Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 07.02.2021 року у справі №753/20435/17

Ухвала

Іменем України

15 березня 2021 року

м. Київ

справа № 753/20435/17

провадження № 61-924ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М.

М., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м.

Києва від 25 лютого 2020 року у складі судді: Колесника О. М., та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року у складі колегії суддів:

Музичко С. Г., Болотова Є. В., Лапчевської О. Ф., у справі за позовом ОСОБА_2, правонаступником якої є ОСОБА_1, до ОСОБА_3, третя особа - Головне територіальне управління юстиції у м. Києві, про визнання договору дарування частини квартири недійсним, застосування наслідків недійсності правочину,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2016 року ОСОБА_2, правонаступником якої є ОСОБА_1, звернулась із позовом до ОСОБА_3 про визнання договору дарування 2/3 частини квартири АДРЕСА_1, укладеного 04 квітня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, недійсним та застосування наслідків недійсності правочину.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2 помилилася щодо правової природи спірного договору, укладений договір дарування не відповідає її внутрішній волі.

Зазначала, що після укладення договору вона продовжувала проживати у спірній квартирі, а відповідач не виконувала домовленостей щодо її утримання та забезпечення. З 2014 року по 2016 рік у зв'язку із травмою ОСОБА_2 деякий час проживала в квартирі відповідача, однак належної уваги та турботи ОСОБА_3 не проявляла. З 2016 року стосунки між ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_2 погіршились, у зв'язку із чим позивач почала проживати у спірній квартирі.

Ураховуючи викладене, позивач просить визнати договір дарування частини квартири від 04 квітня 2009 року недійсним, застосувати наслідки недійсності правочину, скасувавши державну реєстрації права власності ОСОБА_3 на вказану частину квартири на підставі оскарженого договору та повернути у власність ОСОБА_1, як спадкоємця померлої ОСОБА_2 2/3 частини зазначеної квартири.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла. Ухвалою Дарницького районного суду від 03 квітня 2019 року здійснено заміну позивача ОСОБА_2 на її правонаступника ОСОБА_1.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 25 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанцій мотивовано тим, що позивач та його представник не надали доказів суду, що при укладенні оспорюваного договору ОСОБА_2 помилялась у природі підписаного договору, а також про існування домовленості між ОСОБА_2 та відповідачем про довічне утримання ОСОБА_2, в свою чергу сам текст договору наголошує про вільне волевиявлення ОСОБА_2 на дарування, а тому підстав для визнання договору недійсним на підставі помилки дарувальника немає, і в задоволенні даної позовної вимоги, як такої, що не знайшла свого підтвердження у судовому засіданні, необхідно відмовити. Оскільки позовні вимоги позивача про застосування наслідків недійсності правочину шляхом скасування державної реєстрації права ОСОБА_3 на спірну квартиру та повернення у власність ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 є похідними від визнання договору дарування недійсним, то вони також не підлягають задоволенню, виходячи з відмови у задоволенні першої вимоги.

Постановою Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Дарницького районного суду м.

Києва від 25 лютого 2020 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при ухваленні рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції правильно виходив із того, що позивач не помилялася щодо природи оспорюваного договору дарування, розуміла зміст прав та обов'язків, які у них виникають на підставі такого договору. Тому рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Апеляційний суд відхилив аргументи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 заповіла відповідачу належну їй частину квартири, а тому їй не було необхідності додатково оформлювати договір дарування на користь відповідача інакше як у випадку наявності інших домовленостей стосовного свого утримання, оскільки заповідач скористалась своїм правом відповідно до статей 1233, 1234, 1235 ЦК України.

Аргумент апеляційної скарги про те, що ОСОБА_3, досягнувши повноліття, не прийняла в дар 2/3 частки спірного майна, так як в квартирі не проживала, колегія суддів відхилила, оскільки згідно частин 1 та 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається майном на власний розсуд і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Несплата комунальних послуг та нездійснення ремонту відповідачем не можуть бути підставою для визнання договору дарування недійсним. Суд також зазначив, що періодичне проживання ОСОБА_2 у квартирі після укладення договору дарування також не є безумовною підставою для висновку, що укладаючи оспорюваний договір дарування, позивач помилилась щодо природи правочину.

Апеляційний суд відхилив посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_2 в своїх поясненнях та листах вказано, що нею було укладено договір довічного утримання, з огляду на наступне. Зі змісту позовної заяви слідує, що після укладення договору дарування, який ОСОБА_2 вважала договором довічного утримання, відповідачем на той час вже не виконувались домовленості щодо забезпечення та утримання ОСОБА_2. Таким чином, на момент підписання договору у 2009 році та значний час після цього ОСОБА_2, розуміючи, що умови договору довічного утримання відповідачем не виконуються, не оспорювала укладений договір, а отже і не мала сумнів щодо природи правочину та звернулась до суду лише в 2016 році.

Посилання на те, що при укладенні спірного договору ОСОБА_2 роз'яснено її права та обов'язки не свідчить про її чітке волевиявлення стосовно порядку та підстав відчуження своєї частки в квартирі, колегія суддів оцінила критично, оскільки в матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_2 на момент укладення договору, не усвідомлювала значення своїх дій.

ОСОБА_1 15 січня 2021 року засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 25 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 05 лютого 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків.

Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 05 лютого 2021 року ці недоліки було усунуто, зокрема, надано клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження та уточнену касаційну скаргу, у якій ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

У клопотанні про поновлення строку на касаційне оскарження ОСОБА_1 просить поновити строк на касаційне оскарження, мотивуючи тим, що оскаржену постанову суду апеляційної інстанції отримано лише 16 грудня 2020 року, що підтверджується відповідною розпискою. На підтвердження указаних обставин суду надано ксерокопію заяви ОСОБА_1, отриманої Київським апеляційним судом 30 листопада 2020 року з розпискою про отримання постанови 16 грудня 2020 року.

Європейський суд з прав людини вказав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави (PONOMARYOV v. UKRAINE, № 3236/03, § 41, ЄСПЛ, від 03 квітня 2008 року).

У частині 2 статті 390 ЦПК України передбачено, що учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.

Аналіз касаційної скарги та доданих до неї матеріалів свідчить, що строк на касаційне оскарження пропущений з поважних причин. Тому суд, на підставі статті 390 ЦПК України, поновлює його.

Підставою, на якій подається касаційна скарга в уточненій касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушенням судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14 в частині того, що відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним на підставі частини 3 та 5 статті 203 ЦК України. Касаційна скарга мотивована тим, що внутрішній волі ОСОБА_2 відповідала воля укласти із відповідачем договір довічного утримання, а не договір дарування і такі висновки підтверджуються листами, що знаходяться в матеріалах справи, та показаннями свідків. Судами було встановлено, що ОСОБА_2 була особою похилого віку, на момент вчинення спірного правочину їй було 80 років, за віком та станом здоров'я потребувала стороннього догляду. Відповідач та свідки, зокрема і донька ОСОБА_2 - ОСОБА_6, підтвердили той факт, що після укладення договору дарування вони почали піклуватись про ОСОБА_2, а згодом забрали її до себе додому для проживання. Також на підставі показань свідків було встановлено, що після припинення догляду за ОСОБА_2 вона звернулась до суду з відповідним позовом.

Судом першої інстанції помилково не було взято до уваги, що хоча ОСОБА_2 підписала оскаржений договір дарування, зміст правочину не відповідав її внутрішній волі на відчуження частки в квартирі безоплатно, тобто без зворотньої вигоди з боку обдарованої та її батьків на той час. ОСОБА_2 підписала договір дарування, розраховуючи на те, що набуває таких самих прав та обов'язків як у випадку договору довічного утримання, що власне стало помилкою ОСОБА_2 та в силу частин 3 та 5 статті 203 ЦК України є підставою для визнання договору дарування недійсним. Позивач звернулася з позовом в межах встановленої законом позовної давності.

У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.

Суди встановили, що ОСОБА_1 є сином ОСОБА_2, що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_1.

12 листопада 1999 року Дарницькою дистанцією цивільних споруд Південно-Західної залізниці було видано свідоцтво про право власності на житло, за яким ОСОБА_7, ОСОБА_2, ОСОБА_1 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 в рівних долях, тобто вказані особи є співвласниками по 1/3 частці кожний.

ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_7 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане Сьомою Київською державною нотаріальною конторою 26 травня 2005 року за реєстром № 4у-1623, за яким набула іншу 1/3 частки в праві спільної власності на спірну квартири, яка належала ОСОБА_7

12 липня 2002 року ОСОБА_2 склала заповіт, за яким заповіла 2/3 частки в праві спільної власності на спірну квартири ОСОБА_3

04 квітня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування 2/3 частини квартири АДРЕСА_1, який посвідчений державним нотаріусом Сьомої Київської державної нотаріальної контори Паньшиною О. В. і зареєстрований у реєстрі №4-817.22 квітня 2009 року вказаний договір був зареєстрований в КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" за №8038, що підтверджується ксерокопією реєстраційного посвідчення № 029250.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла.

Ухвалою Дарницького районного суду від 03 квітня 2019 року здійснено заміну позивача ОСОБА_2 на її правонаступника ОСОБА_1.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому (стаття 718 ЦК України).

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: "стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню".

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що "під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)".

Згідно частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Встановивши, що підстави для визнання договору дарування від 04 квітня 2009 року недійсним відсутні, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Посилання на висновок, зроблений у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14, є необґрунтованими, оскільки не свідчить про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37,38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).

Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Керуючись статтями 260, 390, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Дарницького районного суду м. Києва від 25 лютого 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року.

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 25 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2, правонаступником якої є ОСОБА_1, до ОСОБА_3, третя особа - Головне територіальне управління юстиції у м. Києві, про визнання договору дарування частини квартири недійсним, застосування наслідків недійсності правочину.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

Н. О. Антоненко

М. М. Русинчук