Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 02.01.2019 року у справі №596/979/17

Постанова

Іменем України

24 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 596/979/17

провадження № 61-48794св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сімоненко В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , акціонерне товариствокомерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Моленем Ростиславом Богдановичем, на постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 10 жовтня 2018 року в складі колегії суддів: Щавурської Н. Б., Сташківа Б. І., Хоми М. В.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У червні2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк)про визнання недійсним кредитного договору.

Позовна заява, мотивована тим, що 03 жовтня 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником, якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 10/06/22МГ про надання кредиту у вигляді відновлюваної кредитної лінії у розмірі 26200,00 доларів США на споживчі цілі з кінцевим терміном повернення 03 жовтня 2011 року.

На забезпечення виконання позичальником ОСОБА_2 умов кредитного договору між позивачем та ЗАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір поруки № 10/06/22МГ від 03 жовтня 2006 року.

23 травня 2017 року в судовому засіданні Гусятинського районного суду Тернопільської області під час дослідження доказів у цивільній справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 03 жовтня 2006 року позивач дізнався, що підписи, які містяться у графі «Позичальник» кредитного договору (поручителем за яким є позивач), у додатку № 1 від 04 жовтня 2006 року та додатку № 2 від 09 жовтня 2006 року до кредитного договору від 03 жовтня 2006 року, виконані не ОСОБА_2 та їй не належать.

Посилаючись на те, що наслідком порушення ОСОБА_2 зобов`язань за вищевказаним кредитним договором є пред`явлення позову про стягнення заборгованості, в тому числі й до позивача, як до поручителя, та примусова реалізація майна для забезпечення такого стягнення, позивач вважає, що має місце порушення його майнових прав, у зв`язку з чим просив суд визнати недійсним кредитний договір від 03 жовтня 2006 року№ 10/06/22МГ, укладений між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником, якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Гусятинського районного суду Тернопільської області від 02 серпня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним кредитний договір № 10/06/22МГ від 03 жовтня 2006 року, укладений між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2

Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 640 грн.

Задовольняючі позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ПАТ КБ «ПриватБанк» не виконав ухвалу суду про витребування документів та призначення експертизи, таким чином ухилився від проведення експертизи, що судом визнано, як факт неналежності в оспорюваному кредитному договорі № 10/06/22МГ від 03 жовтня 2006 року та додатках до нього підписів в графі «позичальник» ОСОБА_2 .

За таких обставин, суд прийшов до висновку, що в момент укладення оспорюваного кредитного договору було відсутнє вільне волевиявлення учасника правочину - позичальника ОСОБА_2 , що є підставою для визнання даного договору недійсним. Відмовляючи у задоволенні клопотання банку про застосування строків позовної давності, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем такий строк не пропущено, оскільки ОСОБА_1 дізнався про порушення свого права - 23 травня 2017 року у судовому засіданні Гусятинського районного суду Тернопільської області під час розгляду справи № 596/379/16-ц за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором №10/06/22МГ від 03 жовтня 2006 року.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 10 жовтня 2018 року апеляційну скаргу АК КБ «ПриватБанк» - задоволено.

Рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 02 серпня 2018 року - скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.

Вирішено питання судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, щосуд першої інстанції не врахував положень процесуального закону, передбачених частиною четвертою статті 82 ЦПК й не дав відповідної правової оцінки таким, що набрали законної сили два рішення, а саме: рішення суду Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 24 травня 2011 року в цивільній справі № 2-1856/11 про стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 заборгованості за оспорюваним кредитним договором на користь ПАТ КБ «ПриватБанк»; рішення Гусятинського районного суду від 29 березня 2010 рокув справі № 2-374/2010 за позовом ПАТ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про передачу майна в заклад шляхом вилучення та звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, якими було встановлено факт укладення кредитного договору між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 , який самим позичальником не оспорювався. Також апеляційний суд врахував факт визнання ОСОБА_1 факту поручительства за кредитними зобов`язаннями дружини свого керівника Осідака В.В. Тому суд першої інстанції, на думку колегії суддів, прийшов до помилкового висновку про недоведеність відповідачем ПАТ «ПриватБанк» факту належності підписів позичальника в кредитному договорі та додатках до нього саме відповідачу ОСОБА_2 з посиланням на ненадання суду необхідних для проведення в даній справі судової почеркознавчої експертизи оригіналів документів, і як наслідок - про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання кредитного договору недійсним за позовом поручителя ОСОБА_1 .

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

17 грудня 2018 року представникОСОБА_1 - адвокат Молень Р. Б. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 10 жовтня 2018 року та залишити в силі рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 02 серпня 2018 року.

Касаційна скарга обґрунтована неправильним застосуванням судом норм матеріального та порушенням норм процесуального права, не повним з`ясуванням обставини, що мають значення для справи.

Зокрема заявник вказує на те, що висновок апеляційного суду про неврахування судом першої інстанції рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 24 травня 2011 року в цивільній справі № 2-1856/11 про стягнення заборгованості є помилковим, оскільки дане рішення не містить висновків та обставин щодо встановлення наявності або відсутності волевиявлення відповідачки ОСОБА_2 на укладення спірного кредитного договору. Також заявник зазначає, що із пояснень ОСОБА_2 встановлено, що під час укладення спірного правочину остання не усвідомлювала факту укладення саме нею спірного кредитного договору, оскільки, як їй було відомо, кредит брався та оформлявся її колишнім чоловіком, а тому про сам факт кредитних відносин їй було відомо. Проте ОСОБА_2 не відвідувала установи банку та не вчиняла жодних усвідомлених дій щодо підписання кредитного договору.

Також ОСОБА_1 не погоджується з висновками суду про те, що ОСОБА_2 не оспорювала рішення суду про звернення стягнення, оскільки вона вважала, що кредитний договір брався її колишнім чоловіком та звернення стягнення було також на його майно, а тому дане рішення не оскаржувала.

Висновки суду про те, що позивач визнав факт поручительства за кредитними зобов`язаннями дружини свого керівника Осідака В. В. є помилковими, оскільки позивач на прохання саме ОСОБА_3 погодився бути поручителем, так як вважав що останій отримав кредитні кошти. Під час підписання спірного правочину позивач присутній не був, а тому йому не було відомо хто є підписантом зазначеного кредитного договору.

Ігнорування банком вимог ухвали суду про призначення експертизи, яка не оскаржувалась останнім, свідчить про те, що відповідач, як банківська установа, обізнаний із фактом не підписання спірного кредитного договору ОСОБА_2 та намагається приховати даний факт неукладеності спірного договору.

Заявник зазначає, що наявність рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 24 травня 2011 року в цивільній справі № 2-1856/11 про стягнення заборгованості, не є перешкодою для встановлення обставин щодо підписання ОСОБА_2 . кредитного договору, а ОСОБА_1 не буде позбавлений права на перегляд рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 24 травня 2011 року за нововиявленими обставинами.

Доводи інших учасників справи

21 лютого 2020 року АТ КБ «ПриватБанк», в особі представника Пелих Я. М., подало до Верховного Суду письмові пояснення на касаційну скаргу, в яких вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законе та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують.Тому позивач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Рух касаційної скарги

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 грудня 2018 року визначено суддю - доповідача Погрібного С. О.

Ухвалою Верховного суду від 07 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Гусятинського районного суду Тернопільської області.

Справа надійшла до Верховного суду 18 лютого 2019 року.

Розпорядженням від 15 квітня 2020 року № 1089/0/226-20 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 квітня 2020 року визначено суддю - доповідача Петрова Є. В.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ТРЕТЬОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 10 жовтня 2018 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведенні в поясненнях на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що згідно наявної в матеріалах справи копії укладеного кредитного договору № 10/06/22МГ від 03 жовтня 2006 року ПАТ КБ «ПриватБанк» зобов`язувався видати позичальнику ОСОБА_2 кредит у вигляді відновлювальної кредитної лінії з лімітом кредитування 26 200, 00 доларів США окремими траншами на підставі попередньої вимоги згідно п.2.1.2 цього договору в обмін на зобов`язання позичальника повернути кредит і сплатити відсотки згідно Графіків погашення кредиту та відсотки, які оформляються у вигляді додатків до цього договору і є його невід`ємною частиною, комісії та винагороди, штрафу і пені в обумовлені даним договором терміни. Кредит надається на споживчі цілі з кінцевим терміном погашення 03 жовтня 2011 року включно. (а.с.7-8).

Рішенням Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 24 травня 2011 року в справі № 2-1856/11, частково задоволено позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 10/06/22МГ від 03 жовтня 2006 року, зокрема, стягнуто з позичальника ОСОБА_2 та поручителів ОСОБА_3 , ОСОБА_1 100 829,14 грн, що еквівалентно 12 246,07 доларів США (а.с.9-10). Рішення суду набрало законної сили.

Рішенням Гусятинського районного суду від 29 березня 2010 року в справі № 2-374/2010 позовом ПАТ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про передачу майна в заклад шляхом вилучення та звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором - задоволено в повному обсязі(а.с.149-151). Рішення суду набрало законної сили.

На час розгляду справи у судах попередніх інстанцій в провадженніГусятинського районного суду перебувала цивільна справа № 596/379/16-ц за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 28 578,69 доларів США та зустрічним позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання поруки припиненою, в ході розгляду якої відповідачем ОСОБА_2 у судовому засіданні 23 травня 2017 року заперечувався факт підписання нею договору кредиту № 10/06/22МГ від 03 жовтня 2006 року (а.с.123).

Заперечуючи факт підписання позичальником ОСОБА_2 вищевказаного кредитного договору, позивач ОСОБА_1 просив у суді першої інстанції призначити в даній справі судову почеркознавчу експертизу (а.с.5, 68-69).

Ухвалами Гусятинського районного суду від 06 жовтня 2017 року, від 28 грудня 2017 року в АТ КБ «ПриватБанк» витребовувався оригінал кредитного договору № 10/06/22МГ від 03 жовтня 2006 року та призначено судово-почеркознавчу експертизу (а.с.36, 68).

Оригінал оспорюваного кредитного договору на вимогу суду банком наданий не був, у зв`язку з чим експертиза проведена не була.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

У відповідності до статей 15, 16 ЦК України судовому захисту підлягає порушене, невизнане або оспорюване цивільне право особи чи інтерес, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або, якщо він не визнаний судом недійсним (частина перша статті 204 ЦК).

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно вимог частиною третьою цієї ж статті, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно вимог частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.

Статтею 82 ЦПК України визначені підстави звільнення від доказування, й зокрема частиною четвертою цієї статті передбачає, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Як встановлено судом апеляційної інстанції та вбачається з матеріалів справи, під час розгляду справ та винесення рішень у справі № 2-1856/11 про стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 заборгованості за спірним кредитним договором на користь ПАТ КБ «Приватбанк» та у справі № 2-374/2010 за позовом ПАТ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про передачу майна в заклад шляхом вилучення та звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором було встановлено факт укладання кредитного договору між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_2 . Рішення судів по даних справах набрали законної сили та ОСОБА_2 не оскаржувались.

Крім того, на час розгляду справи у Верховному суді, було встановлено, що рішенням Гусятинського районого суду від 27 березня 2019 року у справі № 596/379/16-ц у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором було відмовлено, у зв`язку з тим, що банк уже звертався до суду з позовом про стягнення з відповідачів боргу у вигляді тіла кредиту, відсотків за користування ним, пені, штрафних санкцій, а тому банк втратив право на стягнення процентів за користування кредитом та пені, визначених умовами кредитного договору. Дане рішення суду набрало законної сили. Тобто під час розгляду даної справи також було встановлено факт укладання оспорюваного правочину між ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 .

Виходячи з вищезазначеного, висновки апеляційного суду про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання кредитного договору недійсним, є правильними та обґрунтованими.

Доводи касаційної скарги, про те, що рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 24 травня 2011 року в цивільній справі № 2-1856/11 про стягнення заборгованості та рішення Гусятинського районного суду від 29 березня 2010 року в справі № 2-374/2010 про звернення стягнення на предмет застави не містять висновків та обставин щодо встановлення наявності або відсутності волевиявлення відповідачки ОСОБА_2 на укладення спірного кредитного договору є необґрунтованими та спростовуються матерілами справи. Крім того ОСОБА_2 не оскаржувала зазначені рішення судів, а також з позовом про визнання спірного кредитного договору ОСОБА_2 до суду не зверталась.

Посилання в касаційній скарзі на те, що ОСОБА_2 під час укладення спірного правочину не усвідомлювала факту укладення саме нею спірного кредитного договору, оскільки, як їй було відомо, кредит брався та оформлявся її колишнім чоловіком, є не прийнятними, оскільки не містять свого підтвердження.

Доводи касаційної скарги про те, що банком було проігноровано вимоги ухвали суду про призначення експертизи, а також банком не оскаржувалась дана ухвала, що свідчить про те, що відповідач, як банківська установа, обізнаний із фактом не підписання спірного кредитного договору ОСОБА_2 та намагається приховати даний факт неукладеності спірного договору, не можуть бути прийнятті колегією судів до уваги, оскільки не спростовують правильні висновки суду апеляційної інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 109 ЦПК України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Тобто, визнання чи відмова у визнанні певного факту судом за умови ухилення сторони в справі від проведення експертизи є правом, а не обов`язком суду.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Виходячи з зазначено, та враховуючи преюдиціальне значення рішень суду, які набрали законної сили та якими було встановлено факт укладання кредитного договору між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про те, що проведення почеркознавчої експертизи в даній справі не могло мати вирішального значення, а тому сам по собі факт ухилення банку від проведення такої, в той час, коли самим позичальником договір кредиту не оспорювався, не мав вирішального значення для того, щоб зробити висновок про порушення прав поручителя ОСОБА_1 .

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованого та правильного висновку суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судомапеляційної інстанції норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 10 жовтня 2018 року- без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатомМоленем Ростиславом Богдановичем, залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 10 жовтня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

С.Ю. Мартєв

В. М. Сімоненко