Історія справи

Постанова

Іменем України

17квітня 2019 року

м. Київ

справа № 156/269/18

провадження № 61-2850 св 19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - Українська медична стоматологічна академія;

відповідач - ОСОБА_1 ;

розглянуву попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргупредставника ОСОБА_1 адвоката Герасимчук Людмили Романівни - на постанову Волинського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Здрилюк О. І., Карпук А. К., Русинчука М. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року Українська медична стоматологічна академіязвернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за навчання та отриманої стипендії.

Позовна заява мотивована тим, що 20 жовтня 2009 року між вищим державним навчальним закладом України «Українська медична стоматологічна академія», правонаступником якого є Українська медична стоматологічна академія,та ОСОБА_1 було укладено угоду № 10 про підготовку фахівця з вищою освітою, на виконання якої відповідач після закінчення вищого навчального закладу повинен був відпрацювати три роки. Проте відповідач не виконав своїх зобов'язань, за місцем направлення три роки не відпрацював, а був звільнений з посади лікаря за власним бажанням. Тому відповідно до умов угоди повинен відшкодувати витрати за навчання до державного бюджету.

Ураховуючи викладене, Українська медична стоматологічна академія, уточнивши позовні вимоги, просила суд стягнути із ОСОБА_1 на користь держави в особі Української медичної стоматологічної академіївартість витрат за навчання у розмірі 37 082 грн 11 коп., отриману стипендію у розмірі 42 276 грн 01 коп., а також понесені судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Іваничівського районного суду Волинської області від 22 жовтня 2018 року у складі судді Нєнвєрова І. М. узадоволенні позовуУкраїнської медичної стоматологічної академії відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, щонадання державою особі безоплатної освіти передбачає виникнення права держави на результати трудової діяльності особи, яка здобула вищу освіту за державним замовленням, а у випускника виникнення обов'язку відпрацювати три роки з моменту укладення угоди з вищим навчальним закладом. Разом з тим положення Закону України «Про освіту»та Закону України «Про вищу освіту» не місять зобов'язання щодо відшкодування випускником до державного бюджету вартості навчання.

Відсутність у вказаних законах обов'язку про відшкодування випускником вартості навчання є логічним виконанням положень частини третьої статті 53 Конституції України, якою встановлено, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Суд вважав, що Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, є тим нормативним актом, що встановлює обов'язок для випускників вищих навчальних закладів, які навчаються за кошти державного бюджету, відшкодувати вартість навчання, оскільки Законом України«Про освіту» року та Законом України «Про вищу освіту» такого обов'язку не передбачено. Порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов про працевлаштування не затверджено, що унеможливлює визначення розміру вартості навчання, методологію встановлення сум, які можуть бути відшкодовані до державного бюджету, які витрати компенсувати замовникові, а, відтак, виключає можливість застосування до цих відносин положення Закону України «Про освіту» та Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, в частині відшкодування вартості навчання та витрат. Крім того, Законом України від 01 липня 2014 року № 1556-VII внесено зміни до Закону України «Про освіту», зокрема частину другу статті 52, якою визначався обов'язок відпрацювати три роки, виключено, чим усунено розбіжності в законодавстві щодо обов'язку відпрацювати за направленням. Крім того, пункт 12 Порядкупрацевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, хоча і зобов'язує керівників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти III - IV рівнів акредитації здійснювати чіткий контроль за своєчасним прибуттям випускників до місця проходження інтернатури, а закладів I - II рівнів акредитації - до місця роботи, проте не уповноважує на стягнення витрат на навчання.

Укладена між сторонами угода про підготовку лікаря також не передбачає відшкодування витрат на навчання на користь навчального закладу, термінів виконання грошового зобов'язання.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року апеляційну скаргуУкраїнської медичної стоматологічної академії задоволено частково. Рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 22 жовтня 2018 року в частині відмови у позові про стягнення коштів за навчання скасовано і ухвалено в цій частині нове судове рішення.

Стягнуто із ОСОБА_1 на користь держави в особі Української медичної стоматологічної академії витратина навчання у розмірі 37082 грн 11 коп. В іншій частині рішення суду в частині відмови у стягненні отриманої стипендії залишено без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що згідно з частиною другою статті 52 Закону України «Про освіту» у редакції на час виникнення спірних правовідносин випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.Відповідно до пункту 14 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, у разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням, за порушення дисципліни протягом трьох років, випускник зобов'язаний відшкодувати в установленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.Відповідач 08 листопада 2014 року надав свою згоду щодо направлення його на роботу до закладу охорони здоров'я на посаду лікаря-стоматолога.

Зазначена згода надана в період, количастину другу статті 52 Закону України «Про освіту» було виключено на підставі Закону N 1556-VII від 01 липня 2014 року та є підтвердженням випускником свого зобов?язання належно виконати умови підписаної 20 жовтня 2009 року типової угоди. Звільнення відповідача з роботи за власним бажанням до закінчення трирічного строку свідчить про те, що він належним чином не виконав зобов'язання, що виникло на підставі вказаної типової угоди, у зв'язку із чим вимоги наявні підстави для стягнення витрат на навчання.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У лютому 2019 року представник ОСОБА_1 - Герасимчук Л. Р . - подала касаційну скаргу, в якій просить судове рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що частину другу статті 52 Закону України «Про освіту», якою на час вступу відповідача до академії було передбачено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, було виключено на підставі Закону України від 01 липня 2014 року №1556-VII «Про вищу освіту». Зазначала, що не існує порядку, згідно якого випускник має відшкодувати вартість навчання, і такий порядок не визначений ні укладеною між сторонами угодою, ні чинним законодавством. Крім того, хоча керівники державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти III - IV рівнів акредитації зобов?язані здійснювати чіткий контроль за своєчасним прибуттям випускників до місця проходження інтернатури, а закладів І - II рівнів акредитації - до місця роботи, проте вони не уповноважені на стягнення коштів на навчання.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Інші учасники справи судові рішення не оскаржили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Першої судової палати Касаційного цивільного судувід 18березня 2019 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 156/269/18з Іваничівського районного суду Волинської області.

У березні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до частини першої стаття 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно пунктами 1, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Судом встановлено, що відповідач, закінчивши навчання на бюджетній формі у вищому державному навчальному закладі України «Українська медична стоматологічна академія», прибув за місцем направлення на роботу та01 серпня 2016 року уклав ізЗаболоттівською районною лікарнею №2 Ратнівського району Волинської області строковий трудовий договір № 1 про його прийняття на посаду лікаря-стоматолога на строк до 31 липня 2019 року.

Згідно з листом Заболоттівської районної лікарні №2 Ратнівського району Волинської області ОСОБА_1 було звільнено з роботи за власним бажанням на підставі наказу від 06 січня 2017 року №15/ос.

Отже, відповідачем не було дотримано вимог законодавства України та типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 20жовтня 2009 року № 10 в частині зобов'язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу, тобто він порушив добровільно взяті на себе цивільно-правові зобов'язання.

Згідно з частиною другою статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту», у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Обов'язок випускника відшкодувати до державного бюджету повну вартість навчання за умов, що були погоджені між сторонами, передбачено частиною другою статті 52 Закону України «Про освіту» (яка була чинною з 23 березня 1996 року по 06 вересня 2014 року, у тому числі на час укладення типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 20жовтня 2009 року № 10), пунктом 2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів», пунктом 14 постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992 «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» (чинний на час укладення типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 20 жовтня 2009 року № 10) та пунктом 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 грудня 1997 року № 367.

Відповідно до пункту 21 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 грудня 1997 року № 367, випускник повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на роботу. Незгода випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов'язку прибути на роботу за призначенням. У разі, якщо він не прибув за направленням або відмовився приступити до роботи за призначенням з причин, не зазначених у пунктах 9 та 18 цього Порядку, чи його звільнено з ініціативи власника або

уповноваженого ним органу за порушення трудової дисципліни або звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої, він зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

У пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» судам роз'яснено: оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії.

Частиною шостою статті 10 ЦПК України встановлено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

Відповідно до статті 150 Конституції України виключно до повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України.

Отже, суд не може, застосувавши статтю 43 Конституції України, як норму прямої дії, водночас визнати неконституційними норми частини другої статті 52 Закону України «Про освіту», пункту 2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів», пункту 14 постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992 «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням», оскільки вирішення питання про їхню конституційність відноситься до повноважень Конституційного Суду України.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 23 січня 2018 року у справі № 607/9099/15-ц (провадження № 61-694св17).

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Вирішуючи спір, апеляційний суд, належним чином дослідивши та давши оцінку поданим сторонами доказам, вірно застосувавши наведені вище норми матеріального права, дійшов правильного висновку про те, що відповідач навчався у вищому державному навчальному закладі України «Українська медична стоматологічна академія»за державним замовленням. 20жовтня 2008 року між ОСОБА_1 та вищим державним навчальним закладом України «Українська медична стоматологічна академія» була укладена угода про підготовку фахівця з вищою освітою, за умовами якої відповідач взяв на себе зобов'язання після закінчення навчання відпрацювати не менше трьох років за місцем направлення. Проте до закінчення трирічного строку з моменту укладення строкового трудового договору від 01 серпня 2016 року ОСОБА_1 було звільнено з роботи за власним бажанням на підставі наказу від 06 січня 2017 року № 15/ос. Тобто відповідачем не виконано належним чином зобов'язання, передбачені типовою угодою від 20 жовтня 2009 року № 10 про підготовку фахівців з вищою освітою в частині зобов?язання відпрацювати три роки після закінчення навчання.

Доводи касаційної скарги про те, що законодавством не передбачено обов'язковість трирічного відпрацювання або відшкодування в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання, спростовуються вищевказаними обставинами, встановленими апеляційним судом, а також укладеною між сторонами угодою, яка у судовому порядку недійсною не визнавалась (стаття 204 ЦК України).

Посилання касаційної скарги на те, що законом не передбачено повноважень вищого навчального закладу вимагати від випускників відшкодувати витрати на навчання, безпідставні, оскільки угода про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі Міністерства охорони здоров'я України укладався між вищим навчальним закладом в особі його ректора і особою, зарахованою на навчання - ОСОБА_1 , яка є цивільно-правовим договором. При цьому Міністерство охорони здоров'я України стороною угоди не було. Розпорядником коштів, які виділяються з бюджету для підготовки спеціалістів управління охорони здоров'я, є академія. Вказане узгоджується з положенням укладеної між сторонами угоди від 20жовтня 2009 року, за яким усі спори, які можуть виникати між сторонами, вирішуються в судовому порядку.

Інші доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають, а направлені виключно на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуванесудове рішенняапеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддівПершої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 адвоката Герасимчук Людмили Романівни -залишити без задоволення.

Постанову Волинського апеляційного суду від 26 грудня 2018 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Ю. В. Черняк