Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.03.2020 року у справі №537/2127/18

Постанова

Іменем України

18 січня 2021 року

м. Київ

справа № 537/2127/18

провадження № 61-3221св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на постанову Полтавського апеляційного суду від 16 січня 2020 року у складі колегії суддів: Кузнєцової О.

Ю., Гальонкіна С. А., Хіль Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами позики.

Позовна заява мотивована тим, що 27 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за яким ОСОБА_2 отримала від нього у борг грошові кошти в сумі 500,00 доларів США з кінцевим терміном повернення 27 травня 2015 року.

В подальшому за договорами позики ОСОБА_2 отримала: 19 березня 2015 року - 800,00 доларів США з кінцевим терміном повернення 27 травня 2015; 22 травня 2015 року - 1 200,00 доларів США з кінцевим терміном повернення 22 грудня

2015 року; 17 грудня 2015 року - 2 500,00 доларів США з кінцевим терміном повернення 17 червня 2016 року.

Таким чином, за договорами позики відповідачем було отримано 5 000,00 доларів США, що еквівалентно 130 950,00 грн. Однак, у визначені в розписках строки відповідач борг не повернула та не реагує на звернення позивача щодо повернення заборгованої суми.

ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договорами позики від 27 лютого 2015 року, 19 березня 2015 року, 22 травня 2015 року, 17 грудня

2015 року у розмірі 1 175 419,97 грн з яких: 130 950,00 грн - сума боргу,

173 222,84 грн - відсотки, 871 247,13 грн - пені.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 06 листопада 2019 року позовні вимоги задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики від 27 лютого 2015 року, 19 березня 2015 року, 22 травня 2015 року,

17 грудня 2015 року у розмірі 129 562,00 грн, відсотки за користування позиками у розмірі 3 349,50 грн, а всього 132 911,50 грн.

В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 969,10 грн сплаченого позивачем судового збору.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із неналежного виконання відповідачем своїх зобов'язань за договорами позики.

Вирішуючи питання щодо розміру заборгованості за договорами позики, місцевий суд зробив висновок про те, що така заборгованість повинна бути стягнена в еквіваленті у національну валюту станом на час закінчення дії кожного договору окремо. Вирішуючи питання щодо суми нарахованих відсотків, місцевий суд виходив із того, що така заборгованість повинна бути стягнена в межах строку дії договорів, оскільки після закінчення строку дії договорів, відсотки не нараховуються.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення заборгованості по нарахованій пені, суд зробив висновок про те що позивачем в цій частині пропущено строк спеціальної позовної давності.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 16 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області

від 06 листопада 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та пені за договорами позики - скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та пені за договором позики задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики у розмірі 119 910,50 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 пеню за договорами позики у розмірі 248
373,40 грн.

Змінено розподіл судових витрат.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі6 959,90 грн.

В іншій частині рішення Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 06 листопада 2019 року залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості за кредитним договором, апеляційний суд виходив із того, що у разі пред'явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті суду слід у мотивувальній частині рішення навести розрахунки з переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення рішення.

Щодо позовних вимог про стягнення пені, апеляційний суд вказав про те, що заборгованість по пені стягується за один рік до дня звернення позивача до суду з цим позовом.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

17 лютого 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 16 січня 2020 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що сума основного боргу має визначатись станом на визначену в договорах дату повернення боргу. Судом не враховано правові позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від

28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18 та від 04 липня 2018 оку у справі № 14-154цс18, які містять висновок про те, що право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування. В охоронюваних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання та 3 % річних від простроченої суми. Судом не застосовано правила статті 551 ЦК України щодо права на зменшення розміру неустойки. Судом не застосовано правила добросовісності, про що вказано у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).

Доводи інших учасників справи

15 травня 2020 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу представника

ОСОБА_2 - ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Полтавського апеляційного суду від 16 січня 2020 року залишити без змін.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Крюківського районного суду міста Кременчука Полтавської області.

Зупинено виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 16 січня

2020 рокудо закінчення її перегляду в касаційному порядку.

15 травня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною 1 статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи

27 лютого 2015 року ОСОБА_1 позичив ОСОБА_2 грошові кошти в сумі

500,00 доларів США, які остання зобов'язувалась повернути з урахуванням відсотків 27 травня 2015 року, що підтверджується письмовим договором позики, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2

19 березня 2015 року ОСОБА_1 позичив ОСОБА_2 грошові кошти в сумі

800,00 доларів США, які остання зобов'язувалась повернути з урахуванням відсотків 27 травня 2015 року, що підтверджується письмовим договором позики, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2

22 травня 2015 року ОСОБА_1 позичив ОСОБА_2 грошові кошти в сумі

1 200,00 доларів США, які остання зобов'язувалась повернути з урахуванням відсотків 22 грудня 2015 року, що підтверджується письмовим договором позики, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2

17 грудня 2015 року ОСОБА_1 позичив ОСОБА_2 грошові кошти в сумі

2 500,00 доларів США, які остання зобов'язувалась повернути з урахуванням відсотків 17 червня 2016 року, що підтверджується письмовим договором позики, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Грошові кошти за вказаними договорами позики ОСОБА_2 не повернула.

Пунктом 3 договорів позики встановлено, що у випадку несвоєчасної сплати або прострочення термінів повернення позики ОСОБА_2 сплачує пеню у розмірі

0,5 % від суми позики за кожен день прострочення.

Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

У частинах 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

щодо стягнення суми позики за договорами позики

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, -незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Саме такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові

від 16 січня 2019 року за наслідками розгляду цивільної справи № 464/3790/16-ц.

Установивши, що ОСОБА_2 не виконала своїх зобов'язань за договорами позики, які були укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, апеляційний суд зробив правильний висновок про наявність підстав для покладення на відповідача обов'язку щодо повернення отриманих сум за договорами позики.

Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.

Відповідно до частини 1 статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Разом з тим частина 2 статті 524 та частина 2 статті 533 ЦК України допускають, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Згідно умов договорів позики, сторони узгодили, що в разі зміни курсу долара США, сума коштів, що має бути повернута після закінчення строку дії договорів, має бути еквівалентна сумі позики за офіційним курсом.

Оскільки позивач передав ОСОБА_2 кошти за договорами позики у загальному розмірі 5 000,00 доларів США, до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина 2 статті 533 ЦК України, оскільки грошове зобов'язання ОСОБА_2 триває, офіційний курс гривні до долара США змінився, сума боргу станом на

16 січня 2020 року, еквівалентна 5 000,00 доларів США, становила 119 910,50 грн.

Доводи касаційної скарги по про те, що суд неправильно застосував до спірних правовідносин норми частини 2 статті 533 ЦК України, є безпідставними.

Ураховуючи умови укладеного договору та положення статті 533 ЦК України, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення суми боргу відповідно до умов договорів та положень цієї норми, еквівалентної

5 000,00 доларів США в межах позовних вимог.

Наведене узгоджується з позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19).

щодо стягнення пені

Згідно пунктів 3 договорів позики, укладених між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, у випадку несвоєчасної сплати або прострочення термінів повернення позики, ОСОБА_2 зорбов'язалась сплатити пеню у розмірі 0,5 % від суми позики за кожний день прострочення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок, що під час нарахування пені необхідно зважати на вимоги статей 549, 550, 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Проценти на неустойку не нараховуються та, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Тобто неустойка нараховується в разі порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини 1 статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі. Разом з тим відповідно до пункту 1 частини 2 статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік.

Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною 1 статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими частиною 1 статті 260 ЦК України, від дня порушення грошового зобов'язання.

Аналіз норм статті 266, частини 2 статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.

Вказані висновки викладені у постанові Верховного Суду України

від 08 червня 2016 року у справі № 6-3006цс15, з якими погодився і Верховний Суд у постановах від 06 лютого 2019 року у справі № 363/3543/16-ц (провадження № 61-21240св18) та від 15 квітня 2020 року у справі № 367/3875/16-ц (провадження № 61-41385св18).

Установивши наявність прострочення виконання зобов'язань за договорами позики, апеляційний суд зробив правильний висновок про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 пені за прострочення виконання зобов'язаннь в межах строку спеціальної позовної давності.

Аргументи заявника щодо безпідставного незастосування апеляційним судом правил частини 3 статті 551 ЦК України є необґрунтованими, оскільки апеляційним судом під час апеляційного перегляду не було встановлено обставин, за яких можливо було б застосувати правила частини 3 статті 551 ЦК України, а застосування частини 3 статті 551 ЦК України під час касаційного перегляду справи, призведе до переоцінки доказів, що згідно правил частини 1 статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами компетенції Верховного Суду.

Також є безпідставними аргументи заявника про не застосування правил добросовісності, про що вказано у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), оскільки фактичні обставини справи яка переглядається і фактичні обставини справи № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) є різними, що виключає можливість її застосування.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду, визначених статтею 400 ЦПК України, згідно з якою установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду.

При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29,30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня

1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня

2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною 3 статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову Полтавського апеляційного суду від 16 січня 2020 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.

За змістом частини 3 статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини 3 статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 16 січня 2020 року.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 16 січня 2020 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 16 січня

2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

С. Ю. Бурлаков

М. Є. Червинська