Історія справи

Постанова КЦС ВП від 15.11.2023 року у справі №369/8122/21
Постанова КЦС ВП від 15.11.2023 року у справі №369/8122/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2023 року

місто Київ

справа № 369/8122/21

провадження № 61-10799св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Білоконь О. В., Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 березня 2023 року, постановлене суддею Волчком А. Я., та постанову Київського апеляційного суду від 06 червня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Шебуєвої В. А., Крижанівської Г. В., Матвієнко Ю. О.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у червні 2021 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики у сумі 16 254 360, 00 грн, що еквівалентно 600 000, 00 дол. США.

ОСОБА_1 обґрунтовував пред`явлений позов тим, що він та ОСОБА_2 уклали договір позики, за умовами якого останній отримав 600 000, 00 дол. США для торгівлі на біржі та зобов`язався повернути зазначену суму грошових коштів та 10 % від прибутку до 01 червня 2021 року, що підтверджується розпискою відповідача від 25 травня 2020 року.

Станом на 10 червня 2021 року ОСОБА_2 не виконав своїх зобов`язань за договором позики та не повернув кошти, що слугувало підставою для звернення до суду з позовом.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням від 21 березня 2023 року Києво-Святошинський районний суд Київської області відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції керувався тим, що відповідач отримав грошові кошти не у тимчасове користування із зобов`язанням їх повернення, тобто не у позику, а для торгівлі на біржі. Отже, грошові кошти у сумі 600 000, 00 дол. США не є позикою, відповідач у правовідносинах із позивачем не має статусу позичальника, та існуючі між ними правовідносини за своєю правовою природою не є позиковими.

Постановою від 06 червня 2023 року Київський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , заочне рішення

Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 березня 2023 року - без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову про стягнення заборгованості за договором позики та зазначив, що за змістом наданої позивачем розписки між сторонами існували домовленості щодо передання ОСОБА_2 грошових коштів для торгівлі на біржі з подальшим розрахуванням прибутку. Ці умови, на переконання апеляційного суду, свідчать про те, що між сторонами склалися інші відносини, аніж відносини, що виникають з договору позики. Також суд зауважив, що відповідно до принципу «jura novit curia» суд може самостійно визначити норму права, втім не може самостійно визначити підстави позову, які є відмінними від визначених позивачем, оскільки це буде порушенням принципу диспозитивності цивільного судочинства.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Позивач ОСОБА_1 19 липня 2023 року із застосуванням системи «Електронний суд» направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 березня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 червня 2023 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц

(провадження № 14-465цс18), у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року

у справі № 751/1000/16-ц (провадження № 61-586св17), від 25 березня 2019 року

у справі № 211/2672/16-ц (провадження № 61-41785св18), від 14 квітня 2021 року

у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19), від 14 липня 2021 року

у справі № 266/7291/18-ц (провадження № 61-96св21), від 10 серпня 2021 року

у справі № 473/995/18 (провадження № 61-6674св21), від 21 грудня 2021 року

у справі № 361/7897/19 (провадження № 61-16677св21), від 18 жовтня 2022 року

у справі № 383/1102/20 (провадження № 61-6604св22), від 08 травня 2023 року

у справі № 509/5824/18 (провадження № 61-15080св21), у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, щодо застосування приписів статей 1046-1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України);

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц

(провадження № 12-9гс23), від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20), у постанові Верховного Суду від 11 травня 2022 року

у справі № 459/312/19 (провадження № 61-4875св21), щодо застосування принципу «суд знає закон»;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19

(провадження № 14-166цс20), щодо оцінки подібності правовідносин;

- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу від відповідача до Верховного Суду не надійшов.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 09 серпня 2023 року Верховний Суд поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 березня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 06 червня 2023 року, відкрив касаційне провадження у справі.

Ухвалою від 07 листопада 2023 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_2 25 травня 2020 року склав розписку про отримання коштів, відповідно до якої він спільно з ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 25 березня, 25 квітня, 19 травня 2020 року грошові кошти на загальну суму 600 000, 00 дол. США для торгівлі на біржі під 10 % від прибутку, який розраховується окремо, та зобов`язався спільно з ОСОБА_3 повернути ОСОБА_1 ці кошти 01 червня 2021 року.

Також у розписці зазначено, що вона написана власноруч ОСОБА_2 , при переданні коштів були присутні свідки ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Позивач зазначав, що оригінал розписки зберігається в нього, оскільки відповідач не повернув кошти у визначений в цій розписці строк.

Право, застосоване судом

За змістом частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належно відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частинами першою, другою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах приписи актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно з частинами першою, третьою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року

у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Верховний Суд наголошує, що обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Щодо правової природи відносин, які склалися між сторонами у справі

1. Оцінка застосування судами першої та апеляційної інстанцій принципу «суд знає закони»

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 наголошував на тому, що він надав ОСОБА_2 в борг грошові кошти, які той зобов`язався повернути в обумовлений строк, проте не виконав цього обов`язку.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зробив висновок про те, що відповідач отримав грошові кошти не у позику, а для торгівлі на біржі, тобто за умовами розписки між сторонами склалися інші цивільні відносини, аніж відносини, що виникають з договору позики.

У касаційній скарзі заявник наголошує на тому, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 12-9гс23), від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20), у постанові Верховного Суду від 11 травня 2022 року у справі № 459/312/19

(провадження № 61-4875св21).

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 12-9гс23) зроблено висновок про те, що під час розгляду спору потрібно виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони».

У постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц

(провадження № 14-17цс19) Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20) звернула увагу на те, що у процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Отже, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки тощо) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець посилається саме на норму права, що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема, у його мотивувальній й резолютивній частинах. Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

У постанові від 11 травня 2022 року у справі № 459/312/19

(провадження № 61-4875св21) Верховний Суд виснував, що незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачем спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для ухвалення рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

У справі, що переглядається, суди відмовили в задоволенні позову про стягнення заборгованості з тієї підстави, що між сторонами склалися інші відносини, аніж відносини, що виникають з договору позики. Отже, суди, вважаючи, що між сторонами не існує правовідносин за договором позики, не зазначили, які саме інші правовідносини склалися між сторонами та якими нормами права вони регулюються, що не відповідає висновкам Верховного Суду, наведеним заявником у касаційній скарзі, щодо застосування принципу «суд знає закони».

Відповідно помилка судів попередніх інстанцій полягала в тому, що вони не визначили, які відносини існують між сторонами і якими правовими нормами ці відносини регулюються, що є порушенням принципу «суд знає закони».

З врахуванням викладеного, Верховний Суд дійшов переконання, що суди не визначили характер спірних правовідносин та правову норму, що підлягає застосуванню, не надали належної правової оцінки доводам і доказам, поданим позивачем та дійшли формальних висновків про відмову в задоволенні позову, не навівши належного правового обґрунтування.

2. Оцінка доводів касаційної скарги, щодо правової природи відносин, які склалися між сторонами у справі

В оцінці доводів касаційної скарги щодо правової природи відносин між сторонами у справі, що переглядається, Верховний Суд врахував таке.

У постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року

у справі № 6-1967цс15, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновки про те, що письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику. Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц

(провадження № 14-465цс18), на яку є посилання в касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду також зробила висновки про те, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник - зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець - стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Подібні висновки викладені й в інших постановах Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі, зокрема, у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 751/1000/16-ц (провадження № 61-586св17), від 25 березня 2019 року у справі № 211/2672/16-ц (провадження № 61-41785св18), від 14 квітня 2021 року у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19), від 14 липня 2021 року у справі № 266/7291/18-ц (провадження № 61-96св21), від 10 серпня 2021 року у справі № 473/995/18 (провадження № 61-6674св21), від 18 жовтня 2022 року у справі № 383/1102/20 (провадження № 61-6604св22), від 08 травня 2023 року у справі № 509/5824/18 (провадження № 61-15080св21), в яких серед іншого наголошено на тому, що наявність оригіналу боргової розписки

у позикодавця свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

Верховний Суд у постанові від 21 грудня 2021 року у справі № 361/7897/19 (провадження № 61-16677св21), на яку також є посилання в касаційній скарзі, зазначив, що ЦК України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України. В цивільному праві при аналізі правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину. Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов`язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься в тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов`язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.

Висновки Верховного Суду та Верховного Суду України про те, що розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошових коштів із зобов`язанням їх повернути, суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях не застосували та не врахували.

За змістом розписки про отримання коштів, яку ОСОБА_2 склав 25 травня 2020 року, відповідач спільно з ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 25 березня, 25 квітня, 19 травня 2020 року грошові кошти в загальній сумі 600 000, 00 дол. США для торгівлі на біржі під 10 % від прибутку, який розраховується окремо, та зобов`язався спільно з ОСОБА_3 повернути ОСОБА_1 ці грошові кошти 01 червня 2021 року.

Зазначена розписка підписана лише ОСОБА_2 та підтверджує отримання ним грошових коштів у загальній сумі 600 000, 00 дол. США. Підпису ОСОБА_3 у розписці немає, тому суди не встановили, що він має нести відповідальність за невиконання зобов`язання з повернення коштів, відтак ОСОБА_1 обґрунтовано звернувся з цим позовом лише до ОСОБА_2

Верховний Суд наголошує, що мета отримання коштів, їх цільове призначення, у цьому випадку - для торгівлі на біржі, не змінює характер боргового зобов`язання, яке регулюється статтями 1046-1049 ЦК України, та не перетворює відносини позики в інші правовідносини.

Зазначення мети отримання позичених грошових коштів за загальним правилом не впливає на характер та правову природу тих відносин, що виникли у зв`язку з отриманням цих коштів у борг. Зміст зобов`язання визначається не метою використання таких коштів, а констатацією беззастережного взяття особою на себе обов`язку щодо їх повернення.

Зміст розписки свідчить про те, що ОСОБА_2 погодився з усіма істотними умовами договору позики, зокрема щодо суми позики, власного обов`язку повернути отримані (позичені) кошти, а також строку, у який має бути виконане зобов`язання.

Наявність умови про повернення відповідачем отриманих ним від позивача грошових коштів в погоджений сторонами строк дає підстави визначити правову природу відносин між сторонами як таку, що походить з позики, у яких ОСОБА_2 має статус позичальника. Також у розписці про отримання грошей є умова про відсотки за користування цими коштами, що додатково і опосередковано доводить те, що правовою природою відносин, які склалися між сторонами, є саме позика. Зазначені обставини помилково не враховані судами першої та апеляційної інстанцій.

Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що грошові кошти були отримані відповідачем не у тимчасове користування із зобов`язанням їх повернення, тобто не у позику, а для торгівлі на біржі, вочевидь є помилковим та не відповідають змісту розписки, який свідчить про укладення між сторонами саме договору позики.

У справі, що переглядається, суди не з`ясували справжню правову природу укладеного договору, зробили нічим не підтверджений висновок про те, що між сторонами склалися інші відносини, аніж відносини, що виникають з договору позики. До того ж суди не зазначили, які саме, на їхню думку, існують правовідносини між сторонами та якими нормами права вони регулюються.

Також суди не врахували, що за приписами частини четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Позивач під час розгляду справи в судах наголошував, що будь-яких інших правовідносин, окрім як за договором позики, між ним та відповідачем не існує.

Натомість ОСОБА_2 29 вересня 2021 року отримав копію ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у справі від 17 червня 2021 року та копію позовної заяви з доданими до неї матеріалами, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (а. с. 38). Втім відповідач не подав до суду відзив та докази на спростування тверджень позивача про укладення договору позики, існування за цим договором заборгованості та її розміру чи докази на доведення обставин належного виконання своїх обов`язків за договором позики, або ж обставин існування між ним та позивачем правовідносин іншого характеру, відмінних від правовідносин, що виникають із позики. Також відповідач не оспорював договір позики, тому застосовується презумпція правомірності правочину, визначена статтею 204 ЦК України.

Враховуючи назву боргового документа, оплатний характер відносин сторін за розпискою та безумовний обов`язок відповідача повернути отримані кошти, Верховний Суд дійшов переконання, що у справі, яка переглядається, суди не врахували згадані висновки Верховного Суду та Верховного Суду України, неправильно застосували статті 1046 1047 1049 ЦК України та зробили помилкові, належно не обґрунтовані та такі, що базуються на припущеннях, висновки про те, що між сторонами не існує відносин за договором позики.

Такий висновок суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зробив з посиланням на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 367/7135/16-ц (провадження № 61-16275св18), за обставинами якої суди встановили, що зазначена в розписці про отримання грошей сума є авансом, переданим за попередніми договорами купівлі-продажу, позивач грошові кошти у позику відповідачу не передавав, а останній не взяв на себе зобов`язання з їх повернення у погоджені сторонами строки. У цій справі Верховний Суд погодився з висновками судів про те, що між сторонами склалися правовідносини, не пов`язані із передачею грошових коштів у позику.

Натомість у справі, що переглядається, немає відомостей про існування між сторонами будь-яких інших правовідносин, окрім як за договором позики. Позивач таку обставину, як передання коштів не в позику заперечував, а відповідач це не доводив.

Відтак обґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що суди застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19

(провадження № 14-166цс20), про те, що на предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом.

Оскільки фактичні обставини справи, що переглядається, відмінні від обставин справи № 367/7135/16-ц (провадження № 61-16275св18), тому суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, помилково врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 05 вересня 2018 року.

З огляду на те, що складена ОСОБА_2 25 травня 2020 року розписка має борговий характер, оскільки містить відомості про отримання відповідачем коштів із зобов`язанням їх повернути, а не лише відомості про отримання коштів на іншій підставі, тому Верховний Суд дійшов переконання про існування між сторонами цивільних відносин позики.

Враховуючи, що єдині правовідносини, які склалися між сторонами, - це відносини з позики грошових коштів, а також те, що ОСОБА_2 не надав доказів виконання умов договору позики та повернення коштів у визначений сторонами

в договорі строк,Верховний Суд констатує, що не можуть вважатися законними і справедливими оскаржувані судові рішення про відмову в задоволенні цілком обґрунтованого позову про стягнення заборгованості, оскільки суди фактично позбавили позивача, право якого порушене, судового захисту.

Щодо валюти боргу та валюти платежу

У справі, що переглядається, за умовами договору позики відповідач отримав в борг суму в загальному розмірі 600 000, 00 дол. США.

ОСОБА_1 просив стягнути із ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 16 254 360, 00 грн, що еквівалентно 600 000, 00 дол. США.

Визначений позивачем розмір заборгованості за договором позики відповідач не спростовував.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року

у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) зроблено висновки про те, що у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. Водночас з огляду на приписи частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Зазначення судом у рішенні двох грошових сум, які потрібно стягнути з боржника, внесло двозначність у розумінні суті обов`язку боржника, який може бути виконаний примусово. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривнях стягувачеві має бути перерахована зазначена у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривнях.

Подібні висновки викладені також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі.

Отже, одночасне визначення боргу в іноземній валюті та в еквіваленті у гривнях є помилковим.

З урахуванням викладеного з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість за договором позики в іноземній валюті, тобто у розмірі 600 000, 00 дол. США.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд не погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову, оскільки суди неправильно встановили характер спірних правовідносин та безпідставно вважали, що між сторонами існують інші відносини, відмінні від відносин, що виникають за договором позики, не зазначивши при цьому, які саме відносини існують та якими нормами права вони регулюються.

Верховний Суд дійшов переконання, що у судів не було належних та достатніх підстав інакше кваліфікувати спірні правовідносини, аніж їх кваліфікував позивач, оскільки є безумовне зобов`язання відповідача з повернення позичених коштів, тому ці відносини є відносинами позики.

Відтак висновки судів першої та апеляційної інстанцій суперечать правовим висновкам Верховного Суду та Верховного Суду України, викладеним у наведених заявником у касаційній скарзі постановах. Тож доводи касаційної скарги підтвердилися.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд зробив висновок, що рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції потрібно скасувати й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, оскільки відповідач не виконав зобов`язання за договором позики, взяті в борг кошти

в розмірі 600 000, 00 дол. США в обумовлений строк позикодавцю не повернув.

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має правоскасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.(частини перша-четверта статті 412 ЦПК України).

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу ОСОБА_1 , скасував оскаржувані судові рішення та ухвалив нове про задоволення позову, стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за позикою

в розмірі 600 000, 00 дол. США.

З наведених підстав та враховуючи пропорційність задоволених вимог, відшкодування судових витрат, понесених заявником у зв`язку із розглядом справи в суді першої інстанції, в розмірі 11 350, 00 грн, в суді апеляційної інстанції - в розмірі 17 025, 00 грн та в суді касаційної інстанції - в розмірі 22 700, 00 грн, а разом в розмірі 51 075, 00 грн, покладається на відповідача.

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 березня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 червня 2023 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики задовольнити.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 600 000, 00 дол. США.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені у зв`язку із розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, у розмірі 51 075, 00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді О. В. Білоконь

І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний