Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 березня 2015 року Справа № 910/8194/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоАкулової Н.В.,суддів :Самусенко С.С., Татькова В.І. (доповідача),розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства "Адміністрація річкових портів"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 22.12.2014 р.у справі№ 910/8194/14 господарського суду міста Києваза позовом Державного підприємства "Адміністрація річкових портів" (надалі - ДП "Адміністрація річкових портів")доПублічного акціонерного товариства "Судноплавна компанія "Укррічфлот" (надалі - ПАТ "Укррічфлот")за участюПрокуратури міста Києвапростягнення 931 546,80 грн.за участю представників: від позивача- Сербулов О.В., дов. № 01/05-210Д від 03.11.2014 р.від відповідача- не з'явилися від прокуратури- Суходольський С.М., посв. № 020273 від 05.09.2013 р.

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2014 року ДП "Адміністрація річкових портів" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до ПАТ "Укррічфлот" про стягнення заборгованості, та з урахуванням заяви про зміну (зменшення) позовних вимог, просило суд стягнути з останнього 903 626,27 грн., з яких 791 610,28 грн. основного боргу, 63 877,69 грн. пені, 3 % річних у сумі 13 134,02 грн. та 35 004,28 грн. інфляційних втрат.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач вказував на неналежне виконання відповідачем зобов'язань за договором управління майном № 56/01-11 від 01.11.2006 р., зокрема, на те, що в період з червня 2013 року по квітень 2014 року ПАТ "Укррічфлот" несвоєчасно та не в повному обсязі сплачує вигоду від управління майном, передбачену умовами договору.

Рішенням господарського суду міста Києва від 16.09.2014 р. (суддя Котков О.В.) позов задоволено частково: стягнуто з ПАТ "Укррічфлот" на користь ДП "Адміністрація річкових портів" грошові кошти: основного боргу - 308 071,84 грн., інфляційних втрат - 35 004,28 грн., 3 % річних - 7 094,82 грн. та судові витрати - 18 072,52 грн.; в частині стягнення 280 328,45 грн. основного боргу провадження у справі припинено; в іншій частині позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2014 р. (головуючий суддя Жук Г.А., судді: Мальченко А.О., Суховий В.Г.) рішення господарського суду міста Києва від 16.09.2014 р. скасовано, прийнято нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Не погоджуючись з прийнятими рішенням (в частині відмови в задоволенні позову) та постановою, ДП "Адміністрація річкових портів" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову та рішення (в частині відмови в задоволенні позову), прийняти нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням господарськими судами норм матеріального та процесуального права.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача та прокуратури, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що подана касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 01.11.2006 р. між ДП "Адміністрація річкових портів" (позивач у справі, установник управління за договором) та ДП "Дніпропетровський річковий порт" акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" (управитель за договором), яке було реорганізовано шляхом приєднання до ПАТ "Укррічфлот", яке є правонаступником прав та обов'язків ДП "Дніпропетровський річковий порт" акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" (згідно п. 1 протоколу загальних зборів акціонерів товариства від 20.04.2011 р.), було укладено договір управління майном № 56/01-11 (надалі - Договір), відповідно до п. 1.1 якого установник управління передав управителеві на певний строк державне майно в управління, а управитель зобов'язався за плату, здійснювати від свого імені управління майном в інтересах установника управління.

Пунктом 1.2. Договору сторони визначили конкретний перелік майна, яке є предметом цього договору.

Згідно п. 1.5. Договору передача майна за цим договором не тягне за собою передачу права власності на нього управителю. Держава, в особі Міністерства транспорту та зв'язку України, залишається власником майна, а управитель утримує майно на окремому балансі та здійснює повноваження по управлінню майном згідно цього договору.

Відповідно до п. 1.6. Договору вигода від майна, яке передане в управління управителю, належить установнику управління.

Пунктом 4.1. сторони Договору визначили, що строк дії договору складає один рік з дня його нотаріального посвідчення та державної реєстрації. Нотаріальне посвідчення та державна реєстрація здійснюється управителем протягом 15 робочих днів з дати підписання цього договору.

У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов цього договору після закінчення його строку, договір вважається продовженим на такий самий строк і таких самих умовах за умови обов'язкового погодження органом управління державним майном (п. 4.2 Договору).

Як вбачається з матеріалів справи, 30.10.2007 р. між позивачем та відповідачем була укладена додаткова угода про внесення змін до Договору, якою сторони змінили редакцію договору в частині базового розміру вигоди та плати за управління майном, а саме виклали в новій редакції п. п. 1.8, 2.1, 5.1, 5.8. Договору.

Також, 01.07.2009 р. сторони підписали додаткову угоду б/н про внесення змін до Договору, якою сторони змінили редакцію договору в частині базового розміру вигоди та плати за управління майном.

Судами також було з'ясовано, що в подальшому між позивачем та відповідачем 05.03.2010 р. було підписано додаткову угоду б/н про внесення змін до Договору, якою п. 4.1 Договору викладено в новій редакції: "Строк дії цього договору починає перебіг з моменту його нотаріального посвідчення та державної реєстрації та діє до 01.03.2013 р. Нотаріальне посвідчення та державна реєстрація цього договору здійснюється установником управління протягом 5 робочих днів з дати підписання цього договору".

Згідно з п. 4 додаткової угоди від 05.03.2010 р. установник управління зобов'язався за власний рахунок не пізніше 5 робочих днів від дати підписання цієї додаткової угоди забезпечити її нотаріальне посвідчення та державну реєстрацію.

Частиною 3 статті 35 ГПК України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що господарськими судами в період 2009 - 2013 року було розглянуто низку справ (№ 30/70, № 6/11, № 5011-13/6955-2012, № 9/5005/3775/2012) за участю ПАТ "Укррічфлот" та ДП "Адміністрація річкових портів".

Так, за результатами розгляду даних справ судами були встановлені такі обставини:

- підписання сторонами 01.11.2006 р. договору управління майном № 56/01-11 та підписання додаткових угод до нього від 30.10.2007 р., від 01.07.2009 р., від 05.03.2010 р.;

- передання позивачем в управління відповідачу державного майна, визначеного п. 1.2. договору, на підставі Акту б/н від 01.11.2006 р.;

- здійснення ПАТ "Укррічфлот" (відповідачем у справі) дій з управління державним майном, сплатою останнім на користь ДП "Адміністрація річкових портів" вигоди з використання державного майна, згідно п. п. 1.6.-1.10. Договору;

- погодження Міністерством транспорту та зв'язку України (листом № 1089/04/14-10 від 05.03.2010 р.) продовження терміну дії договору управління майном № 56/01-11 лише до 01.03.2013 р.

Водночас, при розгляді вищезазначених справ господарськими судами було також встановлено, що укладений сторонами Договір управління майном № 56/01-11 від 01.11.2006 р. та всі підписані до нього додаткові угоди підлягали нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Однак, нотаріального посвідчення та державної реєстрації Договору та укладених до нього додаткових угод від 30.10.2007 р., від 01.07.2009 р. та від 05.03.2010 р. сторонами здійснено не було, що також встановлено рішеннями судів у наведених вище справах та не заперечувалося сторонами у даній справі.

Відповідно до ст. 174 ГК України (в редакції від 04.10.2006 р., чинній на момент підписання договору) однією з підстав виникнення господарських зобов'язань є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать.

Частиною 7 ст. 179 ГК України (в редакції від 04.10.2006 р.) передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

За змістом ст. ст. 626, 631 ЦК України (в редакції від 30.09.2006 р. чинній на момент укладення Договору) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір набирає чинності з моменту його укладення.

Частиною 1 статті 638 ЦК України (в редакції від 30.09.2006 р.) визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 1029 ЦК України (в редакції від 30.09.2006 р.) за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

Згідно зі ст. 1031 ЦК України (в редакції від 30.09.2006 р.) договір управління майном укладається в письмовій формі. Договір управління нерухомим майном підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

Приписами ч. 1 ст. 654 ЦК України (в редакції від 30.09.2006 р.) встановлено, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Відповідно до ч. 1 ст. 210 ЦК України (в редакції від 30.09.2006 р.) правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Частиною 3 ст. 640 ЦК України (в редакції від 30.09.2006 р.) унормовано, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

У п. 2.6. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" передбачено, що не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним.

Також, у п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" зазначено, що згідно зі ст. 210 та ст. 640 ЦК України не є вчиненим правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Вищий господарський суд України погоджується з позицію судів попередніх інстанцій про існування між сторонами відносин щодо використання державного майна, при цьому сторони не були позбавлені права за взаємною згодою користуватися (управляти) майном, сплачувати кошти за фактичне користування(управління) майном на узгоджених сторонами умовах і розмірах, однак, оскільки державної реєстрації договору управління майном № 56/01-11 (обов'язкова реєстрація якого була передбачена чинним законодавством України на момент укладання Договору) проведено не було, що встановлено рішеннями судів в інших справах та підтверджувалося самими сторонами у даній справі, то договір управління майном № 56/01-11 від 01.11.2006 р., та додаткові угоди до даного договору, в силу ст. ст. 210, 640 ЦК України, не можна вважати укладеними, а відтак дані правочини не можуть бути підставою для стягнення коштів в судовому порядку.

Водночас, визнання договору управління майном № 56/01-11 від 01.11.2006 р. та додаткової угоди від 30.10.2007 р. дійсними в судовому порядку не позбавляє сторони від проведення державної реєстрації зазначених правочинів, що є обов'язковим в силу вимог закону. Судове рішення про визнання договору дійсним, згідно із ч. 2 ст. 220 ЦК України, не вимагає нотаріального посвідчення договору, але не виключає обов'язкової державної реєстрації договору з управління майном, оскільки норми ч. 2 ст. 1031 ЦК України передбачали і нотаріальне посвідчення і державну реєстрацію даного виду правочинів на час укладання спірного Договору.

З огляду на викладене, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з підставним та вірним висновком апеляційного господарського суду про те, що позовні вимоги про стягнення заборгованості та штрафних санкцій у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за договором управління майном, який не вчинено, є неправомірними та необґрунтованими, а тому такими, що не можуть бути задоволеними.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що оскаржуваний судовий акт прийнятий з дотриманням вимог матеріального і процесуального права.

Посилання оскаржувача на інші обставини не приймаються колегією суддів до уваги, з огляду на положення ст. 1117 ГПК України та з підстав їх суперечності матеріалам справи.

Твердження оскаржувача про порушення і неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права при прийнятті оскаржуваної постанови не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового рішення колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державного підприємства "Адміністрація річкових портів" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2014 р. у справі № 910/8194/14 залишити без змін.

Головуючий суддя Н.В. Акулова

Суддя С.С. Самусенко

Суддя (доповідач) В.І. Татьков