Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2015 року Справа № 910/1249/15-г

Вищий господарський суд у складі колегії суддів:головуючого суддіЄвсікова О.О.,суддівКролевець О.А., Попікової О.В.,розглянувши касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства Агрофірма "Росія"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 29.07.2015 (головуючий суддя Тарасенко К.В., судді Іоннікова І.А., Тищенко О.В.)та на рішенняГосподарського суду міста Києва від 15.04.2015 (суддя Босий В.П.)у справі№ 910/1249/15-г Господарського суду міста Києва за позовомПриватного сільськогосподарського підприємства Агрофірма "Росія"доПублічного акціонерного товариства "Всеукраїнський банк розвитку" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністраціїпрозобов'язання виконати платіжне доручення,

за участю представників:позивачаКулаченко Р.В.,відповідачаДяденко Н.В., В С Т А Н О В И В:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.04.2015 у справі № 910/1249/15-г, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.07.2015, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Вимоги та доводи касаційної скарги мотивовані тим, що судами попередніх інстанцій було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», ст. 59 Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Доводи касаційної скарги зводяться до того, обмеження, встановлене ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", не поширюється на зобов'язання банку щодо здійснення операцій з переказу коштів фізичних та юридичних осіб, що надійшли на їхні рахунки, починаючи з наступного дня після запровадження тимчасової адміністрації.

На думку скаржника, суди попередніх інстанцій не врахували того, що позивач не є кредитором банку в розумінні положень чинного законодавства, а є саме клієнтом та власником грошових коштів, що знаходяться на рахунку, що обслуговує відповідач.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 05.10.2015 задоволено клопотання Приватного сільськогосподарського підприємства Агрофірма "Росія" про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, доручено Господарському суду Запорізької області забезпечити проведення відеоконференції 12.10.2015.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представників сторін, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між Публічним акціонерним товариством "Всеукраїнський банк розвитку" (банк) та Приватним сільськогосподарським підприємством Агрофірма "Росія" (клієнт) 25.04.2014 укладено договір банківського поточного рахунку №TF.236301.001 (далі - Договір), за умовами якого банк відкрив клієнту поточний рахунок № 26004188718570.

За приписами п. 1.1 Правил проведення операцій та обслуговування поточних рахунків (далі - Правил), що є невід'ємною частиною Договору, банк відкриває клієнту поточний рахунок (в національній та/або іноземній валюті) для приймання та зарахування на рахунок клієнта грошових коштів, виконання розпоряджень клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку та проведення інших операцій за рахунком відповідно до цього Договору та законодавства України.

Згідно з п. 1.5 вказаних Правил клієнт має право самостійно розпоряджатися коштами на своєму рахунку (рахунках) з дотриманням вимог чинного законодавства, за винятком примусового списання коштів та накладення арешту (тимчасового призупинення операцій) уповноваженими органами у випадках, передбачених законами України.

Як визначено у п. 2.3 Правил, переказ коштів з рахунків клієнта банк виконує відповідно до черговості надходження розрахункових документів у межах залишку коштів на рахунку на початок операційного дня. Банк може виконувати перекази з урахуванням поточних надходжень коштів протягом операційного дня у разі технічної можливості.

Відповідно до п. 2.4 Правил банк виконує доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, у день його надходження, якщо документ надійшов протягом операційного дня; після операційного часу банк виконує доручення наступного операційного дня або в день їх надходження за умови технічної можливості згідно з тарифами банку.

Судами встановлено, що позивачем 18.12.2014 сформовано для виконання банком платіжне доручення №523 від 18.12.2014 на суму 1 193 817,87 грн. із призначенням платежу "погашення кредитної заборгованості згідно кредитного договору №KKPOG.236301.006 від 28.04.2014", яке на день звернення із позовом до суду залишається невиконаним.

Відповідач листом №1484 від 29.12.2014 повідомив позивача про те, що платіжне доручення №523 від 18.12.2014 на суму 1 193 817,87 грн. банком не виконано у зв'язку з запровадженням з 28.11.2014 тимчасової адміністрації.

Оскільки між сторонами у справі склались господарські правовідносини, то за змістом ст.ст. 173-175 ГК України, ст. ст. 11, 202 509, 629 ЦК України договір є підставою для виникнення зобов'язань, є обов'язковим для виконання сторонами, зобов'язання повинні виконуватися належним чином у встановлений строк.

Згідно з п. 7.1.2 ст. 7 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" поточний рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.

Частинами 1 та 3 ст. 1066 ЦК України визначено, що за договором банківського рахунку банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.

Відповідно до ст. 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпорядження рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом.

За приписами ст. 1089 ЦК України за платіжним дорученням банк зобов'язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту.

Як встановлено судами, на підставі постанови Правління Національного банку України від 27.11.2014 № 743 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський Банк Розвитку" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 27.11.2014 № 132 про запровадження тимчасової адміністрації у Банку, згідно з яким з 28.11.2014 запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в Публічному акціонерному товаристві "Всеукраїнський Банк Розвитку". Тимчасову адміністрацію в Банку запроваджено строком на три місяці з 28.11.2014 по 27.02.2015.

Пунктом 16 ст. 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" визначено, що тимчасова адміністрація - процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом, а відповідно до п. 6 ст. 2 Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.

Як вірно відзначено судами, процедура щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку та питання запровадження і здійснення тимчасової адміністрації регулюються спеціальними нормами Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який є спеціальним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах.

Положенням п. 1 ч. 5 ст. 36 вказаного Закону визначено, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку.

Згідно з п. 5 ч. 6 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо здійснення операцій з переказу коштів фізичних та юридичних осіб, що надійшли на їхні рахунки, починаючи з наступного дня після запровадження процедури тимчасової адміністрації.

Зважаючи на те, що на день формування позивачем платіжного доручення №523 від 18.12.2014 на суму 1 193 817,87 грн. в банку запроваджено тимчасову адміністрацію, виконання вказаної операції зі списання грошових коштів обмежувалось повноваженнями банку, передбаченими п. 1 ч. 5 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Як встановлено судами з наявних у справі банківських виписок, грошові кошти надійшли на рахунок позивача до введення тимчасової адміністрації, а отже, з огляду на положення 5 ч. 6 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", обмеження, встановлене п. 1 ч. 5 цієї статті, поширюються на зобов'язання банку щодо здійснення операцій з переказу коштів позивача у розмірі 1 193 817,87 грн.

Стосовно тверджень скаржника про те, що він є клієнтом та власником грошових коштів, що знаходяться на його рахунку, що обслуговується відповідачем, а не кредитором банку, колегія суддів зазначає таке.

Як визначено у ст. 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" кредитор банку - юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов'язань.

На підставі положень Цивільного кодексу України, Законів України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", "Про банки і банківську діяльність" між сторонами склалися зобов'язальні правовідносини за договором банківського рахунка, які носять майново-грошовий характер, а тому у даному випадку позивач виступає кредитором за майновою вимогою з розпорядження належними йому коштами, на якого поширюється встановлені п. 1 ч. 5 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" обмеження.

Вказаної правової позиції дотримується і Верховний Суд України, зокрема у постанові від 25.03.2015 у справі № 910/9232/14.

Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що судами дано правильну юридичну оцінку обставинам справи та правомірно відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до ст. 111-5 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на обмеженість процесуальних дій касаційної інстанції, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням, колегія суддів відхиляє всі інші доводи скаржника, які фактично зводяться до переоцінки доказів та необхідності додаткового встановлення обставин справи, а також на довільному тлумаченні чинного законодавства.

Відповідно до ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

На думку колегії суддів, висновок судів про відсутність фактичних та правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог є законним, обґрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи касаційної скарги його не спростовують.

З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування постановлених у справі рішення місцевого суду та постанови апеляційної інстанції не вбачається.

Керуючись статтями 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства Агрофірма "Росія" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 15.04.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.07.2015 у справі №910/1249/15-г - без змін.

Головуючий суддя О.О. Євсіков суддіО.А. Кролевець О.В. Попікова