Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 14.06.2018 року у справі №539/692/17

Постанова

Іменем України

14 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 208/6147/14-ц

провадження № 61-30319св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:

головуючого - Висоцької В. С. (суддя - доповідач),

суддів: Лесько А. О., Пророка В. В., Сімоненко В. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, виконавчий комітет Лубенської міської ради Полтаської області, ОСОБА_3,

треті особи: комунальне підприємство «Лубенське міжрайонне бюро технічної інвентаризації», приватний нотаріус Лубенського міського нотаріального округу Стромко Ірина Вадимівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Полтавської області від 21 вересня 2017 року у складів колегії суддів: Абрамова П. С., Хіль Л. М. ,Мартєва С. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, виконавчого комітету Лубенської міської ради,

ОСОБА_3, треті особи: комунальне підприємство «Лубенське міжрайонне бюро технічної інвентаризації», приватний нотаріус Лубенського міського нотаріального округу Стромко І. В., у якому просила визнати недійними: дублікат свідоцтва про право власності на будинок від 27 травня 2016 року; рішення Лубенської міської ради Полтавської області від 28 грудня 2005 року в частині реєстрації права власності на нерухоме майно за ОСОБА_2; договір дарування від 05 червня 2016 року та визнати за нею право власності на 21/50 частку домоволодіння по АДРЕСА_1.

Позовна заява мотивована тим, що позивач є матір'ю відповідача

ОСОБА_2, на якого оформлено свідоцтво про право власності на будинок по АДРЕСА_1. Цей будинок вона та її чоловік ОСОБА_5 будували на земельній ділянці, виділеній під забудову ОСОБА_5, згідно рішення Лубенської міської ради Полтавської області від 18 листопада 1992 року. Будівництво будинку велось з 1993 року за спільні кошти і власними силами. 10 березня

1999 року ОСОБА_5 подарував незакінчений будівництвом будинок, 58% готовності, сину ОСОБА_2 і усі обов'язки по закінченню будівництва та здачі його в експлуатацію покладались на ОСОБА_2 Останній обов'язки по договору дарування не виконав, оскільки завершували будівництво (42%) позивач та її чоловік. Весною 2005 року вона та її чоловік перейшли на постійне місце проживання до цього будинку, зайнявши частину, яка була відведена для батьків. У 2007 році

ОСОБА_5 помер. Після смерті чоловіка, позивач залишилась одна проживати у цьому будинку, який добудувала, утримувала та сплачувала комунальні послуги, так як її син ОСОБА_2 проживав зі своєю сім'єю за іншою адресою: АДРЕСА_2. У

2013 році, після розірвання шлюбу, ОСОБА_2 повернувся проживати у будинок по АДРЕСА_1 разом зі своїм сином.

У жовтні 2014 року, коли у будинку було здійснено крадіжку, а її син в цей час перебував на військовій службі в зоні проведення антитерористичної операції, позивач дізналась про те, що у 2006 році відповідач ОСОБА_2 оформив на себе право власності на весь будинок.

З травня 2015 року у їх будинку почала проживати співмешканка сина - ОСОБА_6 У липні 2017 року позивачу було перекрито доступ у будинок, захоплено усе її майно, чим порушено її право на житло.

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області

від 27 жовтня 2015 року за ОСОБА_1 визнано право користування житловим приміщенням в будинку АДРЕСА_1 та вселено її в спірний будинок.

27 травня 2016 року відповідач ОСОБА_2 отримав дублікат свідоцтва про право власності на будинок, а 05 червня 2016 року подарував цей будинок сторонній особі ОСОБА_3, в той час коли існувала ухвала суду від 01 червня 2016 року про заборону відчуження спірного будинку.

Позивач вважає, що договір дарування було укладено з метою невиконання судового рішення про її вселення до спірного будинку і тому цей договір слід розцінювати як уявну угоду, так як умови цього договору не виконані і у будинку проживає ОСОБА_2 та ОСОБА_6

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області

від 18 липня 2017 року позов задоволено частково.

Визнано дублікат свідоцтва про право власності на нерухоме майно - житловий будинок АДРЕСА_1, виданий 27 травня 2016 року виконавчим комітетом Лубенської міської Ради на ім'я ОСОБА_2, недійсним. Визнано неправомірним та скасовано рішення Лубенської міської ради Полтавської області від 28 грудня 2005 року в частині реєстрації права власності на вказаний житловий будинок. Визнано недійсним договори дарування від 05 червня 2016 року житлового будинку з господарськими будівлями та земельної ділянки, площею 0,06 га, розташованими по АДРЕСА_1, укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчені приватним нотаріусом Лубенського міського нотаріального округу Полтавської області Стромко І. В. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 21/100 частину домоволодіння по АДРЕСА_1, що складається з житлового будинку А-2, гаражу Б; погребу б; літньої кухні В; вбиральні Г; огорожі №1. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що добудову спірного будинку продовжували ОСОБА_5, який помер 2007 році, та його дружина ОСОБА_1 ОСОБА_2 мав право власності лише на

58/100 частин будинку. При прийнятті оскаржуваних рішень порушено право власності позивача, за якою необхідно визнати право власності на

21/100 частин будинку.

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 21 вересня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що матеріали справи не містять доказів укладення між ОСОБА_1 ОСОБА_5 та їх сином

ОСОБА_2 письмової домовленості про створення спільної сумісної власності. Закінчення будівництва ( 42 % ) спірного будинку за кошти та трудову участь позивача та її чоловіка, який помер, не може бути підставою для визнання за ними права власності, а лише надає право на відшкодування понесених затрат.

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що апеляційний суд поверхово дослідив наявні в справі докази, залишив поза увагою, що судовими рішеннями, в засіданні яких були особисто присутні ОСОБА_2 і ОСОБА_1, встановлено, що будинок з самого початку за домовленістю планували і будували як спільну власність батьків і сина, що сторонами визнається та не оспорює.

Касаційна скарга також містить посилання на те, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою той факт, що виконавчим комітетом Лубенської міської ради Полтавської області не було з'ясовано, хто будував і добудував спірний будинок; ОСОБА_2 не надав інформації про існуючі угоди про оформлення спільної власності на будинок

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, справу витребувано з суду першої інстанції.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року

№ 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального

кодексу України Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення

змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року справу передано до Верховному Суду.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону ухвалені у справі судові рішення не відповідають.

Суд установив, що з 1970 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі.

Рішенням виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області від 18 листопада 1992 року ОСОБА_5 виділено земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку в АДРЕСА_1.

10 березня 1999 року ОСОБА_5 подарував незакінчений будівництвом будинок 58% готовності, своєму сину ОСОБА_2

28 грудня 2005 року рішенням виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області затверджено акт про закінчення будівництва та введення його в експлуатацію ОСОБА_2

16 січня 2006 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право власності на спірний будинок.

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області

від 27 жовтня 2015 року, яке набрало законної сили 18 лютого 2016 року, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виселення з будинку, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права на проживання, вселення в спірний будинок, визнано за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням, розташованому в житловому будинку АДРЕСА_1; вселено ОСОБА_1 в указаний житловий будинок. У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виселення з будинку відмовлено.

05 червня 2016 року ОСОБА_2 за договором дарування подарував будинок та земельну ділянку, розташовані по АДРЕСА_1, ОСОБА_3

Доводи позовної заяви зводяться до захисту ОСОБА_1 права приватної власності на житло.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України

від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» при розгляді позовів, пов'язаних зі спільною власністю громадян, суди мають виходити з того, що відповідно до чинного до 01 січня 2004 року законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 КпШС України); майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункти 1, 2 статті 17, стаття 18 Закону України «Про власність»).

Апеляційний суд установив відсутність письмової угоди між ОСОБА_1 ОСОБА_5 та їх сином ОСОБА_2, якою було б визначено, що спірне майно є спільною сумісною власністю.

Згідно з частиною першою статті 58 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи місцевим та апеляційним судами, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

У частині другій статті 59 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи місцевим та апеляційним судами, передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи місцевим та апеляційним судами,).

Згідно зі статтею 212 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи місцевим та апеляційним судами, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

З обставин справи, встановлених судом, убачається, що дозвіл на індивідуальне будівництво в АДРЕСА_1 було отримано ОСОБА_5 01 грудня 1992 року, під час шлюбу з позивачем, розпочато індивідуальне будівництво. Відчуження 58 % готовності незакінченим будівництвом спірного будинку на користь ОСОБА_2 відбулось

10 березня 1999 року.

Оскільки предмет договору дарування була лише частина спірного недобудованого будинку (готовність 58%), апеляційний суд не з'ясував, хто саме добудував його решту 42 %, в який саме час будинок був добудований, за чиї кошти. Апеляційний суд не дав жодної правової оцінки тому факту, що забудовником був не відповідач ОСОБА_2, а його батько

ОСОБА_5, який помер у 2007 році. Відповідач не давав жодних пояснень з цього питання. Суд не дав оцінки доводам позивача, що будинок будувався для проживання двох сімей: її і чоловіка та сім'ї сина. Після укладення договору дарування будинок добудовувала вона разом із чоловіком за спільні кошти, син участі в будівництві не приймав

У силу положень статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, тому справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Проте рішення суду першої інстанції не може залишатись в силі, так як, визнаючи за позивачем право власності на частину будинку, місцевий суд визнавав договір дарування недійсним повністю, при цьому не врахував, що відповідач ОСОБА_2 є власником частини спірного будинку і мав право розпоряджатись належною йому частиною.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області

від 18 липня 2017 року та рішення апеляційного суду Полтавської області від 21 вересня 2017 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

В. В. Пророк

В. М. Сімоненко

С. П. Штелик