П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

1 липня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючогоГригор'євої Л.І., суддів:Гуменюка В.І.,Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л.,Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М.,Романюка Я.М.,Яреми А.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої власності, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ, за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2015 року,

встановила:

У травні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати за ним право власності на 1/2 частину жилого будинку АДРЕСА_1. Свої вимоги він обґрунтовував тим, що з 9 вересня 2011 року до 8 квітня 2014 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 Під час перебування у шлюбі він на підставі договору купівлі-продажу придбав у ОСОБА_4 1/2 частину вказаного будинку за 120 тис. грн. Посилаючись на те, що спірний будинок придбаний за його власні кошти, які він 27 грудня 2011 року за договором позики отримав від ОСОБА_3 в сумі 40 тис. доларів США, просив задовольнити позовні вимоги.

У червні 2014 року ОСОБА_2 звернулась із зустрічним позовом, у якому просила суд визнати 1/2 частину спірного будинку спільною сумісною власністю подружжя та визнати за нею право приватної власності на 1/4 його частину. ОСОБА_2 вказувала, що спірний будинок придбаний під час перебування в зареєстрованому шлюбі за рахунок коштів спільного сімейного бюджету. Договір позики між колишнім чоловіком та його сестрою є фіктивним, а 1/2 частину спірного будинку вони придбали за спільні кошти подружжя, у ОСОБА_3 їх не позичали, письмової згоди на укладення договору позики вона не надавала.

У вересні 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовною заявою про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних частках 40 тис. доларів США та 300 доларів США за прострочення виконання договору позики на підставі статті 625 Цивільного кодексу України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843697/ed_2015_02_12/pravo1/T030435.html?pravo=1> (далі - ЦК України).

ОСОБА_3 зазначала що 27 грудня 2011 року ОСОБА_1 позичив у неї 40 тис. доларів США на строк до 15 червня 2014 року для придбання спірного будинку. Посилаючись на вимоги статті 65 Сімейного кодексу України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_293/ed_2014_10_14/pravo1/T022947.html?pravo=1> (далі - СК України), ОСОБА_3 вважає, що ці кошти використані в інтересах сім'ї, а тому боргові зобов'язання з повернення коштів покладаються на відповідачів у рівних частках. Посилаючись на те, що відповідачі не виконали своїх зобов'язань та у визначений строк грошей їй не повернули, вона просила суд на підставі статті 625 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843697/ed_2015_02_12/pravo1/T030435.html?pravo=1> стягнути із них за період з 16 до 16 вересня 2014 року 3% річних, а саме 300 доларів США.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 23 грудня 2014 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої власності задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1, розташованого на земельній ділянці площею 1307 кв. м і придбаного на підставі договору купівлі-продажу від 28 грудня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Місік О.В., реєстровий номер № 1471. У решті позову відмовлено.

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання Ѕ частини спільною сумісною власністю подружжя та його поділ відмовлено.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 634 тис.160 грн, що за курсом Національного Банку України станом на 22 грудня 2014 року складало 40 тис. доларів США основного боргу, 4 тис. 756 грн 20 коп., що за курсом Національного Банку України станом на 22 грудня 2014 року складає 300 доларів США - 3% річних за прострочення виконання зобов'язання, 3 тис. 654 грн судового збору. У решті позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 16 березня 2015 року рішення районного суду в частині задоволення позову ОСОБА_1 та відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ задоволено. Визнано Ѕ частину жилого будинку АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Визнано за ОСОБА_2 право приватної власності на 1/4 частину жилого будинку АДРЕСА_1.

У решті рішення районного суду залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2015 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 відмовлено.

У травні 2015 року до Верховного Суду України надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2015 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 57 СК України.

Як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права заявник надає постанову Верховного Суду України від 19 червня 2013 року, рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 9 вересня 2011 року до 8 квітня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.

27 грудня 2011 року ОСОБА_1 за договором позики отримав від ОСОБА_3 40 тис. доларів США.

28 грудня 2011 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу придбав у дядька ОСОБА_2 - ОСОБА_4 Ѕ частину будинку АДРЕСА_1, що розташований на земельній ділянці площею 1 307 кв. м.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 про визнання Ѕ частини спірного будинку його особистою приватною власністю та відмовляючи у позові ОСОБА_2 про визнання цього майна спільною сумісною власністю подружжя, районний суд виходив з доведеності факту придбання Ѕ частини спірного будинку за особисті кошти ОСОБА_1, отримані ним за договором позики від 27 грудня 2011 року, укладеним з ОСОБА_3 Цей факт за висновком суду підтверджується банківськими документами про перерахування 40 тис. доларів США ОСОБА_3 на картковий рахунок ОСОБА_1 та про отримання ним цих коштів з карткового рахунку 27 грудня 2011 року - за день до укладення договору купівлі-продажу Ѕ частини спірного будинку за ціною 120 тис. грн. При цьому суд першої інстанції з урахуванням фактичних обставин критично оцінив показання свідків ОСОБА_4 і ОСОБА_5 та розписки про надання ОСОБА_2 позики для придбання спірної частини будинку.

Задовольняючи позов ОСОБА_3 про стягнення з ОСОБА_1 боргу в сумі 40 тис. доларів США, районний суд, посилаючись на норми статті 65 СК України та статті 1049 ЦК України, вважав, що борг ОСОБА_1 повинен повернути самостійно, оскільки ОСОБА_2 згоди на отримання позики не давала і не визнала, що ОСОБА_1 отримав позику в інтересах сім'ї.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_1 й відмови в задоволенні позову ОСОБА_2 та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 й задоволення позову ОСОБА_2, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, зазначив, що оскільки Ѕ частина спірного будинку придбана за час зареєстрованого шлюбу, то відповідно до статей 60, 70 СК України є спільною сумісною власністю і підлягає поділу між подружжям у рівних частках.

Водночас, у справах, які заявник надав на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суди дійшли інших правових висновків.

Так, в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого та 6 травня 2015 року суд касаційної інстанції на підставі статті 57 СК України дійшов висновку про те, що придбана під час шлюбу одним з подружжя за власні кошти квартира за рахунок продажу належної йому на праві приватної власності іншої квартири, є його особистою власністю.

При цьому зазначено, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею у набутті майна.

Аналогічні висновки містяться і в постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року, де крім того, зазначено, що договір, укладений одним із подружжя, створює обов'язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім'ї, а одержане за цим договором майно фактично використане на задоволення потреб сім'ї. Договір, укладений одним з подружжя, за яким майно використане не на потреби сім'ї, а на інші потреби, не створює обов'язків для іншого з подружжя.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:

1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності;

2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості СК України містить винятки із загального правила.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.

За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.

Виходячи з наведеного для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Установивши, що до придбання спірної частини будинку сторони перебували у шлюбі протягом трьох місяців, та оцінюючи, крім договору позики від 28 грудня 2011 року, інші об'єктивні докази, зокрема банківські дані про перерахування ОСОБА_3 на картковий рахунок ОСОБА_1 40 тис. доларів США та отримання ним цих коштів 27 грудня 2011 року - за день до укладення договору купівлі-продажу Ѕ частини спірного будинку за ціною 120 тис. грн, а також показання свідків ОСОБА_4 і ОСОБА_5 та розписки про надання ОСОБА_2 позики для придбання Ѕ частини будинку, суд першої інстанції, застосовуючи норми статей 57, 60 СК України, дійшов обґрунтованого висновку про придбання спірної частини будинку за особисті кошти ОСОБА_1

Одночасно суд на підставі статті 65 СК України визнав отриману ОСОБА_1 боргову суму його особистим боргом, урахувавши, що ОСОБА_2 згоди на укладення договору позики не давала.

З огляду на встановлені фактичні обставини та наведені мотиви, суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права - статті 57, 60 СК України та обґрунтовано визначив правовий статус спірного майна приватною особистою власністю ОСОБА_1

Саме про таке застосування норм статей 57, 60 СК України зазначено в постановах Верховного Суду України від 19 червня та 2 жовтня 2013 року.

Скасовуючи законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні норм статей 57, 60 СК України у зв'язку із чим відповідно до підпункту "б" пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 березня 2015 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2015 року в частині

відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 та задоволення позову ОСОБА_2 підлягають скасуванню із залишенням у силі в цій частині рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 грудня 2014 року.

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2015 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої власності та в частині задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ скасувати, залишити в силі в цій частині рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 грудня 2014 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

ГоловуючийЛ.І. Григор'єва Судді:В.І. ГуменюкН.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема