Історія справи

Постанова КЦС ВП від 09.09.2024 року у справі №314/4732/19
Ухвала КЦС ВП від 23.04.2020 року у справі №314/4732/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 314/4732/19

провадження № 61-8177св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О.,

Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 09 лютого 2021 року у складі судді Кіяшко В. О. та постанову Запорізького апеляційного суду від 21 березня 2023 року у складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Кочеткової І. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог позовної заяви

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - ОСОБА_4 , про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та дарування автомобіля.

Позовні вимоги мотивовано тим, що він перебував у шлюбі з ОСОБА_2 з 14 червня 2008 року.

У 2014 році вони за спільні кошти придбали автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , який зареєстрували на ім`я дружини ОСОБА_2 .

Відповідно до договору купівлі-продажу транспортного засобу від 11 лютого 2016 pоку № 891/2342, посвідченого Територіальним сервісним центром № 2342 РСЦ МВС в Запорізькій області, ОСОБА_2 через довірену особу - ОСОБА_4 відчужила зазначений автомобіль ОСОБА_3 за 272 370,00 грн без згоди позивача.

Згідно з договором дарування транспортного засобу від 13 квітня 2016 pоку, посвідченим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Саламатовою М. В., ОСОБА_2 отримала в дар від ОСОБА_3 автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , оцінений сторонами у 96 948,00 грн.

Позивач вважав зазначені договори фіктивними, оскільки договір купівлі-продажу укладений з порушенням порядку спільного розпорядження майном подружжя, визначеним нормами Сімейного кодексу України (далі - СК України), за договором купівлі-продажу автомобіля кошти у розмірі 272 370,00 грн покупцем не сплачувались, докази передачі коштів у розмірі 272 370,00 грн відсутні, у результаті правочинів власник автомобіля ОСОБА_2 не змінювалася, ОСОБА_3 ніколи не володів та не користувався спірним майном. Після укладання договору дарування автомобіль не передавався ОСОБА_3 обдарованій ОСОБА_2 .

У зв`язку з зазначеними обставинами, просив визнати недійсним з моменту вчинення договір купівлі-продажу транспортного засобу від 11 лютого 2016 року № 891/2342, посвідчений Територіальним сервісним центром № 2342 РСЦ МВС в Запорізькій області, за яким довірена особа ОСОБА_2 - ОСОБА_4 продала ОСОБА_3 автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; визнати недійсним з моменту вчинення договір дарування транспортного засобу від 13 квітня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Саламатовою М. В., за яким ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 09 лютого 2021 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу від 11 лютого 2016 року № 891/2342, посвідчений Територіальним сервісним центром № 2342 РСЦ МВС в Запорізькій області, за яким довірена особа ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , продала ОСОБА_3 автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», рік випуску 2011, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Визнано недійсним договір дарування транспортного засобу від 13 квітня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Саламатовою М. В., за яким ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», рік випуску 2011, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірний автомобіль набутий за спільні кошти за час шлюбу сторін та є їхньою спільною сумісною власністю. Неотримання згоди іншого з подружжя при відчуженні такого майна є порушенням вимог статей 60 61 63 СК України та підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу та договору дарування спірного автомобіля відповідно до статей 203 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Постановою Запорізького апеляційного суду від 15 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 09 лютого 2021 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спірний автомобіль був відчужений без згоди другого з подружжя, що є підставою для визнання оспорюваних договорів недійсними.

Постановою Верховного Суду від 16 листопада 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 15 червня 2021 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди не врахували, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності подружжя, залежить від встановлення недобросовісності відповідача ОСОБА_3 - контрагента за таким договором. Тому суд апеляційної інстанції зробив передчасний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову та визнання недійсними договорів купівлі-продажу та дарування автомобіля.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 21 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 09 лютого 2021 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд дійшов правильного висновку про те, що спірний автомобіль є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Водночас, звертаючись до суду з вимогами про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та дарування, позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі, поданій у липні 2023 року, ОСОБА_2 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі

№ 6-612цс15, від 06 липня 2015 року у справі № 6-127цс16, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1045цс15, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16, від 29 березня 2017 року у справі № 910/25488/15; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17; у постановах Верховного Суду від 29 січня 2018 року у справі № 202/1061/15-ц, від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15, від 27 лютого 2018 року у справі № 925/1121/17, від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17, від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 20 травня 2020 року у справі № 911/1902/19, від 24 липня 2020 року у справі № 128/2734/17, від 23 грудня 2020 року у справі № 757/28231/13-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі № 752/20141/18.

Також заявниця вказує, що суд не дослідив зібрані у справі докази; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1-3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що спірний автомобіль є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Позивач не надав доказів на підтвердження того, що автомобіль був придбаний за час зареєстрованого шлюбу сторін та не надав правочину, на підставі якого був придбаний автомобіль.

Суди не з`ясували питання щодо наявності чи відсутності порушеного права/інтересу позивача.

Суди помилково розглянули справу у порядку спрощеного провадження.

Суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про витребування доказів, які б давали підстави вважати спірний автомобіль спільною сумісною власністю подружжя.

Доводи інших учасників справи

Інший учасник справи не скористався правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_2 у травні 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 11 вересня 2023 року відкрив касаційне провадження у справі та витребував цивільну справу з Вільнянського районного суду Запорізької області. Відстрочив ОСОБА_2 сплату судового збору за подання та розгляд її касаційної скарги до закінчення касаційного провадження.

У вересні 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 14 червня 2008 року.

У 2014 pоці подружжя за спільні кошти придбали автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , який зареєстрували на ім`я дружини ОСОБА_2 .

Відповідно до договору купівлі-продажу транспортного засобу від 11 лютого 2016 pоку № 891/2342, посвідченого Територіальним сервісним центром № 2342 РСЦ МВС в Запорізькій області, довірена особа ОСОБА_2 - ОСОБА_4 продала вказаний автомобіль ОСОБА_3 за 272 370,00 грн.

Згідно з договором дарування транспортного засобу від 13 квітня 2016 pоку, посвідченим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Саламатовою М. В., ОСОБА_2 отримала в дар від ОСОБА_3 автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , оцінений сторонами у 96 948,00 грн.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статей 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Отже, у сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними.

За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Суди встановили, що автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , придбано ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , які перебували у шлюбі з 14 червня 2008 року, та зареєстровано на ім`я дружини ОСОБА_2 .

Під час судового розгляду справи ОСОБА_2 не спростувала презумпцію спільної сумісної власності подружжя, а тому суди попередніх інстанцій вважали автомобіль марки «VOLKSWAGEN», модель «TIGUAN», 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Водночас суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, дійшов висновку, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права.

Звертаючись із касаційною скаргою, відповідач не погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірний автомобіль є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та зазначає, що права позивача не порушені.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 925/1121/17, від 20 травня 2020 року у справі № 911/1902/19, відповідно до яких державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Висновки у зазначених справах не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у них інший предмет позовних вимог та правове регулювання, спірні правовідносини у порівнювальних ситуаціях не є подібними.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено, що юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16, від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 06 жовтня 2021 року у справі № 752/20141/18, на які посилається заявник у касаційній скарзі, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Верховний Суд відхиляє зазначені посилання, оскільки вони зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судом, а також пов`язуються з необхідністю встановлення обставин, які, на думку заявника, встановлені судом неповно і неправильно. Водночас переоцінка доказів знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з вимогами статті 400 ЦПК України.

Оскільки відповідач у судах першої та апеляційної інстанцій не спростувала презумпцію спільності права власності сторін на спірне майно та не надала доказів, які б підтверджували набуття спірного автомобіля за рахунок її особистих коштів, то суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано визнав за сторонами право спільної сумісної власності на спірний транспортний засіб та відповідно встановив, що право позивача у зв`язку з відчуженням спірного автомобіля без його згоди порушено.

Посилаючись на неврахування вказаних висновків Верховного Суду, заявник не зазначила обставин, які б могли свідчити про спростування презумпції спільності спірного майна подружжя та відсутності порушення прав та інтересів позивача.

З урахуванням наведеного Верховний Суд відхиляє посилання позивача на неврахування судами висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, відповідно до яких застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Оскаржувані судові рішення не суперечать зазначеним висновкам.

У постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 757/28231/13, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено що суди мають дотримуватись вимог статті 95 ЦПК України, згідно з якою, якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

У постанові від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15 Верховний Суд дійшов висновку, що доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність».

У постанові від 29 січня 2018 року у справі № 202/1061/15 Верховний Суд, погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, виходив із того, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення відповідачем кредитного договору, а тому позовні вимоги банку не обґрунтовані та задоволенню не підлягають. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 06 липня 2015 року у справі

№ 6-127цс16, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1045цс15.

Посилаючись на зазначені постанови, заявник вказує на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про витребування письмових доказів, які б підтвердили за ким та на підставі якого документа та з якої дати був зареєстрований спірний автомобіль, або ж доказів на підтвердження того, що спірний автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя.

Суд апеляційної інстанції розглянув зазначене клопотання відповідача та відмовив у його задоволенні з підстав його необґрунтованості.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним ніж протилежний.

Оскільки зазначене клопотання стосувалось витребування матеріалів щодо підтвердження права власності ОСОБА_2 на спірний автомобіль, тобто які відповідач мала можливість надати суду самостійно ще у суді першої інстанції, обставин протилежного відповідач не обґрунтувала, доказів відмови у задоволенні звернень щодо отримання таких матеріалів до клопотання не додала, є непідтвердженою підстава касаційного оскарження судових рішень щодо необґрунтованого відхилення судом апеляційної інстанції клопотання про витребування доказів (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Також як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 391/35/19, відповідно до якого якщо у справі наявні вимоги немайнового характеру, то розгляд такої справи в суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи.

Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не суперечить зазначеним висновкам, оскільки суд апеляційної інстанції розглянув справу за участю представників позивача та відповідача.

У постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року в справі № 200/14300/18 вказано, що «в пункті 7 частини третьої статті 376 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судом апеляційної інстанції) передбачено, що порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження. При залишенні рішення суду першої інстанції в оскарженій частині без змін суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що спір у справі, що переглядається, є спором щодо спадкування, а тому справа не могла бути розглянута в порядку спрощеного позовного провадження. Тому апеляційний суд зробив передчасний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції в оскарженій частині».

У постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 569/3757/20 зазначено, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що ціна позову у справі, що переглядається, перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тому ця справа не могла бути розглянутою за правилами спрощеного позовного провадження, не надав оцінки відповідним доводам апеляційної скарги, не врахував, що зазначена підстава є обов`язковою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

Зазначені висновки не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у справі, що переглядається позивач звернувся до суду з вимогами немайнового характеру, які не стосуються спадкових правовідносин.

Відповідно до частини четвертої статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду: 1) малозначних справ; 2) справ, що виникають з трудових відносин; 3) справ про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд; 4) справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Згідно з частинами першою, другою, четвертою статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд. У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. В порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

Таким чином, у порядку спрощеного позовного провадження можуть розглядатися не лише справи, визначені частиною першою статті 274 ЦПК України, але й будь-які інші справи, якщо з частини четвертої вказаної статті не випливає заборона щодо можливості їх розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.

За змістом ухвали Вільнянського районного суду Запорізької області від 29 листопада 2019 року про відкриття провадження в цій справі суд вважав за можливе розглянути її за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

Враховуючи зазначені висновки про те, що в цій справі предметом позову були лише вимоги немайнового характеру (визнання недійсними договорів), оскільки ця справа не належить до тих, які відповідно до частини четвертої статті 274 ЦПК України не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження, а також з огляду на вказані положення статті 19 ЦПК України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про можливість її розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 275/1042/20, від 26 жовтня 2022 року у справі № 462/518/21, від 15 березня 2023 року у справі № 642/3979/20, від 13 березня 2024 року у справі № 463/1162/20.

Заявник також посилається на неврахування судами висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 липня 2020 року у справі № 128/2734/17, відповідно до якого суд може роз`яснити судове рішення у разі, якщо нечітким або незрозумілим є зміст його резолютивної частини, як для осіб, щодо яких воно ухвалене, так і для осіб, які будуть здійснювати його примусове виконання.

Верховний Суд відхиляє зазначені доводи, оскільки відповідач лише процитувала висновок у цій постанові, проте у касаційній скарзі не навела належного обґрунтування такого посилання.

Інші доводи касаційної скарги є подібними доводам, що були викладені позивачем в апеляційній скарзі, та є такими, що зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками судів щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Також Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав Європейського суду з прав людини, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції, оскільки апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи те, що постанова суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2023 року ОСОБА_2 відстрочено сплату судового збору за подання касаційної скарги, він підлягає стягненню в дохід держави.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 21 березня 2023 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 3 037 (три тисячі тридцять сім) гривень 60 (шістдесят) копійок за реквізитами: отримувач коштів - ГУК у м. Києві/Печерський район/22030102, код ЄДРПОУ: 37993783, банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), МФО: 899998, рахунок отримувача: UA288999980313151207000026007 ККДБ: 22030102 «Судовий збір (Верховний Суд.055)»; символ звітності банку: 207.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді І. М. Фаловська

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк