Справа «Індило проти України» (Заява № 71056/14) | від 13.02.2025:

Справа «Індило проти України» (Заява № 71056/14)

СТРАСБУРГ
13 лютого 2025 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Індило проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Марія Елосегі (<…>), Голова,
Ґільберто Фелічі (<…>),
Катержіна Шімачкова (<…>), судді,
та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 71056/14), яку 31 жовтня 2014 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) двоє громадян України — пані Людмила Степанівна Індило та п. Іван Іванович Індило (далі — заявники), 1966 та 1962 років народження відповідно, що проживають у с. Воловиця, та яких представляв п. О.В. Заруцький — юрист, який практикує у м. Києві,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 23 січня 2025 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Ця справа стосується стверджуваного жорстокого поводження та подальшої смерті сина заявників під час тримання під вартою у відділі міліції. Справа порушує питання за 3 Конвенції.

I. ПОДІЇ 17 І 18 ТРАВНЯ 2010 РОКУ

2. Згідно з твердженнями національних органів влади 17 травня 2010 року син заявників під час святкування напередодні свого дня народження у студентському гуртожитку в м. Києві порушував громадський порядок у стані алкогольного сп’яніння. Щоб його заспокоїти, охоронець покликав працівника міліції П., який проживав у цьому ж гуртожитку і не перебував на службі. Оскільки син заявників не підкорився вимозі П. заспокоїтися, П. затримав його за підозрою у вчиненні адміністративного правопорушення (злісна непокора законній вимозі працівника міліції). Тоді П. доправив сина заявників до відділу міліції. Друг сина заявників, Х., супроводжував їх. Ці події відбулися у період з 20 год. 15 хв. до 20 год. 38 хв.

3. О 20 год. 45 хв. П., Х. та син заявників прибули до відділу міліції, де того дня чергував К. Син заявників і Х. були поміщені в кімнату для розбору із затриманими, де працівник міліції П. склав протокол про адміністративне правопорушення стосовно сина заявників. Згідно з офіційним протоколом син заявників перебував у стані сильного алкогольного сп’яніння, і в один момент спробував спертися на стіл, але спіткнувся і впав спиною на підлогу, внаслідок чого втратив свідомість. Помічник чергового у відділі міліції Л. о 20 год. 55 хв. викликав карету швидкої медичної допомоги.

4. Карета швидкої медичної допомоги прибула о 21 год. 07 хв. Бригада швидкої медичної допомоги допомогла синові заявників прийти до тями. Син заявників підтвердив, що він вживав алкогольні напої. Хоча він чинив спротив проведенню медичного огляду, бригада швидкої медичної допомоги встигла оглянути його голову (поки двоє фельдшерів тримали його за руки, лікар пальпував голову) і не виявила жодних тілесних ушкоджень. З цієї причини, а також діагностувавши у сина заявників лише алкогольне сп’яніння, бригада швидкої медичної допомоги дійшла висновку про відсутність підстав для його госпіталізації. Карета швидкої медичної допомоги виїхала з відділу міліції о 21 год. 20 хв. Працівник міліції П. залишився в кімнаті для розбору із затриманими разом із сином заявників та Х. П. завершив складання протоколу про адміністративне правопорушення, в якому син заявників обвинувачувався у злісній непокорі законній вимозі працівника міліції.

5. О 21 год. 49 хв. П. і Л. забрали сина заявників у камеру. Оскільки він чинив опір поміщенню туди, П. силою затягнув його в камеру і залишив на підлозі. Інші співкамерники засвідчили, що через деякий час він встав і ліг на лавку. Тим часом П. закінчив роботу з матеріалами справи і о 00 год. 30 хв. повернувся до гуртожитку.

6. Як пізніше встановили органи досудового розслідування (див. пункт 25), син заявників двічі падав на підлогу камери — уперше він упав у період з 01 год. 01 хв. до 01 год. 07 хв., а потім знову о 01 год. 23 хв., після чого не вставав. Згідно з твердженнями К. він почув, як син заявників упав на підлогу приблизно у період з 01 год. 20 хв до 01 год. 30 хв. Він підійшов до камери та побачив сина заявників, який лежав на підлозі. К. запитав сина заявників, що сталося, і той відповів, що все гаразд. Приблизно о 4 год. 40 хв. — 4 год. 50 хв. помічник чергового працівника міліції Ж. повідомив К., що син заявників погано почувався і він викликав карету швидкої медичної допомоги. К. підійшов до сина заявників, почув, що той важко дихає, і полив його водою, але реакції не було. Ж. та К. ще двічі викликали карету швидкої медичної допомоги.

7. О 05 год. 05 хв. прибула бригада швидкої медичної допомоги, яка констатувала смерть сина заявників. Згідно з лікарським свідоцтвом про смерть від 18 травня 2010 року, смерть настала внаслідок перелому кісток черепа та крововиливу під оболонки і в тканини головного мозку, що виникли внаслідок контакту з тупим предметом.

8. Заявники оскаржували наведений виклад подій у Суді як у формулярі заяви, так і у своїх подальших зауваженнях. Вони стверджували, що їхній син не падав сам у відділі міліції, і не перебував у стані сильного алкогольного сп’яніння. Вони стверджували, що працівники міліції застосували до нього фізичне насильство, яке призвело до утворення тілесних ушкоджень та його смерті. Заявники також наполягали, що органи державної влади не надали їхньому синові належної медичної допомоги.

II. КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ТА РОЗГЛЯД СПРАВИ СУДОМ

9. 18 травня 2010 року слідчий районної прокуратури здійснив огляд місця події та допитав декількох свідків: П., друга сина заявників Х., чергового працівника міліції К., помічників чергового працівника міліції Л. та Ж., охоронця гуртожитку, сусідів сина заявників у гуртожитку, бригаду швидкої медичної допомоги та співкамерників сина заявників.

10. 21 та 27 травня 2010 року було відібрано пояснення у начальника бюро судово-медичної експертизи В. Він пояснив, що травми сина заявників могли бути спричинені падінням із положення стоячи на підлогу. Він заперечив, що тілесні ушкодження могли бути отримані внаслідок удару тупим предметом.

11. 28 травня 2010 року щодо працівників міліції було порушено кримінальну справу за фактом перевищення влади або службових повноважень, що супроводжувалося насильством і яке спричинило тяжкі наслідки для сина заявників (частина третя статті 365 Кримінального кодексу України).

12. 29 вересня 2010 року за результатами судово-медичної експертизи було встановлено, що на момент подій син заявників перебував у стані сильного алкогольного сп’яніння.

13. 07 жовтня 2010 року працівник міліції П. був обвинувачений за частиною другою статті 365 Кримінального кодексу України у перевищенні службових повноважень за обтяжуючих обставин у зв’язку зі складанням протоколу про адміністративне правопорушення без погодження, із застосуванням фізичного насильства до сина заявників шляхом поміщення його силою в камеру та залишення його на підлозі, що прирівнювалося до такого, що принижувало гідність, поводження.

14. Того ж дня черговий працівник К. був обвинувачений за частиною першою статті 367 Кримінального кодексу України за фактом службової недбалості шляхом допущення незаконного затримання та тримання під вартою сина заявників. Того ж дня П. та К. було офіційно пред’явлено обвинувачення у вчиненні вказаних кримінальних правопорушень.

15. 17 листопада 2010 року справи П. та К. було направлено на розгляд до Деснянського районного суду міста Києва (далі — суд першої інстанції).

16. 23 грудня 2011 року суд першої інстанції звільнив чергового працівника міліції К. від кримінальної відповідальності на підставі Закону України «Про амністію у 2011 році» у зв’язку з тим, що у К. на утриманні був неповнолітній син.

17. 05 січня 2012 року суд першої інстанції визнав працівника міліції П. винним за частиною другою статті 365 Кримінального кодексу України та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах на строк два роки. Однак суд звільнив його від відбування призначеного покарання з випробуванням із іспитовим строком на два роки. Суд першої інстанції встановив, що П. умисно перевищив межі своїх службових повноважень, помістивши сина заявників під варту без погодження з черговим працівником та його начальником. Крім того, П. силою затягнув сина заявників до камери проти його волі та залишив його на підлозі в камері. Суд дійшов висновку, що це становило таке, що принижувало гідність, поводження.

18. 12 січня 2012 року заявники оскаржили постанову від 23 грудня 2011 року та вирок від 05 січня 2012 року, стверджуючи, що ключове питання справи, а саме причина смерті їхнього сина та подальша відповідальність працівників міліції, не було належним чином розслідувано та розглянуто.

19. 14 травня 2012 року Апеляційний суд міста Києва (далі — апеляційний суд) задовольнив апеляційну скаргу заявників і повернув справу до прокуратури на додаткове розслідування. Апеляційний суд встановив, що прокуратура розслідувала лише службову недбалість і перевищення службових повноважень, а не смерть сина заявників. Апеляційний суд також зазначив, що відеозаписи з камер відеоспостереження у відділі міліції не були належним чином досліджені під час розслідування; не була перевірена ймовірність службової недбалості лікарів швидкої медичної допомоги, а судово-медична експертиза у справі не надала відповіді на декілька суттєвих питань, а саме — щодо походження тілесних ушкоджень. Апеляційний суд встановив, що син заявників отримав тілесні ушкодження, характер яких не був з’ясований під час досудового розслідування. Він дійшов висновку, що розслідування було неповним, і постановив, щоб під час додаткового розслідування компетентним органам необхідно було, inter alia, забезпечити проведення додаткової судово-медичної експертизи для встановлення обставин отримання тілесних ушкоджень сином заявників, а також перевірити існування будь-якого зв’язку між діями працівників міліції та лікарів швидкої медичної допомоги, з одного боку, та смертю сина заявників, з іншого.

20. У жовтні 2012 року додаткове розслідування було завершено, а справу з обвинувальним актом щодо працівників міліції (П. — за перевищення службових повноважень та К. — у зв’язку зі службовою недбалістю) направлено до суду.

21. 27 листопада 2013 року суд першої інстанції, встановивши існування суперечностей в доказах у справі, призначив проведення додаткової комісійної судово-медичної експертизи.

22. 03 березня 2014 року за результатами судово-медичної експертизи було встановлено, що смерть сина заявників була спричинена черепно-мозковою травмою, отриманою внаслідок падіння з положення стоячи щонайменше за шість — вісім годин і максимум за один день до його смерті; травма не могла бути спричинена падінням(и) сина заявників у камері. Експерт також дійшов висновку, що лікарі швидкої медичної допомоги повинні були госпіталізувати сина заявників під час їхнього першого виклику (після його падіння в кімнаті для розбору із затриманими), оскільки він перебував без свідомості.

23. 21 серпня 2014 року суд першої інстанції повернув справу до прокуратури на додаткове розслідування. Він встановив, що розслідування не було повним і точним, оскільки падіння сина заявника з лавки в камері було виключено як причина отримання ним його тілесних ушкоджень без остаточного встановлення іншої причини. Крім того, необхідно було дослідити, чи виконали лікарі швидкої медичної допомоги свої обов’язки під час надання допомоги сину заявників. 17 жовтня 2014 року апеляційний суд залишив цю постанову без змін.

24. 16 червня 2016 року за результатами додаткової судово-медичної експертизи було встановлено, що смерть сина заявників настала внаслідок набряку головного мозку, а також у зв’язку з його черепно-мозковою травмою. Ця травма могла бути спричинена ударом голови об рівну поверхню внаслідок падіння. Крім того, було встановлено, що син заявників міг втратити свідомість у кімнаті для розбору із затриманими внаслідок патології судин головного мозку у поєднанні з алкогольним сп’янінням. Експерти також дійшли висновку, що лікарі швидкої медичної допомоги повинні були госпіталізувати сина заявників.

25. 05 і 06 листопада 2016 року слідчий переглядав відеозаписи, які відтворювали події 17 і 18 травня 2010 року у відділі міліції. Було встановлено, що син заявників двічі падав на підлогу в камері (перший раз він упав у період з 01 год. 01 хв. до 01 год. 07 хв., а потім о 01 год. 23 хв.).

26. 14 вересня 2017 року за результатами повторної судово-медичної експертизи було встановлено, що черепно-мозкова травма могла бути спричинена контактом голови сина заявників з тупим предметом, що могло статися як під час падіння, так і внаслідок удару. Тілесні ушкодження могли утворитися за обставин, відображених на відеозаписах з відділу міліції. Син заявників міг отримати травму за три — шість годин до смерті. Експерти також дійшли висновку, що не було підстав для госпіталізації сина заявників лікарями швидкої медичної допомоги.

27. 27 лютого 2018 року слідчий перекваліфікував обвинувачення з перевищення службових повноважень за частиною другою статті 121 Кримінального кодексу України. Слідчий зазначив таке: (i) численні судово-медичні експертизи не встановили механізм утворення черепно-мозкової травми, яка призвела до набряку головного мозку; (ii) не було встановлено точний час, коли було завдано ушкодження, що вказувало на можливість завдання ушкодження до моменту доправлення сина заявників до відділу міліції; (iii) розслідування не виявило жодних доказів причетності працівників міліції до заподіяння тілесних ушкоджень.

28. Згідно з останньою інформацією, наданою Урядом 19 грудня 2018 року, розслідування на той момент усе ще тривало. Жодної додаткової інформації сторони не надали.

ОЦІНКА СУДУ

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ 3 КОНВЕНЦІЇ

29. Заявники скаржилися на те, що, перебуваючи під вартою у відділі міліції 17 і 18 травня 2010 року, (i) їхній син був підданий жорстокому поводженню; (ii) органи державної влади не надали йому необхідної медичної допомоги; (iii) держава несла відповідальність за смерть їхнього сина; і (iv) не було проведено ефективного розслідування цих подій. Заявники посилалися на 13 Конвенції. Суд вважає, що зазначені скарги підлягають розгляду виключно за статтями 2 і 3 Конвенції.

30. Крім того, Суд вважає, що скарги слід розглядати разом у контексті схожих принципів, які випливають з обох цих положень, і з огляду на те, що скарги виникли на підставі тих самих фактів (див. подібний підхід в рішенні у справі «Варданян та Халафян проти Вірменії» (Vardanyan and Khalafyan v. Armenia), заява № 2265/12, пункт 78, від 08 листопада 2022 року).

31. Уряд стверджував, що заявники не вичерпали національні засоби юридичного захисту у зв’язку зі своїми скаргами, оскільки розслідування усе ще тривало. Заявники стверджували, що запропонований Урядом засіб юридичного захисту був неефективним. Суд вважає, що заперечення Уряду порушує питання щодо ефективності розслідування, яке тісно пов’язане із суттю скарг заявників. Тому Суд вирішує долучити це заперечення до розгляду справи по суті та вважає, що ці питання підлягають вивченню далі за процесуальним аспектом 3 Конвенції.

А. Дотримання процесуального аспекту 3 Конвенції

32. Уряд стверджував, що порушення Конвенції не було. Зокрема, він зазначив, що органи досудового розслідування негайно порушили кримінальну справу за фактом смерті сина заявників. Органи досудового розслідування діяли всебічно та оперативно й зробили все можливе для збору доказів і розслідування обставин справи.

33. Заявники не погодилися з твердженнями Уряду. Зокрема, вони доводили, що органи державної влади були відповідальними за смерть їхнього сина, оскільки вони не провели ефективного розслідування у зв’язку з цим.

34. Суд вже встановив, що після виникнення обов’язку провести розслідування дотримання процесуальних вимог 3 Конвенції оцінюється на підставі декількох основних критеріїв: належність слідчих дій, оперативність розслідування, залучення членів родини померлого та незалежність розслідування. Ці елементи є взаємопов’язаними і кожен з них окремо не може бути самоціллю (див. рішення у справі «Мустафа Тунч і Феджіре Тунч проти Туреччини» [ВП] (<...>) [GC], заява № 24014/05, пункт 225, від 14 квітня 2015 року). До того ж це зобов’язання не є обов’язком досягнення результатів, а обов’язком вжиття заходів. Суд погоджується, що не кожне розслідування обов’язково має бути успішним або дійти висновку, який збігається з викладом подій скаржника. Проте розслідування, в принципі, має бути здатним призвести до встановлення фактів справи, а якщо твердження виявляться правдивими — до встановлення та покарання винних осіб (див. рішення у справі «Пол та Одрі Едвардс проти Сполученого Королівства» (Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom), заява № 46477/99, пункт 71, ЄСПЛ 2002-II).

35. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що розслідування подій почалося лише через десять днів після смерті сина заявників (див. 23).

36. Суд також зазначає, що станом на 19 грудня 2018 року, тобто через понад вісім з половиною років після смерті сина заявників, розслідування усе ще не було завершеним. Не можна дійти висновку, що його загальна тривалість була виправдана обставинами справи. У зв’язку з цим Суд повторює, що ефективність розслідування передбачає вимогу оперативності та розумної швидкості. Навіть у випадку існування перешкод або труднощів, які заважають прогресу в розслідуванні конк-ретної ситуації, оперативна реакція органів державної влади є надзвичайно важливою для підтримання громадської довіри в їхню відданість принципу верховенства права та здатність запобігати проявам змови або терпимості до протиправних дій. Крім того, з плином часу перспективи проведення будь-якого ефективного розслідування дедалі зменшуватимуться (див. рішення у справі «Горяєва проти України» [Комітет] (Goryayeva v. Ukraine) [Committee], заява № 58656/10, пункт 31, від 06 жовтня 2016 року). Суд не вбачає жодного пояснення значної тривалості розслідування, окрім низки затримок і неналежності проведення ключових слідчих дій, які змусили судові органи повертати справу органам досудового розслідування на додаткове розслідування (див. пункти 19 і 23).

37. Крім того, деякі важливі обставини залишилися невстановленими, а саме, причина смерті сина заявників, причина отриманих ним тілесних ушкоджень, механізм утворення черепно-мозкової травми та зв’язок між діями працівників міліції та лікарів швидкої медичної допомоги, з одного боку, та смертю сина заявників, з іншого. Суд повторює, що значна затримка у встановленні причини смерті, якщо вона не виправдана об’єктивними обставинами, може сама собою підірвати довіру суспільства до дотримання принципу верховенства права і, таким чином, порушити питання за Конвенцією (див., наприклад, рішення у справі «Мащенко проти України» [Комітет], (Mashchenko v. Ukraine) [Committee], заява № 42279/08, пункт 25, від 11 червня 2015 року).

38. Таким чином, Суд доходить висновку, що в цій справі розслідування не відповідало критерію ефективності, і відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту.

39. Отже, було порушено процесуальний аспект статей 2 і 3 Конвенції.

В. Дотримання матеріального аспекту 3 Конвенції

40. Уряд не прокоментував суть скарг за матеріальним аспектом статей 2 і 3 Конвенції.

41. Суд вже наголошував, що взяті під варту особи перебувають у вразливому становищі і органи державної влади зобов’язані їх захищати. Таким чином, якщо працівники поліції помістили під варту особу здоровою, а після звільнення було виявлено тілесні ушкодження, держава зобов’язана надати правдоподібне пояснення походженню цих ушкоджень. Зобов’язання органів державної влади нести відповідальність за поводження з особою, яка перебувала під вартою, є особливо суворим у випадку смерті цієї особи. Для оцінки цих доказів Суд керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Проте така доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту. Коли відповідні події повністю або значною мірою відомі виключно органам державної влади, як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів державної влади, і коли в таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження чи наступає смерть, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. Дійсно, можна вважати, що тягар доведення при цьому покладається на органи державної влади, які мають надати задовільне та переконливе пояснення (див. рішення у справах «Салман проти Туреччини» [ВП] (Salman v. Turkey) [GC], заява № 21986/93, пункти 99 і 100, ЄСПЛ 2000-VII, та «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium), заява № 23380/09, пункт 83, ЄСПЛ 2015).

42. Стосовно матеріального аспекту пункти 36–38) свідчить про невиконання ними свого обов’язку нести відповідальність за поводження із сином заявників під час тримання під вартою і, таким чином, не знімає покладений на них тягар доведення.

43. Враховуючи зазначені обставини, немає потреби перевіряти, чи надали органи державної влади належну медичну допомогу сину заявників.

44. Отже, було порушено матеріальний аспект статей 2 і 3 Конвенції.

С. Висновок

45. У контексті цих обставин Суд доходить висновку, що держава-відповідач порушила зобов’язання за 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування жорстокого поводження та смерті сина заявників під час тримання під вартою у відділі міліції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

46. Заявники вимагали 200 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, 5 000 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу і 508 українських гривень (далі — грн) у якості компенсації поштових витрат.

47. Уряд стверджував, що вимога щодо відшкодування моральної шкоди була безпідставною і не існувало причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваним порушенням передбачених Конвенцією прав та зазнаними збитками. Стосовно судових та інших витрат Уряд стверджував, що заявники не підтвердили ці вимоги, оскільки вони не подали договір про надання правової допомоги, акт виконаних робіт чи будь-який інший документ, який би містив погодинну ставку їхнього захисника.

48. Суд присуджує заявникам спільно 40 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

49. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір — обґрунтованим. У цій справі, беручи до уваги наявні в нього документи та зазначені критерії, Суд вважає за розумне присудити суму в розмірі 3 000 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні та у Суді.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує долучити до розгляду справи по суті попереднє заперечення Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту.

2. Оголошує заяву прийнятною.

3. Постановляє , що було порушено як матеріальний, так і процесуальний аспекти 3 Конвенції.

4. Постановляє , що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам спільно такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 40 000 (сорок тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 3 000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 лютого 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.