Історія справи

Постанова КЦС ВП від 30.01.2018 року у справі №756/9977/14ц

Постанова

Іменем України

25 січня 2018 року

м. Київ

справа № 756/9977/14-ц

провадження № 61-688 св 17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О., Погрібного С. О.,

СтупакО. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач -Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк»,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

треті особи: ОСОБА_5, Оболонський районний відділ державної міграційної служби України в м. Києві,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 - на рішення апеляційного суду міста Києва від 19 липня 2016 року у складі колегії суддів: Кабанченко О. А., Желепи О. В., Гаращенка Д. Р.,

ВСТАНОВИВ :

У липні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк», банк) звернулося до суду із позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_4, Оболонський районний відділ державної міграційної служби України в м. Києві (далі - Оболонський РВДМС України в м. Києві), про примусове виселення з житлового приміщення.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що в березні 2008 року між ПАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 129 800 доларів США для купівлі квартири, яка і була передана в іпотеку. Рішенням суду звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 шляхом надання банку права продажу квартири від свого імені будь-якій особі - покупцю. Відповідно до довідки за формою № 3 відповідачі зареєстровані у вказаній квартирі. Позивач звернувся до відповідачів із вимогою про добровільне звільнення житлового приміщення, проте така вимога залишена останніми без задоволення.

Посилаючись на викладене, ПАТ «Універсал Банк» просило виселити ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із квартири АДРЕСА_3 зі зняттям їх із реєстраційного обліку за вказаною адресою в Оболонському РВДМС України в м. Києві.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 13 лютого 2015 року у задоволенні позову ПАТ «Універсал Банк» відмовлено.

Останнім рішенням апеляційного суду міста Києва від 19 липня 2016 року рішення Оболонського районного суду міста Києва від 13 лютого 2015 року скасовано, позов ПАТ «Універсал Банк» задоволено.

Виселено ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, із квартири, що є предметом іпотеки та знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, зі зняттям їх із реєстраційного обліку.

Відстрочено виконання рішення на час дії Закону України від 3 червня 2014 року «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

У серпні 2016 року представником ОСОБА_3 - ОСОБА_6 - подано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на вказане рішення апеляційного суду, яке заявник просить скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі, а ухвалою від 23 жовтня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон від 3 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У грудні 2017 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Суду вищевказану цивільну справу.

Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає вимогам статей 213, 214, 316 ЦПК України 2004 року (у редакції станом на час ухвалення рішення) щодо законності та обґрунтованості.

Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ «Універсал Банк», суд першої інстанції виходив із того, що сторонами договору іпотеки не було застосовано процедуру позасудового врегулювання у виді звернення стягнення на квартиру на підставі договору, а тому виселення мешканців квартири не може бути проведено в порядку, передбаченому частиною другою статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частиною третьою статті 109 ЖК УРСР. Також суд послався на те, що спірна квартира є предметом іпотеки за споживчим кредитом, виданим в іноземній валюті, є постійним місцем проживання відповідачів, іншого житла у боржника ОСОБА_4 немає, загальна площа квартири не перевищує 140 кв. м, а тому на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» примусова реалізація квартири в порядку виконавчого провадження виключається.

Проте з такими висновками обґрунтовано не погодився апеляційний суд виходячи з наступного.

Судом установлено, що 27 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» (далі - ВАТ «Універсал Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 129 800 доларів США зі сплатою 12,45 % річних, для придбання квартири АДРЕСА_1.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ВАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, відповідно до якого в іпотеку банку передано вказану вище квартиру.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 5 листопада 2010 року стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 132 775,22 доларів США та звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_4 на праві власності, шляхом надання позивачу права продажу квартири від свого імені будь-якій особі - покупцеві за ціною, визначеною відповідно до статті 38 Закону України «Про іпотеку», із подальшим направленням коштів, отриманих від реалізації, для погашення заборгованості перед ПАТ «Універсал Банк». У задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів із вказаної квартири відмовлено, оскільки банк не звертався до відповідачів із вимогою про звільнення квартири. Рішення суду набуло законної сили 16 листопада 2010 року.

Позивач звернувся до Відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у м. Києві (далі - ВДВС Оболонського РУЮ у м. Києві) із заявою про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого листа про стягнення з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у солідарному порядку кредитної заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки.

У рамках указаного виконавчого провадження було накладено арешт та описано предмет іпотеки, з'ясовано, що у квартирі зареєстрована неповнолітня особа; за відомостями Державного реєстру прав власності на нерухоме майно ОСОБА_4 іншого житла не має.

Державний виконавець звернувся до Оболонської районної державної адміністрації з листом про надання дозволу на реалізацію майна у порядку примусового виконання рішення суду, оскільки у квартирі право користування має малолітня ОСОБА_4 Комісією з питань захисту прав дитини Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації відмовлено у наданні дозволу на відчуження квартири.

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року відмовлено в задоволенні заяви державного виконавця про встановлення способу та порядку виконання рішення Оболонського районного суду м. Києва від 5 листопада 2010 року.

Постановою державного виконавця ВДВС Оболонського РУЮ у м. Києві від 28 листопада 2014 року виконавчий лист, виданий 21 грудня 2010 року Оболонським районним судом м. Києва, про стягнення солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки повернуто стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку з тим, що наявна встановлена законом заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку».

Так, за змістом частин першої, другої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Із викладеного слідує, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону «Про іпотеку». Відповідно до частини другої статті 39 цього Закону таке рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

За змістом частини третьої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечено іпотекою відповідного житлового приміщення.

Таким чином, за змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК УРСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 132-2 ЖК УРСР.

7 червня 2014 року набув чинності Закон України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-VII), згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Оскільки поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України), то установлений вищевказаним Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника).

Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки Закон № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності, з урахуванням положення статті 109 ЖК УРСР.

Установивши, що станом на час здійснення виконавчих дій із виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за кредитним договором і звернення стягнення на предмет іпотеки - спірну квартиру, а також на час розгляду цієї справи в суді набув чинності Закон № 1304-VII, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову ПАТ «Універсал Банк» та виселення ОСОБА_3, ОСОБА_4 із вищевказаної квартири, яка є предметом іпотеки, зі зняттям їх із реєстраційного обліку за вказаною адресою та з відстроченням на підставі статті 217 ЦПК України виконання цього рішення на час дії вищевказаного Закону № 1304-VII, оскільки цим Законом не скасовано положень інших законів, якими передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за рахунок майна, переданого в іпотеку, та обов'язок звільнення жилого приміщення - предмета іпотеки, на яке звернуто стягнення.

При цьому апеляційний суд правильно вважав, що дія Закону № 1304-VII поширюється на спірні правовідносини сторін, оскільки виселення є наслідком ухвалення рішення про примусове стягнення (без згоди власника) нерухомого житлового майна, отже рішення суду про виселення не підлягає виконанню протягом дії цього Закону.

Отже, враховуючи встановлені фактичні обставини справи, зокрема придбання квартири за рахунок кредитних коштів та передання її в іпотеку, апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеного житла без надання їм іншого постійного жилого приміщення із відстроченням на підставі статті 217 ЦПК України виконання цього рішення на час дії вищевказаного Закону № 1304-VII.

Розглядаючи зазначений позов, суд повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що норми статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР застосовуються виключно в позасудовому порядку звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, тобто, на думку заявника, виселення можливе лише одночасно зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, є помилковими та ґрунтуються на іншому тлумаченні норм чинного законодавства України. Аналізуючи зміст положення наведених норм матеріального права, суд виходить із того, що за змістом частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом. Отже, підставою для виселення мешканців із будинку чи житлового приміщення - предмета іпотеки, є звернення стягнення на предмет іпотеки, і вимога про виселення може бути заявлена іпотекодержателем, виходячи з принципу диспозитивності, як одночасно з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, так і окремо.

Доводи касаційної скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 - про те, що оскільки ОСОБА_5 не було позбавлено права власності, тому виселення з квартири є порушенням гарантованого законодавством права власності, є безпідставними, оскільки оскаржуване рішення про виселення може бути реалізоване лише після закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Посилання у касаційній скарзі на те, що, на думку заявника, права позивача не були порушені, оскільки проживання членів сім'ї власника квартири не перешкоджає вчиненню дій із виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому вимоги позову у цій справі є безпідставними, суд оцінює критично, оскільки за змістом частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року (чинна - стаття 4 ЦПК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Заперечення сторони відповідача проти виселення свідчать про невизнання та оспорення такого права позивача як іпотекодержателя на виселення мешканців з іпотечного майна.

Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України 2004 року завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не звернув уваги на той факт, що в квартирі зареєстрована та проживає малолітня дитина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, тому її виселення призведе до позбавлення її житла, що не відповідає нормам національного та міжнародного права, є необґрунтованими, оскільки установлено, що реєстрацію відповідачів (матері й дитини) у вказаній квартирі здійснено 26 червня 2008 року, тобто після укладення договору іпотеки (27 березня 2008 року), а тому відповідач ОСОБА_3, як і третя особа - ОСОБА_4, будучи батьками неповнолітньої ОСОБА_4 здійснюючи реєстрацію своєї доньки за адресою іпотечної квартири, не могли не розуміти можливих наслідків (звернення стягнення на предмет іпотеки) у разі неналежного виконання вимог кредитного договору, враховуючи при цьому також положення статей 6, 627 ЦК України щодо свободи договору.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків апеляційного суду та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 - залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду міста Києва від 19 липня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: С. О. Карпенко

С.О. Погрібний

О.В. Ступак

Г.І. Усик