П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 липня 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., суддів:Лященко Н.П.,Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжрегіональний брокерський дім «Фаворит», ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання правочинів недійсними, визнання права власності, повернення майна із чужого незаконного володіння за заявою ОСОБА_6 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У липні 2014 року ОСОБА_5 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що вона з 23 жовтня 1999 року по 1 лютого 2014 року перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_9 За час шлюбу вони придбали автомобіль марки «Кіа Rio 1,6 EX», який був зареєстрований на її чоловіка. Після смерті ОСОБА_9, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, вона дізналася, що вказаний автомобіль був переданий її чоловіком згідно з договором комісії від 19 червня 2013 року № 5684/1364 Товариству з обмеженою відповідальністю «Міжрегіональний брокерський дім «Фаворит» (далі - ТОВ «МБД «Фаворит»), яке того ж дня продало його ОСОБА_6

Посилаючись на те, що вказаний автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, а покійний ОСОБА_9 відчужив його без її письмової згоди, позивачка просила визнати вказані вище договори комісії та купівлі-продажу недійсними та скасувати державну реєстрацію транспортного засобу, вилучити у ОСОБА_6 вказаний автомобіль та передати їй.

Київський районний суд м. Полтави рішенням від 30 червня 2015 року, доповненим додатковим рішенням цього ж суду від 6 серпня 2015 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5; вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд Полтавської області 6 жовтня 2015 року рішення Київського районного суду м. Полтави від 30 червня 2015 року та додаткове рішення цього ж суду від 6 серпня 2015 року скасував і ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_5 задовольнив частково: визнав автомобіль «КІА Rio 1,6 EX», 2013 року випуску, спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_9, встановивши, що частка кожного з них у праві власності становить Ѕ частину вказаного транспортного засобу; визнав недійсним договір комісії від 19 червня 2013 року № 5684/1364, укладений між ТОВ «МБД «Фаворит» та ОСОБА_9, щодо зазначеного автомобіля; визнав недійсним договір купівлі-продажу вказаного автомобіля від 19 червня 2013 року № 5684/1364, укладений між ТОВ «МБД «Фаворит» та ОСОБА_6; відмовив у задоволенні інших позовних вимог; вирішив питання про розподіл судових витрат.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_6 відхилила, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року залишила без змін.

11 липня 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_6 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 65 Сімейного кодексу України (далі − СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 65 СК України, статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі − ЦК України).

На обґрунтування своїх вимог заявник надав ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2012 року, 13 січня та 6 квітня 2016 року, ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 червня 2015 року, а також постанови Верховного Суду України від 8 квітня, 7 та 21 жовтня 2015 року, 20 і 27 січня, 11 травня 2016 року.

У своїй заяві ОСОБА_6 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року, а рішення Київського районного суду м. Полтави від 30 червня 2015 року залишити в силі.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.

Суди встановили, що ОСОБА_5 та ОСОБА_9 перебували в зареєстрованому шлюбі з 23 жовтня 1999 року по 1 лютого 2014 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_9 помер. Після його смерті відповідно до витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 25 березня 2014 року Другою лубенською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу № 55892912, за матеріалами якої заяви про прийняття спадщини подали: син спадкодавця ОСОБА_8, дочка спадкодавця ОСОБА_7, тітка спадкодавця ОСОБА_10

20 березня 2013 року під час шлюбу подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_9 придбали автомобіль «КІА Rio 1,6 EX», 2013 року випуску, вартістю 141 тис. 600 грн, який було зареєстровано на ім'я ОСОБА_9

Відповідно до договору комісії від 19 червня 2013 року № 5684/1364 ОСОБА_9 як комітент доручив комісіонеру ТОВ «МБД «Фаворит» за комісійну плату укласти за рахунок комітента, але від свого імені договір щодо продажу вищезазначеного автомобіля за бажаною ціною 116 тис. 700 грн.

19 червня 2013 року ТОВ «МБД «Фаворит» уклало з ОСОБА_6 договір купівлі-продажу вказаного автомобіля за 116 тис. 700 грн.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не надала доказів того, що ОСОБА_9 уклав договір комісії без її згоди і що їй не було відомо про укладення вказаного договору.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд апеляційної інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку про визнання недійсними вказаних договорів комісії та купівлі-продажу з огляду на те, що спірний автомобіль був придбаний за час шлюбу подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_9, є їхнім спільним сумісним майном, яке ОСОБА_9 відчужив без згоди позивачки через брокерську фірму відповідачу. Відмовляючи в задоволенні позову в частині повернення майна із чужого незаконного володіння, суди виходили з того, що позивачка не була стороною спірних договорів, її чоловік помер, а оскільки у справі відсутні відомості про спадкову масу та її вартість, то вирішити питання про обов'язок спадкоємців повернути відповідачеві одержане їх спадкодавцем за недійсним правочином неможливо.

У наданій для порівняння ухвалі від 6 квітня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками рішення суду апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання біржових угод недійсними та витребування майна, адже не було встановлено доказами недобросовісності сторін біржових угод, позивачка не довела, що оспорювані правочини вчинені за зловмисною домовленістю сторін з розумінням відчуження чи придбання транспортних засобів поза її волею з метою виведення зі складу майна подружжя.

Ухвали від 19 вересня 2012 року та 13 січня 2016 року не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасувала ухвалені у справі рішення та передала справи на новий розгляд з передбаченої частиною другою статті 338 ЦПК України підстави порушення норм права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ.

Ухвала Верховного Суду України від 12 червня 2015 року не може обґрунтовувати підставу перегляду судових рішень, передбачену пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки нею вирішено питання про допуск справи до провадження за результатами розгляду заяви про перегляд ухвали суду касаційної інстанції в порядку, передбаченому статтею 360 цього Кодексу.

Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 20 січня 2016 року, прийнятій у справі про відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, зробили висновок щодо застосування статті 1194 ЦК України; у постанові від 11 травня 2016 року, прийнятій у справі про визнання незаконними та скасування наказів органу виконавчої влади, визнання недійсними договорів оренди землі, скасування їх державної реєстрації, повернення земельних ділянок, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зробила висновок щодо застосування статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» та статті 123 Земельного кодексу України.

Таким чином, у справі, судові рішення в якій просить переглянути заявник, та у справах, за результатами перегляду яких Верховний Суд України прийняв надані для порівняння постанови, різні предмети й підстави позовів, зміст позовних вимог та інше матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

В інших наданих для порівняння постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вказано, що :

- у випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину) якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним (від 8 квітня 2015 року);

- укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (від 7 та 21 жовтня 2015 року, 27 січня 2016 року).

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм статті 65 СК України, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, не відповідають висновкам у наданих для порівняння судових рішеннях суду касаційної інстанції від 6 квітня 2016 року та Верховного Суду України від 7 та 21 жовтня 2015 року, 27 січня 2016 року.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодерження в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

Згідно зі статтею 1011 ЦК України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною другою статті 369 ЦК України встановлено, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до частини третьої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним з подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

При цьому суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, задовольняючи частково позов та визнаючи недійсними зазначені договори комісії і купівлі-продажу, не встановив, чи ОСОБА_9 (комітент) і ТОВ «МБД «Фаворит» (комісіонер), а в подальшому ТОВ «МБД «Фаворит» (продавець) та ОСОБА_6 (покупець) діяли недобросовісно під час укладення оспорюваних договорів комісії та купівлі-продажу. Так, суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення у справі, не звернув уваги на те, що, в матеріалах справи міститься копія паспорта ОСОБА_9 з печаткою ТОВ «МБД «Фаворит», в якій відсутня відмітка від 23 жовтня 1999 року про реєстрацію шлюбу ОСОБА_9 зі ОСОБА_5 Крім того, суд не встановив, чи ОСОБА_6, купуючи спірний автомобіль у ТОВ «МБД «Фаворит», знав чи за обставинами справи не міг не знати про те, що спірний автомобіль належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_9 і ОСОБА_5 та що ОСОБА_9, укладаючи договір комісії, не отримав згоди на це ОСОБА_5 До того ж суд апеляційної інстанції, визнавши право власності ОСОБА_5 та ОСОБА_9 на Ѕ частину вказаного транспортного засобу за кожним, відмовив у задоволенні позову в частині повернення його із чужого незаконного володіння, тобто залишив спірний автомобіль у володінні ОСОБА_6

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статті 65 СК України, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57 - 60, 131 - 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 - 215 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись статтями 355, 3603 , 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_6 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті

355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк

Судді: Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

В.М. Сімоненко