Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.03.2018 року у справі №486/560/17

Постанова

Іменем України

28 лютого 2019 року

м. Київ

справа № 486/560/17

провадження № 61-11660св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

СтрільчукаВ.А. (суддя-доповідач), КарпенкоС.О., КузнєцоваВ.О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: Южноукраїнський міський голова ОСОБА_5, Виконавчий комітет Южноукраїнської міської ради Миколаївської області,

треті особи: виконуючий обов'язки головного лікаря Комунального закладу «Южноукраїнська міська лікарня» ОСОБА_6, Міністерство охорони здоров'я України, Комунальний заклад «Южноукраїнська міська лікарня»,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 16 січня 2018 року у складі колегії суддів: Базовкіної Т. М., Кушнірової Т. Б., Яворської Ж. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У травні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, який уточнила в процесі розгляду справи, до Южноукраїнського міського голови ОСОБА_5, Виконавчого комітету Южноукраїнської міської ради Миколаївської області, треті особи: виконуючий обов'язки головного лікаря Комунального закладу «Южноукраїнська міська лікарня» (далі - КЗ «ЮМЛ») ОСОБА_6, Міністерство охорони здоров'я України (далі - МОЗ України), КЗ «ЮМЛ», про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, визнання незаконними розпоряджень Южноукраїнського міського голови та визнання незаконним рішення конкурсної комісії. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_4 посилалася на те, що з 24 жовтня 2014 року вона здійснювала поточне управління Державним закладом «Спеціалізована медико-санітарна частина № 2 Міністерства охорони здоров'я України» (далі - ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України), обіймала посаду начальника цього закладу на підставі контракту від 24 жовтня 2014 року № 803, укладеного між нею та МОЗ України. Розпорядженням від 28 лютого 2017 року № 46-р «Про припинення дії контракту з начальником ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України» Южноукраїнський міський голова ОСОБА_5 звільнив її з посади на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) - у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, пов'язаними з реорганізацією (припиненням) закладу, з виплатою вихідної допомоги. Вказане розпорядження є незаконним, оскільки в день звільнення 28 лютого 2017 року вона перебувала на амбулаторному лікуванні, що підтверджується листом непрацездатності, а контракт з нею укладало МОЗ України на строк до 24 жовтня 2017 року, тому міський голова не мав права достроково припиняти його дію. При цьому міський голова, маючи повноваження лише на призначення та звільнення керівників комунальних закладів, звільнив її 28 лютого 2017 року як керівника державного закладу, в той час як цей державний заклад став комунальним лише 01 березня 2017 року. Оскільки ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України була реорганізована в КЗ «ЮМЛ» без зміни функціонального призначення та структури, то всі працівники державного закладу ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ стали працівниками КЗ «ЮМЛ» без подання заяв про переведення та видання наказів про прийом на роботу в реорганізовану установу, окрім неї. Наказ про скорочення штату не видавався і ніяка інша робота їй не пропонувалася. Таким чином, її звільнення відбулося з порушенням вимог законодавства про працю, а тому вона підлягає поновленню на роботі зі стягненням з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з розрахунку 957,16 грн за один день. Незаконними діями Южноукраїнського міського голови їй було спричинено моральну шкоду, що полягало у втраті нормальних життєвих зв'язків з колегами, які почали ухилятись від зустрічей з нею. Моральні страждання спричинив і сам факт втрати роботи, що призвело до різкого зниження матеріального забезпечення сім'ї і зміни життєвих планів та потягнуло за собою напругу в сімейних відносинах, яка, в свою чергу, негативно впливала на соматичний та психічний стан її здоров'я. Окрім цього, незаконними діями відповідача була принижена її ділова репутація як керівника закладу, а тому з урахуванням тривалого та комплексного характеру моральних страждань вона оцінила розмір відшкодування у 50 000 грн. 06 лютого 2017 року міський голова ОСОБА_5 видав розпорядження № 24-р, яким оголосив конкурс на заміщення вакантної посади головного лікаря КЗ «ЮМЛ», затвердив Положення про проведення конкурсу та склад конкурсної комісії. Вказане розпорядження є незаконним, тому що вона призначена на посаду начальника ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України згідно з контрактом, тобто за строковим трудовим договором, дія якого закінчувалася лише 24 жовтня 2017 року, а весь особовий склад в результаті реорганізації перейшов до КЗ «ЮМЛ», що є правонаступником ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України. Тому вона продовжує залишатися головним лікарем реорганізованої установи до закінчення дії контракту, так як до новоутвореної установи перейшли всі права і обов'язки реорганізованої юридичної особи, в тому числі й щодо укладених трудових договорів. Вакансії головного лікаря на час проведення конкурсу не було, оскільки дія її контракту з МОЗ України не припинилася, а вона на той час не була звільнена. 23 лютого 2017 року міський голова ОСОБА_5 також затвердив рішення конкурсної комісії з проведення конкурсу на заміщення вакантної посади головного лікаря КЗ «ЮМЛ», яка рекомендувала призначити на вказану посаду ОСОБА_6 Рішення конкурсної комісії є незаконним, оскільки воно прийняте з порушенням положень «Порядку проведення конкурсу на заміщення вакантної посади головного лікаря КЗ «ЮМЛ», затвердженого розпорядженням Южноукраїнського міського голови від 06 лютого 2017 року № 24-р. Більшості кваліфікаційних характеристик, визначених МОЗ України для цієї посади, ОСОБА_6 не відповідає. У нього відсутня спеціалізація за фахом «Організація і управління охороною здоров'я», стаж роботи за цим фахом, який має бути не менше п'яти років, а тому він взагалі не підлягав допуску до участі в даному конкурсі. Однак 01 березня 2017 року Южноукраїнський міський голова своїм розпорядженням № 47 призначив ОСОБА_6 виконуючим обов'язки головного лікаря КЗ «ЮМЛ». Враховуючи наведене, ОСОБА_4 просила: поновити її на посаді головного лікаря КЗ «ЮМЛ»; стягнути з Южноукраїнського міського голови ОСОБА_5середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 176 117,44 грн за період з 28 лютого по 23 листопада 2017 року; стягнути на відшкодування моральної шкоди 50 000 грн; визнати незаконним розпорядження Южноукраїнського міського голови від 28 лютого 2017 року № 46-р, яким її звільнено з посади; визнати незаконним розпорядження від 06 лютого 2017 року № 24-р «Про проведення конкурсу на заміщення вакантної посади головного лікаря КЗ «ЮМЛ»; визнати незаконним розпорядження від 01 березня 2017 року № 47-р «Про призначення виконуючим обов'язки головного лікаря КЗ «ЮМЛ» ОСОБА_6»; визнати незаконним рішення конкурсної комісії виконавчого комітету Южноукраїнської міської ради Миколаївської області від 23 лютого 2017 року про надання рекомендації для призначення на посаду ОСОБА_6; поновити строк звернення до суду, пропущений з поважних причин, оскільки 23 лютого 2017 року вона зверталася до Арбузинського районного суду Миколаївської області з адміністративним позовом до Южноукраїнської міської ради, третя особа - МОЗ України, про визнання незаконними та скасування рішень, визнання незаконними та скасування розпоряджень, доповнивши 11 квітня 2017 року позовну заяву вимогою про поновлення на роботі та відшкодування моральної шкоди, однак ухвалою Арбузинського районного суду Миколаївської області від 05 травня 2017 року закрито провадження у справі у зв'язку з тим, що справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Після цього вона звернулася з аналогічним позовом в порядку цивільного судочинства.

Рішенням Арбузинського районного суду Миколаївської області від 23 листопада 2017 року у складі судді Явіци І. В. позов задоволено частково. Визнано протиправним розпорядження Южноукраїнського міського голови ОСОБА_5 від 28 лютого 2017 року № 46-р «Про припинення дії контракту з начальником ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України ОСОБА_4 та звільнення її з посади». Поновлено ОСОБА_4 на посаді головного лікаря КЗ «ЮМЛ» з 28 лютого 2017 року. Стягнено з Южноукраїнського міського голови ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 в рахунок відшкодування моральної шкоди 3 000 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В решті позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що рішення про звільнення з роботи позивача було прийнято неповноважним органом і без дотримання вимог закону щодо забезпечення гарантій, визначених статтею 49-2 КЗпП України. При цьому місцевий суд дійшов висновку, що наявні підстави для поновлення пропущеного ОСОБА_4 строку на звернення до суду, оскільки його пропущено з поважних причин, якими суд вважав наступні обставини: з вимогою про поновлення на роботі позивач звернулася до Южноукраїнського міського суду Миколаївської області 11 квітня 2017 року, що свідчить про вчинення позивачем з цього часу дій, спрямованих на захист своїх трудових прав; у період з 04 по 07 березня 2017 року позивач перебувала на амбулаторному лікуванні, що унеможливило реалізацію права на звернення до суду з позовом; внаслідок незаконного звільнення психічний стан ОСОБА_4 значно погіршився і вона вимушена була звернутися 11 квітня 2017 року до приватного лікаря за психіатричною допомогою. Грошова компенсація завданої позивачу моральної шкоди в розмірі 3 000 грн відповідає засадам розумності і справедливості.

Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 16 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, апеляційну скаргу Южноукраїнського міського голови ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 23 листопада 2017 року в частині визнання протиправним розпорядження Южноукраїнського міського голови ОСОБА_5 від 28 лютого 2017 року № 46-р «Про припинення дії контракту з начальником ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України ОСОБА_4 та звільнення її з посади», поновлення ОСОБА_4 на посаді головного лікаря КЗ «ЮМЛ», стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Рішення місцевого суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання незаконними розпоряджень Южноукраїнського міського голови від 06 лютого 2017 року № 24-р «Про проведення конкурсу на заміщення вакантної посади головного лікаря КЗ «ЮМЛ» та від 01 березня 2017 року № 47-р «Про призначення виконуючим обов'язки головного лікаря КЗ «ЮМЛ» ОСОБА_6», а також рішення конкурсної комісії виконавчого комітету Южноукраїнської міської ради Миколаївської області від 23 лютого 2017 року про надання рекомендації для призначення на посаду ОСОБА_6 залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване помилковістю висновків місцевого суду про те, що Южноукраїнський міський голова не мав повноважень на звільнення начальника ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України, оскільки на день звільнення ОСОБА_4 Южноукраїнська міська рада набула повноважень органу управління вказаним закладом охорони здоров'я, а тому від імені власника цього закладу мала право на припинення трудового договору - контракту з його керівником. У зв'язку з реорганізацією ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України шляхом перетворення у КЗ «ЮМЛ» відбулися зміни у складі посад, внаслідок чого посада, яку обіймала позивач, не була введена до штату перетвореної установи. Разом з тим суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недотримання відповідачем вимог статті 49-2 КЗпП України при звільненні позивача із займаної посади. Однак визначений законом строк для звернення до суду з вимогами про поновлення на роботі тривав з 04 березня до 04 квітня 2017 року, але позивач звернулася до суду 24 травня 2017 року, тобто пропустила визначений статтею 233 КЗпП України строк. Апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції про поважність причин пропуску строку на звернення до суду у зв'язку непрацездатністю позивача, яка тривала з 28 лютого до 07 березня 2017 року, оскільки ця непрацездатність мала нетривалий характер і не була перешкодою для пред'явлення нею адміністративного позову. Тому відсутні підстави для поновлення пропущеного позивачем строку на звернення до суду з позовом про поновлення на роботі (в тому числі й щодо визнання протиправним розпорядження Южноукраїнського міського голови ОСОБА_5 від 28 лютого 2017 року № 46-р), відповідно - і для задоволення позову в цій частині, незважаючи на доведеність таких позовних вимог через встановлене порушення трудових прав позивача. Оскільки необхідною умовою постановлення рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу є поновлення на роботі, то у зв'язку з відмовою в такому позові не підлягають задоволенню й указані похідні вимоги. Звільнення позивача з роботи відбулося з порушенням вимог закону, що потягнуло за собою моральні страждання, однак позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню, так як вони пред'явлені не до власника або уповноваженого ним органу (яким є Южноукраїнська міська рада Миколаївської області) і на яку відповідно до статті 237-1 КЗпП України покладено обов'язок з відшкодування, а до міського голови, тобто до неналежного відповідача.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У лютому 2018 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 16 січня 2018 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення в частині відмови в задоволенні її позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і ухвалити нове рішення про задоволення цих вимог.

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, визнаючи помилковим висновок місцевого суду про визнання поважними причини пропуску строку на звернення до суду, посилався на своє розуміння таких причин, а не на об'єктивні критерії. Строк звернення до суду з цим позовом пропущений нею у зв'язку з правовою невизначеністю щодо вибору юрисдикції.

У квітні 2018 року Южноукраїнський міський голова ОСОБА_5 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на те, що доводи ОСОБА_4 суперечать фактичним обставинам справи. Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що рішення місцевого суду щодо наявності підстав для поновлення строку звернення позивача до суду за захистом порушеного права є помилковим. Позивач звернулася до неналежного суду 11 квітня 2017 року, а тому є безпідставними її твердження, що саме цей день є днем звернення її до суду з вимогами про поновлення на роботі. Після постановлення ухвали від 03 травня 2017 року про закриття провадження в адміністративній справі ОСОБА_4 пред'явила цей позов лише 24 травня 2017 року, тобто після спливу визначеного законом строку для звернення до суду.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2018 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали справи із суду першої інстанції.

03 квітня 2018 року справа № 486/560/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судове рішення апеляційного суду оскаржене в касаційному порядку в частині відмови у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, тому переглядається Верховним Судом лише в означеній частині.

Апеляційним судом встановлено, що 24 жовтня 2014 року між МОЗ України як органом управління майном та ОСОБА_4 було укладено контракт № 803, згідно з яким позивач призначена на посаду начальника ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ строком до 24 жовтня 2017 року.

Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з 2006 року зареєстровано ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України (код ЄДРПОУ 33850812), засновником якого було МОЗ України.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25 листопада 2015 року № 1222-р цілісний майновий комплекс ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України (код ЄДРПОУ 33850812), розміщений на земельній ділянці загальною площею 6,1424 га, передано у власність територіальної громади міста Южноукраїнська (Миколаївська область).

Рішенням Южноукраїнської міської ради Миколаївської області від 01 грудня 2016 року № 427 прийнято до комунальної власності територіальної громади міста Южноукраїнська цілісний майновий комплекс ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України та затвердити його статут у новій редакції.

07 грудня 2016 року проведена державна реєстрація змін до установчих документів ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України, зокрема щодо органу, до сфери управління якого належить вказана юридична особа, зміни органу управління та інформації про засновників - замість МОЗ України таким органом вказано Южноукраїнську міську раду Миколаївської області.

Згідно з пунктом 1.2 статуту ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України (нова редакція), затвердженого рішенням Южноукраїнської міської ради від 01 грудня 2016 року, уповноваженим органом управління закладу є Южноукраїнська міська рада.

Рішенням Южноукраїнської міської ради Миколаївської області від 01 грудня 2016 року № 428 вирішено реорганізувати (припинити) ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України шляхом перетворення в юридичну особу - КЗ «ЮМЗ» з обов'язковою умовою збереження профілю, функціонального навантаження та структури, які в повному обсязі переносяться в реорганізований заклад.

Державна реєстрації припинення юридичної особи в результаті реорганізації відбулася 28 лютого 2017 року.

Державна реєстрація утвореної в результаті реорганізації юридичної особи - КЗ «ЮМЛ», засновником якої є Южноукраїнська міська рада і яка є правонаступником ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України, відбулася 01 березня 2017 року.

Таким чином,внаслідок реорганізації було завершено процес передачі ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ Україниз державної до комунальної власності.

У штаті КЗ «ЮМЛ» відсутня посада, яку займала позивач - «начальник ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України, однак введена інша посада керівника закладу - «головний лікар КЗ «ЮМЛ».

Згідно з частиною третьою статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть установлюватися угодою сторін.

Виходячи з особливостей зазначеної форми трудового договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, закон надав право сторонам при укладенні контракту самим установлювати їхні права, обов'язки та відповідальність, зокрема як передбачену нормами КЗпП України, так і підвищену відповідальність керівника та додаткові підстави розірвання трудового договору.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені контрактом.

У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснено, що вирішуючи позови про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 8 статті 36 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що на підставі цієї норми припиняється трудовий договір за наявності умов, визначених сторонами в контракті для його розірвання. Оскільки на працівників, з якими укладено контракт, поширюється законодавство про працю, що регулює відносини по трудовому договору, за винятком, встановленим для цієї форми трудового договору, їх трудовий договір може бути припинено й з інших підстав, передбачених законодавством (статті 36, 39-41 КЗпП України).

Відповідно до пунктів 16, 17 постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року № 203 «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державній власності» контракт з керівником підприємства може бути розірваний на підставах, установлених чинним законодавством, а також передбачених у контракті. При цьому розірвання контракту з ініціативи органу управління майном або керівника підприємства повинно провадитися з урахуванням гарантій, установлених чинним законодавством. При розірванні контракту з підстав, установлених у контракті, але не передбачених чинним законодавством, звільнення провадиться на підставі пункту 8 статті 36 КЗпП України, про що робиться відповідний запис у трудовій книжці керівника підприємства.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 36 КЗпП Українизміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору. У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України).

Згідно з підпунктом 3 пункту 22 укладеного між ОСОБА_4 та МОЗ України контракту від 24 жовтня 2014 року його дія може бути припинена до закінчення визначеного в ньому строку за ініціативою органу управління майном у випадках, передбачених статтями 40 і 41 КЗпП України.

Розпорядженням Южноукраїнського міського голови ОСОБА_5 від 28 лютого 2017 року № 46-р дію контракту № 803 від 24 жовтня 2014 року, укладеного між МОЗ України та ОСОБА_4, було припинено, а позивача звільнено із займаної посади начальника ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України - у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, пов'язаними з реорганізацією (припиненням) закладу з виплатою вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку з 28 лютого 2017 року.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині визнання протиправним розпорядження Южноукраїнського міського голови ОСОБА_5 № 46-р від 28 лютого 2017 року «Про припинення дії контракту з начальником ДЗ «СМСЧ № 2» МОЗ України» ОСОБА_4 та звільнення її з посади», поновлення на посаді головного лікаря КЗ «ЮМЛ», стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що позивачем пропущено строк, встановлений статтею 233 КЗпП України, на звернення до суду з вимогами про поновлення на роботі і відповідно не підлягають задоволенню вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Обставини справи встановлені апеляційним судом на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону.

Доводи касаційної скарги про помилковість висновку апеляційного суду про пропуск позивачем визначеного частиною першою статті 233 КЗпП України строку на звернення до суду з вимогою про поновлення на роботі не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно з роз'ясненнями, що містяться у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року № 9, встановлені статтями 228, 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Разом з тим зазначена норма не передбачає переліку поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність має визначатися в кожному випадку, залежно від конкретних обставин.

Як поважні причини пропущення строку, встановленого у частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об'єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

Суд апеляційної інстанції на підставі доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, дійшов правильного висновку про те, що позивач звернулася до суду за захистом своїх прав з порушенням строку, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України, оскільки розпорядження міського голови про звільнення з роботи вона отримала 03 березня 2017 року, проте з цим позовом, в тому числі з вимогами про поновлення на роботі звернулася до суду 24 травня 2017 року.

Спростовуючи доводи ОСОБА_4 про поважність причин пропуску строку звернення до суду з цим позовом у зв'язку з тим, що 23 лютого 2017 року вона зверталася з адміністративним про визнання незаконними та скасування рішень, визнання незаконними та скасування розпоряджень, доповнивши 11 квітня 2017 року позовну заяву вимогою про поновлення на роботі та відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що визначення правильної юрисдикції цього спору не є складним. При цьому суд врахував характер спору, суб'єктний склад його учасників, факт надання позивачу професійної правничої допомоги. Крім того, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що звернення до неналежного суду 11 квітня 2017 року з вимогою про поновлення на роботі мало місце після спливу для ОСОБА_4 строку на пред'явлення такого позову, останнім днем якого було 04 квітня 2017 року.

Також апеляційний суд правильно не взяв до уваги посилання позивача на негативні зміни в її психічному стані, оскільки звернення до лікаря з цих підстав мало місце одноразово і після закінчення визначеного законом строку для звернення до суду з цим позовом.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_4 не довела поважності причин пропуску строку для звернення до суду з відповідним позовом і що її своєчасному зверненню до суду перешкоджали непереборні обставини, які робили неможливим або значно утруднювали таке звернення.

Критерії поважності причин пропуску строку для звернення до суду з позовом про поновлення на роботі є оцінкою доказів, які надає позивач на підтвердження своїх вимог, а оскільки до повноважень Верховного Суду не входить переоцінка доказів, відсутні підстав вважати, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є незаконними.

Так як позивач пропустила строк на звернення до суду з основною вимогою про поновлення на роботі, відсутні правові підстави для задоволення похідної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки стягнення зазначеного заробітку можливе лише у разі задоволення вимоги про поновлення на роботі.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним судом не встановлено.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 16 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов