35. Надані працівниками міліції та заявником різні версії опису подій відрізняються щодо кількості разів, коли під час поїздки заявнику знімалися наручники та надавалася їжа.

36. У формулярі заяви заявник стверджував, що його перевозили дванадцять годин у наручниках, одягненого лише в костюм у неопалюваному мікроавтобусі. Упродовж цього періоду він був «позбавлений можливості приймати їжу, спати або помитися». Наручники зняли лише один раз на декілька хвилин.

37. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник зазначив, що поїздка тривала дев’ять з половиною годин і з
10 год. 30 хв. 23 грудня до 10 год. 30 хв. 24 грудня 2008 року він був «позбавлений їжі».

38. Під час слідства на національному рівні (див. пункти 39 і 83) заявник стверджував, що під час поїздки один із супроводжуючих працівників міліції дав йому одягнути своє пальто. Була лише одна зупинка, протягом якої з нього зняли наручники, дозволили скористатися туалетом і дали з’їсти пиріжок.

39. Відповідно до наданих працівниками міліції пояснень під час слідства на національному рівні (див. пункт 83) зупинки робилися кожні дві години. Під час них заявник міг скористатися туалетом, йому давали їжу та знімали наручники на п’ять – десять хвилин.

40. Після прибуття до м. Миколаїв заявника спочатку помістили до ізолятора тимчасового тримання (далі – ІТТ), де його тримали у камері разом із колишнім військовослужбовцем.

41. Заявник скаржився прокурорам на умови, в яких він перевозився з м. Київ до м. Миколаїв, і на тримання його в ізоляторі тимчасового тримання разом зі звичайним ув’язненим (відповідно до законодавства він, як суддя, мав триматися окремо від звичайного контингенту ув’язнених). Деталі цього провадження наведені у пунктах 78 – 88.

  1. Умови тримання заявника під вартою у Миколаївському СІЗО

42. З початку січня до 17 грудня 2009 року заявник тримався під вартою у Миколаївському СІЗО.

43. Заявник описав умови тримання його під вартою так. Площа камери, в якій він спочатку тримався і перебував у ній сам, була п’ять квадратних метрів. Через недостатнє опалення взимку стіни камери та постільна білизна були вологими. Через відсутність належної вентиляції влітку у камері було душно. Продукти харчування та предмети особистої гігієни мали надаватися родичами, оскільки СІЗО не забезпечувало належним харчуванням або предметами особистої гігієни.

44. У незазначену дату заявника перевели до камери площею вісім квадратних метрів, в якій він перебував зі ще одним ув’язненим.

45. Уряд стверджував, що заявник тримався у камерах № 404,
№ 405 та № 406, а у тюремному корпусі, в якому перебував заявник, підтримувалися належні побутові умови. Більш детальна інформація не могла бути надана, оскільки встановлений п’ятирічний строк зберігання документів закінчився і вони були знищені 25 травня
2016 року, до повідомлення Уряду про цю заяву.

  1. Провадження щодо перегляду запобіжного заходу заявника у виді тримання під вартою

46. 18 липня 2008 року заявник підписав договір з юридичною фірмою, яким уповноважував Ф., керуючого партнера фірми, та К., іншого юриста фірми, представляти його інтереси у кримінальному провадженні щодо нього.

47. У незазначену дату заявник також уповноважив З. виступати його захисником.

48. 26 грудня 2008 року Апеляційний суд міста Києва, розглянувши апеляційну скаргу за відсутності заявника, але у присутності його захисника залишив без змін постанову про взяття заявника під варту
від 23 грудня 2008 року (див. пункт 31).

49. 18 лютого 2009 року Печерський суд розглянув подання прокурора про продовження строку тримання заявника під вартою до чотирьох місяців. Заявник та його захисники не були присутніми. Згідно з твердженнями заявника вони не були проінформовані про засідання та не були повідомлені про подання прокурора про продовження строку тримання під вартою. Згідно з наданою заявником копією постанови суду у судовому засіданні його представляла С., яка була юристом. Заявник стверджував, що він особисто не наймав цього юриста як свого представника, але вона була колегою його захисників Ф. і К. (див. пункт 46). Згідно з твердженнями заявника його захисники дізналися про засідання «випадково» за годину до того, як воно мало відбутися, і у зв’язку з неможливістю взяти у ньому участь направили до суду С. з клопотанням про перенесення засідання. Натомість суд вказав С. як представника заявника, хоча вона не зробила жодних заяв від його імені.

50. Наприкінці засідання суд задовольнив подання прокурора та продовжив строк тримання заявника під вартою до чотирьох місяців. Суд постановив, що у випадку звільнення заявника, існував ризик ухилення його від слідства та суду, перешкоджання встановленню істини у справі або унеможливлення виконання процесуальних рішень. Необхідно було провести низку слідчих дій, у тому числі допит суддів господарського суду та перевірку низки документів у приміщенні суду.

51. У своїй апеляційній скарзі захисники заявника Ф. і К. порушили, inter alia, питання представництва заявника у суді першої інстанції у формулюваннях, наведених у пункті 49.

52. 25 лютого 2009 року у присутності двох захисників заявника Апеляційний суд міста Києва залишив без змін постанову суду першої інстанції від 18 лютого 2009 року. Він не прокоментував їхніх тверджень щодо представництва заявника у суді першої інстанції.

53. 21 квітня 2009 року Апеляційний суд міста Києва провів засідання у присутності прокурора та захисника заявника К. і продовжив строк тримання заявника під вартою до шести місяців. Суд встановив, що слід було провести низку додаткових слідчих дій, у тому числі експертний аналіз аудіозаписів, і надати результати цього аналізу стороні захисту, скласти обвинувальний висновок тощо. Заявник обвинувачувався у вчиненні особливо тяжкого злочину, і підстав для зміни раніше застосованого запобіжного заходу не було.

54. 16 червня 2009 року Апеляційний суд міста Києва провів засідання у присутності прокурора, який надав доводи на користь продовження строку тримання заявника під вартою. Суд продовжив строк тримання заявника під вартою до восьми місяців. Ні заявник, ні його захисник присутні не були. У постанові суду відсутні будь-які коментарі щодо цього. Згідно з твердженнями заявника ні він, ні його захисники не були поінформовані про засідання. Підстави для ухвалення постанови про продовження строку тримання під вартою були аналогічні підставам, зазначеним у постанові від 21 квітня
2009 року (див. пункт 53).

55. Після подальших продовжень строків тримання заявника під вартою 19 лютого 2010 року Апеляційний суд Херсонської області звільнив його під підписку про невиїзд, зобов’язавши не відлучатися із зареєстрованого місця проживання без дозволу слідчого органу.

  1. Ухвалення вироку заявника та його скасування

56. 04 жовтня 2013 року Комсомольський районний суд
міста Херсона визнав заявника винним у хабарництві та зловживанні службовим становищем у зв’язку з епізодами за участю Г., Га та Р.
(див. пункти 7 – 10, 17 і 18).

57. 18 березня 2014 року Апеляційний суд Херсонської області скасував вирок заявника та направив справу до прокуратури на додаткове розслідування. Серед наведених підстав було те, що апеляційний суд вважав недопустимими зібрані 16 листопада
2007 року докази з огляду на чіткі ознаки, що «невстановленими особами», які застосували силу до заявника (див. пункти 14 і 70), насправді були працівники міліції. З цього випливало, що 16 листопада 2007 року заявника було затримано без згоди ВРУ (див. відповідне положення Конституції України у пункті 90), що робило зібрані докази недопустимими.

58. На момент отримання останнього листа від заявника 26 березня 2019 року слідство все ще тривало.

  1. Провадження щодо скасування запобіжного заходу у виді підписки про невиїзд

59. 02 квітня 2018 року заявник звернувся до Печерського суду з клопотанням про скасування запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, застосованого до нього 19 лютого 2010 року
(див. пункт 55).

60. 04 квітня 2018 року Печерський суд відмовив у відкритті провадження за клопотанням, встановивши, що не мав повноважень розглядати такі клопотання.

61. 20 вересня 2018 року Апеляційний суд міста Києва відмовив у задоволенні апеляційної скарги заявника на ухвалу від 04 квітня
2018 року, встановивши, що вона була подана з п’ятиденним пропуском строку для апеляційного оскарження.

62. 05 грудня 2018 року Апеляційний суд міста Києва розглянув клопотання заявника про продовження строку для апеляційного оскарження. Суд встановив, що заявник дізнався про ухвалу суду першої інстанції із запізненням, оскільки не був належним чином поінформований про цю ухвалу. Отже, апеляційний суд продовжив строк для оскарження, розглянув апеляційну скаргу та залишив без змін ухвалу від 04 квітня 2018 року, вважаючи її правильною.

  1. Розслідування за твердженнями заявника про жорстоке поводження
    1. Розслідування стверджуваного жорстокого поводження із заявником 16 листопада 2007 року

63. 17 листопада 2007 року нібито через жорстоке поводження
16 листопада 2007 року (див. пункт 13) заявнику стало зле і він викликав швидку допомогу. Лікарі, які його оглянули, зазначили, що у нього був струс мозку та забій нирок.

64. У листопаді та грудні 2007 року заявник проходив стаціонарне лікування струсу мозку, забою грудної клітки та поперекової ділянки, садна на коліні і перелому ребра.

65. Заявник звернувся до прокуратури зі скаргами, стверджуючи, що 16 листопада 2007 року він був незаконно затриманий, оскільки ВРУ не надавала дозволу на його затримання (див. відповідне положення Конституції України у пункті 90), що під час затримання він зазнав жорстокого поводження, а подальші обшуки його житла та житла його родичів, а також в його кабінеті (див. пункт 16) були незаконними.

66. ГПУ провела декілька дослідчих перевірок (пояснення цієї процедури див. у пункті 94) скарг заявника.

67. Міліція також провела службове розслідування.

68. 28 грудня 2007 року міліція склала висновок за результатами службового розслідування на підставі пояснень, наданих працівниками міліції, які 16 листопада 2007 року брали участь в операції, та заявником. Висновок ґрунтувався на наданому працівниками міліції описі подій, викладеному у пункті 14. Було зроблено висновок про необґрунтованість тверджень заявника. Документ було надіслано до ГПУ для використання під час дослідчої перевірки.

69. 25 січня 2008 року комісія експертів дійшла висновку, що діагнози струс мозку та перелом ребра ґрунтувалися виключно на скаргах заявника без об’єктивних доказів на їх підтвердження.

70. 04 серпня 2008 року ГПУ вирішила не порушувати кримінальну справу щодо працівників міліції. Прокурор вказав на висновок судово-комісійної експертизи від 25 січня 2008 року (див. пункт 69), а також на низку медичних висновків, згідно з якими діагноз забій нирок був необґрунтованим і не підтверджувався об’єктивними доказами. Крім того, прокурор вказав на твердження лаборанта, згідно з яким проби крові та сечі, на яких ґрунтувався цей діагноз, були відібрані не у заявника, а у його зятя. Прокурор також зазначив, що в окремому провадженні зять заявника був визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення, яке полягало у примушуванні медичного персоналу надати йому медичну документацію заявника. Згідно з твердженнями прокурора решта тілесних ушкоджень заявника могла бути пояснена його падінням. Прокуратура зробила висновок, що «невстановлені особи» застосували силу до заявника лише для запобігання його втечі.

71. 03 березня 2009 року Печерський суд скасував постанову
від 04 серпня 2008 року, встановивши, що прокуратура не вжила достатніх заходів для встановлення особи працівників міліції, які зупинили втечу заявника.

72. 25 грудня 2009 року ГПУ знову вирішила не порушувати кримінальну справу. 14 березня 2011 року заявника було поінформовано про цю постанову.

73. 18 липня 2011 року Печерський суд скасував цю постанову по суті на тих самих підставах, що і постанову від 03 березня 2009 року. Зокрема, він зазначив, що законність затримання заявника не була переконливо встановлена.

74. 25 серпня 2011 року ГПУ знову вирішила не порушувати кримінальну справу.

75. 15 грудня 2011 року Печерський суд залишив без змін постанову від 25 серпня 2011 року. Він вважав розслідування закінченим. Зокрема, він взяв до уваги проведену прокурором перевірку медичних доказів, погодився з посиланням прокурора на експертний висновок від 25 січня 2008 року, в якому ставилася під сумнів правильність первинного діагнозу заявника (див. пункт 69), та відзначив дії, вжиті прокуратурою для встановлення осіб, які зупинили заявника від втечі. Суд вважав вжиті заходи достатніми.

76. 30 січня 2012 року Апеляційний суд міста Києва залишив без змін постанову суду першої інстанції від 15 грудня 2011 року.

77. Подана заявником касаційна скарга на ухвалу апеляційного суду були залишена без задоволення у зв’язку з недотриманням процесуальних вимог.

  1. Розслідування щодо умов перевезення заявника з м. Київ до м. Миколаїв 23 грудня 2008 року

78. У відповідь на скаргу заявника щодо умов його перевезення (див. пункт 41) прокуратура провела декілька дослідчих перевірок і винесла кілька постанов про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції, які супроводжували заявника.

79. Перша з таких постанов була винесена 19 січня 2009 року. Прокуратура встановила, що старшого інспектора управління громадської безпеки було поінформовано про спробу заявника втекти 16 листопада 2007 року та його спроби перешкоджати слідству. Тому відповідно до Закону України «Про міліцію» (див. пункт 96) він вирішив, що існував ризик втечі та самоушкодження заявника, а також не виключалася можливість спроби звільнити його, і тому для мінімізації цих ризиків до заявника слід було застосувати наручники.

80. Вищестоящі прокурори скасовували ці постанови. Копії відповідних постанов не були надані Суду, проте вбачається, що першочергова причина скасування постанов полягала в неуспішних спробах з’ясувати обставини первинного поміщення заявника до ізолятора тимчасового тримання (див. пункт 40), питання, яке виходить за межі розгляду цієї справи.

81. 19 листопада 2012 року набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України. Відповідно до нового Кодексу розслідування розпочиналося без проведення дослідчих перевірок шляхом внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі – реєстр досудових розслідувань, див. пункт 95).

82. 20 лютого 2013 року до реєстру досудових розслідувань були внесені відповідні відомості.

83. Показання, надані заявником та учасниками підрозділу міліції, які супроводжували його, узагальнені в пунктах 38 і 39.

84. 24 лютого 2015 року прокуратура закрила кримінальну справу у зв’язку з відсутністю у діях відповідних працівників міліції елементів складу злочину.

85. 29 лютого 2016 року Центральний районний суд
міста Миколаєва скасував постанову прокуратури та повернув справу на додаткове розслідування. Зокрема, він дійшов висновку про недостатність зусиль, спрямованих на пошук затриманого, з яким заявник тримався у камері в ізоляторі тимчасового тримання. Обставини застосування до заявника наручників також не були достатньо встановлені: хоча заявника дійсно прикували наручниками до поручня в мікроавтобусі, незрозуміло, наскільки заявнику було зручно, і чому замість цього його не можна було прикути наручниками до одного з супроводжуючих працівників міліції.

86. 30 серпня 2016 року прокуратура знову закрила кримінальну справу. Після додаткового допиту старшого інспектора управління громадської безпеки прокурор встановив, що заявника прикували наручниками до вертикального поручня поруч з його сидінням, що дозволяло йому досить вільно рухати рукою, не напружуючись.

87. 17 квітня 2018 року Центральний районний суд
міста Миколаєва скасував зазначену постанову, вважаючи наведені підстави для її винесення недостатніми. Суд не навів причин для такого висновку.

88. У матеріалах справи відсутня інформація про подальший прогрес у цій справі.

  1. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

89. Відповідні положення законодавства у редакції, чинній на момент подій, наведені далі.

  1. Конституція України 1996 року

90. Стаття 126 передбачала, що суддя не міг бути затриманий чи заарештований без згоди ВРУ. Судді могли бути звільнені з посади органом, що його обрав або призначив (тобто Президентом України та ВРУ), у вичерпному переліку випадків, головним чином, коли вони досягали шістдесяти п’яти років, брали участь у діяльності несумісній з посадою судді або визнавалися винними у вчиненні злочину.

91. Стаття 129 передбачала, що при здійсненні правосуддя судді були незалежні і підкорялися лише закону.

92. Статтею 131 створювалася Вища рада юстиції, яка, серед іншого, мала виключні повноваження вносити подання про звільнення суддів. Голова Верховного Суду України був ex officio членом Ради разом з Міністром юстиції України та Генеральним прокурором України. Інші члени обиралися або призначалися ВРУ, Президентом України та з’їздом суддів України, всеукраїнською конференцією працівників прокуратури, з’їздом адвокатів України та з’їздом представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ.

93. Деталі інших положень Конституції України та законодавства щодо статусу суддів, кар’єри суддів і чинної на той момент системи дисциплінарної відповідальності суддів наведені в рішенні у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11, пункти 56 – 74, ЄСПЛ 2013).

  1. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року та Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року

94. На момент подій Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року передбачав процедуру, відому як «дослідчі перевірки». За результатами цієї процедури виносилася постанова або про відмову у порушенні кримінальної справи, або про порушення кримінальної справи. У випадку останнього мало бути проведено повноцінне розслідування кримінальної справи. Відповідні положення наведені в рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine),
заява № 23893/03, пункт 45, від 15 травня 2012 року).

95. 19 листопада 2012 року набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України. Новий Кодекс виключив стадію дослідчої перевірки. Відповідно до нового Кодексу повноцінне розслідування розпочиналося одразу після внесення відомостей до реєстру досудових розслідувань без необхідності проведення попередньої перевірки.

  1. Закон України «Про міліцію» 1990 року

96. Стаття 14 передбачала, inter alia, що працівники міліції могли застосовувати наручники для самозахисту і захисту інших від нападу та інших дій, що створювали загрозу їхньому життю або здоров’ю, для затримання осіб, які вчинили правопорушення, якщо були підстави вважати, що ці особи могли вчинити втечу чи завдати шкоди собі або іншим, а також для припинення опору працівникам міліції.

  1. Закон України «Про статус суддів» 1992 року

97. Стаття 33 надавала право Голові Верховного Суду України, а також головам кваліфікаційних комісій суддів і головам вищих спеціалізованих чи апеляційних судів порушувати дисциплінарне провадження щодо суддів у відповідних кваліфікаційних комісіях, до складу яких в основному входили інші судді.

  1. Регламент Верховної Ради України 2008 року

98. Стаття 218 Регламенту Верховної Ради України передбачала порядок внесення подань про надання згоди на затримання та арешт судді. Будь-яке таке подання мало бути підготовлено органом досудового слідства або судовим органом і подано для попереднього погодження Голові Верховного Суду України. Подання мало бути достатньо вмотивованим і містити конкретні факти та докази, що підтверджували вчинення відповідним суддею кримінального правопорушення. Необхідність тримання під вартою мала бути чітко обґрунтованою.

ПРАВО

  1. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

99. Заявник скаржився на (і) жорстоке поводження з ним працівників міліції 16 листопада 2007 року та непроведення ефективного розслідування щодо цього. Він також скаржився, що
(іі) умови тримання його під вартою та перевезення 23 і 24 грудня
2008 року, а також (ііі) побутові умови тримання його під вартою у Миколаївському СІЗО суперечили статті 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

Прийнятність

  1. Стверджуване жорстоке поводження працівників міліції
    16 листопада 2007 року

(a) Доводи сторін

100. Уряд стверджував, що заявник не довів своє твердження про жорстоке поводження з ним працівників міліції. На думку Уряду, твердження заявника щодо цього не були підтверджені під час проведення слідства на національному рівні.

101. Заявник стверджував про необґрунтованість рішень національних судів, ухвалених у провадженні, яке він намагався ініціювати щодо працівників міліції (див. пункти 75 і 76). 18 березня 2014 року, скасувавши його вирок, Апеляційний суд Херсонської області визнав встановленим, що 16 листопада 2007 року працівники міліції затримали заявника та заподіяли йому тілесні ушкодження
(див. пункт 57). Проте після постановлення цієї ухвали органи державної влади не провели подальше розслідування цього питання. Крім того, призначене Апеляційний судом Херсонської області додаткове розслідування проводила ГПУ, тоді як відповідно до законодавства воно мало проводитися Національним антикорупційним бюро України.

(b) Оцінка Суду

102. Заявник сам визнав, що спробував втекти від міліції, хоча й намагався пояснити спробу втечі як непорозуміння (див. пункт 13). Ця обставина свідчить не на користь заявника, в результаті чого покладений на Уряд тягар доведення, що застосування фізичної сили не було надмірним, є менш суворим (див., наприклад, рішення у справі «Капустяк проти України» (Kapustyak v. Ukraine), заява № 26230/11, пункт 63, від 03 березня 2016 року з подальшими посиланнями).

103. Зрештою слідство на національному рівні дійшло висновку, що могли бути підтверджені лише тілесні ушкодження, спричинені падінням заявника під час його втечі від працівників міліції. З цими висновками погодилися національні суди двох інстанцій
(див. пункти 70, 75 і 76).

104. Суд має бути обачним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції під час вирішення фактологічних питань, коли це неминуче не вимагається обставинами конкретної справи. Хоча Суд не зв’язаний висновками національних судів і може сам проводити свою оцінку з огляду на всі наявні у нього матеріали, за звичайних обставин для того, аби змусити Суд відійти від фактичних висновків, яких дійшли національні суди, потрібні переконливі докази (див. рішення у справі «С., В. та А. проти Данії» [ВП] (S., V. and A. v. Denmark) [GC], заява № 35553/12 та 2 інші, пункт 154, від 22 жовтня 2018 року).

105. Суд зазначає, що заявник не надавав Суду детальний опис стверджуваного жорстокого поводження з ним. Так, у формулярі заяви заявник стверджував, що 16 листопада 2007 року його було жорстоко побито (див. пункт 13). Він жодного разу не деталізував цей опис.

106. За таких обставин заявник не надав Суду переконливих доказів, які б дозволили йому поставити під сумнів висновки національних органів влади, з якими погодилися національні суди. Рішення національного апеляційного суду, яким було скасовано вирок заявника (див. пункт 57), не було таким, аби поставити цей висновок під сумнів. Цей суд розглянув питання допустимості доказів проти заявника, яке стосувалося наявності в працівників міліції повноважень затримувати заявника без попередньої згоди ВРУ. У цьому сенсі висновки цього суду не відхиляли і не ставили під сумнів фактологічні висновки ГПУ, з якими погодилися національні суди у провадженні виключно щодо питання стверджуваного жорстокого поводження
(див. пункти 70, 75 і 76).

107. За таких обставин Суд вважає, що заявник не надав обґрунтування небезпідставної скарги на стверджуване жорстоке поводження з ним. Отже, він не може оскаржувати ефективність розслідування на національному рівні. Суд зазначає, що твердження заявника на національному рівні також були досить загальними і стосувалися здебільшого стверджуваної незаконності на національному рівні його затримання та інших слідчих дій щодо нього, а не стверджуваного жорстокого поводження (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Ігарс проти Латвії» (Igars v. Latvia),
заява № 11682/03, пункт 72, від 05 лютого 2013 року; рішення у справі «Гавула проти України» (Gavula v. Ukraine), заява № 52652/07,
пункт 61, від 16 травня 2013 року та ухвалу щодо прийнятності у справі «Кравченко проти України» (Kravchenko v. Ukraine),
заява № 23275/06, пункт 51, від 24 червня 2014 року).

108. Отже, скарга заявника за матеріальним і процесуальним аспектами статті 3 Конвенції є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

  1. Умови тримання під вартою та перевезення 23 та 24 грудня 2008 року

(a) Доводи сторін

109. Уряд стверджував, що застосування до заявника наручників під час його перевезення відповідало Закону України «Про міліцію» (див. пункт 96) та було вмотивовано ризиком втечі та самоушкодження. Це було обумовлено попередньою спробою заявника втекти 16 листопада 2007 року. У зв’язку з цим заявник подав скарги, які були належним чином розслідувані, і було зроблено висновок про відсутність елементів складу злочину у діях працівників міліції (див. пункти 78 – 88).

110. Заявник надав опис подій, наведений у пункті 37. Він також стверджував, що посилання Уряду на його поведінку 16 листопада 2007 року як на підставу для застосування до нього наручників було необґрунтованим, оскільки того дня він був затриманий незаконно, а працівники міліції, які переслідували його того дня, були одягнені у цивільний одяг.

(b) Оцінка Суду

111. Насамперед, Суд зазначає, що твердження заявника на національному рівні про надання йому пальта та їжі під час поїздки з м. Київ до м. Миколаїв (див. пункт 38) суперечать його доводам під час провадження у цьому Суді, які можна зрозуміти так, що він страждав від холоду і був позбавлений їжі протягом тривалого періоду часу (див. пункти 36, 37 і 110).

112. Між цією справою та справами, в яких засуджені перевозилися у спеціальних залізничних вагонах або автомобілях спеціального призначення і в яких було встановлено порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами переповненості та іншими особливостями перевезення у таких транспортних засобах, має бути проведена різниця (див., наприклад, «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пункти 105 – 133, від 25 жовтня 2007 року; «Коктиш проти України» (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, пункти 106 – 108, від 10 грудня 2009 року та «Коновальчук проти України» (Konovalchuk v. Ukraine), заява № 31928/15, пункти 66 – 70,
від 13 жовтня 2016 року).

113. На противагу, у цій справі заявника перевозили у мікроавтобусі, широко використовуваному для комерційних пасажирських перевезень, у тому числі для міжміського сполучення (див. пункт 33 та для порівняння рішення у справі «Корбан проти України» (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункт 105,
від 04 липня 2019 року). Крім того, на відміну від зазначених справ, в яких ув’язнених неодноразово перевозили у спеціальних транспортних засобах, у цій справі було здійснено лише одне перевезення протягом дев’яти годин, навіть якщо воно відбувалося в неідеальних умовах (там само, пункт 107).

114. Так само, присутність озброєного працівника міліції як такого (див. пункти 37 і 110) за відсутності навіть натяку на залякування заявника службовою вогнепальною зброєю явно є недостатньою підставою для застосування статті 3 Конвенції.

115. Єдиний аспект ситуації заявника, який залишився та вимагає уваги, – це застосування до нього наручників.

116. У цьому контексті Суд повторює, що застосування наручників або інших засобів стримування, як правило, не порушує питання за статтею 3 Конвенції, якщо такий засіб застосовується у зв’язку із законним затриманням і не тягне за собою застосування сили або її публічної демонстрації, що виходило б за межі того, що обґрунтовано вважається необхідним. У зв’язку з цим важливо враховувати, наприклад, ризик втечі особи чи заподіяння тілесних ушкоджень або шкоди (див., наприклад, рішення у справі «Метью проти Нідерландів» (Mathew v. The Netherlands), заява № 24919/03, пункт 180, ЄСПЛ 2005‑IX).

117. Заявник не надав детальний опис застосування до нього наручників 23 грудня з 10 год. 00 хв. до опівночі, зокрема, чи перебував він у наручниках безперервно. Так само його скарги на національному рівні здебільшого полягали у застосуванні до нього наручників, а також інших аспектах його ситуації під час та після перевезення до м. Миколаїв (див. пункти 41 і 85).

118. Стосовно застосування до заявника наручників під час його перевезення, то ніщо не свідчить, що це було образливо чи принизливо (див. для порівняння, наприклад, рішення у справі «Ердоган Яіз проти Туреччини» (Erdoğan Yağız v. Turkey), заява № 27473/02, пункт 45,
від 06 березня 2007 року та «Городнічев проти Росії» (Gorodnitchev v. Russia), заява № 52058/99, пункт 108, від 24 травня 2007 року). Ніщо не свідчить, що заявник був особливо вразливим, не враховуючи вразливість, притаманну через сам факт тримання його під вартою (див. для порівняння, наприклад, рішення у справах «Муасель проти Франції» (Mouisel v. France), заява № 67263/01, пункт 46,
ЄСПЛ 2002‑IX; «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine),
заява № 23893/03, пункт 159, від 15 травня 2012 року; «Ілєвська проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» (Ilievska v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 20136/11, пункт 61,
від 07 травня 2015 року; «Корнейкова та Корнейков проти України» (Korneykova and Korneykov v. Ukraine), заява № 56660/12, пункт 115, від 24 березня 2016 року та «Жердєв проти України» (Zherdev v. Ukraine), заява № 34015/07, пункт 91, від 27 квітня 2017 року, які стосувалися тяжкохворих заявників, осіб з інвалідністю або, в останніх двох справах, жінки під час переймів і неповнолітньої особи, залишеної роздягненою у приміщенні відділу міліції, відповідно).

119. Застосування наручників до заявника ґрунтувалося на національному законодавстві (див. пункт 96). Цей засіб не застосовувався систематично без конкретних причин і на регулярній основі (див. в якості протилежного прикладу рішення у справі «Кашавелов проти Болгарії» (Kashavelov v. Bulgaria), заява № 891/05, пункт 39, від 20 січня 2011 року; згадане рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), пункт 158 та рішення у справі «Салахов та Іслямова проти України» (Salakhov and Islyamova v. Ukraine), заява № 28005/08, пункт 155, від 14 березня 2013 року), а застосовувався протягом певного періоду часу у зв’язку з конкретними міркуваннями безпеки через попередню поведінку заявника
(див. пункт 79). З огляду на таку поведінку, яка включала спробу втечі від затримання та спроби перешкодити слідству (див. пункти 21 – 27 і 31), Суд не вбачає підстав, щоб поставити під сумнів оцінку національних органів влади щодо виправданості застосування наручників за таких обставин.

120. Щодо способу застосування наручників Суд зазначає, що працівники міліції, як визнав сам заявник, вживали заходів для зменшення дискомфорту, спричиненого їхнім застосуванням (див. пункти 38 і 39 та в якості протилежного прикладу, рішення у справі «Кучерук проти України» (Kucheruk v. Ukraine), заява № 2570/04, пункт 144, від 06 вересня 2007 року). Заявник не пояснив, чому вважав ці зусилля недостатніми. Він також не стверджував, що зазнав будь-якої тривалої фізичної чи моральної шкоди в результаті застосування наручників (див. для порівняння рішення у справах «Шиті проти Румунії» (Shyti v. Romania), заява № 39756/07, пункти 23 і 24,
від 27 травня 2014 року та «Закшевський проти України» (Zakshevskiy v. Ukraine), заява № 7193/04, пункт 75, від 17 березня
2016 року).

121. Отже, Суд доходить висновку, що заявник не висунув небезпідставної скарги, що жорстоке поводження, якому він був підданий 23 і 24 грудня 2008 року, підпадало під дію статті 3 Конвенції.

122. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

  1. Умови тримання під вартою у Миколаївському СІЗО

(a) Доводи сторін

123. Доводи сторін наведені у пунктах 43 – 45.

(b) Оцінка Суду

124. Суд нагадує, що інформація про побутові умови тримання під вартою знаходиться у розпорядженні національних органів влади. Отже, у заявників можуть виникнути певні труднощі в отриманні доказів для обґрунтування скарги з цього приводу. Однак у таких справах від заявників можна очікувати подання принаймні детального викладу оскаржуваних фактів та надання максимально можливою мірою певних доказів на підтвердження своїх скарг (див., наприклад, рішення у справі «Віслогузов проти України» (Visloguzov v. Ukraine),
заява № 32362/02, пункт 45, від 20 травня 2010 року).

125. Це має ще більше значення у справі заявника, судді, якого представляли захисники і який вичерпно оскаржив усі аспекти своєї ситуації. За таких обставин від заявника можна було б очікувати докладання щонайменше певних зусиль для деталізації та обґрунтування його скарги. Проте він цього не зробив. Зокрема, він не надав детальну інформацію про тривалість його перебування в одиночній камері та камері для двох осіб відповідно. Інші аспекти його тверджень є так само сумнівними (див. пункти 43 та 44).

126. З огляду на наведені міркування Суд вважає, що заявник не надав послідовного та детального опису побутових умов тримання його під вартою у Миколаївському СІЗО, які б дозволили йому зробити висновок про його тримання там в умовах, які суперечили статті 3 Конвенції.

127. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

  1. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

128. Посилаючись на пункти 3 і 4 статті 5 Конвенції, заявник скаржився на небезсторонність національних судів, які ухвалювали постанови про взяття його під варту, оскільки подання про взяття його під варту було підтримано Головою Верховного Суду України.

Посилаючись на пункт 4 статті 5 Конвенції, заявник скаржився, що ні він, ні його захисники не були поінформовані про засідання
18 лютого, 21 квітня та 16 червня 2009 року щодо продовження застосування запобіжного заходу та не могли підготувати і надати заперечення аргументам прокурорів, зокрема через ненадання стороні захисту можливості ознайомитися з поданнями прокурорів про продовження строку тримання заявника під вартою.

Зазначені положення Конвенції передбачають:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.»

  1. Стверджуване порушення пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції щодо вимог незалежності та безсторонності

Прийнятність

(a) Доводи сторін

129. Уряд стверджував, що підтримавши подання про взяття заявника під варту, Голова Верховного Суду України діяв у межах своїх законних повноважень. Він звернув увагу на конституційні гарантії незалежності суддів (див. пункт 91). Тримання заявника під вартою тривало один рік і два місяці, що не могло вважатися нерозумним. Заявника звільнили, як тільки підстави для тримання його під вартою відпали. Рішення Голови Верховного Суду підтримати взяття заявника під варту було ухвалено на об’єктивних підставах і було частиною стандартної процедури без ознак будь-якої упередженості. Подання не підлягало обов’язковому задоволенню судами, які, розглянувши всі аспекти справи, дійшли обґрунтованого висновку, що тримання під вартою під час досудового слідства було необхідним.

130. Заявник стверджував, що судді, які ухвалили постанову про взяття його під варту та залишили цю постанову без змін після оскарження, не могли вважатися незалежними та безсторонніми, оскільки Голова Верховного Суду України, відносно якого судді не були незалежними, підтримав обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Так було через те, що Голова Верховного Суду України був членом Вищої ради юстиції, яка мала право рекомендувати звільнення суддів, а також міг порушити дисциплінарне провадження щодо цих суддів (див. пункти 92 і 97).

(b) Оцінка Суду

131. Насамперед, Суд зазначає, що перше засідання Печерського суду 23 грудня 2008 року, під час якого було ухвалено постанову про взяття заявника під варту, підпадає під дію пункту 3 статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Лєбєдєв проти Росії» (Lebedev v. Russia), заява № 4493/04, пункт 74, від 25 жовтня 2007 року). Водночас гарантії пункту 4 статті 5 Конвенції розповсюджуються на всі подальші провадження щодо оскарження початкової постанови про взяття під варту, а також на всі подальші постанови про продовження строку тримання заявника під вартою та апеляційні скарги на ці постанови (там само, пункти 72 і 73).

(i) Відповідні загальні принципи

132. Суд повторює, що роль «посадової особи, якій закон надає право здійснювати судову владу», посилання на яку є у пункті 3
статті 5 Конвенції, полягає у перегляді обставин, які свідчать на користь або проти взяття під варту, у вирішенні питання, чи існують підстави для виправдання застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту з огляду на юридичні критерії, а також в ухваленні рішення про звільнення з-під варти у випадку відсутності таких підстав. «Посадова особа» має бути незалежною від органів виконавчої влади та сторін (див., наприклад, рішення у справі «Ніколова проти Болгарії» [ВП] (Nikolova v. Bulgaria) [GC], заява № 31195/96, пункт 49,
ЄСПЛ 1999‑II з подальшими посиланнями).

133. Суд встановив, що відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції незалежність від органів виконавчої влади є однією з головних складових елементів поняття «суд». На думку Суду, не може бути, щоб пункт 4 статті 5 Конвенції, пов’язаний, inter alia, з таким делікатним питанням, як позбавлення особи свободи, так само не передбачав як основоположну необхідність, безсторонність такого суду (див. рішення у справі «Бюльбюль проти Туреччини» (Bülbül v. Turkey),
заява № 47297/99, пункт 26, від 22 травня 2007 року).

134. Розглядаючи питання незалежності та безсторонності за пунктами 3 і 4 статті 5 Конвенції, Суд у разі потреби посилається на свою практику за статтею 6 Конвенції (див., наприклад, згадані рішення у справах «Бюльбюль проти Туреччини» (Bülbül v. Turkey), пункти 23 і 27 та «Лєбєдєв проти Росії» (Lebedev v. Russia), пункт 71 з подальшими посиланнями).

135. Щоб встановити, чи може суд вважатися «незалежним» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, слід звернути увагу, inter alia, на порядок призначення його членів і строк їхніх повноважень, існування гарантій проти зовнішнього тиску та на питання наявності зовнішніх ознак незалежності (див. рішення у справі «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португації» [ВП] (Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal) [GC],заява № 55391/13 та 2 інші, пункт 144, від 06 листопада 2018 року).

136. Існування безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції повинно встановлюватися згідно з суб’єктивним критерієм, враховуючи особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто, чи мав суддя яку-небудь особисту упередженість або зацікавленість у справі; а також згідно з об’єктивним критерієм, тобто шляхом встановлення того, чи забезпечив сам суд та, серед багатьох інших аспектів, його склад, достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності (там само, пункт 145).

137. Концепції незалежності та об’єктивної безсторонності тісно взаємопов’язані і залежно від обставин можуть вимагати спільного розгляду (там само, пункт 150).

138. Незалежність суддів вимагає, щоб вони були вільними від неналежного впливу не лише поза, але й у межах судової системи. Ця внутрішня незалежність суддів передбачає відсутність вказівок або тиску від суддів-колег або тих, хто виконує адміністративні функції у суді, наприклад, голова суду або голова колегії суду. Відсутність достатніх гарантій, що забезпечують незалежність суддів в межах судової системи і, зокрема vis-à-vis вищестоящих судових органів, може змусити Суд дійти висновку про об’єктивну обґрунтованість сумнівів заявника щодо незалежності та безсторонності суду
(див. рішення у справі «Парлов-Ткалчіч проти Хорватії» (Parlov-Tkalčić v. Croatia), заява № 24810/06, пункт 86, від 22 грудня 2009 року з подальшими посиланнями).

(ii) Застосування зазначених принципів у цій справі

139. Заявник не стверджував, що судді, які ухвалили постанову про його затримання та взяття під варту, а також залишили без змін цю постанову після оскарження, були небезсторонніми з суб’єктивної точки зору. Він не навів жодних доводів щодо статусу цих суддів, зокрема щодо способу їхнього призначення або строків перебування на посаді, які б поставили під сумнів їхню «незалежність» від органів виконавчої влади.

140. Єдине порушене у Суді питання полягає у тому, чи може відсутність достатніх гарантій, які забезпечують незалежність суддів у судовій системі та, зокрема, vis-à-vis Голови Верховного Суду України, змусити його дійти висновку про об’єктивну обґрунтованість сумнівів заявника щодо незалежності та безсторонності цих суддів.

141. Проте заявник не стверджував про відсутність таких гарантій. Він просто зазначив, що Голова Верховного Суду України був членом Вищої ради юстиції, яка мала право рекомендувати звільнення суддів, а сам Голова мав право порушувати дисциплінарні провадження щодо суддів (див. пункт 130). Іншими словами, єдиною обставиною, на яку посилався заявник, було теоретичне право Голови Верховного Суду України порушити провадження щодо суддів, які розглядали його справу.

142. Проте у згаданому рішенні у справі «Парлов-Ткалчіч проти Хорватії» (Parlov-Tkalčić v. Croatia), пункт 92) Суд встановив, що право голови суду ініціювати дисциплінарні провадження не порушувало питання відсутності «внутрішньої» незалежності суддів, оскільки повноваження щодо здійснення дисциплінарного провадження та щодо виправдання або застосування стягнення цілком покладалися на інший орган. У цій справі ситуація аналогічна.

143. До того ж у згаданій справі «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португації» (Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal), пункт 163) Суд постановив, що за відсутності конкретної дисциплінарної справи щодо суддів, які розглядали дисциплінарну справу щодо іншого судді, теоретичний ризик, що судді, самі підпадали під дію дисциплінарних норм, сам собою не є достатньою підставою для встановлення порушення вимог щодо безсторонності.

144. Наведені в рішенні у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11, пункти 109 – 130, ЄСПЛ 2013) недоліки в організації та повноваженнях Вищої ради юстиції та інші аспекти системи дисциплінарної відповідальності суддів, яка діяла на той момент в Україні, жодним чином не вплинули на заявника і не стосувалися його справи (див. для порівняння згадане рішення у справі «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португації» (Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal), пункт 159).

145. У цій справі відсутні ознаки, які спонукали Суд у попередніх справах перевіряти дотримання вимоги «внутрішньої незалежності»: Голова Верховного Суду України не був найвищим в ієрархії суддів, у провадженні яких перебувала справа заявника (див. в якості протилежного прикладу рішенні у справі «Дактарас проти Литви» (Daktaras v. Lithuania), заява № 42095/98, пункт 33, ЄСПЛ 2000‑X), і не був залучений до розподілу або перерозподілу справи заявника (див. в якості протилежного прикладу згадане рішенні у справі «Дактарас проти Литви» (Daktaras v. Lithuania), пункт 36 та рішення у справі «Моїсеєв проти Росії» (Moiseyev v. Russia), заява № 62936/00, пункт 182, від 09 жовтня 2008 року).

146. До того ж Суд зазначає, що Голова Верховного Суду України не давав вказівок суддям, у провадженні яких перебувала справа
(див. згадане рішення у справі «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португації» (Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal), пункт 155), а просто підтримав подання прокурора про затримання заявника у порядку звичайного здійснення своїх повноважень. Вбачається, що його участь у цьому процесі мала на меті забезпечення додаткової гарантії незалежності суддів шляхом гарантування того, що перед внесенням до ВРУ – політичного органу влади – подання про затримання було перевірено та підтримано однією із найвищих посадових осіб у судовій владі, а саме – Головою Верховного Суду України.

147. Участь Голови Верховного Суду України у процесі супроводжувалася відповідними гарантіями, оскільки подання прокурора про затримання заявника, підтримане Головою Верховного Суду України та ВРУ, слугувало лише підставою для розгляду цього питання на засіданні компетентного судового органу. Під час цього засідання заявник мав право надати свої аргументи проти застосування до нього запобіжного заходу у виді взяття під варту, а судді, у провадженні яких перебувала справа, мали необмежені повноваження на підставі цих аргументів відмовити у задоволенні подання про його затримання у випадку визнання цього подання необґрунтованим.

148. Насамкінець, на відміну від ситуації щодо первинного затримання заявника та взяття його під варту, Голова Верховного Суду України не відігравав жодної ролі у продовженні строку тримання заявника під вартою. Ніщо не свідчить, що його участь на початковому етапі вплинула або могла будь-яким чином вплинути на суди, які згодом продовжували строк тримання заявника під вартою. Зокрема, це не перешкоджало їм звільнити заявника з-під варти, коли тримання його під вартою більше не вважалося виправданим (див. пункт 55).

149. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

  1. Стверджуване порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у зв’язку із засіданнями щодо продовження застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою, проведеними 18 лютого, 21 квітня та 16 червня 2009 року
    1. Прийнятність

150. Суд вважає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

  1. Суть

(a) Доводи сторін

151. Надані заявником доводи щодо засідання, проведеного
18 лютого 2009 року, викладені у пункті 49. Він також стверджував, що його не було поінформовано про засідання 21 квітня та 16 червня 2009 року та йому не було надано дозвіл ознайомитися з поданнями прокурорів про продовження строку тримання його під вартою.

152. Уряд надав такі коментарі щодо відповідних засідань:

(i) 18 лютого 2009 року заявника представляла С.;

(ii) 21 квітня 2009 року заявника представляв захисник, вибраний на власний розсуд;

(iii) Уряду було невідомо про причини відсутності сторони захисту на засіданні 16 червня 2009 року, проте засідання відбулося, а постанова про продовження строку тримання під вартою була прийнята згідно із законом.

(b) Оцінка Суду

(i) Відповідні загальні принципи

153. У справі особи, чиє тримання під вартою підпадає під дію підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, пункт 4 статті 5 Конвенції вимагає проведення засідання (див. згадане рішення у справі «Ніколова проти Болгарії» (Nikolova v. Bulgaria), пункт 58). Надання затриманому можливості бути заслуханим особисто або через представника включена до переліку основоположних гарантій процедури, що застосовується у питаннях позбавлення свободи
(див. рішення у справі «Кампаніс проти Греції», від 13 липня
1995 року, пункт 47, серія A № 318‑B).

154. Однак пункт 4 статті 5 Конвенції не вимагає, щоб затриману особу заслуховували щоразу, коли вона подаватиме апеляційну скаргу на постанову про продовження строку тримання її під вартою, але вона повинна мати можливість скористатися своїм правом бути заслуханою з розумними інтервалами (див. рішення у справах «Алтинок проти Туреччини» (Altınok v. Turkey), заява № 31610/08, пункт 45,
від 29 листопада 2011 року та «Чатал проти Туреччини» (Çatal v. Turkey), заява № 26808/08, пункт 33, від 17 квітня 2012 року).

(ii) Застосування зазначених принципів у цій справі

155. Не оскаржується, що 18 лютого, 21 квітня та 16 червня
2009 року заявник не був присутнім у судових засіданнях, під час яких національні суди ухвалювали постанови про продовження строку тримання його під вартою під час досудового слідства або 25 лютого 2009 року у засіданні апеляційного суду, під час якого цей суд розглянув його апеляційну скаргу на постанову про продовження строку тримання під вартою від 18 лютого 2009 року.

156. Уряд не спростував твердження заявника, що причиною його відсутності була неспроможність органів державної влади забезпечити його участь у засіданнях, зокрема поінформувавши його про них. Слід зазначити, що Апеляційний суд міста Києва, розглядаючи апеляційну скаргу заявника на постанову від 18 лютого, також не прокоментував цю його скаргу (див. пункт 52). Отже, Суд вважає встановленим, що за відсутність заявника відповідальність несли органи державної влади.

157. У результаті, навіть якщо 25 лютого та 21 квітня 2009 року захисник заявника представляв його у судових засіданнях, його особиста присутність у цих засіданнях забезпечена не була. Внаслідок цього щонайменше шість місяців, з 23 грудня 2008 року до 16 червня
2009 року, заявник не з’являвся у судах, які розглядали питання про продовження строку тримання його під вартою.

158. Суд нагадує, що затриманий, як правило, повинен мати право брати участь у засіданні, на якому розглядається питання тримання його під вартою. Особиста присутність затриманого завжди вимагається, коли суд має оцінити відомості про його особу, ризик втечі або його схильність до продовження злочинної діяльності, коли суд змінює підставу для тримання під вартою або продовжує строк тримання під вартою після спливу значного періоду часу (див. згадане рішення у справі «Лєбєдєв проти Росії» (Lebedev v. Russia), заява, пункт 113).

159. З огляду на період часу у цій справі присутність заявника вимагалася з більш регулярними інтервалами (див. рішення у справах «Граужініс проти Литви» (Graužinis v. Lithuania), заява № 37975/97, пункти 33 – 35, від 10 жовтня 2000 року; «Гусак проти Чехії» (Husák v. the Czech Republic), заява № 19970/04, пункти 43 – 45, від 04 грудня 2008 року та «Ідалов проти Росії» [ВП] (Idalov v. Russia) [GC],
заява № 5826/03, пункти 162 – 164, від 22 травня 2012 року). Крім того, спосіб, в який С. була призначена захисником заявника під час засідання 18 лютого 2009 року, виключав практичну можливість заявника надати цьому захиснику будь-яку відповідну інформацію чи вказівки (див. рішення у справі «Шуленков проти Росії» (Shulenkov v. Russia), заява № 38031/04, пункти 53 – 55, від 17 червня 2010 року; див. також, mutatis mutandis, рішення у справах «Мамедова проти Росії» (Mamedova v. Russia), заява № 7064/05, пункти 90 – 93,
від 01 червня 2006 року та «Фарад Алієв проти Азербайджану» (Farhad Aliyev v. Azerbaijan), заява № 37138/06, пункти 207 – 211,
від 09 листопада 2010 року).

160. Крім того, у судовому засіданні 16 червня 2009 року ні заявник, ні його захисники не були присутніми. Суд уже встановив, що причиною їхньої відсутності була бездіяльність органів влади. Проте прокурор був присутній і надав доводи на користь тримання під вартою (див. пункт 54). Отже, було порушено принцип рівності сторін, який є складовою процесуальних гарантій пункту 4 статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах «Тот проти Австрії» (Toth v. Austria), від 12 грудня 1991 року, пункти 83 і 84, Серія А № 224; «Самойле Чонка проти Румунії» (Samoilă Cionca v. Romania),
заява № 33065/03, пункт 74, від 04 березня 2008 року та згадане рішення у справі «Алтинок проти Туреччини» (Altınok v. Turkey), пункти 57 – 61).

161. Отже, було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з судовими засіданнями, проведеними 18 лютого, 21 квітня та 16 червня 2009 року.

  1. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

162. Заявник скаржився, що тривалість кримінального провадження в його справі не відповідала вимозі «розумного строку» пункту 1
статті 6 Конвенції, яка передбачає:

«Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ... який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.»

163. Уряд заперечив проти цього аргументу, зазначивши, inter alia, що провадження було складним і передбачало проведення великої кількості слідчих дій, і що заявник вплинув на загальну тривалість провадження, зокрема неодноразовим оскарженням постанови про порушення кримінальної справи щодо нього (див. пункт 20) та, як стверджувалося, симулюванням хвороби, таким чином, затягнувши провадження на двадцять п’ять і шість місяців відповідно.

  1. Прийнятність

164. Суд вважає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

  1. Суть

165. У цій справі провадження розпочалося 16 листопада 2007 року, коли заявника було поінформовано про порушення кримінальної справи щодо нього, та досі триває. Отже, на цей момент провадження триває дванадцять років у двох інстанціях.

166. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника і відповідних органів державної влади (див., наприклад, рішення у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції» [ВП] (Pélissier and Sassi v. France) [GC],
заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-II).

167. У справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine),
заява № 66561/01, від 30 березня 2004 року) Суд встановив порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.

168. Розглянувши всі надані матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження, навіть після вирахування періодів затримки, які нібито виникли через дії заявника (див. пункти 163 та 21 – 27), була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

169. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю провадження.

  1. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ № 4 ДО КОНВЕНЦІЇ

170. У листі від 20 квітня 2016 року заявник зробив таку заяву:

«Вважаю, що безпідставно тривалий розгляд кримінальної справи відносно мене при тому, що обраний судом відносно мене запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд є чинним на даний час і перешкоджає мені залишати без дозволу органу слідства постійне місце проживання, є порушенням моїх прав, у тому числі, передбачених частини 1 статті 6 Конвенції щодо розгляду справи впродовж розумних строків.»

171. Уряд було повідомлено про цю скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. вище) та пунктом 1 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції. Останнє положення передбачає:

«1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.

2. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.

3. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними інтересами в демократичному суспільстві.»

  1. Доводи сторін

172. Уряд стверджував, що заявник був професійним юристом і високопоставленим суддею. Отже, його скарга у формулярі заяви не могла розумітися, як скарга на обмеження його свободи пересування, а мала розглядатися буквально, як частина його скарги на тривалість провадження за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

173. Уряд також стверджував, що заявник не вичерпав ефективний національний засіб юридичного захисту у зв’язку з цим, оскільки у встановлений строк не оскаржив ухвалу Печерського суду
від 04 квітня 2018 року (див. пункт 61).

174. Заявник доводив, що вичерпав відповідний засіб юридичного захисту, оскільки зрештою апеляційний суд розглянув по суті його апеляційну скаргу на ухвалу Печерського суду від 04 квітня 2018 року (див. пункт 62). Заявник наполягав, що його скарга мала розглядатися не лише за статтею 6 Конвенції, але і за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції. Він стверджував, що обмеження тривало з 19 лютого
2010 року (див. пункт 55) і не було «необхідним в демократичному суспільстві», оскільки протягом усього періоду він залишався публічною фігурою, продовжував обіймати посаду судді і, коли його викликали, завжди приходив до слідчих органів і судів.

  1. Оцінка Суду

175. Суд вважає, що будь-яка скарга за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції у будь-якому випадку тісно пов’язана зі скаргою на тривалість провадження за пунктом 1 статті 6 Конвенції, а тому має бути визнана прийнятною. Проте Суд вважає, що вона не порушує жодного питання, яке вимагало б окремого розгляду.

  1. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

176. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

  1. Шкода

177. Заявник вимагав 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

178. Уряд стверджував, що між стверджуваними порушеннями і сумою, яка вимагалася, не було причинно-наслідкового зв’язку та що у будь-якому випадку вимога була надмірною.

179. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

  1. Судові та інші витрати

180. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник також зазначив: «Я вважаю за необхідне забезпечити компенсацію за послуги мого захисника Ю. Зінченко у зв’язку з судовими та іншими витратами, пов’язаними з його участю у засіданнях Суду». Захисник заявника не взяв участі у жодному засіданні Суду, оскільки такі не проводилися. Він не вимагав жодної конкретної суми щодо цього чи у зв’язку з чим-небудь іншим. Отже, Суд не вважає це обґрунтованою вимогою щодо компенсації судових та інших витрат.

  1. Пеня

181. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

  1. Оголошує прийнятними скарги за пунктом 4 статті 5 Конвенції щодо судових засідань, проведених 18 лютого, 21 квітня та 16 червня 2009 року, за пунктом 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю провадження та за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
  2. Постановляє, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції щодо судових засідань, проведених 18 лютого, 21 квітня та 16 червня 2009 року;
  3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю провадження;
  4. Постановляє, що скарга за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції не порушує жодного питання, яке вимагало б окремого розгляду;
  5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

  1. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 січня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мілан Блашко
(Milan Blaško)
Заступник Секретаря

Сіофра О’Лірі
(Síofra O’Leary)
Голова


Наведений переклад розміщено на веб-сайті ЄСПЛ за посиланням: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22languageisocode%22:[%22UKR%22],%22appno%22:[%2235121/09%22],%22documentcollectionid2%22:[%22COMMITTEE%22],%22itemid%22:[%22001-201621%22]}

1255
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные статьи
Популярные судебные решения
ЕСПЧ
0