Історія справи

Постанова

Іменем України

14 березня 2019 року

м. Київ

справа № 487/3848/17

провадження № 61-42064св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Пророка В. В., Фаловської І. М.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5,

відповідач - Служба автомобільних доріг у Миколаївській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 травня 2018 року у складі судді ПавловоїЖ. П. та постанову апеляційного суду Миколаївської області від 13 липня 2018 року у складі суддів Кушнірової Т. Б., Базовкіної Т. М., ЯворськоїЖ. М.,

ВСТАНОВИВ :

У липні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Служби автомобільних доріг у Миколаївській області, вимоги якого уточнив під час розгляду справи та просив: визнати протиправним та скасувати наказ від 26 червня 2017 року про його звільнення; поновити його на посаді виконуючого обов'язки заступника начальника Служби автомобільних доріг у Миколаївській області та стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнту підвищення посадових окладів за період невиконання рішення суду про поновлення на роботі з 24 січня 2017 року по 30 квітня 2017 року, у розмірі 29 780,80 грн, за час вимушеного прогулу з 01 травня 2017 року по 15 січня 2018 року, у розмірі 73 658,19 грн та за період з 16 січня 2018 року по 14 травня 2018 року - 42 140,62 грн, а всього 145 579,68 грн.

Позов мотивовано тим, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2017 року позивача поновлено на роботі на посаді виконуючого обов'язки заступника начальника служби автомобільних доріг України в Миколаївській області та стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу.

На виконання вказаного рішення суду, відповідачем видано наказ №37-к від 27 квітня 2017 року про поновлення позивача на роботі на посаді виконуючого обов'язки начальника Служби автомобільних доріг в Миколаївській області та виплачено середній заробіток за період до 23 січня 2017 року.

В порушення частини п'ятої статті 235 КЗпП України відповідач поновив його на роботі не з 23 січня 2017 року, як це передбачено вказаним рішенням суду, а з 27 квітня 2017 року.

У зв'язку з наведеним, позивач просив стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки виконання вказаного судового рішення.

Крім того, після поновлення на роботі, наказом №57-к від 26 червня 2017 року його знову звільнено з 03 липня 2017 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, у зв'язку із скороченням штату.

Посилаючись на те, що повторне звільнення з посади, якої на день поновлення вже не існувало, є незаконним, оскільки відповідач повинен був ввести посаду, яка утворилася після його поновлення на роботі та розпочати нову процедуру скорочення, а також на те, що при його вивільненні не було отримано згоди профспілкового комітету, позивач, з урахуванням неодноразово уточнених позовних вимог, просив визнати протиправним та скасувати наказ від 26 червня 2017 року про звільнення; поновити його на посаді виконуючого обов'язки заступника начальника Служби автомобільних доріг у Миколаївській області та стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнту підвищення посадових окладів за період невиконання рішення суду про поновлення на роботі.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 травня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання судового рішення про поновлення на роботі з 23 січня 2017 року по

27 квітня 2017 року, підлягають вирішенню тим судом, який розглядав трудовий спір про поновлення позивача на роботі, у зв'язку з чим, останньому слід звернутися з відповідною заявою до суду і така можливість ним не втрачена.

Відмовляючи у задоволенні вимог позивача про скасування наказу від 26 червня 2017 року про його звільнення та поновлення на роботі, суд першої інстанції виходив з того, що при звільненні позивача 26 червня 2017 року роботодавець виконав усі передбачені частиною другою статті 40, частиною третьою статті 49-2 КЗпП України вимоги, у зв'яку із чим підстави для поновлення позивача на роботі відсутні.

Постановою апеляційного суду Миколаївскької області від 13 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у виплаті середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення скасовано з ухваленням у цій частині нового рішення.

Стягнуто із Служби автомобільних доріг у Миколаївській області на користь ОСОБА_4 28 790,37 грн середнього заробітку за час затримки виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2017 року про поновлення на роботі.

Стягнуто із Служби автомобільних доріг у Миколаївській області на користь держави 686,75 грн судового збору.

Стягнуто із Служби автомобільних доріг у Миколаївській області на користь ОСОБА_4 912 грн витрат, пов'язаних з розглядом справи.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що порушення власником підприємства вимог статті 235 КЗпП України щодо негайного виконання рішення суду в частині поновлення незаконно звільненого працівника - є підставою для стягнення з власника підприємства середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 23 січня 2017року по 27 квітня 2017 року.

Оскільки з часу звільнення позивача до часу поновлення його на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в період затримки виконання рішення суду заробітна плата позивача підлягала коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про скасування наказу від 26 червня 2017 року про звільнення позивача та про відмову в поновленні його на роботі, оскільки суд на підставі поданих сторонами доказів, які належним чином оцінені, дійшов обґрунтованого висновку про те, що при звільненні позивача 26 червня 2017 року роботодавець виконав усі передбачені законом вимоги. Та обставина, що позивач поновлений на посаді, яка на час поновлення не існувала, оскільки не була внесена до штатного розпису, не вплинуло на виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2017 року про поновлення позивача на посаді.

У касаційній скарзі, ОСОБА_4 в особі представника, не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій частині відмови у задоволенні позивних вимог про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі судові рішення в оскаржуваній частині та задовольнити вказані позовні вимоги.

Касаційна скарга мотивована тим, що під час вирішення спору в частині зазначених вище позовних вимог, судами не враховано, що ОСОБА_4 було звільнено з посади, якої не існувало як на день поновлення його на роботі, так і на день попередження про звільнення за скороченням штату. Порушені внаслідок незаконного звільнення з посади права позивача відповідачем на виконання рішення Заводського районного суду від 23 січня 2017 року фактично поновлені не були, у зв'язку з чим порушено право позивача на труд і оплату праці, та допущено невиконання судового рішення, яке набрало законної сили.

Також судами не враховано, що ОСОБА_4 з 03 липня 2017 року звільнено з роботи за ініціативою роботодавця без наявності встановлених пунктом 1 частиною першою статті 40 КЗпП України підстав - за відсутності змін в організації виробництва та праці, які б супроводжувались скороченням чисельності та штату працівників.

З урахуванням наведеного, наказ про звільнення ОСОБА_4 підлягає скасуванню, а позивач підлягає поновленню на посаді в. о. заступника начальника Служби автомобільних доріг у Миколаївській області, а суди в частині вирішення цих позовних вимог дійшли помилкових висновків про відмову у їх задоволенні.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач не погодився з доводами позивача та просив залишити ухвалені у справі рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Установлено, що на підставі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2017 року, яке набрало законної сили, наказом відповідача від 27 квітня 2017 року №37-к скасовано наказ від 07 вересня 2016 року №49-к (про звільнення) та поновлено позивача на посаді виконуючого обов'язки заступника начальника Служби автомобільних доріг у Миколаївській області з 09 вересня 2016року.

03 травня 2017 року позивача попереджено про майбутнє звільнення з посади через два місяці після ознайомлення, відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України та одночасно запропоновано переведення на вакантні посади згідно доданого списку, за умови відповідної освіти. Серед запропонованих посад були декілька посад провідних інженерів відділів.

Від запропонованих посад позивач відмовився.

Наказом №57-к від 26 червня 2017 року у зв'язку із змінами у структурі Служби автомобільних доріг у Миколаївській області з 21 жовтня 2016 року, на підставі наказу №26 від 20 жовтня 2016 року «Про внесення змін до штатного розпису», згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України позивача звільнено із займаної посади виконуючого обов'язки заступника начальника з 03 липня 2017 року за скороченням штату з виплатою вихідної допомоги, відповідно до статті 44 КЗпП України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з'ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Встановивши, що у відповідача відбулись зміни в організації виробництва і праці, а саме, скорочення чисельності штату працівників, в тому числі заступників начальників, позивач попереджався про наступне вивільнення за два місяці з дати його попередження, з моменту попередження про наступне вивільнення та до дати звільнення йому пропонувались усі вакантні посади, що були на підприємстві і відповідали його кваліфікації, в тому числі посади провідних інженерів відділів, та від яких позивач відмовився, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що відповідачем не порушено вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, у зв'язку з чим, позовні вимоги останнього про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі зі стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу є необґрунтованими і задоволенню не підлягають.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_4 звільнено з роботи за ініціативою роботодавця без наявності встановлених пунктом 1 частиною першою статті 40 КЗпП України підстав - за відсутності змін в організації виробництва та праці, які б супроводжувались скороченням чисельності та штату працівників спростовуються встановленими судами під час розгляду справи обставинами і дослідженими доказами, зокрема наказами №184 від 08 вересня 2016 року про введення в дію штатного розпису із змінами та №229 від 20 жовтня 2016 року штатними розписами, клопотанням Служби про внесення змін до штатного розпису від 13 жовтня 2016 року № 02-06/2228, відповідно до якого Служба ініціювала перед Державним агентством автомобільних доріг України питання щодо погодження внесення змін до штатного розпису у зв'язку із виробничою необхідністю, листом Укравтодору від 20 жовтня 2016 року № 2402/2/6.3-23.

Аргументи позивача, що після повторного поновлення його на посаді ніяких змін в організації виробництва і праці на підприємстві не відбулось, не спростовують законність звільнення позивача, оскільки відповідач продовжував виконувати рішення органу управління підприємства про скорочення штату працівників, в тому числі щодо скорочення посад заступників начальників, одну з яких обіймав позивач.

Інші доводи касаційної скарги необґрунтовані та не можуть бути підставою для скасування правильних по суті судових рішень в оскаржуваній частині, оскільки після поновлення позивача на роботі відповідач провів нову процедуру його звільнення та, дотримуючись вимог трудового законодавства, запропонував йому посади, вакантні на час його поточного вивільнення, від яких останній відмовився, що стало підставою для його звільнення на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.

Посилання позивача на те, що він був поновлений на посаді, яка на час поновлення не існувала, оскільки не була внесена до штатного розпису, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки це не вплинуло на виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2017 року про поновлення позивача на посаді та не спростовує висновків судів в частині дотримання відповідачем вимог чинного законодавства під час звільнення позивача за пунктом 1 статті 40 КЗПП України.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суді не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 травня 2018 року та постанову апеляційного суду Миколаївської області від 13 липня 2018 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_4 до Служби автомобільних доріг у Миколаївській області про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

В. В. Пророк

І. М. Фаловська