Історія справи

Ухвала КГС ВП від 02.11.2020 року у справі №910/18236/19

УХВАЛА

12 січня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/18236/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Мачульського Г. М., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Романчук Д. В.,

за участю представників:

позивача - Васіва Ю. М.,

відповідача -Тищенка А. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ІМПЕРІЯ ХОЛДІНГ"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.10.2020 (судді:

Поляк О. І. - головуючий, Пономаренко Є. Ю., Руденко М. А.) і рішення Господарського суду міста Києва від 17.07.2020 (суддя Підченко Ю. О.) у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ІМПЕРІЯ ХОЛДІНГ"

до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк"

про визнання договору недійсним,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ІМПЕРІЯ ХОЛДІНГ" (далі - ТОВ "ІМПЕРІЯ ХОЛДІНГ") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") про визнання недійсним кредитного договору від 17.11.2016, укладеного між сторонами у справі.

Позовні вимоги з посиланням на положення статей 203, 215, 229, 230 Цивільного кодексу України обґрунтовано тим, що оспорюваний договір укладений під впливом обману з боку відповідача.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.07.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.10.2020, у позові відмовлено.

Суди дійшли висновку, що позивач не довів обставин, які би свідчили про введення відповідачем позивача в оману при вчиненні спірного правочину, не доведено факту обману, наявності умислу в діях відповідача та істотності значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями ТОВ "ІМПЕРІЯ ХОЛДІНГ" звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою (з урахуванням уточнень), в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від
01.10.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від 17.07.2020 у справі та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Скаржник аргументує подання касаційної скарги положеннями пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема щодо положень частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах стосовно визнання договору недійсним у випадку, якщо сторона правочину в тексті договору повідомила недостовірні відомості щодо наявності забезпечення договору, а також щодо питання застосування положень частини 4 статті 165 Господарського процесуального кодексу України стосовно зазначення у відзиві вказівки на незгоду відповідача із обставиною, на якій ґрунтуються позовні вимоги.

Відзиву на касаційну скаргу від АТ КБ "ПриватБанк" не надійшло.

За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені статті 300 Господарського процесуального кодексу України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду, після подання касаційної скарги.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.

Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Як уже зазначалося, скаржник обґрунтував наявність підстави для касаційного оскарження, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах), проте обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у наведеному випадку, не підтвердилися, тому Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження у цій справі з огляду на таке.

Як установили господарські суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, 17.11.2016 між ПАТ КБ "ПриватБанк" (банк) і ТОВ "ІМПЕРІЯ ХОЛДІНГ" (позичальник) укладено кредитний договір № 4И16122Г.

У пункті А.1. цього кредитного договору визначено вид кредиту, а саме відновлювальна кредитна лінія - це кредит, що надається позичальнику частинами або повністю до дати, зазначеної у пункті А.3., у межах ліміту цього договору, у тому числі після часткового або повного погашення по кредиту таким чином, щоб фактична заборгованість за кредитом не перевищувала встановлений ліміт кредитного договору.

За умовами пункту А.2. договору від 17.11.2016 його ліміт: 4 200 000 000,00 грн на наступні цілі: фінансування поточної діяльності підприємства. У разі виникнення заборгованості позичальника перед банком із відшкодування витрат згідно з пунктом 2.2.13. ліміт цього договору збільшується на відповідну суму заборгованості, на цілі з відшкодування витрат згідно з пунктом 2.1.5.

Термін повернення кредиту 12.11.2025 (пункт А.3. договору від 17.11.2016).

Крім того, суди встановили, що 17.11.2016 між сторонами у справі було укладено низку договорів поруки, зокрема: договір поруки № 4В13251И/П, за умовами якого ТОВ "ІМПЕРІЯ ХОЛДІНГ" (поручитель) поручилося перед АТ КБ "ПриватБанк" (кредитор) за виконання ТОВ "ВЕРІСА" (боржник) своїх зобов'язань перед банком із повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, визначені кредитними договорами: від 17.02.2014 № 4В14172И, від
20.02.2015 № 4В15054И, від 19.04.2013 № 4В13252И, від 17.04.2013 № 4В13251И (первісні кредитні договори); договір поруки № 4Л15017И/П, за умовами якого ТОВ "ІМПЕРІЯ ХОЛДІНГ" (поручитель) поручилося перед АТ КБ "ПриватБанк" (кредитор) за виконання ТОВ "ЛОКАСТА" (боржник) своїх зобов'язань перед банком із повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, визначені кредитними договорами від 22.01.2015 № 4Л15015И, № 4Л15017И (первісні кредитні договори); договір поруки № 4Г14387И/П, за умовами якого ТОВ "ІМПЕРІЯ ХОЛДІНГ" (поручитель) поручилося перед АТ КБ "ПриватБанк" (кредитор) за виконання ТОВ "ГІЛБЕРТ" (боржник) своїх зобов'язань перед банком із повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, визначені кредитними договорами від 24.12.2014 № 4Г14388И, від 19.12.2014 № 4Г14387И, від 18.03.2016 № 4Г 16003И (первісні кредитні договори); договір поруки № 4М14289И/П, за умовами якого ТОВ "ІМПЕРІЯ ХОЛДІНГ" (поручитель) поручилося перед АТ КБ "ПриватБанк" (кредитор) за виконання ТОВ "МАНТАС" (боржник) своїх зобов'язань перед банком із повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, визначені кредитними договорами від 30.03.2016 № 4М16008Д, від 01.09.2014 № 4М14289И, від 02.09.2014 № 4М14290И (первісні кредитні договори); договір поруки № 4М14289И/П, за умовами якого ТОВ "ІМПЕРІЯ ХОЛДІНГ" (поручитель) поручилося перед АТ КБ "ПриватБанк" (кредитор) за виконання ТОВ "МЕДВІН-2011" (боржник) своїх зобов'язань перед банком із повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, визначені кредитними договорами від 17.04.2013 № 4М13210Д, від 31.07.2013 № 4М13467И, від 30.10.2013 № 4М13694И, від 23.01.2014 № 4М14038И, від 14.01.2015 № 4М15012И (первісні кредитні договори).

Звертаючись з позовом до суду у цій справі, як на підставу для визнання недійсним кредитного договору від 17.11.2016, позивач посилався на те, що такий договір укладено з порушенням чинного законодавства, а саме - його укладено під впливом введення в оману, що тягне за собою визнання недійсним такого договору на підставі частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України.

Згідно із частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою для визнання недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України.

У частинах 1, 2, 3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити частинах 1, 2, 3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Водночас за змістом частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Згідно із частиною 1 статті 229 Цивільного кодексу України істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Суб'єктом введення в оману є сторона правочину - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

За твердженням позивача, відповідач як недобросовісна сторона правочину навмисно, з метою виконання плану трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля АТ КБ "ПриватБанк", ініційованої Національним банком України, увів в оману позивача про існування у відповідача договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов'язаннями попередніх боржників, у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукав позивача до укладення з відповідачем оспорюваного кредитного договору. Позивач зазначав, що з метою виконання зобов'язань за договорами поруки сплачував АТ КБ "ПриватБанк" грошові кошти в рахунок погашення заборгованості божників за кредитними договорами; акцентував увагу на невиконанні відповідачем умови пунктів 8,10 договорів поруки, що свідчить про те, що відповідач не мав на меті передавати позивачеві документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов'язань попередніх боржників у виді цінних для позивача активів; вважав, що відповідач використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти оспорюваний кредитний договір та договори поруки з метою реалізації плану трансформації та ввів позивача в оману щодо істотних умов договору (якби позивач знав про відсутність забезпечення, він не уклав би з відповідачем оспорюваний договір).

Попередні судові інстанції під час вирішення цього спору дослідили обставини справи та наявні у ній докази, надали оцінку доводам та аргументам обох сторін, урахували наведені положення законодавства та визнали недоведеним позивачем обставини, які би свідчили про введення його в оману відповідачем, сам факт обману, наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, тому дійшли висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного кредитного договору на підставі статті 230 Цивільного кодексу України.

Господарські суди попередніх інстанцій установили, що:

- відповідно до протоколу від 16.11.2016 № 16/11/2016 загальних зборів учасників ТОВ "ІМПЕРІЯ ХОЛДІНГ", а саме, щодо першого питання порядку денного було вирішено укласти кредитний договір з ПАТ КБ "ПриватБанк", ліміт цього кредитного договору 4 200 000 000,00 грн;

- за змістом пункту А.2. спірного кредитного договору цілями кредитування визначено фінансування поточної діяльності;

- згідно з техніко-економічним обґрунтуванням повернення кредитних коштів від
14.11.2016 та заявкою на отримання кредиту від 14.11.2016 метою кредитування позивачем зазначено фінансування поточної діяльності;

- позивач не надав доказів на підтвердження погодження умов участі у трансформації кредитного портфеля банку, про яку зазначено у позові;

- зазначений протокол не містить посилань на необхідність укладення кредитного договору або договорів поруки з метою погашення заборгованості боржників банку та отримання прибутку у виді набуття позивачем майна, переданого як забезпечення за кредитними договорами останніми, так само, як і не містить відомостей щодо такого майна;

- умови оспорюваного кредитного договору також не містять положень про трансформацію кредитного портфеля банку, необхідність укладення позивачем договорів поруки та щодо інших обставин, на які позивач посилається на обґрунтування свого позову;

Отже, суди дійшли висновку, що кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача. Водночас суди не встановили пов'язаності обставин кредитування позивача з погашенням позивачем (поручителем за договорами поруки) за рахунок отриманих як кредит коштів, кредитної заборгованості попередніх боржників.

Відхиляючи доводи позивача про те, що укладення ним оспорюваного договору мало на меті отримання прибутку від реалізації або набуття права власності на активи, передані попередніми боржниками у забезпечення виконання ними зобов'язань перед відповідачем, а невиконання відповідачем свого зобов'язання з передачі підтверджуючих документів щодо активів боржника є доказом введення позивача в оману, суди зазначили, що відсутність наміру виконувати умови договору однією стороною не свідчить про введення нею в оману іншу сторону договору при його укладенні.

Таким чином, під час вирішення цього спору попередні судові інстанції визнали недоведеним позивачем факт навмисного введення відповідачем в оману позивача щодо природи та предмета правочину (кредитного договору), його прав та обов'язків, натомість введення в оману щодо мотивів правочину не є підставою для визнання його недійсним на підставі статті 230 Цивільного кодексу України.

Як свідчить зміст оскаржуваних судових рішень, застосування судами положень частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України відбулося з таким розумінням цієї норми: "Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі).

При цьому, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю".

Як уже зазначалося, підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі є пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, згідно з яким підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Скаржник у касаційній скарзі посилався на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, а також частини 4 статті 165 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

Велика Палата Верховного Суду виходить із того, що подібність правовідносин означає тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. При цьому зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 у справі № 925/3/7, пункт 40 постанови від
25.04.2018 у справі № 910/24257/16).

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).

Під час касаційного провадження у цій справі було з'ясовано, що Верховний Суд у касаційному порядку переглядав справу № 910/18604/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Прем'єр Бізнес Брук" до АТ КБ "ПриватБанк" про визнання недійсним кредитного договору від 25.10.2016 № 4П16098Г. Звертаючись із позовом про визнання недійсним кредитного договору від 25.10.2016 № 4П16098Г, Товариство з обмеженою відповідальністю "Прем'єр Бізнес Брук" стверджувало, що дії із отримання кредитних коштів за кредитним договором від 25.10.2016 № 4П16098Г були спрямовані на залучення таких коштів для погашення зобов'язань боржників банку в рамках реалізації плану трансформації кредитного портфеля банку, ініційованого Національним банком України. Однак зобов'язання банку щодо передання позивачу документів, які посвідчували права на активи, якими були забезпечені зобов'язання боржників у забезпечених порукою зобов'язаннях, не були виконані, тож з огляду на тривале невиконанням банком умов пунктів 8,10 договорів поруки, позивач вважав, що банк не мав на меті передати позивачу документи, які підтверджували наявність забезпечення зобов'язань боржників у вигляді цінних для товариства активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти кредитний договір та договори поруки з метою реалізації плану трансформації, чим ввів позивача в оману щодо істотних умов кредитного договору. Суттєвою передумовою укладання договорів поруки було надання йому відомостей щодо багатократного забезпечення виконання боржниками своїх зобов'язань. При цьому обов'язковою умовою, на якій наполягало ТОВ "Прем'єр Бізнес Брук", було набуття ним прав на активи, що забезпечували зобов'язання попередніх боржників перед банком.

Під час розгляду справи № 910/18604/19 суди установили, що за змістом спірного кредитного договору від 25.10.2016 № 4П16098Г його укладено для фінансування поточної господарської діяльності позивача; доказів укладення цього договору з метою залучення коштів для погашення заборгованості інших юридичних осіб, що є боржниками відповідача, та на виконання плану реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля відповідача, на чому наполягав позивач, матеріали справи не містять. Також суди врахували ту обставину, що 18.10.2016 загальні збори учасників позивача погодили укладення з банком кредитного договору. При цьому жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого як забезпечення за кредитами, укладеними з іншими боржниками, у зазначеному протоколі не міститься, так само як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін. ) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфеля банку. Отже, кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача. Кредитний договір підписаний сторонами без будь-яких зауважень, що свідчить про погодження ними всіх умов, які містяться в такому договорі. Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваних позивачем договорів поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує як обґрунтування свого позову.

Враховуючи встановлені обставини та застосовуючи до них положення статті 230 Цивільного кодексу України, суди у справі № 910/18604/19 відмовили у задоволенні позовних вимог. Судові рішення у справі № 910/18604/19 залишено без змін постановою Верховного Суду від 29.10.2020.

Зважаючи на викладене та беручи до уваги предмет, підстави позову, нормативно-правове регулювання та обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права у справі № 910/18236/19, що розглядається Верховним Судом, та у справі № 910/18604/19, колегія суддів зазначає, що правовідносини в обох цих справах є подібними.

Переглядаючи судові рішення у справі № 910/18604/19 у касаційному порядку, зокрема, в частині дотримання судами попередніх інстанцій положень статті 230 Цивільного кодексу України, Верховний Суд наголосив, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. При цьому, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину.

Наведене свідчить про наявність висновку Верховного Суду щодо застосування положень статті 230 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах і здійснене апеляційним господарським судом у справі № 910/18236/19 правозастосування повністю відповідає такому висновку.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд, зокрема, в постановах від
02.12.2020 у справі № 910/18056/19, від 09.12.2020 у справі № 910/18264/19.

Щодо доводів скаржника про відсутність висновку Верховного Суду про застосування положень частини 4 статті 165 Господарського процесуального кодексу України стосовно зазначення у відзиві вказівки на незгоду відповідача із обставиною, на якій ґрунтуються позовні вимоги, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини 4 статті 165 Господарського процесуального кодексу України якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.

Скаржник зазначає, що оскільки відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з основною обставиною, на якій ґрунтується позов (відсутність забезпечення кредитних договорів), то відповідач не може заперечувати відсутності такої обставини та визнає її, а тому слід дійти висновку, що такі договори не укладалися.

Як вбачається зі змісту оскаржуваних судових рішень та свідчать матеріали справи, відповідач АТ КБ "ПриватБанк" у відзиві на позовну заяву з посиланням на відповідні докази та норми права заперечував проти обставин, якими позивач обґрунтував підстави позову, а тому зазначені доводи скаржника колегія суддів не бере до уваги.

Таким чином, зважаючи на викладене, касаційне провадження у справі № 910/18236/19 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ІМПЕРІЯ ХОЛДІНГ" на постанову Північного апеляційного господарського суду від
01.10.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від 17.07.2020 у справі, відкрите з підстави, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, підлягає закриттю.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ІМПЕРІЯ ХОЛДІНГ" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.10.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від
17.07.2020 у справі № 910/18236/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Б. Дроботова

Судді Г. М. Мачульський

Ю. Я. Чумак