Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 лютого 2015 року Справа № 910/15906/14

Вищий господарський суд у складі колегії суддів:головуючого суддіЄвсікова О.О.,суддівКартере В.І., Кролевець О.А.,розглянувши касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "ГРОС-ТЕРМ"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 26.11.2014 р. (головуючий суддя Скрипка І.М., судді Гончаров С.А., Самсін Р.І.)на рішенняГосподарського суду міста Києва від 10.09.2014 р. (суддя Гулевець О.В.)у справі№ 910/15906/14 Господарського суду міста Києваза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "ГРОС-ТЕРМ"доТовариства з обмеженою відповідальністю "РАСБЕК"провизнання договору недійснимза участю представників:позивачаЯкубов Я.Е.,відповідачаГуренко О.О., Чудак В.В.

В С Т А Н О В И В:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.09.2014 р. у справі №910/15906/14, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.11.2014 р., в позові відмовлено повністю.

Не погоджуючись з даними судовими рішеннями, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого суду і постанову суду апеляційної інстанції скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.

Вимоги касаційної скарги мотивовані тим, що судами попередніх інстанцій було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема положення ст.232 ЦК України, ст.ст. 33, 34 ГПК України.

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки тому, що укладання спірного договору відбулося при зловмисній домовленості представника позивача з іншою стороною.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представників учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між ТОВ "ГРОС-ТЕРМ" (виробник) та ТОВ "РАСБЕК" (дистриб'ютор) було укладено дистриб'юторський договір від 07.09.2012 р. (далі - договір), відповідно до умов якого дистриб'ютор зобов'язується здійснювати продаж від свого імені та за власний рахунок продукції виробника по власних каналах збуту гуртом і в роздріб на території України та інших країн без виключення, а виробник зобов'язується здійснювати поставки лише даному дистриб'ютору (передати у власність дистриб'ютора на оплатній основі) всю вироблену продукцію (пункт 1.1 договору).

Пунктом 6.1.1 договору передбачено, що цей договір позбавляє виробника права самостійно продавати вироблену на будь-якому з власних виробництв продукцію або призначати додатково інших дистриб'юторів з продажу продукції на будь-якому ринку на території України та за її межами.

Цей договір не позбавляє дистриб'ютора права продавати однорідну продукцію інших виробників на обумовлених ринках, не погоджуючи це з існуючим постачальником (пункт 6.5 договору).

У пункті 8.2 договору встановлено, що у випадку укладання договору з іншим дистриб'ютором або будь-якого відвантаження продукції іншим покупцям на термін дії цього договору виробник зобов'язаний сплатити дистриб'ютору штраф у розмірі 100% від ціни укладеного договору або відвантаженої продукції, а також сплатити дистриб'ютору матеріальну компенсацію від вчиненого правочину у розмірі 500.000,00 грн.

Згідно з пунктом 17.4 договору дистриб'ютор може уступати свої права і вимоги або передавати свої зобов'язання за цим договором іншим особам без попередньої письмової згоди виробника.

Виробник не може укласти договори з іншими дистриб'юторами або відвантажувати виготовлену продукцію іншим замовникам чи покупцям, лише офіційному дистриб'ютору, права якого посвідчує цей договір (пункт 17.5 договору).

Позивач вважає, що дистриб'юторський договір від 07.09.2012 р. підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 232 ЦК України.

Як вказує позивач, на момент укладення спірного договору учасниками TOB "ГРОС-ТЕРМ" були Х.Бекмезджі з часткою у статутному капіталі 10% та Ф.Кумаш з часткою у статутному капіталі 90%, що підтверджується Статутом TOB "ГРОС-ТЕРМ", а генеральним директором - Р.Бекмезджі, який є рідним сином Х.Бекмезджі.

Згідно з витягами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців станом на 07.09.2012 р. учасником TOB "РАСБЕК" був Х.Бекмезджі з часткою у статутному капіталі 100%, а директором - І.О.Дідович, який був учасником TOB "ГРОС-ТЕРМ" до 07.06.2012 р. і вихід якого зі складу учасників був зумовлений відчуженням своєї частки Х.Бекмезджі.

Укладенню спірного договору передувало рішення загальних зборів TOB "ГРОС-ТЕРМ", оформлене протоколом № 3 від 05.09.2012 р. У вказаних загальних зборах брали участь учасники: Ф.Кумаш, якого на підставі довіреності від 06.08.2012 р. представляла О.О.Гуренко, та Х.Бекмезджі, якого на підставі довіреності представляв Р.Бекмезджі.

Позивач також зазначає, що про проведення даних зборів О.О.Гуренко не повідомила свого повіреного, мажоритарного учасника Ф.Кумаша, та приховала від позивача факт укладення спірного договору.

Відповідно до витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців станом на 07.09.2012 р. Х.Бекмезджі був учасником TOB "ГРОС-ТЕРМ" з часткою у розмірі 10% та учасником TOB "РАСБЕК" з часткою у розмірі 100%; Р.Бекмезджі був генеральним директором TOB "ГРОС-ТЕРМ" та посадовою особою, яка мала право вчиняти від імені TOB "РАСБЕК" будь-які юридичні дії, в тому числі підписувати документи.

Виходячи зі змісту позовних вимог, положення п. п. 1.1, 6.1.1, 6.5, 8.2, 17.4, 17.5 спірного договору є невигідними для позивача та згідно з умовами даного договору вирішальний вплив на відносини між його сторонами має саме дистриб'ютор, тобто TOB "РАСБЕК". На думку позивача, спірний договір виключає будь-яку конкурентоспроможність TOB "ГРОС-ТЕРМ".

Позивач зазначає, що про спірний договір TOB "ГРОС-ТЕРМ" йому стало відомо лише у червні 2013 року, коли від TOB "РАСБЕК" надійшов лист про надання інформації відносно стану виробничої потужності TOB "ГРОС-ТЕРМ", а також дати початку виготовлення продукції для оформлення відповідного замовлення на реалізацію спірного дистриб'юторського договору.

Проаналізувавши зміст укладеного між сторонами дистриб'юторського договору від 07.09.2012 р., суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що за своєю правовою природою він є договором поставки.

Відповідно до ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товари у власність покупця для виконання його підприємницької діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар та сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Водночас колегія суддів відзначає таке. Чинне законодавство не визначає поняття дистриб'юторського договору, однак виходячи зі звичаїв ділового обороту при виникненні дистриб'юторських правовідносин юридична особа від імені виробника здійснює реалізацію продукції й виступає як торговець за договором на основі угоди про право на продаж в певному регіоні. Такою угодою надається виключне або переважне право на купівлю та перепродаж всіх виготовлених товарів або товарів певного виду.

Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст. 6 ЦК України).

Частиною 1 ст. 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частинами 1, 3 ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що дистриб'юторський договір від 07.09.2012 р. укладено внаслідок зловмисної домовленості представника TOB "ГРОС-ТЕРМ" з TOB "РАСБЕК". При цьому укладенню спірного договору передувало рішення загальних зборів TOB "ГРОС-ТЕРМ", на яких від імені Ф.Кумаш була присутня його представник за довіреністю Гуренко О.О. Проте Гуренко О.О. не повідомила свого повіреного про проведення даних зборів та приховала від позивача факт укладення спірного договору.

Відповідно до ст. 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Кваліфікація правочину, вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює доведення та встановлення таких умов: від імені однієї із сторін правочину виступав представник; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; чи існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; чи настали такі несприятливі наслідки для особи, яку представляють; наявний причинний зв'язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

Отже, для визнання правочину недійсним на підставі ст. 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. Водночас не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю (п. 22 постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

Відповідно до абзацу 4 пункту 3.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. Наслідком такого визнання, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони, зокрема, солідарного відшкодування збитків. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що спірний договір укладено між ТОВ "ГРОС-ТЕРМ" в особі генерального директора Р.Бекмезджі, що діяв на підставі Статуту, та ТОВ "РАСБЕК" в особі директора І.О.Дідовича, що діяв на підставі Статуту.

Тобто, спірний договір укладено не представником ТОВ "ГРОС-ТЕРМ", як стверджує позивач, а органом юридичної особи - директором Товариства. Отже, господарські суди дійшли правильного висновку про необґрунтоване посилання позивача на ст. 232 ЦК України, як підставу визнання правочину недійсним, оскільки представник О.О.Гуренко не укладала спірний договір.

Також, як вбачається з обгрунтувань позову та встановлених судами попередніх інстанцій обставин, позивач не довів і настання для нього несприятливих наслідків, зумовлених виконанням спірного договору, а його посилання на обмеження конкурентозданості через укладення спірного договору є лише припущенням, оскільки жодних фактичних та правових підстав для такого висновку суди не встановили.

Таким чином, доводи позивача щодо укладення спірного договору внаслідок зловмисної домовленості представника TOB "ГРОС-ТЕРМ" з TOB "РАСБЕК" є безпідставними.

Відповідно до п. 2.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" в силу припису ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).

Однак позивач не довів обставин, з якими положення ст.ст. 203, 215 ЦК України пов'язують можливість визнання договору недійсним.

З урахуванням наведеного, господарські суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що укладаючи дистриб'юторський договір від 07.09.2012 р., сторони дійшли згоди щодо усіх істотних умов для договору даного виду, погодили взаємні права та обов'язки, а отже умови спірного договору не суперечать вимогам чинного законодавства.

Статтями 33, 34 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивач не довів того, що спірний договір суперечить нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства та не надав належних та допустимих доказів, в розумінні ст. ст. 33, 34 ГПК України, які б підтверджували той факт, що спірний дистриб'юторський договір укладено внаслідок зловмисної домовленості представника TOB "ГРОС-ТЕРМ" з TOB "РАСБЕК", а тому суди дійшли правомірного висновку про те, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог з мотивів, зазначених в позові.

Відповідно до ст. 1115 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

Згідно зі ст. 1117 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на обмеженість процесуальних дій касаційної інстанції, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням, колегія суддів відхиляє всі інші доводи скаржника, які фактично зводяться до переоцінки доказів та необхідності додаткового встановлення обставин справи.

Відповідно до ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

На думку колегії суддів, висновок судів про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог є законним, обґрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи касаційної скарги його не спростовують.

З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування постановлених у справі рішення місцевого суду та постанови суду апеляційної інстанції не вбачається.

Керуючись статтями 85, 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ГРОС-ТЕРМ" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 10.09.2014 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.11.2014 р. у справі №910/15906/14 - без змін.

Головуючий суддя О.О. Євсіков суддіВ.І. Картере О.А. Кролевець