Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 23.07.2020 року у справі №755/1384/18

Ухвала

23 липня 2020 року

місто Київ

справа № 755/1384/18

провадження № 61-10433ск20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Олійник А.

С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - Узинська міська державна нотаріальна контора Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 10 грудня 2019 року у складі судді Астахової О. О. та постанову Київського апеляційного суду від 09 червня 2020 року у складі колегії суддів:

Махлай Л. Д., Кравець В. А., Мазурик О. Ф.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, в якому просила встановити факт належності квартири АДРЕСА_1 померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 на праві приватної власності; визнати за нею право власності за правом спадкування за законом на 1/2 частину зазначеної квартири.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 10 грудня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, відмовляючи у позові, керувався тим, що позивачем не доведений факт набуття спірної квартири за особисті кошти ОСОБА_3, з урахуванням чого суд визнав спірну квартиру спільним майном подружжя.

Постановою Київського апеляційного суду від 09 червня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у позові, зазначивши, що докази того, що кошти від продажу квартири, що належала ОСОБА_4, передані ОСОБА_3 для придбання спірної квартири, до того ж лише у його особисту власність, та що такі кошти дійсно витрачені на придбання спірної квартири, окрім показань свідків, які знають про ці обставини лише зі слів ОСОБА_4, позивачем не надано. Оскільки стосовно майна, придбаного у період шлюбу, спільна сумісна власність подружжя на це майно презюмується, доведення факту придбання такого майна за особисті кошти покладається на особу, яка заявляє вимоги про визнання майна особистою приватною власністю. Позивач не довела належними та допустимими доказами придбання спірної квартири її батьком ОСОБА_3 за його особисті кошти, а сам ОСОБА_3 не оспорював право спільної сумісної власності подружжя на спірну квартиру. Натомість відповідач надала докази наявності у подружжя грошових коштів на час придбання спірної квартири, зокрема, договори про відчуження іншого нерухомого майна.

ІІ. ВИМОГИ та АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У липні 2020 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтовувалася тим, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу без урахування правових висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2333цс15, у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, у постанові від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-846цс16, у постанові від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1568цс16, у постанові від 05 квітня 2017 року у справі № 6-399цс17 та правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 12 квітня 2018 року у справі № 619/164/17 (провадження № 61-11616св18), у постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 619/5624/14-ц (провадження № 61-4712св18). Відповідно до наведених правових висновків презумпція спільності майна подружжя заперечується і судам необхідно встановлювати, за які кошти придбано спірне майно. Також суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином наявні у матеріалах справи докази, що призвело до неповного з'ясування фактичних обставин справи.

ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд, дослідивши подану касаційну скаргу та додані до неї документи, зробив висновок, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.

Пунктом 3 частини 1 статті 389 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За правилом пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Зі змісту оскаржуваного судового рішення Верховний Суд встановив, що касаційна скарга є очевидно необґрунтованою, а наведені у ній доводи не дають підстав для висновків щодо його незаконності та неправильності.

Такий висновок суд зробив з огляду на таке.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з 25 серпня 1993 року.

За договором купівлі-продажу від 20 червня 2006 року, посвідченим нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гончар Т. В., на ім'я ОСОБА_3 придбана спірна квартира АДРЕСА_1 за ціною 10 000,00 грн.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Заповіту на випадок своєї смерті ОСОБА_3 за життя не складав.

Спадкоємцями після смерті ОСОБА_3 є позивач (дочка померлого) та відповідач (дружина померлого).

18 липня 2017 року та 09 серпня 2017 року сторони звернулися із заявами про прийняття спадщини.

Нотаріусом Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського нотаріального округу Київської області на звернення ОСОБА_1 листом від 29 грудня 2017 року № 2685/02-14 роз'яснено, що на 1/2 частину спірної квартири буде видано свідоцтво про право власності ОСОБА_2 за її заявою від 09 серпня 2017 року про право власності на частку у спільному майні подружжя на підставі статей 60, 63, 65 СК України, на іншу частини квартири будуть видані свідоцтва обом спадкоємцям першої черги - по ј частині спірної квартири кожному.

Постановою державного нотаріуса від 10 січня 2018 року відмовлено ОСОБА_2 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом та у видачі свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя у зв'язку із зверненням ОСОБА_1 до суду.

Судами також встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 20 червня 2006 року, посвідченого державним нотаріусом Шостої Київської державної нотаріальної контори Мотицькою С. А., зареєстрованого у реєстрі під № 5-3167, продавець ОСОБА_4 - баба позивача та мати померлого ОСОБА_3 - продала належну їй на праві власності квартиру за адресою: АДРЕСА_2, за ціною у 25 000,00 грн.

Цього ж дня на підставі договору купівлі-продажу квартири продавці ОСОБА_5, ОСОБА_6 продали, а покупець ОСОБА_7 купила квартиру АДРЕСА_3 за 20 000,00 грн.

Відповідно до довідки приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гончар Т. В. від 17 квітня 2018 року ОСОБА_2 надавала згоду на придбання спірної квартири у спільну сумісну власність подружжя, покупцем якої був ОСОБА_3.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до частини 1 статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Судами достовірно встановлено, що спірне майно придбано сторонами за час шлюбу та проживання однією сім'єю, подружжя мало спільний бюджет на час придбання спірного майна.

Доводи касаційної скарги у частині посилань на правові висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2333цс15, у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, у постанові від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-846цс16, у постанові від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1568цс16, у постанові від 05 квітня 2017 року у справі № 6-399цс17 та правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 12 квітня 2018 року у справі № 619/164/17 (провадження № 61-11616св18), у постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 619/5624/14-ц (провадження № 61-4712св18), Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, що узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, що викладені пізніше, ніж у постановах у справах, на які посилається заявник.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Частиною 4 статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

"Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи ("Проніна проти України", № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд визнає підставним висновок, що правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга є необґрунтованою.

За правилом пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Керуючись пунктом 3 частини 1 , частиною 2 статті 389, пунктом 5 частини 2 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 10 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 червня 2020 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Узинська міська державна нотаріальна контора Білоцерківського нотаріального округу Київської області, про встановлення юридичного факту та визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування, відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала набирає законної сили з моменту її прийняття судом та оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник