Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 13.06.2021 року у справі №489/731/21

Ухвала

09 червня 2021 року

м. Київ

справа № 489/731/21

провадження № 61-8915ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М.,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Ленінського районного суду м.

Миколаєва від 02 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 травня 2021 року за заявою ОСОБА_2 про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики у розмірі 1 791 153,00 грн.

У березні 2021 року ОСОБА_2 подав заяву про забезпечення позову, в якій просив накласти арешт на житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 281,7 кв. м, житловою площею 82,2 кв. м, який належить на праві власності ОСОБА_1.

В обґрунтування клопотання посилався на те, що внаслідок значної суми боргу в нього існують обґрунтовані підозри, що задля уникнення повернення позики та неможливості стягнення суму боргу за рахунок належного йому нерухомого майна, відповідач може відчужити (перереєструвати) зазначене нерухоме майно, що може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Отже, існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 02 березня 2021 року, залишеною без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 11 травня 2021 року, заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову задоволено.

Накладено арешт на житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 281,7 кв. м, житловою площею 82,2 кв. м, який складається з: житлового будинку літ. А-2-3; ворота № 1, що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 на підставі технічного паспорту від 14 серпня 2020, виданого ТОВ "Бюро правових послуг"; декларації про готовність об'єкта до експлуатації серії МК101200814657, виданої Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради; відомостей з Державного земельного кадастру серії 22354685, виданих Державним земельним кадастром 21 серпня 2020 року.

Судові рішення мотивовано тим, що між сторонами виник спір про стягнення значної суми заборгованості, позивач обґрунтовано навів припущення, що відчуження відповідачем майна, яке йому належить, виключить можливість у майбутньому виконати рішення суду шляхом забезпечення виконання боргового зобов'язання за рахунок майна відповідача, в разі ухвалення судом рішення на користь позивача.

У травні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Ленінського районного суду м.

Миколаєва від 02 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 травня 2021 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову, оскільки заява ОСОБА_2 не містить належного підтвердження існування реальної загрози невиконання чи ускладнення виконання можливого рішення суду, обраний позивачем вид забезпечення позову неспівмірний предмету позову, оскільки вартість будинку, на який накладено арешт, значно більше ціни позову, судами не враховано правовий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постановах Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 320/3560/18, провадження № 61-5051св19, від 13 січня 2020 року у справі № 922/2163/17, від 30 липня 2020 року у справі № 910/3836/20.

Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Відповідно до частини 1 статті 394 ЦПК України, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог частини 1 статті 394 ЦПК України, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).

Відповідно до вимог частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з положеннями частини 4 статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норм права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення.

Із оскаржуваних судових рішень, доданих до скарги матеріалів убачається, що вона є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо їх незаконності.

Відповідно до статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статті 149 ЦПК України заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду.

Пунктами 1, 2 частини 1 статті 150 ЦПК України передбачено забезпечення позову шляхом накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб, заборони вчиняти певні дії.

Судами встановлено, що предметом позову у справі єстягнення боргу за договором позики у розмірі 1 791 153,00 грн.

Встановивши, що між сторонами виник реальний спір щодо стягнення заборгованості, тому у разі задоволення позовних вимог забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне майно та заборони вчиняти дії унеможливить відчуження вказаного майна третім особам та забезпечить ефективне виконання судового рішення, а відповідно до оцінки нерухомого майна вартість вказаного будинку складає 1 895
560,00 грн, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що вжиття заходів забезпечення позову є співмірним заявленим позовним вимогам.

Указане відповідає роз'ясненням, наданим судам у ~law12~, відповідно до якого, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

При цьому при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Крім того, Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, вважає, що посилання заявника на неврахування судами при ухваленні оскаржуваних судових рішень правового висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 25 вересня 2019 року у справі № 320/3560/18, провадження № 61-5051св19, від 13 січня 2020 року у справі № 922/2163/17, від 30 липня 2020 року у справі № 910/3836/20, є необґрунтованими, оскільки у справі, яка переглядається, та у зазначених судових рішеннях, мали місце різні фактичні обставини, що вплинуло на застосування норм права.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки ґрунтуються на незгоді з обставинами, встановленими судами, зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини 1 статті 159 ЦПК України заявник має право на відшкодування збитків, заподіяних забезпеченням позову, за рахунок особи, за заявою якої такі заходи забезпечення позову вживались.

До того ж, відповідно до статті 158 ЦПК України заявник наділений правом подати клопотання про скасування заходів забезпечення позову.

Європейський суд з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

З урахуванням наведеного вище, колегія суддів дійшла висновку, що правильність застосування судом норм процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Ленінського районного суду м. Миколаєва від 02 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 травня 2021 року є необґрунтованою.

Керуючись частиною 4 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Ленінського районного суду м. Миколаєва від 02 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 травня 2021 року за заявою ОСОБА_2 про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявникові.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді Н. Ю. Сакара

О. В. Білоконь

О. М. Осіян