Постанова

Іменем України

16 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 520/19325/18

провадження № 61-9353 св 21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду

м. Одеси у складі судді Михайлюка О. А. від 02 липня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Дришлюка А. І. від 14 квітня

2021 року,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики у розмірі 1 975 593,48 грн, що в еквіваленті відповідно до курсу Національного банку України станом на 03 грудня 2018 року, становить 70 000 доларів США.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що між ним та

ОСОБА_2 було укладено договори позики: 31 жовтня 2007 року на суму 25 000
доларів США з терміном повернення - два місяці; 09 січня

2008 року на суму 25 000 доларів США; 20 лютого 2008 року на суму

20 000 доларів США. Всього відповідачу надано позику на загальну суму 70 000
доларів США.

Позивач указував, що відповідач взяті на себе зобов'язання не виконував, суму позики не повернув.

Ураховуючи вищевикладене, ОСОБА_1 просив суд позов задовольнити.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 02 липня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь

ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики в сумі 70 000,00 доларів США, що станом на 03 грудня 2018 року згідно з курсом Національного банку України еквівалентно 1 984 403,48 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач надав суду боргові розписки, які містять усі істотні умови договору позики, а відповідач не виконував належним чином взяті на себе зобов'язання, борг не повернув. Крім того, суд вказав, що відповідач не виконав вимоги експерта для проведення почеркознавчої експертизи, не надав вільні зразки почерку та не сплатив рахунок за проведення експертизи, тому в його діях вбачається умисне ухилення від проведення експертизи (стаття 109 ЦПК України).

Постановою Одеського апеляційного суду від 14 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 02 липня 2020 року змінено

й ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики

від 31 жовтня 2007 року відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики в сумі 45 000,00 доларів США. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанцій мотивована тим, що суд першої інстанції правильно виходив із того, що заборгованість за договорами позики оформлено борговими розписками, які містить усі характерні для договору позики істотні умови, а саме: суму боргу та дату отримання грошових коштів у борг. Відповідач не виконав належним чином взяті на себе зобов'язання, борг не повернув і не довів, що ніяких боргових розписок на ім'я позивача він не складав та не підписував.

Суд апеляційної інстанції вказав, що позивач має право вимагати повернення боргу у будь-який час, оскільки згідно з частиною 2 статті 530 ЦК України строк виконання зобов'язання за договорами позики від 09 січня 2008 року та від 20 лютого 2008 року не був встановлений, такою вимогою є подання до суду у грудні 2018 року позову.

Проте, апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції щодо повернення боргу за договором розписки від 31 жовтня 2007 року

у розмірі 25 000 доларів США, оскільки адвокат Хомко С. В. в інтересах ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву просила суд застосувати позовну давність, так як згідно із копії розписки від 31 жовтня 2007 року відповідач зобов'язався повернути борг через два місяця. Тому момент виконання зобов'язання про повернення боргу за вказаною борговою розпискою виник 01 січня 2008 року, а 01 січня 2011 року строк позовної давності за вказаною борговою розпискою сплив. З позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 04 грудня 2018 року, підстав про поважність причин пропуску строку позовної давності позивачем не наведено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Малиновського районного суду м. Одеси

від 02 липня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду

від 14 квітня 2021 року, в якій посилається на неправильне застосування судами норм матеріального та порушенню норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині стягнення з нього заборгованості за договором позики у сумі 45 тис доларів США й судові витрати, ухвалити нове рішення в цій частині, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року клопотання

ОСОБА_2 про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень задоволено, поновлено цей строк, відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі, витребувано цивільну справу № 520/19325/18 з Малиновського районного суду м.

Одеси й надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 липня 2021 року клопотання

ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 02 липня 2020 року та постанови Одеського апеляційного суду від 14 квітня 2021 року задоволено, зупинено виконання вказаних судових рішень до закінчення касаційного провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди попередніх інстанції прийшли передчасного висновку про часткове задоволення позову, оскільки не було досліджено усі обставини справи, не встановлено справжню правову природу: наданих розписок, умови отримання коштів іззобов'язанням їх повернути, порядок повернення коштів та дійсність існування міжсторонами боргового зобов'язання, а також не було проаналізовано обов'язок відповідно до частини 1 статті 1049 ЦК України направлення позивачем вимоги про повернення коштів.

Вказує, що судом апеляційної інстанції застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 13 травня 2015 у справі № 6-144цс15; від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц; від 22 серпня 2019 року у справі №369/3340/16-ц, які були наведені ним

у суді.

Судами попередніх інстанції не було враховано, що спірні боргові розписки від 09 січня 2008 року тавід 20 лютого 2008 року, як документи, які підтверджують боргові зобов'язання, не містять необхідних істотних умов, таких як: реквізити сторін, умови отримання коштів іззобов'язанням її повернення, порядку виконання зобов'язання, не дослідженосправжню правову природу спірних розписок та не з'ясовано дійсність існування між сторонами боргового зобов'язання.

Крім того, зазначає, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права щодо проведення експертизи, оскільки позбавив його у строк, встановлений клопотанням експерта від 15 квітня 2020 року, надати необхідні додаткові матеріалита сплатити витратиза проведення експертизи, так як судовим експертом йому було надано 45 днів з дня направлення клопотання експерта на виконання зазначених вище недоліків, проте 18 травня 2020 року ухвалою районного суду поновлено провадження у справі раніше терміну визначеного експертом для надання необхідних документів та сплати рахунку у зв'язку з тим, що вчинені дії відповідача спрямовані на умисне ухилення від участі в експертизі.

Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно з копій письмових розписок: від 31 жовтня 2007 року на суму

25 000 доларів США з терміном повернення боргу в строк - два місяці; від 09 січня 2008 року на суму 25 000 доларів США та від 20 лютого 2008 року на суму 20
000 доларів США, а всього на суму у розмірі 70 000 доларів США, оригінали яких досліджено в суді першої інстанції, ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 грошові кошти в борг (т. 1, а. с. 6-8).

ОСОБА_2 взяті на себе зобов'язання не виконав, суму позики позивачу не повернув.

Згідно з розрахунку заборгованості за договорами позики від 31 жовтня

2007 року, від 09 січня 2008 року та від 20 лютого 2008 року вбачається,

що станом на 03 грудня 2018 року розмір заборгованості складає

70 000 доларів США, що в еквіваленті згідно з курсом НБУ складає

1 984 403,48 грн.

Адвокат Хомко С. В. в інтересах ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву просила суд застосувати позовну давність та відмовити у позові за спливом строку позовної давності (т. 1, а. с. 120-124).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-9 "Про внесення змін до Господарського процесуального

кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною 3 статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення

від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частині 2 статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини 1 статті 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Частиною 1 статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною 2 статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Цивільний кодекс України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі якщо складається боргова розписка, то це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов'язково зазначати слово "позика", адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься в тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов'язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.

Такий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений Верховним Судом України у численних своїх рішеннях, зокрема у постанові від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, і у подальшому підтверджений Верховним Судом у постановах:

від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц, провадження № 61-8792 св 18, та від 08 квітня 2021 рокуу справі № 500/1755/17, провадження № 61-1899 св 20 та інших. Отже, така судова практика є сталою і незмінною.

У зв'язку з цим посилання касаційної скарги на відсутність між сторонами позикових договірних правовідносин є безпідставними, а доводи про відсутність у розписці зобов'язання повернути борг є неспроможними. Так, у розписках чітко зазначено, що ОСОБА_2 бере грошові кошти "у борг", що згідно зі Словником української мови означає "взяте у позику, позичене". Цьому відповідно до статті 1046 ЦК України кореспондує обов'язок повернення позики. Крім того, у розписці від 31 жовтня 2007 року зазначено про зобов'язання повернути борг через два місяці.

Також Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_2 щодо неврахування судами вимог статті 638 ЦК України.

Згідно зі статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні, або є необхідними для договору даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 згідно договору позики від 09 січня 2008 року - 25 000 доларів США та договору позики від 20 лютого 2008 року - 20 000 доларів США з терміном повернення відповідно до вимог абзацу другого частини першої

статті 1049 ЦК України.

Таким чином, розписка містить дату її складання, отримання грошових коштів в конкретно визначеній сумі та зобов'язання щодо їх повернення.

Верховний Суд погоджується з висновком судів про те, що договори містять всі істотні умови договору позики, а між сторонами існують правовідносини, що виникли з договору займу (позики).

Висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним

у постановах Верховного Суду: від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц, провадження № 61-20376 св 18; від 22 серпня 2019 року

у справі № 369/3340/16-ц, провадження № 61 7418 св 18, у постанові Верховного Суду України від 13 травня 2015 року у справі № 6-144 цс 15,

на які посилається ОСОБА_2 у своїй касаційній скарзі, оскільки фактичні обставини вказаних справ не є подібними цій справі.

Верховний Суд звертає увагу й на суперечливі та взаємовиключні доводи відповідача по суті спору. Так, у відзиві на позовну заяву (а. с. 120-124, т. 1), в апеляційній скарзі (а. с. 1-9, т. 2) ОСОБА_2 посилається на сплив позовної давності, у зв'язку з чим просить відмовити ОСОБА_1 у позові. Разом з тим, незмінна весь час судова практика і вимоги закону підтверджують той факт, що прохання відмовити у позові за спливом позовної давності свідчить про те, що позов є обґрунтований та доведений, проте пропущено строк позовної давності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208 цс 18, від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, провадження № 12-143 гс 18, у постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 509/3589/16, провадження № 61-16895 св 18 та інших).

Суди вірно виходили з того, що факт отримання грошових коштів відповідачем підтверджується борговими розписками від 09 січня

2008 року та 20 лютого 2008 року, копії яких наявні в матеріалах справи, а їх оригінали досліджувалися в судовому засіданні.

Наявність оригіналу боргових розписок у ОСОБА_1 свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане, що унормовано у статті 545 ЦК України.

Аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду:

від 10 серпня 2021 року у справі № 473/995/18 (провадження № 61-6674 св 21); від 14 липня 2021 року у справі № 266/7291/18-ц (провадження № 61-96 св 21); від 25 березня 2019 року у справі № 211/2672/16-ц (провадження № 61-41785 св 18); від 30 січня 2019 року

у справі № 751/1000/16-ц (провадження № 61-586 св 17).

Відповідно до частини 1 статті 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

З наведеного випливає, якщо договір позики укладений в письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики.

Договір позики відповідач не оспорював, не просив визнати його недійсним чи удаваним правочином, у зв'язку з чим доводи відповідача про неотримання грошових коштів за договором позики є безпідставними.

Отже, встановивши, що грошові кошти відповідач взяв у позивача у борг, суди дійшли правильного висновку про застосування до вказаних правовідносин абзацу 2 частини 1 статті 1049 ЦК України щодо повернення боргу протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це.

Згідно з частиною 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

У постанові Верховного Суду України від 28 листопада 2011 року у справі № 3-127 гс 11 зроблено висновок, що "оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову. Обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення до продавця з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту".

Наведена правова позиція щодо можливості пред'явлення позикодавцем вимоги до позичальника про повернення суми позики саме шляхом подання до суду відповідного позову у подальшому підтримана у постановах Верховного Суду: від 06 лютого 2019 року у справі № 753/2362/17; від 20 березня 2019 року у справі № 755/21936/15-ц; від 17 лютого 2021 року у справі № 750/13632/18, від 03 листопада 2021 року у справі № 705/3275/18 та від 08 грудня 2021 року у справі № 522/24415/17, провадження № 61-14057 св 21.

Апеляційний суд дійшов правильного висновку, що днем пред'явлення ОСОБА_1 вимоги до ОСОБА_2 про повернення позики за договорами є дата його звернення до суду шляхом подання позову, а саме: 04 грудня 2018 року, тому Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_2 щодо ненаправлення позивачем відповідно до частини 1 статті 1049 ЦК України вимоги про повернення коштів.

Верховний Суд звертає увагу й на недобросовісну поведінку відповідача, а принцип добросовісності є загальною засадою цивільного законодавства (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України). Так, навіть після пред'явлення позовної вимоги ОСОБА_2 позику не повернув, а його твердження про необхідність направлення йому відповідної письмової вимоги згідно зі статтями 530, 1049 ЦК України є, по суті, зловживанням правом (статті 3, 13, 16 ЦК України), оскільки одночасно з цим відповідач зазначає, що: а) позику не отримував, б) договірних відносин між стронами не існує, в) позивач пропустив строк позовної давності. Отже, у такій ситуації виникає само по собі заперечення того, що відповідач "очікує" письмової вимоги про повернення позики від позивача.

Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89

ЦПК України судами всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу,

а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права щодо неналежного проведення експертизи, так як суд першої інстанції належним чином призначив експертизу, відповідач ухилявся у її проведенні, тому відповідно до норм ЦПК України суд поновив провадження у справі, а суд апеляційної інстанції роз'ясняв відповідачу право подати клопотання про проведення експертизи, проте відповідач відмовився в її проведенні, тому відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки твердження не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -

без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Відповідно до частини 3 статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2021 року зупинено виконання рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 02 липня 2020 року та постанови Одеського апеляційного суду від 14 квітня 2021 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку, тому слід поновити виконання вказаних судових рішень.

Щодо судових витрат

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 02 липня 2020 року в незміненій при апеляційному перегляді частині та постанову Одеського апеляційного суду від 14 квітня 2021 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Малиновського районного суду м. Одеси

від 02 липня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду

від 14 квітня 2021 року.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття,

є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р.

А. Лідовець