Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 14.12.2020 року у справі №754/18019/19

Постанова

Іменем України

19 травня 2021 року

м. Київ

справа № 754/18019/19

провадження № 61-17482св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року у складі судді Грегуля О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Ящук Т. І., Немировської О. В., Чобіток А. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання особи, такою що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовну заяву мотивовано тим, що вона є новим власником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 15 липня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гайдук Ю. О., та акта про реалізацію предмета іпотеки, затвердженого 31 травня 2019 року приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Яцишиним А. Ф.

Після того як вона придбала цю квартири з'ясувалось, що в ній зареєстрована та проживає ОСОБА_2.

ОСОБА_1 вважає, що оскільки ОСОБА_2 спільного господарства з нею не веде, не є членом її сім'ї, будь-яких угод щодо користування цією квартирою з нею не укладала, то безпідставно користується спірною квартирою.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, зокрема квартирою АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2, для зняття з реєстрації місця проживання.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суди встановили, що позивач є новим власником квартири АДРЕСА_1 відповідно до свідоцтва про право власності від 15 липня 2019 року та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У зв'язку з тим, що обставина, яка була підставою для встановлення сервітуту, припинена, а будь-яких правових доказів про повне або часткове спростування позовних вимог відповідач до суду не надала і судом таких доказів не здобуто, наявні підстави для задоволення позову відповідно до статті 391, пункту 4 частини 1 статті 406 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просила скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначила застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), та постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц (провадження № 61-1634св19), а також порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанції не звернули уваги на те, що до 06 лютого 2008 року вона була власником спірної квартири, а також є членом сім'ї попереднього власника.

З 23 квітня 1992 року вона зареєстрована та проживає у спірній квартирі, іншого житла в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не має.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 не надходив.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року, витребувано із Деснянського районного суду міста Києва цивільну справу № 754/18019/19 і зупинено виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

1. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи

ОСОБА_2 з 23 квітня 1992 року до теперішнього часу зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1.

06 лютого 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_2 продала квартиру АДРЕСА_1 своєму сину ОСОБА_4.

Того ж дня між Публічним акціонерним товариством "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк") та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 013/062-к, згідно з яким ПАТ "Укрсоцбанк" надало ОСОБА_4 у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у розмірі 110 500,00 дол. США, зі сплатою 11,75 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості до 06 лютого 2030 року.

Також 06 лютого 2008 року, з метою забезпечення зобов'язань за кредитним договором, між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 16 серпня 2017 року в справі № 761/41842/16-ц позов ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_4 заборгованість за кредитним договором від 06 лютого 2008 року № 013/062-к у розмірі 284 488,56 дол. США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 17 червня 2016 року складає 7 085 085,74 грн.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення набрало законної сили.

З протоколу проведення прилюдних торгів від 10 травня 2019 року № 404859 Державного підприємства "Сетам" вбачається, що 10 травня 2019 року відбулись електронні торги з продажу квартири АДРЕСА_1, яка перебуває під іпотекою, з ціною продажу 712 900,81 грн. Переможцем цих торгів стала ОСОБА_1.

Відповідно до свідоцтва від 15 липня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гайдук Ю. О., ОСОБА_1 належить на праві власності майно, що складається з двокімнатної квартири АДРЕСА_3, право власності на яку зареєстроване Комунальним підприємством Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації", яка раніше належала ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 06 лютого 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко І. С. за реєстровим № 566.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 11 грудня 2019 року ОСОБА_1 є власником двокімнатної квартири АДРЕСА_3.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені статті 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції і постанова суду апеляційної інстанції не відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Спір з приводу користування квартирою АДРЕСА_1 виник між її новим власником ОСОБА_1, якій ця квартира належить на праві власності відповідно до свідоцтва про право власності від 15 липня 2019 року, та ОСОБА_2, яка зареєстрована у цій квартирі з 23 квітня 1992 року та була її власником до укладення договору купівлі-продажу квартири від 06 лютого 2008 року.

Заперечуючи проти позову ОСОБА_1, відповідач посилається на те, що внаслідок визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, вона фактично буде позбавлена житла, оскільки квартира АДРЕСА_1 є її єдиним місцем проживання.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною 1 статті 3 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, Конституції України, Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинно здійснюватися "згідно із законом ", воно повинно мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (Serkov v. Ukraine), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів".

Відповідно до положень статей 39,40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв'язку зі зверненням стягнення на нього, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР).

Такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року (провадження № 6-1731цс16) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).

З матеріалів справи вбачається і не спростовано позивачем, що квартира АДРЕСА_1 була придбана ОСОБА_4 (попереднім власником якої була ОСОБА_2) не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного нерухомого майна.

Пізніше спірна квартира була придбана позивачем при реалізації предмета іпотеки з прилюдних торгів, і продавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді реєстрації у ній відповідача, а покупець мав би знати усі ризики придбання такої квартири.

Колегія суддів вважає, що права членів сім'ї колишнього власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 набула право користування спірним майном як член сім'ї попереднього власника і з цих підстав залишається зареєстрованою у спірній квартирі, з урахуванням того, що квартира придбана при реалізації предмета іпотеки з прилюдних торгів і продавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді реєстрації у ній відповідача, а покупець мав би знати усі ризики придбання такої квартири, що також відповідає висновку, наведеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, який зводиться до того, що сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.

Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що у справі, яка переглядається, судами першої та апеляційної інстанцій не було застосовано вимоги Закону України "Про іпотеку" та ЖК Української РСР, оскільки не було взято до уваги, що статтею 109 ЖК Української РСР установлено загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення в справі, неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, тому оскаржувані рішення не можуть вважатись законними й обґрунтованими.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справу на новий розгляд.

Відповідно до частини 1 , 2 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Перевіривши в межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову з мотивів, викладених у цій постанові.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв'язку з цим із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 536,80 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року скасувати і ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, що складаються із судового збору за подання касаційної скарги, у розмірі 1 536 (одна тисяча п'ятсот тридцять шість) гривень 80 (вісімдесят) копійок.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк