Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 01.10.2018 року у справі №2610/24353/2012

Постанова

Іменем України

21 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 2610/24353/2012

провадження № 61-32079св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Пророка В. В., Сімоненко В. М., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Штелик С. П.,

учасники справи:

скаржник - ОСОБА_2,

суб'єкт оскарження - державний виконавець Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Руденко ЮрійОлексійович,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 26 червня 2017 року у складі судді Макаренко І. О. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Українець Л. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 14 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення»

ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» судові рішення, ухвалені судами апеляційної інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в касаційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У грудні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду зі скаргою на дії державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Руденка Ю. О. (далі - Шевченківський РВ ДВС міста Києва).

Скарга мотивована тим, що у травні 2008 року ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа - Служба у справах дітей Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні майном, виселення, вселення, відшкодування майнової та моральної шкоди.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва

від 10 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 03 червня 2014 року, зобов'язано ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_8 не чинити перешкоди ОСОБА_4,

ОСОБА_5, ОСОБА_6 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 та передати ключі від вхідних дверей. Виселено ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_8 разом із неповнолітньою ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, та членів їх сімей з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. Вселено ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 у вказану квартиру.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2015 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 квітня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 03 червня 2014 року залишено без змін.

Скаржник зазначала, що відповідно до вимоги від 23 вересня 2016 року № 802/22 державний виконавець Шевченківського РВ ДВС міста Києва Руденко Ю. О. порушуючи статті 37, 79 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закону України № 606-XIV) на виконання виконавчих листів Шевченківського районного суду міста Києва від 07 липня 2014 року без письмового повідомлення боржника про день і час примусово виселив ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_10 разом з неповнолітньою ОСОБА_9 та членів їх сімей з квартири АДРЕСА_1; зобов'язав останніх не чинити перешкоди ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 при вселенні та користуванні вказаною квартирою, передати ключі від вхідних дверей.

На підставі вищевказаного ОСОБА_2 просила суд визнати дії державного виконавця Руденка Ю. О. неправомірними та скасувати його вимоги від 23 вересня 2016 року № 802/22; зобов'язати Шевченківський РВ ДВС міста Києва зупинити виконання заочного рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 квітня 2013 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 03 червня 2014 року до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 16 грудня

2016 року скаргу ОСОБА_2 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Запропоновано скаржнику вказати, дії якого державного виконавця оскаржує заявник, уточнити коло осіб, які беруть участь у розгляді справи та надати належним чином оформлену скаргу та її копію та копії всіх документів, що додаються до неї, для особи, дії якої оскаржуються.

У січні 2017 року на виконання вимог ухвали суду від 16 грудня 2016 року про залишення скарги без руху ОСОБА_2 подала заяву на усунення недоліків, до якої долучила копії скарги з доданими до неї матеріалами у кількості п'яти екземплярів.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 26 червня

2017 року скаргу ОСОБА_2 визнано неподаною та повернуто скаржнику.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що скаржник не в повному обсязі усунула недоліки, зазначені в ухвалі суду від 16 грудня

2016 року про залишення скарги без руху, тому скаргу визнано неподаною та повернуто скаржнику на підставі статті 121 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення зі скаргою).

Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції,

ОСОБА_2 оскаржила її в апеляційному порядку.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 вересня 2017 року ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 26 червня 2017 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої Інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для визнання скарги ОСОБА_2 неподаною та її повернення.

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати ухвали судів першої та апеляційної інстанцій і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Касаційна скарга обгрунтована тим, що ухвали судів попередніх інстанцій є такими, що не ґрунтуються на нормах процесуального закону, тому підлягають скасуванню, оскільки суди порушують законне право на своєчасний та неупереджений розгляд справи.

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

30 травня 2018 року цивільну справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Суди встановили, що у грудні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду зі скаргою на дії держаного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Києва Руденка Ю. О., в якій просила визнати дії державного виконавця Руденка Ю. О. неправомірними та скасувати його вимоги від 23 вересня 2016 року № 802/22; зобов'язати Шевченківський РВ ДВС міста Києва зупинити виконання заочного рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 квітня 2013 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 03 червня 2014 року до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 16 грудня 2016 року скаргу ОСОБА_2 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Запропоновано скаржнику вказати дії якого державного виконавця оскаржує заявник, уточнити коло осіб, які беруть учать у розгляду справи та надати належним чином оформлену скаргу та її копію та копії всіх документів, що додаються до неї, для особи, дії якої оскаржуються.

У січні 2017 року на виконання вимог ухвали суду від 16 грудня 2016 року про залишення скарги без руху ОСОБА_2 подала заяву на усунення недоліків, до якої долучила копії скарги з доданими до неї матеріалами у кількості п'яти екземплярів.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 26 червня

2017 року скаргу ОСОБА_2 визнано неподаною та повернуто скаржнику на підставі статті 121 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення зі скаргою).

Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції,

ОСОБА_2 оскаржила її в апеляційному порядку.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 вересня 2017 року ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 26 червня 2017 року залишено без змін.

Повертаючи скаргу ОСОБА_2, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що скаржник не в повному обсязі усунула недоліки скарги, оскільки не вказала, дії чи бездіяльність якого державного виконавця оскаржує та не зазначила державного виконавця у колі учасників справи.

З такими висновками судів першої ата апеляційної інстанцій погодитись не можна з огляду на таке.

За загальним правилом, скарга має відповідати загальним вимогам щодо форми та змісту позовної заяви, передбаченим положеннями ЦПК України, та містити відомості, зазначені в Законі України «Про виконавче провадження».

Якщо скарга за формою і змістом не відповідає таким вимогам, то застосовуються положення статті 121 ЦПК України.

Відповідно до статті 119 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення зі скаргою) позовна заява повинна містити, зокрема, ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку, якщо такі відомі; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; перелік документів, що додаються до заяви.

Згідно з частиною першою статті 120 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення зі скаргою) позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб.

Як вбачається з матеріалів справи, у вступній частині скарги

ОСОБА_2 не вказаний суб'єкт оскарження, а саме - державний виконавець Шевченківського РВ ДВС міста Києва Руденко Ю. О. Проте, в описовій та прохальній частинах скарги скаржник зазначила, що саме дії державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Києва Руденка Ю. О. є предметом оскарження.

Разом з тим, усуваючи недоліки скарги відповідно до ухвали суду

від 16 грудня 2016 року про залишення скарги без руху, ОСОБА_2 надала копії скарги з доданими до неї документами для особи, дії якої оскаржуються.

Як вбачається з доданих матеріалів, скаржник додала також вимогу державного виконавця, в якій зазначено місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку суб'єкта оскарження.

Отже, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, не був позбавлений можливості встановити інформацію щодо вказаних реквізитів з документів, доданих до скарги.

Тому, не можна визнати обґрунтованим посилання судів першої та апеляційної інстанцій як на підставу повернення скарги ОСОБА_2 незазначення у ній адреси державного виконавця, оскільки дані про адресу останнього наявні у додатках до скарги. За таких обставин сам по собі факт не зазначення місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку суб'єкта оскарження в скарзі не є недоліком скарги, наслідком неусунення якого може бути її повернення.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, гарантії регламентовані статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено право на справедливий суд, там, де існують, апеляційні або касаційні суди, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року).

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 вказаної Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Україна як учасниця Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення у справах «Перес де Рада Каванил'ес проти Іспанії», «Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії», «Белеш та інші проти Чеської Республіки»).

Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

За викладених обставин ухвала Шевченківського районного суду міста Києва від 26 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва

від 06 вересня 2017 року не можуть вважатись законними і обґрунтованими, тому підлягають скасуванню з передачею справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 402, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 26 червня

2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 вересня 2017 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді В. В. Пророк

В. М. Сімоненко

І. М. Фаловська

С. П. Штелик