Історія справи

Постанова КЦС ВП від 31.01.2023 року у справі №347/687/20
Постанова КЦС ВП від 31.01.2023 року у справі №347/687/20

Постанова

Іменем України

31 січня 2023 року

місто Київ

справа № 347/687/20

провадження № 61-5654св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 10 грудня 2021 року, додаткове рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 20 грудня 2021 року, ухвалені суддею Драч Д. С., та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року, прийняту колегією суддів у складі Томин О. О., Бойчука І. В., Пнівчук О. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у квітні 2020 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому, з урахуванням уточнення, просила визнати порушеним її авторське та інтелектуальне право протиправними діями ОСОБА_2 шляхом недозволеного використання об`єктів її авторського права, зокрема, Збірки творів «Концептуальна колекція декоративних нагрудних металевих значків та прикрас з елементами української символіки «Сучасний український значок» та «Значок «Прапорець блакитно-жовтий», стягнути з відповідача на її користь компенсацію у розмірі 40 мінімальних заробітних плат, що станом на момент подання позову становить 188 920, 00 грн.

Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що вона є автором творів «Збірка фото та творів фотоживопису «Український Ренесанс»» відповідно до свідоцтва про реєстрацію авторського права на твір від 17 грудня 2010 року № НОМЕР_1 та « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (« ІНФОРМАЦІЯ_2 »)», що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію авторського права від 29 грудня 2014 року № НОМЕР_2 .

01 грудня 2017 року вона зафіксувала продаж контрафактних копій її авторських творів та їх цифрових зображень, якому відповідач присвоїв комерційну назву «Значок прапор України» та опублікував їх на двох платформах інтернет-магазинів (далі - ресурси), використаних відповідачем як засіб для представлення та реалізації товару, шляхом вчинення електронного правочину, на умовах договору публічної оферти між відповідачем та надавачем послуг проміжного характеру в сфері інформаційно-телекомунікаційних систем ТОВ «ЮАПРОМ» та підпорядкованим йому ресурсом https://bigl.ua.

На ресурсі ІНФОРМАЦІЯ_3 на платформі « ІНФОРМАЦІЯ_4 » за обліковим записом, закріпленим за особою відповідача, під назвою «Інтернет-магазин « ІНФОРМАЦІЯ_5 », за унікальною вебадресою товарної позиції: ІНФОРМАЦІЯ_6 під колонтитулом: «Значок прапор України: продаж, ціна в Івано-Франківській області, сувенірні значки, нагороди», запропоновано до продажу товарну позицію під назвою «Значок прапор України».

На ресурсі ІНФОРМАЦІЯ_7 на платформі на « ІНФОРМАЦІЯ_8 » за ідентичним обліковим записом « ОСОБА_3 », закріпленим за особою відповідача, за унікальною вебадресою товарної позиції: ІНФОРМАЦІЯ_9 під колонтитулом: «Значок прапор України» - в Категорії «Сувенірні Значки, Нагороди» на Bigl.ua, запропоновано до продажу товарну позицію під назвою «Значок прапор України. Код товару: 063».

На ресурсі 2 розміщено гіперпосилання на ресурс 1, що сприяє множенню результату комерційного наміру.

На фотографічне зображення твору, розміщене на обох ресурсах, нанесено вебадресу: « ІНФОРМАЦІЯ_10 », що також відображає комерційну назву магазину та закріплює за ним авторство. Географія продажів є масштабною, а саме 50 регіонів України.

На переконання позивача, розміщена відповідачем фотографія твору передає викривлене зображення, що дискредитує автора та вишколену нею графічну форму.

Позивач зазначила, що продаж контрафактних копій творів триває і на час звернення до суду із позовом.

Назва, надана товарним позиціям, є далекою від змісту та наповнення авторського твору, а також свідчить про некомпетентність продавця в галузі символіки та атрибутики, що зводить нанівець творчий авторський задум та негативно впливає на репутацію всієї збірки та її автора.

01 грудня 2017 року позивач на обох ресурсах оформила замовлення в порядку, запропонованому автоматичною системою роботи інтернет-магазинів.

Зазначила, що твори позивача у графічній формі створювалися правовласницею в період 2003-2010 років. У матеріальній формі як вироби утилітарного призначення було введено в цивільний оборот з 2010 року як в мережі Інтернет, так і у звичний спосіб продажу. Доказом закріплення авторства є опублікування знаку «копірайт», відомостей про автора та контактні дані у порядку, встановленому статтею 11 Закону України від 23 грудня 1993 року № 3792-XII «Про авторське право і суміжні права» (далі - Закон України «Про авторське право і суміжні права»).

Відповідач, усвідомлюючи, що в кожного твору є творець та маючи у відритому доступі безперешкодний доступ до твору, знав про існування автора твору або не міг не знати, але не зв`язався з правовласником чи його представником для узгодження питань стосовно умов використання об`єктів інтелектуальної власності.

Згідно з висновком судового експерта Петренка С. А. від 12 квітня 2019 року№ 31-01 за результатами судової експертизи об`єктів інтелектуальної власності об`єктами авторського права ОСОБА_1 є:

Твір № 1 - твір утилітарного призначення, значок нагрудний «Прапорець блакитно-жовтий», - «Значок: Прапор малий, 0.8х1.2 см латунь, травлення, емаль, позолота (585 проба) нікелювання, хромування або покриття силіконовим композитом» має мініатюрний розмір 8х12 мм, хвилеподібну верхню та нижню сторони, золотисте обрамленням по контуру, а також золотисту хвилеподібну лінію поділу кольорів, випуклу поверхню, що утворюється завдяки оптичному ефекту покривних матеріалів. Гармонійне поєднання таких складових елементів, з урахуванням співвідношення пропорцій частин та кольору, як мініатюрний розмір, золотисте обрамленням по контуру, а також золотиста хвилеподібна лінія поділу кольорів, випукла поверхня, що утворюється завдяки оптичному ефекту покривних матеріалів, у сукупності є нюансом виробу, його оригінальною творчою складовою.

Твір № 2 - художній твір образотворчого мистецтва « ІНФОРМАЦІЯ_11 ».

В експертному висновку зазначено таке:

«Окремі складові частини збірки творів під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та власні назви деяких з них, є об`єктами авторського права (авторства ОСОБА_1 ), які можуть використовуватися самостійно. Твір під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (коротка назва « ІНФОРМАЦІЯ_2 ») є оригінальним та таким, що створений творчою працею автора ОСОБА_1 ».

Опис творів у додатку до зазначеного висновку свідчить, що твори існують як в графічній формі (рисунок), так у матеріальній (прикраса, аксесуар чи значок, як виріб утилітарного призначення).

У зв`язку з наведеним позивач вважала, що відповідач одночасно використав графічну та матеріальну форми втілення твору № 1.

Стверджувала, що відповідач одночасно протиправно розпоряджався Твором № 1 «Значок нагрудний «Прапорець блакитно-жовтий» як самостійним твором, так і як частиною збірного твору № 2 « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що підлягає правовому захисту як окрема самостійна частина збірного твору.

Сукупний контент електронних примірників файлів, що відображають зміст вебсторінок відповідача, на переконання позивача доводить те, що відповідач продавав примірники творів, створених позивачем для власних творчих та комерційних потреб, введених нею в цивільний оборот, що призвело до позадоговірного порушення прав позивача.

ОСОБА_1 також зазначила, що внаслідок неправомірного використання і відтворення відповідачем творів порушено її майнові та немайнові права, а саме виключне право на використання твору, у тому числі для визначених потреб Творчого проєкту «Український Ренесанс», оскільки Збірка «Український Ренесанс» як твір в цілому та усі твори як окремі її частини за творчим задумом передбачає інший спосіб презентації та оприлюднення; право на недоторканість твору; право на визнання творцем у творах позивача; право на використання об`єкта права інтелектуальної власності; право власника на самостійне розпорядження автором правом інтелектуальної власності; виключне право автора на дозвіл чи заборону використання свого твору іншими особами, що призвело до перешкоджання у можливості вільно розпоряджатися своїми творами в будь-який час, спосіб і локації, зокрема на публічну демонстрацію; встановлення ексклюзивних умов оприлюднення; визначення особою правовласника повторного оприлюднення творів; переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів; подання творів до загального відома публіки так, що автор може здійснити доступ до твору з будь-якого місця і у будь-який час за власним рішенням; зазначати чи не зазначати, дозволяти зазначати чи не дозволяти зазначати своє ім`я (псевдонім) при використанні об`єкта права інтелектуальної власності.

Позивач вважала, що протиправні дії відповідача полягали у такому: твори включено в електронні бази даних вебсайтів; відтворено шляхом запису для тимчасового або постійного зберігання в цифровій формі на вебсайтах; опубліковано та доведено до відома публіки так, що її представники можуть здійснити доступ до твору з будь-якого місця і в будь-який час за власним вибором; одночасне використання відповідачем як фотографічних зображень, так і контрафактних копій творів для матеріального вжитку; вибіркове використання контрафактних копій творів як окремих складових збірного твору, вирваних з контексту, що порушує єдність та цілісність збірки як соціального проєкту всупереч первинного задуму автора; неналежне ставлення до створення фотографічних зображень примірників творів, невідповідність присвоєних назв кожного твору та контекст їх розміщення без узгодження з автором, що шкодить діловій репутації автора та творчої цілісності Збірки; ім`я автора твору та джерело його походження не зазначено; комерційні наміри отримання прибутку без відрахування винагороди автору.

Зазначила, що недозволене виробництво примірників є контрафактним, примірники творів поширено шляхом продажу, а обсяг продажів контрафактних творів збільшено за рахунок застосування гіперпосилань.

З урахуванням зазначеного, просила позов задовольнити.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позов не визнав та просив суд відмовити у його задоволенні.

Наголошував, що позивач не надала доказів, що малюнок прапорця, використаний відповідачем, відповідає твору, авторські права на який належать позивачу ОСОБА_1 . Висновком експерта за результатами експертизи об`єктів права інтелектуальної власності не встановлено тотожності малюнку, відтвореного на вебсайті відповідача, творам, які є складовими збірки позивача. Експерт не досліджував зображення, розміщені на спірних інтернет-ресурсах, а лише констатував авторство збірки позивача, у судовому засіданні експерт ОСОБА_4 повідомив про можливість такого дослідження, але ОСОБА_1 не заявила клопотання про таку експертизу, натомість заперечувала її проведення за клопотанням відповідача. Позивач не надала до суду сам значок, який нібито придбала у відповідача.

Рішенням Конституційного Суду України визначено символи держави Україна: прапор, герб, малий герб та неможливість використання авторства державних символів, тобто ОСОБА_1 не може бути автором символу «Прапор України», не може бути автором окремих державних символів, а лише є автором її Збірки як колекції творів. Візуально спостерігаються відмінності між значками, наявними у Збірці позивача, та тим зображенням, що наявне на спірних вебресурсах.

Позивач не вживала заходів з 2017 року щодо усунення порушення.

Чинним законодавством не передбачено такого способу захисту авторських прав як визнання протиправними дій.

Відповідач просив застосувати позовну давність, оскільки фотозображення розміщено на вебсайті у 2015 році, а позивач мала можливість виявити порушення раніше, оскільки вона моніторила оголошення на інтернет-ресурсах з грудня 2016 року до лютого 2017 року, зокрема, що встановлено рішеннями судів за її позовами про захист авторських прав до інших відповідачів, а доказів того, що ОСОБА_1 дізналася про спірні оголошення лише у 2017 році, позивач не надала, позивач фіксувала факт «порушення» відеокамерою, що є підтвердженням міркування про те, що вона готувалася до фіксації, а не до виявлення порушення, у зв`язку з чим позовну давність позивач пропустила.

Просив відмовити в задоволенні позовних вимог за безпідставністю та застосувати позовну давність.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 10 грудня 2021 року Косівський районний суд

Івано-Франківської області відмовив у задоволені позову ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що позивач не надала до суду належних та допустимих доказів того, що примірники товару, які були розміщені на зазначених у позові Інтернет- ресурсах, а також придбані нею у відповідача, є такими, що порушують її авторське право, а наданий позивачем висновок експерта не констатує авторство ОСОБА_1 на прапор блакитно-жовтий та ідентичність частини Збірки «Прапорець блакитно-жовтий» використаному відповідачем зображенню.

Додатковим рішенням від 20 грудня 2021 року Косівський районний суд Івано-Франківської області задовольнив заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення.

Суд стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 14 000, 00 грн.

Задовольняючи заяву відповідача про ухвалення додаткового рішення та стягуючи з позивача на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції зазначив, що відповідач надав належні та допустимі докази, які в сукупності та взаємозв`язку повністю доводять розмір понесених відповідачем витрат на правничу допомогу.

Постановою від 13 квітня 2022 року Івано-Франківський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційні скарги ОСОБА_1 , рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 10 грудня 2021 року та додаткове рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 20 грудня 2021 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції по суті спору, апеляційний суд зазначив, що матеріали справи не містять детального опису ані авторського твору позивача, ані опублікованого та замовленого нею в Інтернет-магазині відповідача значка. Їх схожість не є такою, що має очевидний характер, а суду не притаманні функції експерта, тому суд не може встановлювати ідентичність значка на власний розсуд. Тож питання тотожності елементів оспорюваного значка із об`єктом авторського права позивача потребують спеціальних знань. Вирішення питання про те, чи відбулося використання спірного твору шляхом його відтворення (повністю або частково) та чи мало місце створення похідного твору як самостійного об`єкта авторського права може потребувати спеціальних знань, а отже, призначення судової експертизи.

Апеляційний суд наголосив, що саме позивач повинна була довести факт використання об`єктів її авторського права відповідачем. Проте, усупереч наведеним нормам процесуального права вона не надала належних і допустимих доказів на підтвердження пред`явлених нею позовних вимог. Під час розгляду справи в суді першої інстанції представник відповідача подавав клопотання про призначення судової експертизи у сфері інтелектуальної власності для встановлення ідентичності значка, придбаного у відповідача, Збірці позивача, яке було задоволене ухвалою суду від 11 грудня 2020 року, проте позивач заперечувала проти призначення такої експертизи. За результатами розгляду її апеляційної скарги на згадану ухвалу суду першої інстанції таку було скасовано постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року.

З огляду на викладене, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про недоведеність ідентичності спірного твору об`єктам авторського права ОСОБА_1 .

В частині оскарження додаткового рішення суду першої інстанції апеляційний суд зазначив, що з урахуванням матеріалів справи, рішення суду про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції зробив правильний висновок про наявність підстав для стягнення заявленої суми витрат на правничу допомогу з позивача на користь відповідача.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 27 червня 2022 року із застосуванням засобів електронного зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 10 грудня 2021 року, додаткове рішення Косівського районного суду

Івано-Франківської області від 20 грудня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій по суті спору ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначила як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі № 922/3136/16, від 15 липня 2019 року у справі № 910/18587/16, від 06 лютого 2020 року у справі № 910/2503/18, відповідно до яких суд має призначати судову експертизу для з`ясування питань, що потребують спеціальних знань, якщо схожість знаків не має очевидного характеру;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року

у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), якими передбачено, що встановлення кількості порушень особистого немайнового права та точних дат таких порушень не є обов`язковим для задоволення позову в частині цієї позовної вимоги;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 3-994гс15, постанові Верховного Суду від 09 липня 2019 року у справі № 910/12033/18, від 03 червня 2020 року у справі № 686/22409/17/17-ц

(провадження № 61-38612св18), якими визначено порядок розрахунку суми компенсації за порушення авторського права, а також постановах Верховного Суду від 26 квітня 2018 року у справі № 369/508/16

(провадження № 61-14886св18), від 04 грудня 2019 року у справі № 761/12823/16-ц (провадження № 61-46042св18), від 28 січня 2020 року у справі № 910/10951/17, відповідно до яких до майнових прав автора належить виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами;

- апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин постанови Верховного Суду від 26 червня 2018 року у

справі № 359/11743/15-ц (провадження № 61-3880св18) та від 16 рудня 2020 року у справі № 760/19169/15-ц (провадження № 61-19706св18);

- суди не застосували стандарти доказування у цій справі, баланс ймовірностей, переваги більш вагомих доказів, що притаманні приватно-правовим відносинам та відповідають правовим висновкам Верховного Суду у постановах від 25 червня 2020 року у справі № 924/233/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17, постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), від 14 серпня 2018 року у справі № 905/2382/17, від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17.

Позивач зазначила, що з урахуванням принципу матеріально-правової презумпції авторства спростувати факти порушення повинен був відповідач як особа, яка, на думку автора, порушила її авторські права. Неспростована тотожність використаних об`єктів авторського твору визначає статус кожного з них як контрафактного, що створює правові підстави для стягнення компенсації, як передбачено нормами права, що регулюють правовідносини у галузі інтелектуальної власності та забезпечують захист авторства. Суди першої та апеляційної інстанцій не перевірили усіх доказів на підтвердження авторства позивача, детального опису і авторського твору позивача і опублікованого та замовленого нею в Інтернет-магазині відповідача значка та не дали оцінку усім наданим доказам.

Щодо підстав касаційного оскарження додаткового рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду в цій частині, то заявник зазначила, що:

- суд першої інстанції ухвалив рішення без доказів підтвердження направлення їй заяви з копіями доказів на доведення фактично понесених витрат на правничу допомогу або адвокатського договору, чим відповідач допустив порушення правил частини дев`ятої статті 83 ЦПК України. Суди, не врахувавши таких порушень норм процесуального права, позбавили позивача права на обґрунтоване заперечення стосовно неспівмірності заявлених відповідачем витрат на правничу допомогу, понесених у суді першої інстанції, оскільки суд з огляду на принципи диспозитивності та змагальності не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Наведене, на переконання заявника, узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 30 вересня 2020 року у справі № 201/14495/16-ц (провадження № 61-22962св19), від 02 липня 2020 року у справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19);

- у постановах від 07 вересня 2020 року у справі № 910/4201/19, від 06 березня 2019 року у справі № 922/1163/18 Верховний Суд зазначив, що визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди повинні виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат;

- від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/18

(провадження № 61-13573св19), від 09 жовтня 2020 року у справі № 509/5043/17 (провадження № 61-5662св20) Верховний Суд дійшов висновку, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат;

- у постанові від 22 грудня 2018 року у справі № 826/856/18 (адміністративне провадження № К/9901/57401/18) Верховний Суд дійшов висновку, що підлягають відшкодування такі витрати на правничу допомогу, які передбачені договором;

- у постанові від 20 липня 2021 року у справі № 922/2604/20 Верховний Суд зазначив, що ненадання документального підтвердження отримання правничої допомоги є підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат у зв`язку з недоведеністю їх наявності;

- у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат, а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін;

- апеляційний суд помилково застосував правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 21 січня 2021 року у справі № 280/2635/20 (провадження № К/9901/29763/20) та у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, зроблені за відмінних обставин, а практика застосування процесуальних норм, наведена у цих постановах, не взята судами до уваги;

- суди не застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 643/3720/15-ц (провадження № 61-18762св19), відповідно до якого у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних витрат, за винятком суми сплаченого судового збору.

Заявник зазначила, що враховуючи, що у матеріалах справи немає попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат, які відповідач поніс і які очікує понести у зв`язку з розглядом справи, у заяві відповідач не визначив перелік витрат, про відшкодування яких йдеться, не заявив до закінчення судових дебатів про відшкодування судових витрат та не подав заяву про намір подати докази на підтвердження судових витрат після ухвалення судового рішення, а також порушив порядок та строки для подання заяви про ухвалення додаткового рішення, суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків про відшкодування відповідачеві витрат на послуги адвоката.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 08 липня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі.

За правилами частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 має авторське право на твір « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію авторського права на твір від 29 грудня 2014 року № НОМЕР_2 , а також на твір « ІНФОРМАЦІЯ_12 »», що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію авторського права на твір від 17 грудня 2010 року № 36155.

Відповідно до висновку експерта від 12 квітня 2019 року № 31-01 за результатами судової експертизи об`єктів інтелектуальної власності, складеного судовим експертом Петренком С. А., окремі складові частини збірки творів під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та власні назви деяких з них, є об`єктами авторського права (авторства ОСОБА_1 ), які можуть використовуватися самостійно, а саме:

значки Частини 1: « Прапорець малиново-чорний»; «Прапорець блакитно-жовтий »;

значки Частини 2: « Прапор двоколірний з Тризубом »; « Прапор Патріотичний (УПА) двоколірний, з Тризубом » (2 варіанти); « Анархія-А, рок-н-рольна »; « Анархія за Н. І. Махно , Андріївський Череп на чорному тлі»; «Стилізований хвилястий прапор блакитного кольору із золотавим гребінцем «Тамгою»; «Великобританія»; «Вірменія»; «Грузія»; «ЄС»; «Ізраїль»; «Індія»; «Іспанія», «Італія»; «Казахстан»; «Канада»; «Китай»; «Нідерланди»; «Німеччина»; «Польща»; «Росія»; «США»; «Туреччина»; «Фінляндія»; «Чехія»; «Швеція»; «Японія»;

значки Частини 3: «Тризуб «Золотий щит»; «Тризуб Реверсний синій на золотому щиті»; «Тризуб Лазуровий на золотому щиті»; «Тризуб золотий на Синьому Щиті, під оптичною лінзою за Г. Нарбутом»; « ІНФОРМАЦІЯ_17 »;

значки Частини 4: «Серце Українця» (2 варіанти); «Серце Патріота»; «Валентинка», «Російський триколор»; «Варіанти схематичного зображення сердець із малюнком вписаного жовтого серця на блакитному тлі» та значків (чотири варіанти); «Варіація, що поєднує тризуб за Г. Нарбутом та сердечко»; «Варіація, що поєднує тризуб за Г. Нарбутом (золотавий) та блакитне сердечко»; « ІНФОРМАЦІЯ_18 »;

Частина 5: Кулон, підвіска, сережки: блакитно-жовтий; Кулон, підвіска, сережки: синьо-золотий; Кулон «Малиново-чорний»; Кулон «Зірка Давида» 1 варіант»; Кулон «Зірка Давида» 2 варіант»; «07х22х2 мм довгаста фігура з отвором для кріплення (кулон, підвіска, сережки)»; Власна назва згідно каталогу реєстрації «Серце патріота»; твір під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_1 »,

є оригінальним та таким, що створений творчою працею автора ОСОБА_1 .

На платформах Інтернет-магазинів « ІНФОРМАЦІЯ_5 » відповідач ОСОБА_2 опублікував та реалізовував товари під назвою «Значок прапор України», які, зокрема, придбала позивач.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Верховний Суд, визначаючи межі касаційного перегляду цієї справи встановив, що заявник оскаржує судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій як по суті вирішення спору, так і судові рішення, якими суд здійснив розподіл судових витрат у справі.

1. Щодо оскарження рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції по суті спору

В оцінці доводів касаційної скарги по суті спору Верховний Суд врахував, що ОСОБА_1 як автор творів « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (« ІНФОРМАЦІЯ_2 »)» та « ІНФОРМАЦІЯ_12 »» звернулася до суду з позовом за захистом порушених, на її переконання, авторських прав відповідачем внаслідок реалізації ним значка прапора України.

Відповідно до статті 418 ЦК України право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об`єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об`єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

Суб`єктами права інтелектуальної власності є творець (творці) об`єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до цього Кодексу, іншого закону чи договору (стаття 421 ЦК України).

Майновими правами інтелектуальної власності є: 1) право на використання об`єкта права інтелектуальної власності; 2) виключне право дозволяти використання об`єкта права інтелектуальної власності; 3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об`єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом (частина перша статті 424 ЦК України).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 433 ЦК України, пункту 10 частини першої статті 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права» об`єктами авторського права є твори ужиткового мистецтва, у тому числі твори декоративного ткацтва, кераміки, різьблення, ливарства, з художнього скла, ювелірні вироби тощо.

Водночас не є об`єктом авторського права державні символи України, державні нагороди; символи і знаки органів державної влади, Збройних Сил України та інших військових формувань; символіка територіальних громад; символи та знаки підприємств, установ та організацій (пункт «г» частини першої статті 10 Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

Згідно із статтею 9 Закону України «Про авторське право і суміжні права» частина твору, яка може використовуватися самостійно, у тому числі й оригінальна назва твору, розглядається як твір і охороняється відповідно до цього Закону.

Статтями 435 437 ЦК України та статтею 11 Закону України «Про авторське право і суміжні права» визначено, що первинним суб`єктом авторського права є автор твору, а авторське право виникає з моменту створення твору.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» контрафактний примірник твору, фонограми, відеограми - це примірник твору, фонограми чи відеограми, відтворений, опублікований і (або) розповсюджуваний з порушенням авторського права і (або) суміжних прав, у тому числі примірники захищених в Україні творів, фонограм і відеограм, що ввозяться на митну територію України без згоди автора чи іншого суб`єкта авторського права і (або) суміжних прав, зокрема з країн, в яких ці товари, фонограми і відеограми ніколи не охоронялися або перестали охоронятися.

Національним стандартом № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 жовтня 2007 року №1185, визначено, що контрафактна продукція - це продукція або примірник, які випускаються, відтворюються, публікуються, розповсюджуються, реалізуються тощо з порушенням майнових прав інтелектуальної власності.

Автору твору належать особисті немайнові права, встановлені статтею 423 ЦК України, а також право: 1) вимагати зазначення свого імені у зв`язку з використанням твору, якщо це практично можливо; 2) забороняти зазначення свого імені у зв`язку з використанням твору; 3) обирати псевдонім у зв`язку з використанням твору; 4) на недоторканність твору (стаття 438 ЦК України у редакції, чинній на момент подання позову).

Відповідно до статті 423 ЦК України особистими немайновими правами інтелектуальної власності є: 1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об`єкта права інтелектуальної власності; 2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об`єкта права інтелектуальної власності; 3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

За змістом статей 440 441 ЦК України, статті 15 Закону України

«Про авторське право і суміжні права» до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: а) виключне право на використання твору; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями статті 31 цього Закону, після чого ця особа стає суб`єктом авторського права. Виключне право на використання твору автором (чи іншою особою, яка має авторське право) дозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом. Виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти: 1) відтворення творів; 2) публічне виконання і публічне сповіщення творів; 3) публічну демонстрацію і публічний показ; 4) будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією, ніж та, що здійснила перше оприлюднення; 5) переклади творів; 6) переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів; 7) включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо; 8) розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників твору; 9) подання своїх творів до загального відома публіки так, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором; 10) здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат після першого продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп`ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп`ютер; 11) імпорт примірників творів. Цей перелік не є вичерпним.

Згідно з частиною першою статті 32 Закону України «Про авторське право і суміжні права» автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору. Використання твору будь-якою особою допускається виключно на основі авторського договору, за винятком випадків, передбачених статтями 21-25 цього Закону.

Відповідно до пункту «а» частини першої статті 50 Закону України

«Про авторське право і суміжні права» порушенням авторського права, що дає підстави для судового захисту, є вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові права суб`єктів авторського права і (або) суміжних прав, визначені статтями 14 і 38 цього Закону, та їхні майнові права, визначені статтями 15, 17, 27, 39-41 цього Закону, з урахуванням умов використання об`єктів авторського права і (або) суміжних прав, передбачених статтями 21-25, 42, 43 цього Закону, а також зловживання посадовими особами організації колективного управління службовим становищем, що призвело до невиплати або неналежних розподілу і виплати винагороди правовласникам.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 52 Закону України

«Про авторське право і суміжні права» за захистом свого авторського права і (або) суміжних прав суб`єкти авторського права та суміжних прав мають право звертатися в установленому порядку до суду та інших органів відповідно до їх компетенції.

При порушеннях будь-якою особою авторського права і (або) суміжних прав, передбачених статтею 50 цього Закону, недотриманні передбачених договором умов використання творів і (або) об`єктів суміжних прав, використанні творів і об`єктів суміжних прав з обходом технічних засобів захисту чи з підробленням інформації і (або) документів про управління правами чи створенні загрози неправомірного використання об`єктів авторського права і (або) суміжних прав та інших порушеннях особистих немайнових прав і майнових прав суб`єктів авторського права і (або) суміжних прав суб`єкти авторського права і (або) суміжних прав мають право:

а) вимагати визнання та поновлення своїх прав, у тому числі забороняти дії, що порушують авторське право і (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;

б) звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав та (або) припинення дій, що порушують авторське право та (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;

в) подавати позови до суду про відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

г) подавати позови до суду про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій.

Відповідно до частини першої, пункту 5 частини другої статті 432 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до статті 16 цього Кодексу. Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об`єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення.

Потрібно враховувати, що компенсація підлягає виплаті у разі доведеності факту порушення майнових прав суб`єкта авторського права і (або) суміжних прав, а не розміру заподіяних збитків.

Тож для задоволення вимоги про виплату компенсації достатньо наявності доказів вчинення особою дій, які визнаються порушенням авторського права і (або) суміжних прав.

Для визначення суми такої компенсації, яка є адекватною порушенню, суд має дослідити: 1) факт порушення майнових прав та яке саме порушення допущено; 2) об`єктивні критерії, що можуть свідчити про орієнтовний розмір шкоди, завданої неправомірним кожним окремим використанням об`єкта авторського права і (або) суміжних прав; 3) тривалість та обсяг порушень (одноразове чи багаторазове використання спірних об`єктів); 4) розмір доходу, отриманий унаслідок правопорушення; 5) кількість осіб, право яких порушено; 6) наміри відповідача; 7) можливість відновлення попереднього стану та необхідні для цього зусилля тощо.

Заперечуючи проти позову, відповідач зазначав, що позивач не довела порушення її авторських прав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивач не надала до суду жодних належних та допустимих доказів, що примірники товару, які були розміщені на Інтернет-ресурсах, а також придбані нею у відповідача, є такими, що порушують її авторське право, а наданий позивачем висновок експерта не констатує авторство ОСОБА_1 на прапор блакитно-жовтий та ідентичність частини Збірки «Прапорець блакитно-жовтий» використаному відповідачем зображенню.

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Тож саме позивач як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що потрібно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Згідно з правилами частин третьої та четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до частин першої та другої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша, друга статті 77 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

Оскільки позивач у встановленому процесуальним законом порядку не заявила клопотання про проведення судової експертизи об`єктів інтелектуальної власності, суди дослідили наявні у матеріалах справи докази у порядку статті 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, за результатами чого дійшли висновків про недоведення, що відповідач реалізував значок, право інтелектуальної власності на який має позивач.

В оцінці дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права щодо оцінки зібраних у справі доказів Верховний Суд врахував, що неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог стало підставою для вмотивованого висновку суду про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, адже саме зазначені позивачем обставини, а не висновки суду, як вважає заявник в касаційній скарзі, ґрунтуються на припущеннях.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову, за загальним правилом, покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належно реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов`язків.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги, що у справі, яка переглядається, не було підстав призначати судову експертизу для з`ясування питань, що потребують спеціальних знань, оскільки схожість знаків має очевидний характер, що узгоджується з висновками, зробленими Верховним Судом у постановах від 20 лютого 2018 року у справі № 922/3136/16, від 15 липня 2019 року у справі № 910/18587/16, від 06 лютого 2020 року у справі № 910/2503/18.

Відхиляючи такі доводи касаційної скарги, Верховний Суд врахував, що суди першої та апеляційної інстанцій, досліджуючи докази у справі, встановили, що схожість об`єкта авторського права позивача та товару, який реалізовував відповідач, не є такою, що має очевидний характер. Тож суди надали оцінку доказам у справі та не встановили очевидної схожості значка, право інтелектуальної власності на який має позивач, та значка, який продав відповідач позивачеві. Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до вимоги здійснити переоцінку доказів у справі, що не входить до повноважень суду касаційної інстанції відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України.

Щодо доводів касаційної скарги про застосування до спірних правовідносин правого висновку, зробленого у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 569/12278/16-ц (провадження № 61-177св18), то Верховний Суд встановив, що у зазначеній постанові суд касаційної інстанції не сформулював правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема щодо підстав для проведення судової експертизи у справах про захист права інтелектуальної власності, а тому немає підстав для застосування висновків суду касаційної інстанції по суті спору у зазначеній справі до спірних правовідносин у справі, що переглядається, оскільки обов`язковими для врахування є правові висновки Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а не правова оцінка, дана судом у певній справі щодо вирішення спору по суті.

Верховний Суд визнає обґрунтованими доводи касаційної скарги про помилкове застосування до спірних правовідносин правових висновків, викладених у постановах суду касаційної інстанції від 26 червня 2018 року у справі № 359/11743/15-ц (провадження № 61-3880св18) від 16 рудня 2020 року у справі № 760/19169/15-ц (провадження № 61-19706св18). У зазначених постановах суд касаційної інстанції не формував правових висновків, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Зазначені постанови містять правову оцінку обставин справи, яка не є обов`язковою під час вирішення спору у справі, що переглядається. Водночас посилання суду на подібність вирішення спору у схожих справах не є підставою для скасування такого судового рішення.

Щодо доводів касаційної скарги про застосування стандарту доказування «балансу ймовірностей», «переваги більш вагомих доказів», то потрібно враховувати, що у справі, яка переглядається, позивач не надала жодного доказу на підтвердження того, що відповідач порушив її авторське право на значок прапору України. Лише твердження позивача про очевидну схожість об`єктів не може бути підставою для задоволення її позову, оскільки має підтверджуватися письмовими доказами. У таких висновках Верховний Суд також врахував, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили очевидної схожості значків. Суди керувалися тим, що матеріали справи не містять детального опису ані авторського твору позивача, ані опублікованого та замовленого нею в Інтернет-магазині відповідача значка, що дало б можливість здійснити більш глибокий порівняльний аналіз значків на предмет їх очевидної схожості.

Враховуючи, що позивач не довела порушення її прав відповідачем реалізацією значка прапору України, не підлягають оцінці доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків Верховного Суду, зроблених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц

(провадження № 14-338цс18), якими передбачено, що встановлення кількості порушень особистого немайнового права та точних дат таких порушень не є обов`язковим для задоволення позову в частині цієї позовної вимоги; у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року

у справі № 3-994гс15, постанові Верховного Суду від 09 липня 2019 року у справі № 910/12033/18, від 03 червня 2020 року у справі № 686/22409/17/17-ц

(провадження № 61-38612св18), якими визначено порядок розрахунку суми компенсації за порушення авторського права, а також постановах Верховного Суду від 26 квітня 2018 року у справі № 369/508/16

(провадження № 61-14886св18), від 04 грудня 2019 року у справі № 761/12823/16-ц (провадження № 61-46042св18), від 28 січня 2020 року у справі № 910/10951/17, відповідно до яких до майнових прав автора належить виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.

Підсумовуючи, Верховний Суд встановив, що доводи касаційної скарги у частині оскарження рішень судів по суті спору висновків цих судів не спростовують, на правильність вирішення спору не впливають, а тому касаційна скарга в цій частині підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням відсутності повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення не суперечать наведеним у касаційній скарзі правовим висновкам Верховного Суду.

Посилання у касаційній скарзі на постанови суду апеляційної інстанції, а також на постанови Вищого господарського суду України не є підставою касаційного оскарження відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України, тож Верховний Суд не надає оцінку таким доводам касаційної скарги з огляду на межі касаційного перегляду справи, визначені у статті 400 ЦПК України.

2. Щодо оскарження додаткового рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду в цій частині

Заперечуючи проти додаткового рішення суду першої інстанції про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правничу допомогу, заявник зазначила, що такі судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права, які регулюють встановлюють порядок та підстави відшкодування стороні витрат на правничу допомогу.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

У пункті 3 частини першої статті 270 ЦПК України передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Відповідно до частин першої, третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

За правилами частин першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина третя статті 141 ЦПК України).

Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

У статті 246 ЦПК України зазначено, що якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу.

2.1. Щодо ненаправлення позивачеві копії заяви про ухвалення додаткового рішення із доданими до неї додатками

Відповідно до частини дев`ятої статті 83 ЦПК України копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.

Верховний Суд встановив, що дійсно суд розглянув заяву відповідача про ухвалення додаткового рішення про стягнення судових витрат на правничу допомогу без доказів направлення такої заяви разом з додатками до неї позивачеві. Суд також не направляв таку заяву з додатками позивачеві. Водночас таке порушення норм процесуального права, допущене судом першої інстанції, не може бути самостійною та достатньою підставою для скасування додаткового рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції у відповідній частині.

У таких висновках Верховний Суд враховував, що з цих підстав позивач оскаржила додаткове рішення суду першої інстанції до апеляційного суду, а тому мала можливість, обґрунтовуючи такими доводами апеляційну скаргу, спростувати у суді апеляційної інстанції розмір компенсації судових витрат на правничу допомогу, який суд першої інстанції стягнув з неї на користь відповідача. Водночас апеляційна скарга позивача не містить обґрунтованих доводів про завищений розмір судових витрат на правничу допомогу, понесених відповідачем, так само не містить доводів про недоведення реальності таких витрат.

Досліджуючи питання підставності скасування додаткового рішення суду першої інстанції у зв`язку з ненаправленням протилежній стороні такої заяви разом із доданими до неї доказами, потрібно враховувати правовий висновок Верховного Суду, зроблений у постанові від 30 вересня 2020 року у справі № 201/14495/16-ц (провадження № 61-22962св19), на який посилається заявник у касаційній скарзі. Відповідно до цього висновку у разі, коли заява про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування за рахунок позивача понесених відповідачем і третьою особою витрат на правничу допомогу не надсилалася протилежній стороні, що позбавило її можливості доводити неспівмірність цих витрат, суд самостійно визначає їх розмір, що підлягає відшкодуванню, виходячи з критерію їх розумної необхідності.

Щодо посилання заявника на постанову Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19), то у зазначеній постанові суд касаційної інстанції не формував правового висновку, подібного до висновку, сформованого у постанові від 30 вересня 2020 року у справі № 201/14495/16-ц (провадження № 61-22962св19), а тому такий довід касаційної скарги відхилений судом.

Підсумовуючи, Верховний Суд у своїх висновках наголошує на тому, що такі порушення як ненаправлення протилежній стороні заяви про ухвалення додаткового рішення разом з доданими до неї додатками (доказами) не є безумовною підставою для залишення такої заяви без розгляду чи відмови у задоволенні такої заяви, оскільки у такому разі суд має самостійно визначити розмір відшкодування, виходячи з критерію розумної необхідності.

2.2. Щодо подання відповідачем доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу

Заперечуючи проти задоволення заяви відповідача про ухвалення додаткового рішення про відшкодування витрат на правничу допомогу, позивач зазначив, що відповідач не надав доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт, їх вартості.

На обґрунтування таких доводів касаційної скарги заявник послалася на правові висновки Верховного Суду, зроблені у постановах від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/18 (провадження № 61-13573св19), від 09 жовтня 2020 року у справі № 509/5043/17

(провадження № 61-5662св20), від 20 липня 2021 року у справі № 922/2604/20, відповідно до яких склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування цих витрат

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення відповідають зазначеному правовому висновку, оскільки відповідач надав до суду першої інстанції документальне підтвердження надання правничої допомоги, зокрема, копії договору про надання правової допомоги від 21 жовтня 2020 року № 10 та додаткової угоди від 21 жовтня 2021 року № 1 до цього договору, розрахунок суми гонорару за надану правову допомогу від 13 грудня 2021 року, акт наданих послуг від 13 грудня 2021 року.

Суд надав оцінку письмовим доказав відповідача, на підставі чого зробив висновок, що заява про відшкодування витрат на правничу допомогу підлягає задоволенню.

При цьому за пунктом 3 додаткової угоди розрахунок за договором здійснюється через 10 днів після набрання рішенням законної сили.

Тож оскаржувані додаткове рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду також не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 21 січня 2021 року у справі № 280/2635/20 (провадження №К/9901/29763/20) та від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, відповідно до яких розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Так само не підлягають врахуванню доводи касаційної скарги, що у разі неподання доказів понесення витрат на правову допомогу протягом встановленого законом строку, така заява залишається судом без розгляду, про що зазначив Верховний Суд у постанові від 07 вересня 2020 року у справі № 910/4201/19.

Верховний Суд у таких висновках врахував, що сторона відповідача до закінчення судових дебатів у судовому засіданні 10 грудня 2021 року заявила про наміри заявити про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правничу допомогу та на п`ятий день - 15 грудня 2021 року подала до суду такі докази. Тож підстав для залишення заяви без розгляду у зв`язку з пропуском строку подання таких доказів у суду першої інстанції не було.

2.3. Щодо попереднього розрахунку витрат на правничу допомогу

Серед підстав касаційного оскарження додаткового рішення суду першої інстанції заявник зазначила, що таке судове рішення не відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 643/3720/15-ц (провадження № 61-18762св19), відповідно до якого у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодування відповідних витрат, за винятком суми сплаченого судового збору.

Ухвалюючи рішення про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правничу допомогу, суди першої та апеляційної інстанцій врахували, що представник відповідача до закінчення судових дебатів заявив про стягнення з позивач на користь відповідача судових витрат на професій правничу допомогу у розмірі орієнтовно 12 000, 00 грн, докази підтвердження розміру яких будуть надані суду протягом п`яти днів із дня ухвалення рішення у справі.

У межах цього строку відповідні докази сторона відповідача надала до суду.

Водночас у справі № 643/3720/15-ц (провадження № 61-18762св19) Верховний Суд, дійшовши висновку про відсутність підстав для відшкодування заявнику витрат на правничу допомогу, врахував, що заявник не надав переліку витрат, про відшкодування яких просив, не заявив до закінчення судових дебатів про відшкодування судових витрат та не подав заяви про намір подати докази на підтвердження судових витрат після ухвалення судового рішення, а також порушив порядок та строки для подання заяви про ухвалення додаткової постанови. Водночас у справі, що переглядається, такі умови щодо відшкодування витрат на правничу допомогу відповідач виконав.

Тож доводи касаційної скарги про неподання відповідачем попереднього розрахунку як підстава для відмови у задоволенні заяви про стягнення витрат на правничу допомогу відхилені Верховним Судом.

2.4. Щодо реальності та розумності адвокатських витрат

Як на підставу касаційного оскарження заявник також посилається на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, зроблений у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц

(провадження № 14-382цс19), відповідно до якого при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Заявник як у апеляційній скарзі, так і у касаційній скарзі не навела обґрунтованих доводів, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про стягнення з неї на користь відповідача витрат на правничу допомогу, не дотрималися принципів розумності та реальності адвокатських витрат, Верховний Суд таких порушень судів також не встановив.

Оскаржувані судові рішення містять висновки щодо визначення розміру витрат, які підлягають відшкодуванню позивачем на користь відповідача, такі висновки судів заявник не спростувала, а тому ці доводи касаційної скарги не підлягають врахуванню Верховним Судом.

2.5. Щодо інших доводів касаційної скарги

В оцінці застосування до спірних правовідносин правових висновків Верховного Суду, сформульованих у постановах від 22 грудня 2018 року у справі № 826/856/18 (адміністративне провадження № К/9901/57401/18), від 06 березня 2019 року у справі № 922/1163/18, від 07 вересня 2020 року у справі № 910/4201/19, потрібно враховувати таке.

У постановах від 07 вересня 2020 року у справі № 910/4201/19, від 06 березня 2019 року у справі № 922/1163/18 Верховний Суд зазначив, що, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково. Договір про надання правової допомоги та подані на підтвердження його виконання докази, повинні бути пов`язаними з розглядом конкретної судової справи.

У постанові від 22 грудня 2018 року у справі № 826/856/18 (адміністративне провадження № К/9901/57401/18) дійшов висновку, що підлягають відшкодуванню такі витрати на правничу допомогу, які передбачені договором.

Верховний Суд встановив, що у справі, яка переглядається, відповідно до додаткової угоди від 21 жовтня 2020 року № 1 до договору про надання правової допомоги від 21 жовтня 2020 року № 10 ОСОБА_2 та його адвокат Марченко Роман Михайлович дійшли згоди, що правова допомога здійснюється у межах справи № 347/687/20; визначили розмір оплати за послуги адвоката у таких розмірах: вивчення справи - 500, 00 грн, підготовка відзиву - 3 000, 00 грн, підготовка заяв, клопотань - 500, 00 грн, участь у засіданні - 1 000, 00 грн, у випадку необхідності підготовка апеляційної скарги - 3 000, 00 грн, вартість однієї години роботи адвоката - 400, 00 грн.

Тож доводи касаційної скарги в цій частині не підтверджені матеріалами справи, а тому відхилені Верховним Судом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 10 грудня 2021 року, додаткове рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 20 грудня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак