Історія справи

Постанова КЦС ВП від 14.06.2023 року у справі №759/22882/20
Постанова КЦС ВП від 14.06.2023 року у справі №759/22882/20

Постанова

Іменем України

14 червня 2023 року

м. Київ

справа № 759/22882/20

провадження № 61-3415св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач за зустрічним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником Бекіровим Сіраном Нусрєтовичем , на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 липня 2022 року в складі судді: Твердохліб Ю. О., та постанову Київського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року в складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.,

Історія справи

Короткий зміст позовів

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном та вселення у житло.

Первісний позов мотивований тим, що 16 липня 2011 року між позивачем та ОСОБА_2 зареєстрований шлюб, який розірваний рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 06 серпня 2020 року. Під час перебування сторін у шлюбі у них народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

13 лютого 2019 року позивачем під час перебування у шлюбі із відповідачкою за рахунок своїх власних заощаджень придбано трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Договір купівлі-продажу квартири був оформлений на ім`я відповідачки ОСОБА_2 .

З 13 лютого 2019 року позивач зареєстрований в квартирі разом з відповідачкою та малолітнім сином. До липня 2020 року позивач постійно і безперешкодно проживав в квартирі, однак у липні 2020 року відповідачка самовільно змінила на вхідних дверях квартири замки і чинить позивачу перешкоди у доступі до квартири і проживання в ній. 23 листопада 2020 року приблизно о 18 год позивач намагався потрапити у квартиру, але відповідачки в категоричній формі не допустила його, мотивуючи це відсутністю у нього будь-якого права на проживання, у зв`язку з чим були викликані працівники поліції. Позивач не має іншого власного житла як на території України, так і на території Королівства Нідерландів.

ОСОБА_1 просив зобов`язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом вселення позивача у дану квартиру і передати йому ключі від її вхідних дверей.

У грудні 2020 року ОСОБА_2 звернулася з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Зустрічний позов мотивовано тим, що 24 жовтня 2015 року між подружжям був укладений шлюбний договір, відповідно до умов якого, нерухоме майно, автотранспортні засоби, інше майно, право власності на яке підлягає обов`язковій державній реєстрації, що буде придбаватися у шлюбі на ім`я одного із подружжя будь-яким способом, відмінним від дарування чи успадкування, є особистою приватною власністю кожного з подружжя.

13 лютого 2019 року ОСОБА_2 було придбано квартиру АДРЕСА_2 , яка відповідно до п. 3 шлюбного договору належить ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності. Квартира належить на праві особистої приватної власності ОСОБА_2 у відповідності до п.п. «в» п. 3 шлюбного договору від 24 жовтня 2015 року.

Після придбання квартири, в квартирі 23 травня 2019 року було зареєстровано місце проживання малолітнього сина сторін ОСОБА_4 , а також 13 листопада 2019 року було зареєстровано місце проживання відповідача у зв`язку з отриманням посвідки на тимчасове проживання в Україні. Разом з тим, протягом періоду з часу знайомства з позивачем, відповідач проживає в Нідерландах та приїжджає до України кілька разів на рік. Відповідач не проживав та не проживає за адресою: АДРЕСА_1 з дня реєстрації місця проживання за вказаною адресою, тобто вже більше одного року. Відповідач відмовився від розміщення своїх речей в квартирі, від отримання ключів від квартири, у зв`язку з фактичним не проживанням - від участі в утриманні квартири. 06 серпня 2020 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірваний на підставі рішення Святошинського районного суду м. Києва, яке набрало законної сили 07 вересня 2020 року. Зважаючи на постійне проживання відповідача в Нідерландах, добровільність не проживання відповідача в спірній квартирі з часу реєстрації місця проживання, тобто більше одного року, а також враховуючи, що відповідач витрат на утримання квартири не несе, відповідача втратив право користування житлом.

ОСОБА_2 просила визнати відповідача таким, що втратив право користування житлом.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 28 липня 2022 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користування майном та вселення залишено без задоволення.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.

Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_2 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

ОСОБА_1 , набув особистого сервітуту, в силу статей 401-406 ЦК України, який полягав у праві користування житловим приміщенням, ніколи не був власником спірної квартири, його право користування квартирою було пов`язане із наявністю права власності на це майно його дружини - ОСОБА_2 , у відповідності до положень статті 156 ЖК УРСР, яке він втратив з розірванням шлюбу 06 серпня 2020 року, тим самим позбувшись статусу члена сім`ї власника спірної квартири;

ОСОБА_1 тривалий час ніяких витрат по утриманню спірної квартири не несе, плату за комунальні послуги та електроенергію не сплачує, що свідчить про те, що квартирою він не цікавиться. Суд враховуючи принцип пропорційності у цивільному судочинстві та дотримання розумного балансу інтересів сторін, враховуючи, що відповідач відсутній у спірній квартирі близько двох років і не користується нею, дійшов висновку, що сервітут відповідачем не використовується без поважних причин більше строку його збереження за особою на підставі чого сервітут відповідача припинився. Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування жилим приміщенням, оскільки дані вимоги є підставними та обґрунтованими. Враховуючи викладене, суд зробив висновок про відмову у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 .

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписану представником Бекіровим С. Н. , залишено без задоволення, а рішення Святошинського районного суду м.Києва від 28 липня 2022 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що

з лютого 2019 року, з часу придбання ОСОБА_2 квартири, позивач в спірній квартирі не проживає, квартирою не користується, витрати по її утриманню не несе. 06 серпня 2020 року рішенням суду шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірваний. Отже, з часу розірвання шлюбу ОСОБА_1 втратив статус члена сім`ї власника квартири, за наявності якого в свій час набув право користування квартирою, що є особистою приватною власністю ОСОБА_2 . Зважаючи на те, що позивач в квартирі, що є власністю відповідача, не проживає без поважних причин з лютого 2019 року (до суду ОСОБА_1 з позовом та ОСОБА_2 з зустрічним позовом у цій справі звернулися у грудні 2020 року), тобто більше року, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що сервітут ОСОБА_1 не використовується без поважних причин більше строку його збереження за особою, на підставі частини другої статті 405 ЦК України сервітут відповідача припинився. Відповідно ОСОБА_1 втратив право користування квартирою АДРЕСА_2 . Сам по собі факт реєстрації місця проживання ОСОБА_1 в квартирі АДРЕСА_2 у листопаді 2019 року не дає підстав вважати, що саме з цього моменту позивач набув право користування квартирою. Інформація, що надана Адміністрацією Держприкордонслужби, на виконання ухвали суду, щодо перетинання державного кордону України у період з січня 2019 року по грудень 2020 року громадянином Нідерландів ОСОБА_1 (з лютого 2019 року -9 разів, тривалістю в середньому по три - чотири дні перебування в Україні) дає підстави стверджувати, що постійним місце перебування позивача є Королівство Нідерланди. Таким чином, з урахуванням такої інформації, запровадження карантинних заходів з березня 2020 року, на що посилається представник позивача як на поважність причин не проживання позивача в спірній квартирі, не дає підстав вважати, що позивач в квартирі, що належить ОСОБА_11 не проживав з лютого 2019 року з поважних причин. З урахуванням того, що постійним місцем проживання ОСОБА_1 є Королівство Нідерланди, позбавлення позивача права користування житлом - квартири АДРЕСА_2 не стане для останнього надмірним тягарем та не порушуватиме його право на повагу до житла, власником та користувачем якого є відповідач ОСОБА_2 ;

натомість факт реєстрації місця проживання ОСОБА_1 в квартирі ОСОБА_2 порушуватиме права останньої як власника житла на володіння своїм майном. При цьому, судом враховано, що ОСОБА_2 проживає в квартирі АДРЕСА_2 разом з малолітнім сином, 2016 року народження, щодо якого ОСОБА_1 оспорив своє батьківство у судовому порядку і його вимоги були задоволені шляхом виключення запису про ОСОБА_1 як батька із актового запису про народження ОСОБА_4 .

Аргументи учасників справи

У березні 2023 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, яка підписана представником Бекіровим С. Н. , на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 липня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року, в якій просив:

оскаржені судові рішення скасувати

ухвалити нове судове рішення, яким первісний позов задовольнити, а в задоволенні зустрічного позову відмовити;

судові витрати покласти на ОСОБА_2 .

Касаційна скарга мотивована тим, що

ані відповідачка, ані суди попередніх інстанцій не вказали будь- яких відомостей про можливе інше місце проживання позивача в Україні в той час коли він перебував у шлюбі із відповідачкою і мав спільну з нею дитину (як він вважав на той час). На початку серпня 2020 року після відновлення авіаперельотів позивач зміг повернутися в Україну і дізнався, що відповідачка самовільно змінила на вхідних дверях квартири і заблокувала йому доступ. Згодом позивач також дізнався, що у травні 2020 року відповідачка звернулася до суду із позовом про розірвання їхнього шлюбу, а також із позовом про стягнення аліментів на утримання сина ОСОБА_4 в сумі 58 660,00 грн щомісячно. Оскільки під час спілкування ОСОБА_2 повідомила позивача про те, що біологічним батьком сина ОСОБА_4 в дійсності є інший чоловік, то ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про виключення запису про батька з актового запису;

члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом;

при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін;

із матеріалів справи вбачається і не спростовано ОСОБА_2 , що позивач вселився і був зареєстрованим у спірній квартирі як член її сім`ї та за її згоди. При цьому, позивач мав тривалий зв`язок із спірною квартирою, як із житлом, оскільки проживав в ній разом із свою родиною. Іншого житла на праві власності чи праві користування ОСОБА_1 не має. Квартира має три житлові кімнати, що свідчить про можливість проживання у ній кількох осіб різної статі. Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач після розірвання шлюбу із ОСОБА_2 06 серпня 2020 року нібито втратив право на користування спірною квартирою, є неспроможними і зроблені без урахування висновків Верховного суду. Відтак, у цьому випадку право відповідачки на майно не може бути захищено шляхом виселення позивача, оскільки це стане для нього надмірним тягарем, порушуватиме його право на повагу до житла та не є справедливим;

за відмітками Державної прикордонної служби України у паспорті позивача про перетинання ним кордону України вбачається, що протягом 2019 року він дійсно неодноразово здійснював авіапереліти між Україною і Нідерландами. Дана обставина пояснюються тим, що ОСОБА_1 є головою благодійної організації, яка займається організацією постачання міжнародної гуманітарної допомоги на адресу Збройних сил України, українських громадських організацій й медичних закладів;

Постановою Кабінету міністрів України № 211 від 11 березня 2020 року «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» в Україні були запровадженні карантині обмеження, а згодом заборонені і міжнародні авіапереліти. У зв`язку з чим ОСОБА_1 , перебуваючи в Нідерландах, з урахуванням його віку (народився у 1949 році) та стану здоров`я, з об`єктивних причин у період з березня і до серпня 2020 року не мав можливості сухопутним шляхом потрапити до Україні і знаходитися за місцем своєї реєстрації і проживання;

наданий позивачкою ОСОБА_2 акт про непроживання особи за місцем її реєстрації від 25 листопада 2020 року не може бути належним доказом факту непроживання ОСОБА_1 у спірній квартирі починаючи з 14 лютого 2019 року, оскільки він підписаний трьома особами, місце проживання двох з яких та їхнє відношення до сторін цього спору невідомо, в суді ці особи не допитувалися. Будь-яких інших доказів на підтвердження непроживання ОСОБА_1 у спірній квартирі у період з 13 листопада 2019 року і до грудня 2020 року без поважних причин ані ОСОБА_2 ані суди не зазначили.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

30 травня 2023 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 22 березня 2023 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бекіров С. Н., посилається на таке: судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Фактичні обставини

Суди встановили, що 06 липня 2011 року між громадянином Королівства Нідерландів ОСОБА_1 , 1949 року народження, та громадянкою України ОСОБА_2 , 1984 року народження, зареєстровано шлюб.

24 жовтня 2015 року, між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено шлюбний договір щодо врегулювання майнових відносин подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В. А.

У підпункті «в» пункту 3 шлюбного договору зазначено, що особистою приватною власністю кожного із подружжя є: нерухоме майно, автотранспортні засоби, інше майно, право власності на яке підлягає обов`язковій державній реєстрації, що буде придбаватися у шлюбі на ім`я одного із подружжя будь-яким способом, відмінним від дарування чи успадкування.

Згідно з підпунктом «ж» пункту 3 шлюбного договору особистою приватною власністю кожного із подружжя є: дохід (дивіденди), плоди, приплід продукція, що приноситимуть майно (речі та майнові права, в т. ч. корпоративні) та грошові кошти, котрі сторонами, подружжям, віднесено до особистої приватної власності.

ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін народився син ОСОБА_4 .

Під час шлюбу, а саме 13 лютого 2019 року, ОСОБА_2 придбана квартира АДРЕСА_2 .

ОСОБА_1 зареєстрований у вказаній квартирі з 13 листопада 2019 року по теперішній час.

З декларації цивільно-правового нотаріуса становлено, що станом на 20 червня 2020 року ОСОБА_1 не має нерухомості в Королівстві Нідерланди.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 06 серпня 2020 року у справі № 759/10189/20 позов ОСОБА_2 задоволено, шлюб, зареєстрований 16 липня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , розірвано.

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бригіда В.О. про визнання частково недійсним шлюбного договору та розподіл майна подружжя (справа № 759/23521/20).

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 26 травня 2021 року в справі № 759/23521/20 позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійними підпункти в) ж) пункту 3 шлюбного договору, а саме щодо режиму особистої приватної власності кожного із подружжя на нерухоме майно, автотранспортні засобі, інше майно, право власності на яке підлягає обов`язковій державній реєстрації, що буде набуватись у шлюбі на ім`я одного із подружжя, а також непоширення на це майно положень глави 8 СК України (у тому числі статей 60 62 СК України) та статті 369 ЦК України, який укладено 24 жовтня 2015 року між ОСОБА_2 та громадянином Нідерландів ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В. О. та зареєстрований у реєстрі за № 1698 і 1699. Поділено спільне майно подружжя та в порядку поділу майна визнано за ОСОБА_1 , громадянином Нідерландів, право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 , визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 . Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постановою Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 травня 2021 року скасовано і ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 01 червня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Бекіровим С. Н., залишено без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року залишено без змін.

Згідно листа Державної прикордонної служби України, наданого на виконання ухвали Святошинського районного суду м. Києва від 16 березня 2021 року ОСОБА_1 здійснив переліт до м. Києва - 6 разів, останній з яких 21 жовтня 2019 року

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (частина перша статті 29 ЦК України).

Фізична особа може мати кілька місць проживання (частина шоста статті 29 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що:

«статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору».

Європейський суд з прав людини зауважив, що «встановивши, що квартира, яка є предметом спору, була житлом заявниці за змістом статті 8 Конвенції, суд повинен визначити, чи мало місце втручання в її право на повагу до свого житла органів державної влади. Уряд стверджував, що заявниця мала подати скаргу на міліціонерів, які замкнули спірну квартиру і не впускали її всередину, в порядку, передбаченому для подання скарг на дії та рішення посадових осіб органів влади. Суд тлумачить цю заяву як визнання того, що особи, які здійснили виселення заявниці, діяли як державні посадові особи. Виселення заявниці з спірної квартири державними посадовими особами представляло собою втручання в її право на повагу до житла з боку органів державної влади. Для того, щоб визначити, чи було це втручання необхідним, як цього вимагає пункт 2 статті 8, суд насамперед повинен розглянути питання про те, чи було воно «передбачено законом» (див. Gillow v. The United Kingdom, § 48). Стаття 90 Житлового кодексу допускає виселення лише з підстав, встановлених законом, і тільки в судовому порядку. Така норма встановлює важливу процесуальну гарантію проти свавільного виселення і її формулювання не допускає винятків. Уряд погодився з тим, що в справі заявниці мав дотримуватися порядок, передбачений статтею 90 Житлового кодексу, навіть при тому, що її проживання не було юридично оформлено. Суд не вбачає підстав не погодитися з цим висновком. Не можливо виділити будь-які обставини, які могли б виправдати в даному випадку відступ від звичайного порядку виселення і досить поспішний перерозподіл права на користування цією квартирою на користь співробітника міліції лише через сім днів після смерті попереднього наймача. Звідси випливає, що втручання в цій справі не може розглядатися як «передбачене законом» згідно з пунктом 2 статті 8 Конвенції. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції. У світлі цього висновку, у Суду немає необхідності вирішувати питання про те, чи було це втручання «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення однієї з цілей, перелічених в пункті 2 статті 8 (PROKOPOVICH v. RUSSIA, № 58255/00, § 40 - 45, ЄСПЛ, від 18 листопада 2004 року).

Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).

У справі, що переглядається:

ОСОБА_2 зробила неможливим доступ ОСОБА_1 до житла в якому він проживав, а суди не перевірили аргументів позову про виселення позивача із спірного приміщення в позасудовому порядку;

суди при відмові в задоволенні первісного позову та задоволенні зустрічного позову не мотивували відхилення доводів ОСОБА_1 про неможливість прибути в Україну через поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 а також доводів, підтверджених наданими доказами про відсутність в ОСОБА_1 іншого житла як на території України, так і на території Королівства Нідерландів;

при розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору враховуючи, що припинення права особи на користування житлом має бути оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, а права власника цього житла захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

За таких обставин суди зробили передчасний висновок щодо задоволення позовних вимог зустрічного позову про визнання особи такою. що втратила право користування жилим приміщенням та відмови в первісному позові.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; судові рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розподілу судових витрат

У постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено такий висновок, що «якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником Бекіровим Сіраном Нусрєтовичем , задовольнити частково.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 липня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 липня 2022 року та постанова Київського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук