Історія справи

Постанова КЦС ВП від 30.08.2023 року у справі №313/1192/20
Постанова КЦС ВП від 30.08.2023 року у справі №313/1192/20
Постанова КЦС ВП від 30.08.2023 року у справі №313/1192/20

Постанова

Іменем України

30 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 313/1192/20

провадження № 61-3206св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Пророка В. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Веселівська селищна рада Мелітопольського району Запорізької області,

треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області, ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 07 вересня 2021 року у складі судді Кравцова С. О. та постанову Запорізького апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Маловічко С. В., Подліянової Г. С., Кочеткової І. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Веселівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області, треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області, ОСОБА_2 , про визнання права довічного успадковуваного володіння землею і витребування майна з чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Веселівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області, треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області, ОСОБА_2 , про визнання права довічного успадковуваного володіння землею і витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовні вимоги мотивовано тим, що для ведення фермерського господарства її чоловікові ОСОБА_4 згідно з рішенням виконавчого комітету Веселівської районної ради народних депутатів № 104 від 30 травня 1991 року видано державний акт на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою в розмірі 48,2 га.

17 листопада 1992 року в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України (ЕДРПОУ) за номером № 711149 було зареєстровано фермерське господарство «Гаврилов і Син» (далі - ФГ «Гаврилов і Син»)

за адресою: АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 чоловік позивача ОСОБА_4 помер.

14 травня 1996 року позивач прийняла спадщину і отримала свідоцтво про право власності на спадкове майно, що залишилося після смерті чоловіка (свідоцтво № 756, спадкова справа № 125).

Після смерті чоловіка ОСОБА_1 продовжувала керувати ФГ «Гаврилов і Син» та сплачувати податки, а 24 грудня 2012 року за

№ 10821050009000576 провела реєстрацію фермерського господарства повторно за адресою: Веселівська державна адміністрація Запорізької області, у якій зазначено її керівником господарства.

У подальшому позивачу стало відомо про те, що з 2012 року земельну ділянку площею 48,2 га, яка була видана її чоловікові для ведення фермерського господарства, Веселівською районною державною адміністрацією передано ОСОБА_2 на підставі договору оренди

від 08 червня 2011 року, реєстраційний номер - № 232128440000005

Згідно з відповіддю ГУ Держгеокадастру в Запорізькій області від 26 лютого 2021 року земельна ділянка в розмірі 48,2 га 30 грудня 2020 року передана у комунальну власність Веселівській селищній територіальній громаді в складі земельної ділянки площею 626,7752 га.

Звернення позивача до Веселівської районної державної адміністрації про повернення земельної ділянки в розмірі 48,2 га результатів не принесли. Письмових відповідей вона не отримувала, про вилучення цієї земельної ділянки від фермерського господарства її не повідомляли.

У зв`язку з тим, що ОСОБА_1 є спадкоємицею усіх прав і обов`язків після чоловіка ОСОБА_4 , прийняла спадкове майно після його смерті, вона має право на довічне успадковуване володіння земельною ділянкою в розмірі 48,2 га, яка неправомірно вибула з її користування шляхом передачі в оренду іншому підприємцю - фермеру.

Посилаючись на порушення свого права та правові висновки Великої Палати Верховного Суду з питання спадкування права постійного користування земельною ділянкою та права довічного успадковуваного володіння землею, позивач зазначала, що зі смертю фізичної особи її спадкоємець стає учасником правовідносин із довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, у зв`язку з чим просила суд визнати за нею право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, площею 48,2 га, згідно з актом Б № 098884 та рішенням Веселівського виконавчого комітету районної ради народних депутатів від 30 травня 1991 року № 104 та витребувати зазначену земельну ділянку з чужого незаконного володіння.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Веселівського районного суду Запорізької області від 07 вересня 2021 року позов задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 право володіння на довічне успадковану земельну ділянку, розміром 48,2 га, яка складається з двох земельних ділянок, а саме: з кадастровим номером 2321284000:07:007:0001, площею 39,9281 га, та з кадастровим номером 2321284000:07:003:0004, площею 6,1068 га, яка була видана в користування згідно з державним актом

Б № 098884 та рішенням виконавчого комітету Веселівської районної ради народних депутатів від 30 травня 1991 року ОСОБА_4 для створення ФГ «Гаврилов і Син», яке було зареєстровано як юридична особа

17 листопада 1992 року.

У задоволенні позовних вимог про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за законом, не може бути позбавлена права на таке володіння. У свою чергу спадкоємці також не можуть бути позбавлені права бути учасниками правовідносин із довічного успадковуваного володіння землею, а тому таке право є об`єктом спадкування.

При цьому суд першої інстанції посилався на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року справі № 368/54/17 (провадження № 14-487цс19).

Відмовляючи в задовленні позовних вимог щодо витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, суд зазначив, що розпорядженням голови Веселівської районної державної адміністрації від 25 листопада

2010 року № 271 припинено право користування земельною ділянкою, яке не оскаржено позивачем та є чинним, а державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею, виданий ОСОБА_4 , вказаним розпорядженням визнаний недійсним. На думку суду першої інстанції, спірна земельна ділянка на момент звернення з позовом перебуває у законному користуванні орендаря ОСОБА_2 на підставі договору оренди

від 05 квітня 2011 року, а тому суд позбавлений можливості вирішити позовні вимоги про витребування майна.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 08 лютого 2023 року рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 07 вересня 2021 року змінено.

Визнано за ОСОБА_1 право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою розміром 48,2 га, яка згідно з рішенням Веселівського виконавчого комітету районної ради народних депутатів від 30 травня

1991 року № 104 була надана ОСОБА_4 , про що видано державний акт Б № 098884, для ведення фермерського господарства.

Змінено правове обґрунтування рішення в частині відмови в задоволенні позову щодо витребування земельної ділянки.

Погоджуючись із висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог, апеляційний суд вважав за необхідне змінити рішення суду першої інстанції, оскільки суд першої інстанції надав неправильне формулювання права, яке визнавав

за ОСОБА_1 , вказавши в резолютивній частині рішення «визнати

за позивачем право володіння на довічне успадковану земельну ділянку»,

а також визначив дві земельні ділянки з кадастровими номерами, на які було поділено первісну земельну ділянку, площею 48,2 га, розмір яких

у загальному розмірі є меншим цієї площі.

Коректним визначенням права ОСОБА_1 є право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, площею 48,2 га. У такому розмірі за первісно визначеними межами згідно з державним актом має спадкуватися земельна ділянка, до якої входять земельні ділянки

з кадастровим номером 2321284000:07:007:0001, площею 39,9281 га, та

з кадастровим номером 2321284000:07:003:0004, площею 6,1068 га, загальною площею 46,03 га, а також решта площі розміром 2,17 га.

Змінюючи рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог про витребування земельної ділянки, суд апеляційної інстанції виснував про те, що без притягнення до участі у справі одночасно з Веселівською селищною радою орендаря ОСОБА_2 як співвідповідача, який у справі виступає в якості третьої особи, позовні вимоги про витребування земельної ділянки не можуть бути задоволені через неналежний суб`єктний склад.

Відхиляючи доводи відповідача та третьої особи щодо порушення строків позовної давності, апеляційний суд виходив із того, що отримання документа (свідоцтва) про право на спадщину не обмежується будь-яким строком,

а тому спадкоємець може оформити своє право довічного успадковуваного володіння землею у будь-який час без обмеження строком, зокрема, й у разі спору в судовому порядку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2023 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 07 вересня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 08 лютого 2023 року, у якій просить скасувати оскаржувані рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2023 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У травні 2023 року справу № 313/1192/20 передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 серпня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Касаційна скарга містить посилання на підстави касаційного оскарження судових рішень, визначені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, зокрема положення статті 122 ЗК України (у редакції, чинній станом на 25 листопада 2010 року), норми ЗК УРСР (у редакції

від 18 грудня 1990 року), постанови Верховної Ради УРСР «Про форми державних актів на право володіння або користування землею і Положення про порядок надання і вилучення земельних ділянок» від 27 березня

1991 року № 889-ХІІ, постанови Верховної Ради України «Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею» від 13 березня 1992 року № 2201-ХІІ.

Суди повно та всебічно не дослідили обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору, та не звернули уваги на те, що державний акт був виданий ОСОБА_4 «для організації фермерського господарства» попри вжите у ЗК УРСР формулювання «для ведення селянського (фермерського) господарства». Крім того, розпорядження органу місцевого самоврядування про припинення права користування спірною земельною ділянкою та її передачі до земель запасу не оскаржено в судовому порядку та не визнано недійсним.

Позивач із моменту відкриття спадщини після смерті чоловіка не вчиняла жодних дій на спадкування земельної ділянки та не обґрунтувала підстави звернення до суду після 25 років.

Оскаржувані судові рішення суперечать правовим висновкам, викладеним

у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 183/3878/17.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Веселівської районної ради народних депутатів від 30 травня 1991 року № 104

ОСОБА_4 надано у довічне успадковуване володіння із земель запасу земельну ділянку, площею 48,2 га, для ведення селянського (фермерського) господарства (а. с. 8, т. 1).

На підставі вказаного рішення ОСОБА_4 було видано державний акт про право користування землею Б № 098884 (а. с. 9-12, т. 1).

17 листопада 1992 року в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України (ЕДРПОУ) за номером № 711149 було зареєстровано

ФГ «Гаврилов і Син» за адресою: АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

14 травня 1996 року ОСОБА_1 прийняла спадщину і отримала свідоцтво про право на спадкове майно, що залишилося після смерті чоловіка (свідоцтво № 756, спадкова справа № 125 від 1995 року). Однак у свідоцтві не було зазначено про успадкування нею права на довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.

Також установлено, що у зв`язку з відмовою державного нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину на ФГ «Гаврилов і Син» ОСОБА_1 зверталася до суду і рішенням Веселівського районного суду Запорізької області від 02 червня 2010 року у справі № 2-218 було визнано право власності за ОСОБА_1 на ФГ «Гаврилов і Син» у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 .

Із моменту смерті ОСОБА_4 ФГ «Гаврилов і Син» не припинило свою господарську діяльність, керування яким здійснювала ОСОБА_1

24 грудня 2012 року за № 10821050009000576 ОСОБА_1 провела реєстрацію фермерського господарства повторно за адресою: Веселівська районна державна адміністрація Запорізької області, дата внесення даних щодо суб`єкта ЄДРПОУ - 25 грудня 2012 року. Керівник - ОСОБА_1 .

Відомостей про несплату податків із ФГ «Гаврилов і Син» матеріали справи не містять.

Розпорядженням голови Веселівської районної державної адміністрації від 25 листопада 2010 року № 271 «Про передачу земельної ділянки до земель запасу» припинено право користування на спірну земельну ділянку, загальною площею 48,2000 га, в тому числі 44,1000 га ріллі, що знаходилась у користуванні ОСОБА_4 згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею, яка була надана для організації фермерського господарства, у зв`язку із його смертю.

Розпорядженням визнано недійсним та повернуто до архіву державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею, виданий на ім`я ОСОБА_4 , для організації фермерського господарства. Зобов`язано відділ Держкомзему у Веселівському районі внести зміни до земельно-облікових документів.

05 квітня 2011 року між ОСОБА_2 та Веселівською районною державною адміністрацією був укладений договір оренди землі № 3, яким спірну земельну ділянку було передано в оренду на 10 років, тобто

до 05 квітня 2022 року. Договір зареєстровано у відділі Держкомзему

у Веселівському районі 08 червня 2011 року за № 23212840000005.

Відповідно до довідки від 27 грудня 2012 року № 582, виданої Менчикурівською сільською радою, ОСОБА_2 до обробітку вказаної земельної ділянки приступив із вересня 2011 року.

ОСОБА_1 зверталася до Веселівської районної державної адміністрації щодо повернення спірної земельної ділянки, але результатів це не принесло. Будь-яких письмових відповідей із цього питання їй надано не було.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог установлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають зі встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, а ніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній

і резолютивній частинах.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16

ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У справі, що переглядається, предметом спору є визнання права довічного успадковуваного володіння землею, яке виникло в особи - засновника фермерського господарства на підставі державного акта, та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Судами встановлено та підтверджено матеріалами справи, що рішенням виконавчого комітету Веселівської районної ради народних депутатів

від 30 травня 1991 року № 104 ОСОБА_4 надано у довічне успадковуване володіння із земель запасу земельну ділянку, площею 48,2 га, для ведення селянського (фермерського) господарства. На підставі вказаного рішення було видано державний акт про право користування землею Б № 098884.

Тобто ОСОБА_4 отримав спірну земельну ділянку на праві довічного успадковуваного володіння на підставі Земельного кодексу Української РСР (далі - ЗК УРСР) від 18 грудня 1990 року та на підставі Закону України

«Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 року, якими і було визначено порядок успадкування такого права.

ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року передбачав існування специфічного речового права на земельну ділянку та можливість для фізичних осіб бути суб`єктами права довічного успадковуваного володіння землею.

Так, відповідно до статті 6 цього Кодексу громадянам у довічне успадковуване володіння могли надаватися землі для ведення селянського (фермерського господарства).

Вказане положення було продубльовано у частині першій статті 50 цього Кодексу, відповідно до якої громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

Окремо законодавець виділяв іншу правову конструкцію - право постійного користування земельною ділянкою, підстави виникнення якого передбачено у статті 7 цього Кодексу.

Таким чином, починаючи з 1990 року законодавець чітко розмежовував поняття права постійного користування та права довічного успадковуваного володіння, правові режими яких не визнавалися тотожними. При цьому кодекс передбачав лише одне право володіння земельною ділянкою, наданої для ведення сільського (фермерського) господарства, - право довічного успадковуваного володіння.

Щодо можливості успадкування права володіння вказана редакція кодексу також була однозначною.

Так, відповідно до вимог статті 55 ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року у вказаній редакції у разі смерті громадянина, який вів сільське (фермерське) господарство, право володіння земельною ділянкою передається одному зі спадкоємців. Крім того, вже із самої назви правової конструкції можна говорити про можливість такого права бути успадкованим - право довічного успадковуваного володіння.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року, яка втратила чинність на підставі постанови Верховної Ради України

від 13 березня 1992 року № 2201-XII, затверджено форми державних актів:

на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.

Разом із тим ЗК України № 2196-XII у редакції від 13 березня 1992 року виключив згадку про право довічного успадковуваного володіння та передбачав надання земель лише у постійне та тимчасове користування.

Постійним визнавалося землекористування без заздалегідь установленого строку. Так, відповідно до статті 7 Кодексу земельні ділянки у постійне користування надавалися громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, сільськогосподарським підприємствам і організаціям.

Втім, виключення з Кодексу правил про право довічного успадковування володіння не означало припинення цього права, як і не було передбачено його автоматичного переходу в іншу організаційну форму. Як суб`єктивне право, право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою,

що виникло свого часу відповідно до закону, могло бути припинене лише з підстав, передбачених законом, проте в законі таких підстав наведено

не було.

Відповідно до пункту 8 Постанови Верховної Ради України

від 13 березня 1992 року № 2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗК України.

У подальшому ЗУ України у редакції від 25 жовтня 2001 року, починаючи

з 01 січня 2002 року, обмежив коло суб`єктів права постійного користування землею виключно юридичними особами і зобов`язав постійних землекористувачів до 01 січня 2008 року переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди (пункт 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2001 року).

У рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що

у ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України

в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (стаття 6). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.

Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 01 січня 2008 року потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до частини другої статті 14, частини другої статті 41 Конституції України.

У зв`язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.

Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:

- пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;

- пункту 6 постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 року № 563-ХII «Про земельну реформу» з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

З огляду на викладене, особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за законом, не може бути позбавлена права на таке володіння.

На правовідносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та статтею

41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид мирного володіння майном в розумінні Конвенції та як речове право, захищене статтею 41 Конституції України), а й обмежують у можливості припинити відповідне право.

Таким чином, дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка дозволяла б припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня

1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення

від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява

№ 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).

Аналіз зазначених змін у земельному законодавстві свідчить про наявність певної правової колізії, у тому числі щодо розмежування різних правових конструкцій, як то право постійного користування та право довічного успадковуваного володіння, та щодо можливості успадкування цих прав.

З урахуванням зазначеного можна зробити висновок про те, що хоч дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство

не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.

Крім того, при вирішенні питання щодо права довічного успадковуваного володіння важливо враховувати також норм спеціального законодавста, зокрема, Закону України «Про селянське (фермерське) господарство»,

що був прийнятий 20 грудня 1991 року та діяв до введення у дію Закону України «Про фермерське господарство». Зазначеними законами встановлений особливий порядок створення таких юридичних осіб як фермерське господарство. Згідно з цими законами однією з основних особливостей правового статусу фермерського та селянського (фермерського) господарств є те, що для створення фермерського господарства як юридичної особи громадянин України повинен спочатку отримати у власність або користування земельну ділянку з цільовим призначенням «для ведення фермерського господарства», а вже потім зареєструвати і вести фермерське господарство.

Таким чином, право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані, а тому, враховуючи, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.

Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, від якого Велика Палата Верховного Суду не відступила і в постанові від 23 червня 2020 року

у справі № 179/1043/16-ц, та застосовано в постановах Верховного Суду

від 29 січня 2020 року у справі № 663/2123/16-ц, від 14 квітня 2021 року

у справі № 311/706/18.

Установивши характер спірних правовідносин, надавши належну оцінку доказам у їх сукупності, суд першої інстанції, з висновком якого по суті спору погодився і апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що право довічного користування спірною земельною ділянкою, наданою спадкодавцю ОСОБА_4 для ведення селянського (фермерського) господарства, може бути визнано таким, що успадковане позивачем. При цьому апеляційний суд виправив помилку, допущену судом першої інстанції щодо коректного визначення права ОСОБА_1 , а саме - права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, розміром 48,2 га, а також надав достатнє мотивування щодо відхилення посилань відповідача та третьої особи про застосування позовної давності до спірних правовідносин.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 квітня 2021 року у справі № 183/3878/17, з огляду на їх безпідставність, оскільки

в цій справі та справі, яка переглядається, судами встановлені різні фактичні обставини.

Так, у справі № 183/3878/17, на яку міститься посилання в касаційній скарзі, предметом спору було встановлення факту надання земельної ділянки

у довічне успадковуване володіння та похідна вимога - визнання права довічного успадковуваного володіння. Переглядаючи справу в касаційному порядку, з урахуванням фактичних обставин, встановлених у конкретній справі на підставі її доказової бази, Верховний Суд зробив висновок про те, що в судовому порядку не можливо встановити вид права конкретної особи на землю (факту надання земельної ділянки у довічне успадковуване володіння чи інше), а тому, оскільки позовні вимоги в частині встановлення факту надання земельної ділянки у довічне успадковуване володіння не підлягають розгляду в судовому порядку, інші похідні вимоги не підлягають задоволенню. Разом із тим, у цій справі судами встановлено та не спростовано сторонами, що спірну земельну ділянку ОСОБА_4 надано у довічне успадковуване володіння.

Колегія суддів наголошує, що реалізація положень частини четвертої статті 263 ЦПК України щодо застосування висновків Верховного Суду, викладених у спірних правовідносинах, полягає у тому, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду лише у справах, у яких відносини є подібними.

Загальний підхід, який підлягає використанню через методологію застосування класичного прецеденту (релевантності), вимагає застосування практики Верховного Суду через схожість фактів або юридичних висновків, і «ідеальна релевантність» може бути побудована саме на цих підставах.

Наведені в касаційній скарзі доводи загалом аналогічні викладеним в апеляційній скарзі, зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, свідчать про помилкове тлумачення заявником норм права та, переважно, спрямовані на переоцінку доказів у справі, що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводівзаявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин як

в матеріальному, так і в процесуальному сенсі, а доводи, викладені

у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права та зводяться до неправильного тлумачення заявником норм права, переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 07 вересня 2021 року у незміненій частині та постанову Запорізького апеляційного суду від 08 лютого 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

В. В. Пророк

В. В. Сердюк