Припинення сімейних відносин з власником успадкованого ним будинку не позбавляє колишнього з подружжя права користування приміщенням, яке останній отримав за життя та згодою спадкодавця – колишнього власника будинку (№ 308/3040/15-ц, 21.06.17)

Фабула судового акту: Власник будинку (позивач) звернувся до суду з позовом до двох відповідачів, з одним з яких раніше перебував у шлюбі, і на підставі ст. 156 ЖК УРСР, ст.ст.16, 386, 391, 405 ЦК України, просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком, зняти їх з реєстраційного обліку та виселити.

В обґрунтування вимог позивач зазначав, що він є єдиним власником зазначеного будинку, право власності в порядку спадкування на який за ним визнано рішенням суду.

Суд першої інстанції позов задовольнив, виходячи з того, що на час розгляду справи позивач є єдиним власником вказаного вище житлового будинку, у якому з 2007 року були зареєстровані відповідачі.

Суд апеляційної інстанції вказане рішення скасував, позов задовольнив частково, і при цьому виходив з того, що відповідачі були зареєстровані у будинку з 2007 року та проживали в ньому як члени сім'ї позивача, з яким один з відповідачів перебував у зареєстрованому шлюбі до 2013 року, а тому припинення її сімейних відносин з власником будинку не позбавляє права користування займаним приміщенням, з чим погодився і суд касаційної інстанції.

ВССУ у своєму рішення спирався на наступні приписи законодавства.

Відповідно до ст. 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст.162 цього Кодексу.

Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Підстави виселення членів сім'ї (колишніх членів сім'ї) власника будинку передбачені ст. 156, ч. 1 ст. 116 ЖК Української РСР.

Таке виселення згідно із ч. 1 ст. 116 ЖК Української РСР може мати місце, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом із ним, систематично руйнують або псують жиле приміщення, або використовують його не за призначення, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, заходи запобігання і громадського вплив виявились безрезультатними, виселення винних н вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Аналізуйте судовий акт: Право користування житлом може бути припинено судом на підставі ст. 406 ЦК України – «припинення сервітуту», при цьому користувач виселяється (ВСУ від 15 травня 2017р. у справі № 6-2931цс16)

У випадку припинення права власності особи на житлове приміщення, припиняється і право користування (проживання) у цьому приміщенні членів його сім'ї (Постанова ВСУ №6-158цс14)

Підстави у власника для зняття особи з реєстрації, яка проживає у його будинку (квартирі).

Особа не втратила право на користування жилим приміщенням, оскільки не проживала у спірному житловому приміщенні з поважних причин, зокрема, заміни без його відому та згоди вхідних дверей та замку (ВССУ, справа № 296/6485/15-ц, 30.11.16)

Для зняття особи, в тому числі неповнолітньої, з реєстрації необхідно рішення суду із приписом «позбавити права користування житловим приміщенням» - приписи «визнати право власності, звільнити та передати квартиру» такого права не дають (ВСУ)

У х в а л а

іменем україни

21 червня 2017 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Червинської М.Є.,

суддів: Завгородньої І.М., Коротуна В.М.,

Мазур Л.М., Попович О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - Ужгородський міський відділ Головного управління державної міграційної служби України в Закарпатській області, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житлом, зняття з реєстраційного обліку та виселення за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 13 квітня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому на підставі ст. 156 ЖК Української РСР, ст. ст.16, 386, 391, 405 ЦК України, просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1, зняти їх з реєстраційного обліку та виселити.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 посилався на те, що він є єдиним власником зазначеного будинку, право власності в порядку спадкування на який за ним визнано рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 28 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 06 лютого 2015 року.

Позивач вказував, що відповідачі зареєстровані в цьому будинку з 2007 року, в той час коли власником будинку була його матиОСОБА_6, а тому вважав, що з моменту припинення права власності останньої у зв'язку зі смертю, припинилось і право користування будинком у відповідачів.

Таким чином, посилаючись на те, що відбулася зміна власників будинку і на момент набрання рішенням суду про визнання за ним права власності в порядку спадкування законної сили та здійснення ним реєстрації права власності, відповідачі не були членами його сім'ї, а отже, не мають права користуватися його майном, ОСОБА_3 просив задовольнити позов.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 лютого 2016 року позов задоволено.

Усунуто ОСОБА_3 перешкоди в користуванні та розпорядженні приватною власністю шляхом визнання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1.

Знято ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з реєстраційного обліку та виселено із житлового будинку за вищевказаною адресою.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 13 квітня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 лютого 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.

Визнано ОСОБА_7 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, проте з тексту касаційної скарги вбачається, що заявник не згоден з рішенням апеляційного суду саме в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_4.

ОСОБА_7 рішення судів першої та апеляційної інстанцій не оскаржувала, як не оскаржував їх по суті в цій частині й ОСОБА_3, а тому вони на предмет законності й обґрунтованості судом касаційної інстанції в цій частині не переглядаються відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України.

Згідно з ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII«Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно із ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив з того, що на час розгляду справи позивач є єдиним власником вказаного вище житлового будинку, у якому з 2007 року були зареєстровані відповідачі, тобто коли будинок ще не був введений в експлуатацію і власником якого була мати позивача, дійшовши висновку про наявність підстав для усунення ОСОБА_3 перешкод в користуванні та розпорядженні приватною власністю шляхом визнання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування цим житловим будинком, знявши їх з реєстраційного обліку та виселивши з указаного житлового будинку.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, виходив з того, що відповідачі були зареєстровані у будинку з 2007 року та проживали в ньому як члени сім'ї позивача, з яким ОСОБА_4 перебувала у зареєстрованому шлюбі до 2013 року, а тому припинення її сімейних відносин з власником будинку не позбавляє її права користування займаним приміщенням; при цьому врахувавши, що відповідач ОСОБА_7 одружилася та проживає без реєстрації у м. Києві разом зі своїм чоловіком та його батьками, суд дійшов висновку, що відповідно до ч. 2 ст. 405 ЦК України вона втратила право користування спірним житловим будинком.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалено із дотриманням норм матеріального і процесуального права з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій з урахуванням обставин, встановлених судовим рішенням у цивільній справі № 308/14441/13-ц, яке набрало законної сили, встановлено, що 11 квітня 1996 року мати позивача ОСОБА_6 уклала з ОСОБА_8 договір купівлі-продажу незавершеного будівництвом житлового будинку, готовністю 61 %, та земельної ділянки площею 0,11 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Дроботя А.Й., зареєстрований у реєстрі за № 868.

14 грудня 2006 року ОСОБА_6 Баранинською сільською радою було видано державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку за вказаною адресою, площею 0,1097 га, призначену для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд.

Згідно з даними будинкової книги на спірний будинок, відповідачі зареєстровані у ньому з грудня 2007 року (а. с. 21-22).

Відповідно до довідки Баранинської сільради № 2065 від 17 жовтня 2013 року ОСОБА_4 фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1, з травня 1997 року та зареєстрована за цією адресою з грудня 2007 року (а. с. 71).

Згідно з довідкою Баранинської сільради № 807 від 03 червня 2013 року позивач проживає без реєстрації у будинку АДРЕСА_1

Судами установлено, що ОСОБА_6, мати позивача, померла 16 травня 2009 року, проте право власності за нею на будинок до моменту її смерті зареєстровано не було.

Заочним рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 14 березня 2013 року, яке набрало законної сили 10 вересня 2013 року, розірвано шлюб, зареєстрований 07 жовтня 1997 року у відділі реєстрації актів цивільного стану Ужгородського міськрайонного управління юстиції в Закарпатській області, між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, актовий запис № 565 (а. с. 61).

Згідно з довідкою Баранинської сільської ради від 25 травня 2015 року № 750 ОСОБА_10 (змінила прізвище на ОСОБА_7 у зв'язку з одруженням), зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1. с. Баранинці Ужгородського району, однак за вказаною адресою не проживає (а. с. 34).

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 28 липня 2014 року у справі № 308/14441/13-ц, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 06 лютого 2015 року, визнано за ОСОБА_3 право власності в порядку спадкування на домоволодіння - житловий будинок з надвірними спорудами, що розташований на земельній ділянці площею 0,1097 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку за адресою: Ужгородський район, АДРЕСА_1 (а. с. 6-14).

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень вбачається, що 11 березня 2015 року за позивачем зареєстровано право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,1097 га за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 137-140). Даних щодо реєстрації за позивачем права власності на житловий будинок, матеріали справи не містять.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на те, що у зв'язку із зміною власників будинку відповідачі втратили право користуватися спірним майном.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_4 фактично проживала у вказаному будинку з 1997 року разом зі своїм чоловіком (позивачем по справі) ОСОБА_3, як член його сім'ї, та була зареєстрована у цьому будинку за згодою його матері ОСОБА_6, як член колишнього члена сім'ї, в той час як шлюб між сторонами було розірвано лише у березні 2013 року, а колишній власник спірного майна - мати позивача ОСОБА_6, померла у 2009 році.

При цьому у зв'язку із визнанням за ОСОБА_3 права власності в порядку спадкування на спірне домоволодіння відповідно до рішення Ужгородського міськрайонного суду від 28 липня 2014 року, змінився лише правовий статус власника цього будинку.

Відповідно до ст. 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст.162 цього Кодексу.

Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Підстави виселення членів сім'ї (колишніх членів сім'ї) власника будинку передбачені ст. 156, ч. 1 ст. 116 ЖК Української РСР.

Таке виселення згідно із ч. 1 ст. 116 ЖК Української РСР може мати місце, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом із ним, систематично руйнують або псують жиле приміщення, або використовують його не за призначення, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, заходи запобігання і громадського вплив виявились безрезультатними, виселення винних н вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Враховуючи вищевикладене у сукупності, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновком апеляційного суду про відсутність підстав для визнання ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житловим будинком, оскільки припинення її сімейних відносин з власником будинку не позбавляє її права користування займаним приміщенням, яке вона отримала за життя та згодою матері позивача.

Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, спростовуються матеріалами справи та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом апеляційної інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо їх оцінки.

Зважаючи на вищевикладене та керуючись ст. ст. 336, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 13 квітня 2016 року в частині позовних вимог до ОСОБА_4 залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий М.Є. Червинська

Судді: І.М. Завгородня

В.М. Коротун

Л.М. Мазур

О.В. Попович