Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.05.2020 року у справі №204/9229/18

Постанова

Іменем України

16 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 204/9229/18

провадження № 61-7570св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Чечелівський відділ державної виконавчої служби

м. Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області в особі старшого державного виконавця Марінеско Андрія Вікторовича,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду

від 15 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І.

Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, скасування державної реєстрації права власності.

На обґрунтування позову зазначала, що 23 серпня 2017 року між

ОСОБА_2 як продавцем та ОСОБА_3 як покупцем було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1).

Цю квартиру ОСОБА_2 набув за договором купівлі-продажу, укладеним 17 серпня 2017 року між ним та ОСОБА_4.

Водночас на виконанні Чечелівського (Красногвардійського) відділу державної виконавчої служби м. Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області (далі - ВДВС) станом на 14 липня 2017 року перебувало зведене виконавче провадження про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 та інших осіб, а також на користь держави грошових коштів.

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 18 липня 2017 року задоволено заяву ОСОБА_4 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 26 червня 2015 року, яким з нього на користь ОСОБА_1 стягнено безпідставно отримані кошти в сумі 1 126 989,69 грн та виконавчий збір.

Цим же рішенням звільнено з-під арешту все майно ОСОБА_4, у тому числі квартиру АДРЕСА_1.

17-18 серпня 2017 року ОСОБА_4 переоформив право власності на 2 квартири та автомобіль "БМВ Х-5" на ОСОБА_2

23 серпня 2017 року ОСОБА_2 уклав із ОСОБА_3 вже згаданий договір купівлі-продажу квартири.

31 серпня 2017 року ОСОБА_2 уклав із ОСОБА_5 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 22 листопада 2017 року рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 18 липня 2017 року

про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Заводського районного суду м.

Запоріжжя від 26 червня 2015 року скасовано.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 08 червня 2018 року у справі № 204/7837/17 серед іншого визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1, укладений 17 серпня 2017 року між ОСОБА_4

та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Мошковською Н. М., зареєстрований в реєстрі за № 1408.

У цьому рішенні суд також дійшов висновку, що договори купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 17 серпня 2017 року та від 23 серпня 2017 року, укладені між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 та між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, спрямовані направлені на ухилення від виконання судових рішень про стягнення заборгованості з ОСОБА_4.

Посилаючись на те, що ОСОБА_2 не набув права власності на квартиру

АДРЕСА_1, отже, не мав права розпоряджатись нею, відчужуючи її за договором купівлі-продажу ОСОБА_3, а також на те, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3, укладаючи правочини, були обізнані про те, що квартира, яка є предметом цих правочинів, належить ОСОБА_4, а правочини укладаються з метою ухилення дійсного власника ОСОБА_4 від виконання судових рішень і грошових зобов'язань перед ОСОБА_1, позивач просила визнати недійсним договір купівлі-продажу цієї квартири, укладений 23 серпня 2017 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, з підстав його фіктивності, оскільки договір не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків.

Також просила скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3

на квартиру АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська

від 12 серпня 2019 року у складі судді Дубіжанської Т. О. позов задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 23 серпня 2017 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, зареєстрований у реєстрі за № 588.

Скасовано державну реєстрацію права власності на спірну квартиру

за ОСОБА_3, запис про право власності № НОМЕР_1.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції вважав договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 23 серпня 2017 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, недійсним, оскільки цей договір був вчинений без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, тобто є фіктивним.

Суд вважав, що вчиненням цього правочину щодо відчуження спірної квартири порушене право ОСОБА_1 на задоволення грошової вимоги за рішенням суду за рахунок продажу заарештованого майна боржника під час примусового виконання рішення, у зв'язку з чим її порушене право підлягає судовому захисту.

Дійшовши висновку про існування підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, суд дійшов висновку і про існування підстав для скасування державної реєстрації права власності на квартиру

за ОСОБА_3.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 квітня 2020 року рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 12 серпня

2019 року скасовано й прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позову.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Відмовляючи у позові, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач обрала неналежний спосіб захисту, оскільки не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України.

Отже, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 23 серпня 2017 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, є наступним після визнаного недійсним у рішенні Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 08 червня 2018 року у справі № 204/7837/17 договору купівлі-продажу цієї квартири, укладеного 17 серпня 2017 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_2, а тому визнання його недійсним в судовому порядку не передбачено.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені доводи

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 29 квітня 2020 року,

ОСОБА_1 просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 квітня 2020 року і залишити в силі рішення Красногвардійського районного суду м.

Дніпропетровська від 12 серпня 2019 року, посилаючись

на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини 2 статті 389 ЦПК України) зокрема, щодо застосування частини 1 статті 257, частини 6 статті 294 та частини 1 статті 377 ЦПК України.

На обґрунтування касаційної скарги вказує, що рішення суду першої інстанції

є законним і обґрунтованим, ухваленим на підставі повно встановлених обставин, що мали значення для правильного вирішення справи, а висновки апеляційного суду є помилковими.

ОСОБА_1 зазначає, що вона ніколи не була власником нерухомого майна, яке є предметом оспорюваного договору купівлі-продажу, отже, не має прав,

які можна захистити шляхом подання позову про витребування майна.

Позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, спрямований на забезпечення можливості виконати у примусовому порядку судові рішення про стягнення

з ОСОБА_4 на її користь грошових коштів шляхом звернення стягнення

на майно боржника.

Також посилається на те, що в аналогічній справі № 204/7837/17, в якій предметом її позовних вимог було визнання недійсними укладених 17 серпня 2017 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 договорів купівлі-продажу квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3, суд дійшов висновку про належність обраного нею способу захисту прав.

Отже, постанова апеляційного суду у цій справі суперечить правовим висновкам, викладеним цим же судом в аналогічній справі № 204/7837/17.

Зміст відзиву на касаційну скаргу

Відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходило.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу № 204/9229/18

з Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська.

Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що на підставі виконавчого листа № 204/8276/15-ц, виданого 01 липня 2016 року Красногвардійським районним судом м. Дніпропетровська, та виконавчого листа № 332/1975/15-ц, виданого 12 листопада 2015 року Заводським районним судом м. Запоріжжя, про стягнення з ОСОБА_4

на користь ОСОБА_1 коштів у Чечелівському відділі державної виконавчої служби м.

Дніпра Головного територіального управління юстиції

у Дніпропетровській області відкрито виконавчі провадження з їх примусового виконання.

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 18 липня 2017 року задоволено заяву ОСОБА_4 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 26 червня 2015 року, яким з нього на користь ОСОБА_1 стягнено безпідставно отримані кошти в сумі

1 126 989,69 грн та виконавчий збір.

Цим же рішенням належне ОСОБА_4 на праві власності майно, у тому числі квартиру АДРЕСА_1, звільнено з-під арешту, накладеного на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія та номер ВП 47925576, виданої 23 червня 2015 року Красногвардійским відділом державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції, виключено запис про арешт майна з Єдиного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30 червня 2015 року № 10218806.

17 серпня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Мошковською Н. М., зареєстрований в реєстрі за № 1408.

23 серпня 2017 року договір купівлі-продажу спірної квартири укладено між ОСОБА_2 і ОСОБА_3. Договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Каліновичем С. П., зареєстрований в реєстрі за №
588.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 22 листопада 2017 року скасовано рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 18 липня

2017 року у справі № 332/1975/15-ц, заяву ОСОБА_4 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 26 червня 2015 року у цій справі залишено без задоволення.

На підставі рішення Апеляційного суду Запорізької області від 22 листопада

2017 року у справі № 332/1975/15-ц всі записи про обтяження майна

ОСОБА_4, вилучені з Державних реєстрів обтяжень майна на підставі рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 18 липня 2017 року, зберігають чинність.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 08 червня 2018 року частково задоволено позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5, Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, третя особа -Чечелівський відділ державної виконавчої служби м. Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області в особі старшого державного виконавця Марінеско А. В., про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартир та автомобіля, зобов'язання поновити державну реєстрацію права власності за попереднім власником (справа № 204/7837/17).

Цим рішенням, зокрема, визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 17 серпня 2017 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Мошковською Н.

М., зареєстрований в реєстрі за № 1408.

Звернувшись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 23 серпня 2017 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1 , 3 статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини 1 статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки,

що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частинами 2 і 3 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів,

що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора

і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, спрямованого

на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України).

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

На час звернення з позовом частиною 2 статті 11 ЦПК України передбачався принцип диспозитивності, згідно з яким особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

У контексті статті 31 ЦПК України у зазначеній редакції саме позивач наділений правом визначення та зміни предмета та підстави позову. Обмеження щодо реалізації цих прав визначаються на певній стадії розгляду справи.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 5 статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу

в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним

без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому

її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману

(до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків,

є порушенням частин 1 та 5 статті 203 ЦК України, що за частин 1 та 5 статті 203 ЦК України є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Суд вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що правова мета договору є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання недійсним договору, як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, передбачена статтею 228 ЦК України.

Аналогічного за змістом висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду

у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).

Суд першої інстанції, встановивши, що відповідачі, укладаючи оспорюваний договір, були обізнані про існування грошових зобов'язань, виконання вимог

за якими може бути звернуте на предмет цього договору, дійшов правильного висновку, що договір купівлі-продажу не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а мав на меті приховання майна у разі примусового виконання грошових зобов'язань.

Також встановивши, що оспорюваним договором купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1, укладеним 23 серпня 2017 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, порушуються права ОСОБА_1, і від чинності цього договору, а також реєстрації права власності на спірну квартиру залежить подальша можливість законної реалізації її прав, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення її вимог, спрямованих на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який вони, сторони, мали до вчинення правочину.

Отже, оскільки вбачається заінтересованість ОСОБА_1 у приведенні сторін оспорюваного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали

до вчинення цього правочину, для перебування предмета правочину у власності конкретної особи чи перебування сторони (сторін) правочину у певному правовому становищі, то колегія суддів вважає, що постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, оскільки апеляційний суд помилково скасував законне й обґрунтоване судове рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції належним чином оцінив подані сторонами докази, правильно встановив обставини справи та правильно застосував норми матеріального

й процесуального права, а апеляційний суд помилково скасував законне

та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

З огляду на зазначене прийняту апеляційним судом постанову не можна вважати законною та обґрунтованою, тому вона підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки за результатами розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 суд касаційної інстанції скасовує рішення апеляційного суду та залишає в силі рішення про задоволення позову, то понесені позивачем судові витрати у зв'язку з розглядом справи у суді апеляційної та касаційної інстанцій покладаються

на відповідача. Отже, на користь ОСОБА_1 із ОСОБА_2 і ОСОБА_3

у рівних частках підлягає стягненню судовий збір, сплачений позивачем

за подання апеляційної скарги в розмірі 2 114,50 грн та за подання касаційної скарги в розмірі 2 819,20 грн, тобто по 2 466,85 грн з кожного ( (2 114,50 + +2 819,20): 2 = 2 466,85).

Керуючись статтями 400, 409, 413, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 квітня 2020 року скасувати.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 12 серпня 2019 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 2 466,85 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 2 466,85 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В.

М. Коротун