Історія справи

Постанова КЦС ВП від 16.11.2023 року у справі №344/1404/22
Постанова КЦС ВП від 16.11.2023 року у справі №344/1404/22
Постанова КЦС ВП від 16.11.2023 року у справі №344/1404/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 344/1404/22

провадження № 61-5922св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , нотаріус Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори Андрусяк Катерина Федорівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду від 17 жовтня 2022 року у складі судді Пастернак І. А. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 січня 2023 року у складі колегії суддів: Томин О. О., Бойчука І. В., Пнівчук О. В.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , нотаріуса Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори Андрусяк Катерини Федорівни про визнання договору дарування 1/2 частки квартири недійсним, скасування запису про право власності,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 у січні 2022 року звернулася з вищевказаним позовом, в якому просила:

- визнати недійсним договір дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 19 серпня 2005 року, посвідчений нотаріусом Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори Андрусяк К. Ф. та зареєстрований в реєстрі за № 4-1534;

- скасувати запис про право власності № 34928655 від 26 грудня 2019 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на 1/2 частки вказаної квартири.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона є дочкою ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та є його спадкоємцем.

ОСОБА_4 та ОСОБА_2 22 травня 1998 року, перебуваючи у шлюбі, придбали квартиру АДРЕСА_1 .

Після смерті батька ОСОБА_4 їй стало відомо, що 19 серпня 2005 року ОСОБА_2 подарувала 1/2 частку спірної квартири ОСОБА_3 .

Однак, зазначена квартира є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (оскільки її придбано під час перебування сторін у шлюбі), а тому для її дарування необхідним було отримання згоди ОСОБА_4 як другого з подружжя, якої він не надавав.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Івано-Франківський міський суд рішенням від 17 жовтня 2022 року в задоволенні позову відмовив.

Рішення місцевий суд мотивував тим, що підстави для визнання договору дарування 1/2 частки квартири від 19 серпня 2005 року, передбачені чинним законодавством, відсутні, оскільки правочин укладено відповідно до вимог закону. Законом не передбачена згода іншого співвласника на укладання договору дарування частки у праві спільної часткової власності. Посилання позивача на порушення закону нотаріусом будь-якими доказами суду не підтверджено. Крім того, позивачем не доведено належними доказами, яке саме її право порушено укладанням оспорюваного правочину.

Оскільки, не підлягає задоволенню вимога про визнання недійсним договору дарування то не підлягає задоволенню і похідна від неї вимога про скасування запису про право власності.

Івано-Франківський апеляційний суд постановою від 23 січня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Феденчука І. М. залишив без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду від 17 жовтня 2022 року залишив без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що не доведено належними доказами, яке саме право позивача порушено укладанням спірного правочину, оскільки вона є спадкоємцем ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , при цьому просить визнати недійсним договір дарування 1/2 частки спірної квартири, укладений 19 серпня 2005 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Доводи апеляційної скарги правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і не містять підстав для скасування або зміни судового рішення, а по суті зводяться до незгоди з таким.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Представник ОСОБА_1 - адвокат Феденчук І. М. подав у квітні 2023 року до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Івано-Франківського міського суду від 17 жовтня 2022 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 січня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що суди неповно з`ясували обставини, що мають значення для справи та неправильно застосували норми матеріального права.

Спірна квартира на дату укладення договору дарування була об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, тому для її дарування необхідним було отримання згоди ОСОБА_4 як другого з подружжя, якої він не давав, тому такий договір підлягає визнанню недійсним.

Суди не дослідили витяг із рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 24 листопада 2005 року № 422.

Суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 у серпні 2023 року подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, посилаючись на те, що з Витягу з реєстру права власності на нерухоме майно Івано-Франківського обласного бюро технічної інвентаризації від 17 серпня 2005 року вбачається, що за ОСОБА_2 та ОСОБА_4 зареєстровано право власності по 1/2 частці спірної квартири, тому твердження про відсутність доказів реєстрації права спільної часткової власності на квартиру є помилковим.

При розгляді справи суди попередніх інстанцій досліджували даний доказ та надали йому належну правову оцінку.

Правильним є висновки суду апеляційної інстанції, що при укладенні договору дарування частки квартири від 19 серпня 2005 року право чи законний інтерес позивача не було порушено, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Між співвласниками квартири на 2023 рік ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , ОСОБА_7 16 травня 2023 року було укладено договір купівлі-продажу 3/6 часток квартири, яка належала ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_1 (по 1/6 частці кожному), згідно з яким продавці передали у власність, а покупці прийняли у спільну часткову власність - купили 3/6 часток спірної квартири у рівних частках по 3/12 кожному.

Відповідно до розписки від 16 травня 2023 року ОСОБА_1 продала свою частку у спірній квартирі та земельній ділянці ОСОБА_8 та отримала кошти з продажу майна у сумі 20 000 доларів США і жодних претензій не має.

При розгляді справи не мало місця необґрунтованого відхилення клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 05 липня 2023 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області.

Справа № 344/1404/22 надійшла до Верховного Суду 31 липня 2023 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 22 травня 1998 року придбали квартиру АДРЕСА_1 . Зазначено, що вказана квартира складається з трьох жилих кімнат, загальна площа квартири - 70,6 кв. м, жила площа - 53,7 кв. м.

Згідно з Витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно № 8078149 від 17 серпня 2005 року власниками квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 (частка 1/2) та ОСОБА_4 (частка 1/2); квартира чотирьохкімнатна, загальна площа квартири 153,1 кв. м, житлова площа - 66,5 кв. м; витяг було видано для подання в нотаріальну контору з метою відчуження; за заявою власника відчужується 1/2 частка квартири АДРЕСА_2 вартістю 6 736 грн; загальна та житлова площа збільшені за рахунок реконструкції, проведеної на підставі рішення МВК № 176 від 25 квітня 2001 року.

ОСОБА_2 19 серпня 2005 року на підставі договору дарування частини квартири від 19 серпня 2005 року, посвідченого нотаріусом Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори Андрусяк К. Ф. та зареєстрованого в реєстрі за № 4-1534, подарувала належну їй 1/2 частку спірної квартири ОСОБА_3 .

Згідно з Витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 19 червня 2020 року ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спадкоємець - ОСОБА_1 .

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру речових прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 295175337 від 18 січня 2022 року спірна квартира належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_5 (1/6 частка на підставі свідоцтва про право на спадщину за правом представлення, серія та номер: 1-808, видане 12 листопада 2020 року), ОСОБА_2 (1/6 частка на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, серія та номер: 1-380, видане 19 червня 2020 року), ОСОБА_1 (1/6 частка на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, серія та номер: 1-381, видане 19 червня 2020 року) та ОСОБА_3 (1/2 частка на підставі договору дарування, серія та номер: 4-1534, виданого 19 серпня 2005 року).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Вказане також відображено у статтях 316 317 319 321 ЦК України, згідно з якими правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (стаття 203 ЦК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (статті 626-629 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

Тлумачення статей 215 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Статтею 361 ЦК України передбачено, що співвласник має право самостійно розпоряджатися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Згідно з статтею 363 ЦК України частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін. Частка у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, переходить до набувача відповідно до статті 334 цього Кодексу.

Статтею 1216 ЦК України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Спадкування є формою правонаступництва, що реалізується спадкоємцем в межах обсягу спадкової маси та не включає в себе процесуальні права та обов`язки спадкодавця, які не реалізовані ним за життя.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що договір дарування частини квартири від 19 серпня 2005 року порушує її права як спадкоємця майна її батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та спадщину після смерті якого вона прийняла, у зв`язку з тим, що спірна квартира придбана 22 травня 1998 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі, отже є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Тому для її дарування необхідним було отримання згоди ОСОБА_4 як другого з подружжя, якої він не надавав.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, тягар доказування обґрунтованості заявлених позовних вимог покладено на позивача, виходячи з принципу змагальності сторін, закріпленого статтею 12 ЦПК України.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою ту обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Встановивши, що на час укладення договору дарування частини квартири від 19 серпня 2005 року кожному зі співвласників ( ОСОБА_4 та ОСОБА_2 ) належало по 1/2 її частці, а тому така була об`єктом спільної часткової власності, а не спільної сумісної власності, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що згода ОСОБА_4 на розпорядження ОСОБА_2 своєю часткою у спільній частковій власності шляхом укладення договору дарування не вимагалася.

Також обґрунтованим є висновок судів попередніх інстанцій про недоведеність позивачем належними доказами, яке саме її право порушено укладанням оспорюваного договору дарування, оскільки вона є спадкоємцем ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , при цьому просить визнати недійсним договір дарування 1/2 частки спірної квартири, укладений 19 серпня 2005 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили витяг із рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 24 листопада 2005 року № 422 «Про матеріали управління архітектури і містобудування виконкому міської ради», згідно з яким дозволено ОСОБА_4 та ОСОБА_2 роз`єднання власної квартири АДРЕСА_1 на дві окремі (договір купівлі-продажу квартири від 08 червня 1998 року № 176), не заслуговують на увагу з таких підстав.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частина восьма статті 83 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 84 ЦПК України, учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 369/7772/15-ц (провадження № 61-12848св21) зазначено, що «тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні. Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 (провадження № 61-35488св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17 (провадження № 61-41031св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17 (провадження № 61-13405св18)».

Враховуючи викладене, апеляційний суд обґрунтовано не прийняв нові докази, оскільки такі не були подані під час розгляду справи у суді першої інстанції.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 17 жовтня 2022 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 січня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. В. Литвиненко

А. І. Грушицький

Є. В. Петров