Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 12.04.2020 року у справі №320/10817/18

Постанова

Іменем України

28 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 320/10817/18

провадження № 61-5386св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - ОСОБА_3,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Крилової О.

В., Кухаря С. В., Полякова О. З.,

від 11 лютого 2020 року та додаткову постанову Запорізького апеляційного суду від 24 березня 2020 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - ОСОБА_3, про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1.

В квартирі, окрім нього, також зареєстровані його син ОСОБА_4, відповідач ОСОБА_2 та її мати, яка залучена до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3

ОСОБА_2 є падчеркою ОСОБА_1, яка після реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 та за проханням останньої була зареєстрована у вказаній квартирі.

Стверджував, що відповідач втратила право користування його житлом, оскільки із 2011 року проживає за іншою адресою, а збереження за нею реєстрації місця проживання перешкоджає оформити субсидію на оплату житлово-комунальних послуг.

Посилаючись на зазначені обставини, просив суд визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області

від 30 жовтня 2019 року, з урахуванням додаткового рішення цього ж суду від 21 листопада 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житлом - квартирою АДРЕСА_1. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_2 без поважних причин не проживає у спірній квартирі понад встановлений законом строк.

Короткий зміст оскаржуваних постанов апеляційного суду

Постановою Запорізького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 30 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що спірне житло є спільною власністю позивача та його дружини, яка визнає право відповідачки на користування квартирою, що унеможливлює втрату ОСОБА_2 права користування житлом. Судом також враховані пояснення ОСОБА_3, відповідно до яких ОСОБА_2 періодично проживає за спірною адресою.

Додатковою постановою Запорізького апеляційного суду від 24 березня 2020 року стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1 057,20 грн та витрати на правничу допомогу в розмірі 3 500
грн.

Ухвалюючи додаткову постанову, апеляційний суд виходив з того, що у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, а відповідачем понесені витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги та витрати на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню з позивача.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційних скаргах ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, залишивши в силі рішення та додаткове рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

17 березня 2020 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу у справі № 320/10817/18 на постанову Запорізького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, а 06 травня

2020 року - на додаткову постанову Запорізького апеляційного суду

від 24 березня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами ОСОБА_1 у справі № 320/10817/18 та витребувано матеріали справи з місцевого суду.

У червні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2020 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Доводи особи, яка подала касаційні скарги

ОСОБА_1 зазначає, що при прийнятті постанови від 11 лютого 2020 року апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновків викладених у постановах Верховного Суду від 01 лютого 2018 року у справі № 283/1443/16-ц, від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16-ц, а при прийнятті додаткової постанови від 24 березня 2020 року апеляційний суд не врахував висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18, від 12 лютого

2020 року у справі № 545/1149/17, у постановах Верховного Суду

від 21 березня 2018 року у справі № 2-3901/08-ц, від 10 липня 2019 року у справі № 753/6459/16, від 31 липня 2019 року у справі № 345/4389/16-ц,

від 07 серпня 2019 року у справі № 761/6483/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 761/17654/17.

Вказує на помилковість висновку суду апеляційної інстанції про те, що квартира АДРЕСА_1 перебуває у спільній власності із ОСОБА_3, оскільки сам факт її придбання у період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної власності подружжя.

Стверджує, що він як власник спірного житла має право на звернення до суду з цим позовом до ОСОБА_2, яка відмовляючись від зняття з реєстрації місця проживання, порушує його права.

Звертає увагу на те, що ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву не зазначала про судові витрати, які вона очікує понести в зв'язку із розглядом справи, та не надала попереднього розрахунку таких витрат, що є порушенням вимога статей 137, 178 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та підставою для відмови у їх стягненні. Також судом не було враховано, що сторона відповідача, затягуючи розгляд справи, зловживала своїми процесуальними правами.

Вважає, що він, як учасник бойових дій, звільнений від сплати судового збору у цій справі.

Доводи осіб, які подали відзив на касаційні скарги

У червні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу на постанову Запорізького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, в якому посилаючись на законність та обґрунтованість постанови суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення залишити без змін. Вважає, що судами правильно встановлено, що ОСОБА_3 є співвласником спірної квартири, яка не заперечує проти користування нею цим житлом.

Разом з тим, не можуть бути враховані відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу на додаткову постанову Запорізького апеляційного суду

від 24 березня 2020 року та відзив ОСОБА_3 на касаційні скарги ОСОБА_1, оскільки всупереч вимог частини 4 статті 395 ЦПК України до цих відзивів не додані докази надсилання їх копій іншим учасникам справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебувають у зареєстрованому шлюбі з

18 серпня 2001 року.

ОСОБА_2 є дочкою ОСОБА_3.

За ОСОБА_1 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Суди вважали встановленим, що ОСОБА_3 є співвласником квартири.

У квартирі зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_4

ОСОБА_3 не заперечує проти користування ОСОБА_2 вказаною квартирою.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1

пункту 1 частини 2 статті 389 ЦПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційні скарги не підлягають задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин 1 -2 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Частиною 1 статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною 1 статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо

при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення, будинку або квартири, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до частини 1 статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_2 є дочкою ОСОБА_3, яка як співвласник квартири

АДРЕСА_1 не заперечує проти користування відповідачем цією квартирою.

За таких обставин апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки інший співвласник спірної квартири не заперечує щодо проживання відповідачки як члена її сім'ї у цьому житлі.

Наведе узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 03 травня 2018 року у справі № 372/4969/15-ц.

Апеляційним судом належним чином обґрунтовано висновок про те, що ОСОБА_3 є співвласником спірного житла, а крім того за відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень у справі № 320/10715/18 рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області

від 21 січня 2020 року, яке в цій частині залишено без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 20 травня 2020 року, в порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1.

Колегія судів відхиляє посилання заявника на висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 01 лютого 2018 року у справі № 283/1443/16-ц, оскільки у розглядуваній справі інші фактичні обставини, зокрема один із співвласників не заперечує проти користування відповідачкою спірним житлом.

При цьому, ОСОБА_1 не позбавлений права добровільно або в судовому порядку визначити порядок користування спільною квартирою із

іншим співвласником.

Висновки апеляційного суду, за встановлених у розглядуваній справі обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним в постанові від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16.

Щодо розподілу судових витрат

Частиною 1 статті 15 ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини 3 статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Частиною 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Відповідно до частин 1 та 3 статті 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку з розглядом справи. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції, враховуючи характер виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та її складності, дійшов обґрунтованого висновку, що вимоги щодо стягнення з позивача витрат на правничу допомогу підлягають задоволенню у розмірі 3 500 грн.

Твердження заявника про наявність підстав, передбачених частиною 2 статті 134 ЦПК України, для відмови у стягненні судових витрат є безпідставними, оскільки попередній розрахунок суми судових витрат фактично був визначений представником відповідачки - ОСОБА_5 у клопотанні про забезпечення судових витрат, яке було подано одночасно із поданням відзиву на позов.

Вказане спростовує доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18, щодо застосування положень частини 2 статті 134 ЦПК України.

Доводи заявника про те, що сторона відповідача, подавши клопотання про зупинення провадження, проігнорувавши судове засідання, яке призначене на 09 вересня 2019 року, зловживала своїми процесуальними правами є безпідставними, а крім того вказані дії не призвели до збільшення судових витрат, які були покладені на позивача.

Верховний Суд також погоджується з висновком апеляційного суду в частині розподілу судового збору, сплаченого відповідачкою за подання апеляційної скарги.

Посилання заявника на висновки, які викладені у постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 2-3901/08-ц, від 10 липня 2019 року у справі № 753/6459/16, від 31 липня 2019 року у справі № 345/4389/16-ц, від 07 серпня 2019 року у справі № 761/6483/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 761/17654/17, від 27 червня 2018 року у справі № 572/2088/17, є безпідставними з огляду на таке.

Велика Палата Верховного суду в постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 вказала, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17 вказано, що вирішуючи питання про стягнення судового збору із особи, яка має статус учасника бойових дій (прирівняної до нього особи), для правильного застосування норм пункту 13 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" суд має враховувати предмет та підстави позову; перевіряти чи стосується така справа захисту прав цих осіб з урахуванням положень статей 12, 22 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

Перелік пільг учасникам бойових дій та особам, прирівняним до них, визначені у статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

Враховуючи, що предметом спору у розглядуваній справі є визнання особи такою, що втратила право користування житлом, відсутні підстави вважати, що справа, пов'язана із порушенням прав заявника як учасника бойових дій чи будь-яким іншим чином стосується соціального і правового захисту учасників бойових дій, а тому позивач не звільнений від сплатити судового збору у розглядуваній справі.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки доводи касаційних скарг висновків суду апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року та додаткову постанову Запорізького апеляційного суду від 24 березня

2020 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников І. Ю. Гулейков О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В.

В. Шипович